The_Sundial by Shirley Jackson— СОНЯЧНИЙ ГОДИННИК

Арендный блок

The_Sundial by Shirley Jackson— СОНЯЧНИЙ ГОДИННИК

The character of the house is perhaps of interest. It stood upon a small rise in ground, and all the land it surveyed belonged to the Halloran family. The Halloran land was distinguished from the rest of the world by a stone wall, which went completely around the estate, so that all inside the wall was Halloran, all outside was not. The first Mr. Halloran, father to Richard and Aunt Fanny – Frances Halloran she was then – was a man who, in the astonishment of finding himself suddenly extremely wealthy, could think of nothing better to do with his money than set up his own world. His belief about the house, only very dimly conveyed to the architect, the decorators, the carpenters and landscapers and masons and hodcarriers who put it together, was that it should contain everything. The other world, the one the Hollorans were leaving behind, was to be plundered ruthlessly for objects of beauty to go in and around Mr. Halloran’s house; infinite were the delights to be prepared for its inhabitants. The house must be endlessly decorated and adorned, the grounds constructed and tended with exquisite care. There were to be swans on the ornamental lake before the house, and a pagoda somewhere, and a maze and a rose garden. The walls of the house were to be painted in soft colors with scenes of nymphs and satyrs sporting among flowers and trees. There was to be a great deal of silver, a great deal of gold, much in the way of enamel and mother-of-pearl. Mr. Halloran did not care much for pictures, but conceded a certain few to the decorator; he did, however, insist upon one picture of himself – he was a practical and a vain man – to be hung over the mantel of the room the architect, inventing madly, was calling ”your drawing room”.

Зараз звернімо увагу на будинок. Він розташувався на невеличкому пагорбі. Всі землі навколо належали родині Хелоран. Їхні володіння були відділені від решти світу кам*яним муром, що оточував повністю увесь будинок. Перший хазяїн маєтку, Френсіс Хелоран, батько Річарда та тітоньки Фанні,раптово здобувши величезні статки, тільки і зміг придумати, що пустити їх на облаштування власного світу. Своє бачення майбутнього будинку чоловік лише в загальних рисах передав архітектору, декораторам, малярам, теслям, ландшафтним дизайнерам, мулярам та різноробам. Будинок, за задумом містера Хелорана, повинен був містити увесь світ, що залишався за його межами і нескінченними були усі тівтіхи, які лишалися у маєтку. Будинок повинен був бути постійно прикрашеним та відмінно доглянутим. Водойма перед будинком, у якій плаватимуть лебеді, пагода, лабіринт, трояндовий сад… Стіни з зображеними на них німфами та сатирами, що веселяться серед квітів і трав. Майже в кожній кімнаті повинні бути предмети із золота, срібла, емалі чи перламутру. Містер Хелоран не занадто захоплювався живописом, але декоратору все ж вдалося вмовити чоловіка лишити удома кілька картин. Крім того, він наполіг, щоб над каміном вітальні повісили його автопортрет: саме вітальнею, у мить якогось запаморочення, декоратор назвав цю кімнату.

2. The Adventures of Sherlock Holmes p.14

At three o’clock precisely I was at Baker Street, but Holmes had not yet returned. The landlady informed me that he had left the house shortly after eight o’clock in the morning. I sat down beside the fire, however, with the intention of awaiting him, however long he might be. I was already deeply interested in his inquiry, for, though it was surrounded by none of the grim and strange features which were associated with the two crimes which I have already recorded, still, the nature of the case and the exalted station of his client gave it a character of its own. Indeed, apart from the nature of the investigation which my friend had on hand, there was something in his masterly grasp of a situation, and his keen, incisive reasoning, which made it a pleasure to me to study his system of work, and to follow the quick, subtle methods by which he disentangled the most inextricable mysteries. So accustomed was I to his invariable success that the very possibility of his failing had ceased to enter into my head.

До нашої оселі на вулиці Бейкер Стріт я прийшов рівно о третій годині, але Холмса там ще не було. Домовласниця мені повідомила, що із дому він вийшов ще вранці, о восьмій годині. Незважаючи на те, як надовго він міг затриматись, я, маючи намір все ж таки його дочекатися, зручно вмостився поряд із каміном. Мені було надзвичайно цікаво дізнатися подробиці його нового розслідування, і хоча цього разу воно не було зловісним чи загадковим, як ті попередні два, що мені вдалося довести до кінця, сама суть цієї справи та збуджений стан його клієнта не могли залишити мене байдужим. Окрім власне розслідування мого друга, мені подобалося стежити за ходом його думок, за тим, як він майстерно підходить до справи, і як рішуче та тонко розслідує найзаплутаніші таємниці. Я настільки звик до того, що будь-яка справа, за яку він береться, увінчується успіхом, що навіть не допускав і думки про його можливу похибку.


It was in the latter days of September, and the equinoctial gales had set in with exceptional violence. All day the wind had screamed and the rain had beaten against the windows, so that even here in the heart of great, hand-made London we were forced to raise our minds for the instant from the routine of life and to recognise the presence of those great elemental forces which shriek at mankind through the bars of his civilisation, like untamed beasts in a cage. As evening drew in, the storm grew higher and louder, and the wind cried and sobbed like a child in the chimney. Sherlock Holmes sat moodily at one side of the fireplace cross-indexing his records of crime, while I at the other was deep in one of Clark Russell’s fine seastories until the howl of the gale from without seemed to blend with the text, and the splash of the rain to lengthen out into the long swash of the sea waves. My wife was on a visit to her mother’s, and for a few days I was a dweller once more in my old quarters at Baker Street.

Був кінець вересня і осінні бурі лютували з нечуваною силою. Увесь день завивав вітер, і дощ стукав у вікна так, що навіть тут, у самому серці величезного Лондона, ми мимоволі відволікалися від звичного плину життя і відчували присутність грізних сил розбурханої стихії. До вечора буря розігралася сильніше; вітер в трубі плакав і схлипував, як дитина.

Шерлок Холмс був похмурий. Він розташувався біля каміна і упорядковував свою картотеку злочинів, а я, сидячи напроти нього, так заглибився у читання чарівних морських розповідей Кларка Рассела, що завивання бурі злилося в моїй свідомості з розповіддю, а шум дощу почав здаватися мені шепотом ( шелестом) морських хвиль.

Моя дружина гостювала у тітки, і я на кілька днів влаштувався у нашій старій квартирі на Бейкер-стріт.

4. Virginia_Woolf (from “Mrs Dalloway”)

There were flowers: delphiniums, sweet peas, bunches of lilac; and carnations, masses of carnations. There were roses; there were irises. Ah yes – so she breathed in the earthy-garden sweet smell as she stood talking to Miss Pym who owed her help, and thought her kind, for kind she had been years ago; very kind, but she looked older, this year, turning her head from side to side among the irises and roses and nodding tufts of lilac with her eyes half closed, snuffing in, after the street uproar, the delicious scent, the exquisite coolness. And then, opening her eyes, how fresh, like frilled linen clean from a laundry laid in wicker trays, the roses looked; and dark and prim the red carnations, holding their heads up; and all the sweet peas spreading in their bowls, tinged violet, snow white, pale – as if it were evening and girls in muslin frocks came out to pick sweet peas and roses after the superb summer’s day, with its almost blue-black sky, its delphiniums, its carnations, its arum lilies, was over; and it was the moment between six and seven when every flower – roses, carnations, irises, lilac – glows; white, violet, red, deep orange; every lower seems to burn itself, softly, purely in the misty beds; and how she loved the grey white month spinning in and out, over the cherry pie, over the evening primroses! (p.15-16)

And of course she enjoyed life immensely. It was her nature to enjoy (though, goodness only knows, she had her reserves; it was a mere sketch, he often felt, that even he, after all these years, could make of Clarissa). Anyhow there was no bitterness in her; none of that sense of moral virtue which is so repulsive in good women. She enjoyed practically everything. If you walked with her in Hyde Park, now it was bed of tulips, now children in a perambulator, now some absurd little drama she made up on the spur of the moment. (Very likely she would have talked to those lovers, if she had thought them unhappy.) She had a sense of comedy that was really exquisite, but she needed people, always people, to bring it out, with the inevitable result that she fritteredher time away, lunching, dining, giving these incessant parties of hers, talking nonsense, saying things she didn’t mean, blunting the edge of her mind, losing her discrimination.(p. 87)

2 In this house, and with this family, I passed my leisure time. My own exclusive breakfast of a penny loaf and a pennyworth of milk, I provided myself. I kept another small loaf, and a modicum of cheese, on a particular shelf of a particular cupboard, to make my supper on when I came back at night. This made a hole in the six or seven shillings, I know well; and I was out at the warehouse all day, and had to support myself on that money all the week. From Monday morning until Saturday night, I had no advice, no counsel, no encouragement, no consolation, no assistance, no support, of any kind, from anyone, that I can call to mind, as I hope to go to heaven!

У цьому будинку, з цією родиною я проводив своє дозвілля. Про сніданок я мав поторбуватися сам: я купляв трохи хліба, якраз на пенні та молока, так само на пенні. Такий самий шматочок хліба і сиру я залишав на відведеній мені полиці в шафі, щоб повечеряти після тяжкого робочого дня. Для мене це були значні витрати , якщо взяти до уваги той факт, що за тиждень я заробляв 6-7 шилінгів, працюючи цілими днями у коморі. З ранку понеділка і до вечора суботи, присягаюся спасінням своєї душі, я ні від кого не отримував ні поради, ні підбадьорення, ні підтримки, ні допомоги…


We had not been very long in occupation of our respective dormitories, when I began to complain of uneasy nights and disturbed sleep. I was, I suppose, the more impatient under this annoyance, as I was usually a sound sleeper and by no means prone to nightmares. It was now, however, my destiny, instead of enjoying my customary repose, every night to ‘sup full of horrors’. After a preliminary course of disagreeable and frightful dreams, my troubles took a definite form, and the same vision, without an appreciable variation in a single detail, visited me at least (on an average) every second night in the week.

Now, this dream, nightmare, or infernal illusion – which you please – of which I was the miserable sport, was on this wise: I saw, or thought I saw, with the most abominable distinctness, although at the time in profound darkness, every article of furniture and accidental arrangement of the chamber in which I lay. This, as you know, is incidental to ordinary nightmare. Well, while in this clairvoyant condition, which seemed but the lighting up of the theatre in which was to be exhibited the monotonous tableau of horror, which made my nights insupportable, my attention invariably became, I know not why, fixed upon the windows opposite the foot of my bed; and, uniformly with the same effect, a sense of dreadful anticipation always took slow but sure possession of me.

Щойно ми переїхали до нашої загальної спальні, я почав скаржитися на неспокійний сон. Раніше я спав міцно і ніколи мені не снилися нічні кошмари. Тепер усе було інакше: кожної ночі, замість спокійного відпочинку, я неминуче заглиблювався у різні відтінки жаху. Мене це дратувало!

Після вступного курсу перших огидних страшилок, мої проблеми набули визначеної форми. Один і той самий сон, незмінний навіть у деталях, приходив до мене щонайменше кожну другу ніч на тижні.

Ось яким був цей сон, нічний кошмар чи пекельна ілюзія — як вам завгодно: я знаходився в кімнаті, цілковито поглинутій темрявою, і, незважаючи на це з огидною виразністю бачив її облаштування, кожен предмет меблів, що там знаходився. Як вам відомо, це притаманно будь-якому сновидінню.

Поки я переживав цей стан ясновидіння, який перетворював усе навкруги на щось на кшталт театральної сцени, що мала умістити усі мої подальші страхи.

Ночі стали для мене нестерпними і, сам не знаю чому, моя увага зосередилась на вікнах навпроти ліжка. Повільно, але впевнено мною оволодівало відчуття жахливого очікування.

5. The discomposure of spirits, which this extraordinary visit threw Elizabeth into, could not be easily overcome; nor could she for many hours, learn to think of it less than incessantly. Lady Catherine it appeared, had actually taken the trouble of this journey from Rosings, for the sole purpose of breaking off her supposed engagement with Mr. Darcy. It was a rational scheme to be sure! but from what the report of their engagement could originate, Elizabeth was at a loss to imagine; till she recollected that his being the intimate friend of Bingley, and her being the sister of Jane, was enough, at a time when the expectation of one wedding, made everybody eager for another, to supply the idea. She had not herself forgotten to feel that the marriage of her sister must bring them more frequently together. And her neighbours at Lucas lodge, therefore, (for through their communication with the Collinses, the report she concluded had reached lady Catherine) had only set that down, as almost certain and immediate, which she had look forward to as possible, at some future time.

Хвилювання, викликане цим неочікуваним візитом, було нелегко подолати. Протягом декількох годин Елізабет була не в змозі думати ні про що інше. Леді Кетрін здійснила свою подорож із Розінгса з єдиною метою – розірвати їхні удавані заручини з містером Дарсі. ( Це було б розумним поясненням!) Певна річ – вона мала більш ніж вагомі підстави діяти таким чином!) Але звідки походила така чутка – Елізабет губилася в здогадках, аж доки не збагнула, що той факт, що містер Дарсі був близьким приятелем містера Бінглі, вона – сестрою Джейн, міг стати приводом для подібних думок. (у час приготувань до одного вінчання у всіх могли виникнути нетерплячі припущення щодо можливості ще й другого).

Вона не забула, як колись думала про те, що одруження її сестри з Бінглі може призвести до певного її зближення з містером Дарсі. Мабуть, саме про неминучість їхнього зближення і натякнули її сусіди в Лукас-Лодж ( бо Елізабет дійшла висновку, що саме через їхніх родичів Коллінзів ця звістка потрапила до леді Кетрін), хоча сама вона про таке зближення думала тільки як про щось бажане, що може трапитися колись у майбутньому.


The unaltered scenery of the legend still survives and, like the field of the forty footsteps in another history, the place is still visited by those who take interest in the supernatural tales of old. The pathway leads along a moorland waste, where large masses of rock stand up here and there from a grassy turf and clumps of heath and gorse weave their tapestry of golden and purple garniture on every side. Amidst all these and winding along between the rocks, is a natural footway worn by the scant, rare tread of the village traveler. Just midway, a somewhat larger stretch than usual of green sod expands, which is skirted by the path and which is still identified as the legendary haunt of the phantom, by the name of Parson Rudall’s Ghost.

Незмінним місцем подій у цій легенді досі залишається місцина, подібна до галявини поля, площею приблизно сорок ярдів, що досі привертає увагу людей, які цікавляться давніми розповідями про надприроднє. Стежка веде вздовж болотистої місцевості, де масивні камені здіймаються то тут то там, з порослої трави верес і дріп, сплітаючись разом утворюють щось подібне до гоблену, немов оздобленого золотистими та пурпуровими квітами з обох боків. І серед усього цього природного плетіння, поміж скелями, бігла маленька стежка, на яку рідко ступала нога сільського мандрівника. Просто на півдорозі розкинулась велика, мальовнича галявина, до якої привела та стежка. Це місце називалось пусткою, де живе привид диякона Раделла.

3. From “Sway” by Ori Brafman and Rom Brafman p. 78

Now, we’ve all been there: in a new relationship, head over heels in love, feeling on top of the world. Of course the students tended to be optimistic about their relationship’s prospects. But then, continuing with the inquiry, the researchers asked permission to reach out to each student’s roommate and family and ask them what they thought about the quality of the relationship and how long it would last. These people were observing the relationships from the outside, without new love’s rose-colored glasses. Indeed, across the board, students were more optimistic about the relationship’s prospects than were their roommates. Least optimistic of all were the parents.

Наразі, ми усі знаходимося у такому самому становищі: у відчутті нових відносин, стрімголов поринувши з головою у кохання, і у власних почуттях, що сягають небес. Зазвичай, студенти, як правило, схильні до оптимістичного настрою щодо розвитку власних стосунків. Але згодом, продовжуючи опитування, дослідники попросили дозволу опитати сусідів студентів та їхніх батьків, щодо того якої вони думки про якість взаємовідносин і як довго ці стосунки триватимуть. Ці люди спостерігали за взаємовідносинами, знаходячись осторонь, і не дивились на це крізь призму рожевих окулярів. Справді, за результатами дослідження, студенти були більш оптимістичними щодо перспективи їх взаємовідносин, ніж їхні сусіди по кімнаті. А найменш оптимістичними виявилися батьки.

7. At last the sun rose, and then my companions seemed to sleep easier. The difficulties under which they had laboured all night, and which had found utterance in the most terrific gasps and snorts, are not to be conceived. As the sun got higher, their sleep became lighter, and so they gradually one by one awoke. I recollect being very much surprised by the feint everybody made, then, of not having been to sleep at all, and by the uncommon indignation with which everyone repelled the charge. I labour under the same kind of astonishment to this day, having invariably observed that of all human weaknesses, the one to which our common nature is the least disposed to confess (I cannot imagine why) is the weakness of having gone to sleep in a coach.

What an amazing place London was to me when I saw it in the distance, and how I believed all the adventures of all my favourite heroes to be constantly enacting and re-enacting there, and how I vaguely made it out in my own mind to be fuller of wonders and wickedness than all the cities of the earth, I need not stop here to relate. We approached it by degrees, and got, in due time, to the inn in the Whitechapel district, for which we were bound. I forgot whether it was the Blue Bull, or the Blue Boar; but I know it was the Blue Something, and that its likeness was painted upon the back of the coach.

Нарешті сонце зійшло і мої супутники, здавалося, спокійно заснули. Неможливо уявити ті труднощі, від яких вони страждали всю ніч, що давали про себе знати найстрашнішими зітханнями і хропінням. Поступово сонце підіймалося все вище і їхній сон ставав більш чутливим, вони один за одним прокидалися. Я пригадую, мене дуже здивувало, що кожен з них вдавав, ніби зовсім не спав і з незвичайним обуренням відкидав подібні звинувачення. Й до сьогодні я продовжую дивуватися, помічаючи, що з усіх людських слабкостей їм найскладніше визнати (не знаю чому), що вони спали в кареті.

Немає потреби розповідати яким чудовим містом здався мені Лондон, коли я побачив його здалеку, і як я уявляв ніби саме тут постійно повторюються пригоди моїх улюблених героїв. І як я дійшов до туманного висновку, що чудес і пороків у Лондоні більше ніж в усіх містах на планеті.


At Waterloo we were fortunate in catching a train for Leatherhead, where we hired a trap at the station inn and drove for four or five miles through the lovely Surrey lanes. It was a perfect day, with a bright sun and a few fleecy clouds in the heavens. The trees and wayside hedges were just throwing out their first green shoots, and the air was full of the pleasant smell of the moist earth. To me at least there was a strange contrast between the sweet promise of the spring and this sinister quest upon which we were engaged. My companion sat in the front of the trap, his arms folded, his hat pulled down over his eyes, and his chin sunk upon his breast, buried in the deepest thought. Suddenly, however, he started, tapped me on the shoulder, and pointed over the meadows.

“Look there!” said he.

A heavily timbered park stretched up in a gentle slope, thickening into a grove at the highest point. From amid the branches there jutted out the grey gables and high roof-tree of a very old mansion.

На вокзалі нам пощастило зразу ж сісти в поїзд, що йшов на Лезерхед, а вже там, у готелі біля станції, ми найняли ресорну двоколку й проїхали чотири чи п'ять миль мальовничими путівцями Суррея.

Стояла чудова днина, яскраво світило сонце, в небі пливло кілька кучерявих хмарок. Дерева й живопліт обабіч вкрилися першими зеленими листочками, повітря було напоєне пахощами вологої землі.

Дивним був контраст між ніжним пробудженням весни й тим, що нам належало розгадати. Мій супутник сидів спереду, згорнувши на грудях руки, насунувши на очі капелюха й низько похиливши голову. Він весь поринув у свої думки. Раптом Холмс стрепенувся, поплескав мене по плечі й показав кудись уперед понад луками.

— Подивіться, лишень! — промовив він.

На положистому схилі горба, переходячи у найвищому місці в справжній гай, розкинувся густий парк. З-за зелених верхів'їв виднів сірий фронтон і високий дах уже старого поміщицького будинку.

6. Much of what we know, or think we know, about the roots of language comes from watching children learn to speak. For a long time it was believed that language was simply learned. Just as we learn, say, the names and locations of the fifty states or our multiplication tables, so we must learn the “rules” of speech—that we don’t say “house white is the,” but rather “the house is white.” The presumption (припущення)was that our minds at birth were blank slates (чистий аркуш) onto which the rules and quirks (дотеп)of our native languages were written. But then other authorities(авторитетний фахівець--лінгвіст), notably Noam Chomsky of the Massachusetts Institute of Technology(Массачусетський технологічний інститут), began to challenge this view, arguing that some structural facets(структурні аспекти) of language—the ground rules of speech, speech, if you like—must be innate(вроджений). That isn’t to suggest that you would have learned English spontaneously.

What is certain is that just as English spellings (написання)often tell us something about the history of our words, so do some of our pronunciations, at least where French terms are concerned. Words adopted from France before the seventeenth century have almost invariably been anglicized(англізувати), while those coming into the language later usually retain (зберегти)a hint (натяк)of Frenchness. Thus (таким чином)older ch- words have developed a distinct “tch” sound as in change, charge, and chimney, while the newer words retain the softer “sh” sound of champagne, chevron, chivalry(лицарство), and chaperone(супроводжувати). Chef was borrowed twice into English, originally as chief with a hard ch and later as chef with a soft ch. A similar tendency is seen in -age, the older forms of which have been thoroughly (ретельно)anglicized into an “idge” sound (bandage, cabbage, language) while the newer imports keep a Gallic (Гальський)“ozh” flavor (особливість)(badinage, camouflage). There has equally been a clear tendency to move the stress to the first syllable of older adopted words, as with mutton(баранина), button, and baron, but not with newer words such as balloon and cartoon. Presumably (імовірно)because of their proximity to France (or, just as probably, because of their long disdain (презирство)for things French) the British have a somewhat greater tendency to disguise French pronunciations, pronouncing garage as “garridge,” fillet as “fill-ut,” and putting a clear first-syllable stress on café, buffet, ballet, and pâté. (Some Britons go so far as to say “bully” and “bally.”)

3 My aunt was a tall, hard-featured lady, but by no means ill-looking. There was an inflexibility in her face, in her voice, in her gait and carriage, amply sufficient to account for the effect she had made upon a gentle creature like my mother; but her features were rather handsome than otherwise, though unbending and austere. I particularly noticed that she had a very quick, bright eye. Her hair, which was grey, was arranged in two plain divisions, under what I believe would be called a mob-cap; I mean a cap, much more common then than now, with side-pieces fastening under the chin. Her dress was of a lavender colour, and perfectly neat; but scantily made, as if she desired to be as little encumbered as possible. I remember that I thought it, in form, more like a riding-habit with the superfluous skirt cut off, than anything else. She wore at her side a gentleman's gold watch, if I might judge from its size and make, with an appropriate chain and seals; she had some linen at her throat not unlike a shirt-collar, and things at her wrists like little shirt-wristbands.

Бабушка была леди высокого роста, с резкими, но правильными чертами лица. В ее лице, голосе, походке, манере себя держать было столько непреклонности и непоколебимости, что этого было больше чем достаточно, чтобы в свое время угнетающим образом подействовать на такое кроткое существо, каким была матушка. Но, несмотря на эту непреклонность и суровость, лицо бабушки было скорее красиво, чем некрасиво. Особенно обратил я внимание на ее быстрые, ясные глаза. Седые ее волосы были расчесаны на пробор, и она носила чепец, который завязывался под подбородком. На ней было хорошо сшитое просторное платье синевато-серого цвета, напоминавшее костюм для верховой езды. У пояса бабушки висели на толстой золотой цепочке с брелоками золотые часы, судя по величине -- мужские. Дополняли ее туалет воротничок и манжеты мужского фасона.


Silence, meanwhile, grew more silent, and darkness darker. I listened in vain (марно)for the rumble of a vehicle (гул транспорту)or a dull clamour(гомін,галас,шум) of a distant row(провулок). There was nothing but the sound of a rising wind(висхідного вітру), which had succeeded the thunder-storm that had travelled over the Dublin mountains quite out of hearing(який переріс в грозу, яка подорожувала через гори Дублін цілком поза межаі чутності). In the middle of this great city I began to feel myself alone with nature (наодинці з природою)and heaven knows what beside. My courage was ebbing(згасати). Punch, however, which makes beasts of so many, made a man of me again – just in time to hear with tolerable nerve and firmness(пружність) the lumpy(незграбний), flabby(слабкий), naked feet deliberately descending the stairs again.

I took a candle, not without a tremor(дрож). As I crossed the floor I tried to extemporise (improvise)a prayer, but stopped short to listen and never finished it. The steps continued. I confess I hesitated for some seconds at the door before I took heart of grace (собраться с духом)and opened it. When I peeped out the lobby (вестибюль,передпокій)was perfectly empty – there was no monster standing on the staircase(сходи); and as the detested (ненавидіти)sound ceased(притих), I was reassured enough to venture forward nearly to the banisters(перила). Horror of horrors! Within a stair (сходинка--крок)or two beneath the spot where I stood the unearthly (неземний,таємничий)tread (слід)smote(ударятися,вражати) the floor. My eye caught something in motion; it was about the size of Goliah’s foot – it was grey, heavy and flapped (махати,гепнутися) with a dead weight from one step to another. As I am alive, it was the most monstrous grey rat I ever beheld or imagined.

Тим часом, тиша стала непорушною, а морок – непроглядним. Я даремно вслухався у гуркіт коліс і набридливий гамір вулиці, що знаходилася далеко від мене. Крім вітру, що з кожним подихом тільки посилювався і згодом переріс у грозу, що ледь чутно блукала десь високо у горах Ірландії, не було чутно жодного шереху. Посеред цілого міста я відчув себе наодинці з природою і ще невідомо чим. Моя хоробрість потроху згасала. Однак, якийсь невідомий удар враз повернув мене до тями. Доречно, адже тепер я із витримкою та терплячістю почув, як знову хтось неквапно ішов униз сходами, ступаючи грубими, слабкими, босими ногами.

Тремтячою рукою я вхопився за свічку. Крокуючи донизу, я почав квапливо молитися, і був змушений спинитися, але кроки не спинилися. Мушу визнати, перш, ніж опанувати себе і відчинити двері, я деякий час вагався. Зазираючи у шпарину я побачив, що коридор був порожній – жодного страховиська там не було видно. Оскільки той набридливий звук зник, я достатньо заспокоївся для того, щоб наважитися підійти до поруччя сходів. І тут я побачив найжахливіше! За одну чи дві сходинки від місця, де стояв я, виднівся чудернацький слід. Аж раптом я помітив, як щось ворухнулося; розміром воно сягало ноги Голіафа – а саме по собі вочевидь було сіре та важке. За все своє життя я ніколи не бачив більш потворного сірого пацюка, ніж цей.

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →



Размер: 768.7 Кб

Бесплатно Скачать

Пожаловаться на материал

Описание к данному материалу отсутствует

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Методика рентгеноскопии желудка

Симптомы, которые можно выявить при обследовании. Рак желудка экзофитная форма узловатый. Нарушения структуры стенок органов

Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 p. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 p.

Вибори до Верховної Ради України Декларація про державний суверенітет України Спроба державного перевороту в СРСР і Україна Акт проголошення державної незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 року. Вибори Президента України

Економічна роль держави в ринковій економіці

Еволюція теоретичних уявлень на роль держави в економіці. Державне регулювання економіки: суб’єкти, об’єкти та функції. Методи державного регулювання економічних процесів. Соціальна політика держави

Декларация промышленной безопасности

Декларация промышленной безопасности ОПО. Паспорт безопасности. При разработке Паспорта безопасности.

Правила компьютерного набора текста

При компьютерном наборе текста необходимо соблюдать определенные правила. Это позволит получить тексты, близкие по оформлению к оригинал-макетам, используемым при издании книг.



Введите код