1901-1914 роки

ДМИТРО ДОРОШЕНКО

Мої Спомини Про Давнє-Минуле

(1901-1914 роки)

НАКЛАДОМ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ ТРИЗУБ

Винипеґ, Манітоба

1949

 

Printed and published by:

Trident Press Limited,

214 Dufferin Ave., Winnipeg, Man.

Printed in Canada.

 

I.

Дещо про себе самого. Джерела моєї національної свідомости. Українство в нашій родині. Львівська „Зоря". Білоруський поет Ф. Богушевич

.

*)Памяті Богушевнча я присвятив  свої спомини,  видруковані на сторінках "Запісоу Беларускага Навуковага Тавариства, Вільня, 1938, т. 1.

Якось в осени 1896 p. батько, вернувшись з службової подорожі, розповів, що він познайомився у вагоні залізниці з одним паном, який сказав йому, що у Львові в Галичині виходить "малоросійська ґазета", називається "Зоря"; але той пан не міг сказати, як і звідки можна її запренумерувати. Ми взялися самі розшукувати й написали до редакції петербурґської газети "Новости" (батько передплачував цю ґазету тому, що вона прихильно ставилася до українства, містячи іноді статті Д. Мордовця про українську літературу), — чи не може вона вказати, звідки можна запренумерувати "Зорю". За пару тижнів прийшла відповідь: "Газета виходить у Львові, а передплату можна вислати на адресу книгарні Ставропігійського Інституту" (вже потім довідались ми, що це була москвофільська книгарня). Ми вислали гроші і за якийсь час одержали оказове ("пробне", як у нас казали) число, а з нового 1897 р. "Зоря" почала приходити регулярно на моє імя. Дивувало тільки нас обох те, що "Зоря" друкується на дуже тонкому папері і висилається в замкнених конвертах. Ми і в думці не мали, що це — заборонена в Росії, нелегальна часопись! Вона акуратно доходила цілий 1897 рік. Коли з кінцем 1897 року "Зоря" перестала виходити, я "автоматично" передплатив "Літературно-Науковий Вістник", що став виходити замість неї і доходив уже до мене за дозволом цензури легально аж до 4 книги 1901 року, коли доступ "Вістника" до Росії був заборонений.

"Зоря", а потім "Л.-Н. Вісник", стали для мене так би мовити за школу національної української свідомости. Вони відкрили мені новий світ. Тепер уже не батько мене, а я батька почав "усвідомлювати". З "Зорі" я довідався про українське життя в Галичині, про наші тамошні товариства, довідався про імена Франка і Грушевського, які стали "властителями" моїх дум. Тепер я мріяв, що коли скінчу ґімназію, то вступлю до києвського університету, де я сподівався зустрінутись з студентами українцями, познайомитись з представниками українського громадянства. В 1901 році весною я скінчив гімназію, але не все так склалося, як я думав. Саме того року вийшов "циркуляр" міністерства освіти, який наказував, щоб абітурієнти гімназій вступали лиш до своїх університетів, себто до тих, які належали до тих самих шкільних округ, де була й дана гімназія; а в якій окрузі не було зовсім університету, то абітурієнти мусіли вступати до університету сусідньої шкільної округи. Отже вихованці віденської гімназії (у Вільні університет було зачинено ще в 1832 р. по приборканні польського повстання 1831 p.), були прикріплені до Варшавського університету. Правда, хто б поклопотався, міг вступити і до петербургського або московського університету, але не до києвського. Одже я мусів їхати до Варшави. Думка була перейти звідти до Києва, а як ні, то до Петербургу.

II.

Українське студентство у Варшаві і заложення студентської громади. Відгук на сецесію львівських студентів

.

*) В давніх російських університетах існувала адміністраційна посада інспектора (головно для догляду за студентами), а в його було кілька помічників субінспекторів. Звичайно посаду субінспектора займали гімназійні професори, ,сполучаючи її з своїми педагогічними обовязками.

Коли перед самим Різдвом 1901 р. я дістав повідомлення, що Петербургський університет приймає мене в число своїх студентів, я з приємністю переїхав туди на початку 1902 року. Я вже знав з листів товаришів, що в Петербурзі дуже розвинуте студентське життя, що там дуже гарні професори і значна українська студентська громада. Останнє найбільше мене приваблювало.

III.

Українці в Петербурзі. Студентська українська молодь та її національно-політичні стремління. Російська інтелігенція й український рух

.

Українська молодь в час мого приїзду до Петербурга почала вже помало визволятись з-під гіпнозу всеросійських ідей і приходила до думки, що українці мають свої власні цілі й завдання, а тому повинні йти своїм окремим шляхом, хоча й в контакті з загально-російським визвольним рухом. Але ще не у всіх викристалізувалася свідомість потреби не оглядатись на росіян, а робити своє діло. Тому немало українців як що не співпрацювало безпосередно з російськими революційними організаціями, то в тій чи іншій мірі допомагало їм. В 1899 році було піднесено одночасно у Львові та в Полтаві й Харькові гасло самостійної України, як остаточної мети стремлінь української молоді — у Львові отверто й прилюдно, на російській Україні на нелегальних таємних зборах. В слідуючому 1900 році повстала "Українська Революційна Партія", і це сприяло консолідації українських студентських організацій на Україні й поза її межами. Мені довелося близько спостерігати цю консолідацію на петербургсьому ґрунті й самому взяти в ній участь.

IV.

Шевченківські концерти. Данило Мордовець. Український театр у Петербурзі. Моя подорож на Полтавщину 1902 р.

*) Цього ніколи не бувале у Києві та інших містах на Україні підчас Шевченкових роковин.

Між іншим я тільки пізніше, вже як став членом української студентської громади, дізнався, що більша частина доходу, по умові між управою Товариства імени Шевченка і управою студентської української Громади, йшла до каси Громади на політичні ціли. Робилося це в той спосіб, що певні члени Громади вносили прохання до управи Товариства про уділення їм матеріяльної допомоги. Одержавши цю допомогу, вони вносили її до каси Громади, і сконтролювати це влада не мала способу. Навіть не всі члени управи Товариства були втаємничені в цю патріотичну махінацію, бо не всі, наприклад, поділяли характер тієї політичної діяльности, яку провадила молодь. Прибутки з Шевченківських вечорів бували великі, і до каси Громади переходило часом по кілька тисячів рублів. Ніхто й не догадувався, що видання "Української Революційної Партії" у Чернівцях або у Львові друкувалися на гроші з доходу Шевченківських вечорів у Петербурзі.

Я згадав за участь Кропивницького в Шевченківському концерті. З Петербургом були звязані початки його сценічної діяльности, коли він стояв на чолі своєї славної трупи і пожинав лаври серед столичної публики, коли він грав перед самим царем Олександром III, а петербурська преса співала йому дітірамби. В його трупі були тоді такі сили, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Опанас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпинська, ці корифеї українського театру, які піднесли його на небувалу височінь. Столична публика, яка мала своїх визначних акторів і бачила ріжних славних артистів закордонних, була захоплена грою трупи Кропивницького, і навіть сам принціповий ворог українства, видавець украшожерної ґазети "Новое Время", Суворін присвятив українському театру цілу книжку, в якій з особливим захопленням писав про гру Заньковецької й самого Кропивницького. Тепер ці часи минули. Трупа Кропивницького давно розпалася, і він грав по чужих трупах та Гастролях (гостинних виступах). Сам Кропивницький вже постарів, став трохи глухий, але в своїх ролях драматичних і комічних, був незрівняний. До Петербургу наїздили час від часу другорядні українські трупи, в яких іноді виступали й Кропивницький або Заньковецька, але колишнього фурору, як це було в 1886 році, спектаклі тих труп вже не викликали. Грали вони вже не в центрі столиці, а на її периферії, і вже не збирали тої численної публики, як було колись. Але для свідомішої частини української кольонії в Петербурзі приїзд української театральної трупи по старому був свого роду святом. Зпосеред цих труп визначалася трупа під управою О. Суслова (грала в 1902 і 1903 роках), яка мала в своїм складі дуже гарні співочі сили, між ін. артистку Зарницьку, яку називали "Заньковецькою в мініятурі". От в цій труні виступав і Кропивницький. В іншій трупі, під управою А. Волика (1904 p.), виступали і Заньковецька і Кропивницький разом. Виступи обох славних корифеїв були їх справжнім тріумфом. Суслов, так само як і Волик, давав вистави, дохід яких призначався на користь Товариства імени Шевченка, або Добродійного Видавничого Товариства.

Літом 1902 року я поїхав на Полтавщину. Вперше відвідав я тоді цей край, який справедливо вважався за "серце України" (по скільки мова йшла про Наддніпрянщину), бо тут найбільше збереглася народня українська стихія, народній побут, мова, убрання. Тут жило заможне козацтво, яке складало окрему суспільну верству, не зазнало кріпаччини і відзначалося більшим добробутом. Зпочатку заїхав я до села Яготина, колишньої маетности князя Рєпніна, Шевченкового приятеля; тут частенько перебував наш великий поет, приятелюючи з дочкою Рєпніна княгинею Варварою. В Яготині я відвідав свою нову петербурзьку знайому Олену Корольову, яка перебувала тут підчас ферій у своїх знайомих. Вона мені оказала, що мене намічено прийняти до Громади, та що в осени після ферій мене буде принято. З Яготина я поїхав новою, тільки що відкритою київо-полтавською залізницею, до стації Сорочинці, щоб відвідати в містечку Сорочинцях родину Козиненків. Ще у Вільні в останнім році моєї науки в Гімназії познайомився я з молоденьким офіцером Іларіоном Козиненком. Він тільки що скінчив офіцерську школу в Києві і був призначений на службу до Вільна. Він належав у Києві до таємного українського гуртка і тепер передплачував зі Львова "Літературно-Науковий Вістник". Довідавшись, що у Вільні є ще один передплатник "Вістника", він прийшов познайомитись. Був це дуже симпатичний юнак. Ми з ним зразу ж заприязнились. Він дав мені тільки що видану брошуру "'Самостійна Україна", видання Української Революційної Партії. Тільки недовге було наше з ним знайомство. Він скоро від'їхав до ляґерів (літній побут війська для вправ), застудився там, дістав сухоти і вже не вернувся до Вільна. Його брат, студент київського університету, повіз його для лікування за кордон, до Мерану в Австрії, де він скоро й помер. Так от батько й мати бідного Козиненка, захотіли познайомитись зо мною, щоб почути дещо про їх сина з часу, коли ми з ним приятелювали у Вільні. Мене на стації зустрів брат покійного Володислав і завіз своїми кіньми на їх хутір під самими Сорочинцями. Пробув я в гостях у Козиненків кілька день. Виявилося, що ціла молодша ґенерація Козиненків були свідомі українці. Володислав був головою української студентської громади у Києві й товаришем В. Винниченка. Молодший брат Клавдій ще кінчав ґімназію й належав уже до ґімназіяльної громади. Дві сестри збиралися на осінь на вищі жіночі курси до Петербургу. Я з ними справді там і зустрінувся в Українських гуртках. Познайомився я там же у Козиненків ще з одним студентом, що гостював у них: це був Олександер Моргун, пізніший земський діяч у Полтаві. Він одружився по якомусь часі з одною з сестер Козиненківен. Доля хотіла, щоб я зустрівся з ним рівно 42 роки після нашого знайомства вже на теперішній скитальщині, як з чоловіком проф. Наталії Полонської-Василенкової. Він давно повдовів, а пані Полонська теж втратила свого чоловіка, відомого українського історика Миколи Василенка, і от вони побралися. Тепер панство Моргуни перебувають в одному з таборів у Баварії. Побут у Сорочинцях був для мене дуже цікавий, але весь час падав дощ, і полтавський чорнозем обернувся в таке болото, що я не зміг обдивитись прекрасний собор у Сорочинцях, де був похований гетьман Данило Апостол. Я тільки здалеку бачив цю величаву памятку українського будівництва. На жаль, вона вже не існує більше: собор зруйновано і при тім спрофановано останки  гетьмана Апостола. Так я читав у часописах.

З Сорочинців я поїхав до Полтави. Там я поклонився могилі Котляревського, на якій уже стояв гарний мармуровий памятник. Оглянув місто, де був ряд памяток по нещасливій для нас битві 1709 року, але я не хотів на їх дивитися. Памятник Котляревському стояв ще загорнений на тім місці, де його відслонено рік пізніше. Подивився я ще на будиночок, де мешкав Котляревський, на горі над Ворсклою, але він був уже перебудований супроти того, в якому мешкав поет, і який так гарно змалював Шевченко, на бані собору, — прекрасної пятибанної в українськім -бароковім стилю будови. Вона вже сьогодні, на жаль, не існує, зруйнована тою самою рукою, яка зруйнувала й церкву в Сорочинцях, де спочивав гетьман Апостол. У Полтаві в той час не було у мене нікого знайомого, і я, не затримуючись довго, помандрував далі на свій хутір на Чернігівщину, зупинившись по дорозі на один день у Харькові, щоб подивитись на цей тоді цілком зросійщений осередок Слобідської України. Так закінчилася моя перша більша подорож по лівобережній Україні.

V.

Українська Студентська Громада в Петербурзі. „Українська Революційна Партія".  Приїзд Ол. Ол. і С. Ф. Русових до Петербургу

.

Олександер Русов

Русови згодились прибути. Пішов на призначену годину и я. Коли ось, не доходячи до школи, на одному з вуличних перехресть зупиняє мене коллєґа і каже, щоб я далі не йшов, бо в школі поліція й зробила там засідку: чекає поки збереться більше людей. Виявилося, що поліція прийшла трохи зарано. Хтось із студентів поткнувся був у двері, побачив одного з поліціянтів, мерщій вискочив назад і почав перепиняти всіх товаришів, щоб до школи не входили. Так за короткий час установлено було варту, яка й чатувала на всіх перехрестях, перепиняючи всіх громадян і громадянок. У мене зараз же майнула думка: а як же Русови? Чи вони вже дійшли до школи, чи їх удалося попередити? І я пішов ближче до школи і, не заходячи до середини, почав стежити, що коло неї діється. Коли бачу: над'їздить фіякер, і з нього вискакує Софія Федоровна, та прожогом у двері. Ні я, ні другий товариш, що теж чатував, не встигли її й за тримати. Вона вскочила і зараз, побачивши поліцаїв, кинулася назад, зробивши вигляд, що помилилася й не туди попала. Було темно, її обличча не знали, могли й справді подумати, що це якась старша дама помилилася дверима. А ми тимчасом пояснили Русову, в чім діло, і він повагом, не поспішаючи, заплатив візникові, і обоє Русови пішли далі, найняли іншого фіякра та й поїхали до дому. Поліція зробила велику помилку, явившись дуже рано: прийшло мало студентів, ті що поприходили, казали, що мала відбутись звичайна проба хору, та тільки не відбудеться, бо не всі хористи явились. Поліція й не робила "перепису", почекала ще пару годин, випустила присутніх на вулицю і сама вийшла з школи. Очевидячки думала, що сталося якесь непорозуміння. Дійсно, це було непорозуміння, але не в тім сенсі, як думали поліціянти!

Пізніше, вже зимою 1903—1904 років, коли до Громади вступило двоє студентів Лісового Інституту, Громада почала збиратись у них: вони мешкали поза Петербургом в глибокому лісі (бо й Інститут сам містився в лісі), куди треба було їхати більше як годину паровим трамваєм. І здавалося, хто там буде дошукуватись якихсь студентських сходин серед лісу в заметеній снігом хаті? Стався такий, памятаю, курйоз: громадян було поінформовано, що вони мають висідати на такій то й такій зупинці трамваю. І в певній добі до трамваю сідають групи студентів українців і їдуть на вказану адресу. Розмовляють, звісно, по українськи. Їду вкупі з іншими й я. Починається ліс. Ми придивляємось, де, на якій зупинці маємо вставати. Коли ось на одній зупинці кондуктор і каже нам: "Вставайте, панове, ось тут, бо всі ваші тут вставали!" Ми тільки переглянулися між собою, от, думаємо, й конспірація! А справа була проста: кондуктор або сам був українець, або розумів по українськи й догадався, що то українці їдуть кудись до "Лісного" (так звалася та околиця під Петербургом), і хотів улекшити нам знайти, куди нам треба. Але збори громади відбулись без усяких пригод, і ми так заохотилися, що ще й другі збори відбули в гостинному "Лісному". А ще роком пізніше, з кінцем 1904 року, поліційні приписи після убивства ненависного для всіх міністра Плеве, дуже полекшали, і ми вже зовсім вільно збіралися в будинку студентського інтернату Політехнічного Інституту, також поза містом. Але про ці збори і взагалі про події кінця 1904 р. буде мова далі.

Весною 1903 року була переведена реорганізація Громади, й було остаточно вияснено її політичне обличча: вона офіційно вся, в цілому приєдналася до Української Революційної Партії, а тому що сама партія перетворилася в "Українську Соціял-Демократичну Партію", то й ми всі стали соціял-демократами, подобалось це комусь із нас, чи не подобалося. А треба признатися, що певна опозиція до такого перетворення була. В складі Громади знайшлася невелика група, так би мовити національного напрямку, яка вважала, що "Українська Соціял-Демократична Партія" по перше зрікається первісного гасла, яке висунула була на початку "Українській Революційній Партії" — гасло самостійної України, ставлючи в свою програму постулят усього лиш автономії України. По-друге, опозиція знаходила, що українська соціял-демократія не уділяє належної уваги національному моменту, ставлячи на першому місці справи соціяльно-економічні. До опозиційної групи належали Настасія Щербань, Олекса Назаріїв, Микола Стасюк, і до неї прилучився й Д. Донцов, який вступив до Громади в 1903 році. Але треба сказати, що опозиція не покинула Громади, щоб не порушувати товариської солідарносте й не виломлюватися з організаційної дисціпліни. Мушу по щирости признатися, що соціял-демократична доктрина була й мені не дуже до смаку, і гасло самостійної України було мені дороге, причарувавши мене від самого свого проголошення, коли я дістав у Вільні від Козиненка і прочитав брошуру під цією назвою; мені було жаль, що керовники партії так скоро його зрікаються, міняючи на доволі таки прозаїчне гасло автономії. Але я думав: провідники партії, певно — досвідчені й мудрі політики, вони знають, що роблять; певно так треба, і наше діло слухатись, і виконувати директиви, що йдуть з нашого центру, — Києва. Одже, чи це мені подобається, чи не подобається, — мушу дисціпліновано підлягати наказам з центру і не "мудрствуючи лукаво" слухатись старших товаришів, які тримали в своїх руках провід. Так я тоді думав і відповідно до того поводився.

VI.

Свято відкриття памятника Котляревському в Полтаві літом 1903 р. і все-український характер того свята

.

Памятник Івана Котляревського в Полтаві

.

Могила Ів. Котляревського.

Та “головний бій” мав бути даний у вечері на академії. Вже перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше—нікому. Академія відбулася в обширному й гарному “Просвітному будинкові ім. М. Гоголя”. Це був властиво великий театр з партером, ґалєріями, льожами і великою сценою. Заля була вщерть заповнена публикою,

(сторінки 40,41 відсутні у скані)

ГРУПА УЧАСНИКІВ СВЯТА КОТЛЯРЕВСЬКОГО 1903 р. В ПОЛТАВІ.

(Спис імен поданий на 43-ій стороні).

/*опис взято з стр.43*/

Стоять:

1 ряд: 1. Ол. Пилькевич, 2. Арк. Верзилів, 3. Ів. Луценко, 4. Мир. Кордуба, 5. Ів. Демченко, 6. Мих. Кохановський, 7. В. Кошовий, 8. Вас. Цимбал.

2. ряд: 9. Вол. Леонтович, 10. Лев Лопатинський, 11. (не уста?нов?лено), 12. Юрій Колярд, 13. Віра Коцюбинська, 14. Вит. Боровик, 15. Ів. Липа, 16. Вас. Кравченко, 18. С. Єфремов, 19. Арк. Слатов.

3 ряд: 20 Мик. Аркас, 21. Віра Вербицька, 22. Зах. Краковецький, 23. Гр. Ротмистров, 24. Івв. Стешенко, 25 Леонид Жебуньов, 26. Хрнстя Алчевська, 27. Ст. Єрастов, 28. Мик. Левитський, 29. Мих. Губчак, 30. Мих. Дмитрієв, 31. Олекс. Осмяловський, 32. Ол. Яновська (Кохановська), 33. Мик. Сахаров, 34. Сергій Шемет.

Сидять:

1. ряд: 35. Фед. Немоловський, 36. Лесь Кульчицький, 37. Мих. Комаров, 38. Леся Українка, 39. Кир. Студинський, 40. Олена Пчілка, 41. Юл. Ромаичук, 42. Ганна Барвінок, 43. Мик. Федоровський, 44. Мих. Старицький, 45. Мих. Коцюбинський, 46. Евг. Чикаленко.

2. ряд: 47. Вас. Стефаник, 48. Мих. Коцюбинський, 49. Гн. Хоткевич, 50. Надія Кибальчич, 51. Оксана Стешенкова, 52. Настя Шавериівна, 53. Гр. Коваленко, 54. Сев. Паиьківський, 55. Левко Мацієвич.

3. ряд: 56. Вол. Самійленко, 57. Евг. Левицький, 58. Володислав Козиненко, 59. Кат. Сулимовська, 60. Волод. Розторгуїв, 61. Т. Грушкевич, 62. Андрій Шелухин, 63. Ілля Шраг. 4. ряд: 64. Петро Розов, 65. Мих. Мороз, 66. Вас. Сімович, 67. Корчинський; стоїть окремо збоку 68. Іван Сокальський. 

/*продовження тексту 41 сторінки, якої не було у скані*/

вала її хід. Поет Микола Вороний виголосив свій відомий вірш на свято Котляревського: “Був один такий час, на важких терезах вже хиталася доля Вкраїни” і т. .д. До глибокої ночи засиділася компанія в парку і розійшлася спати у бадьорому, піднесеному настрою.

На другий день 21-го серпня в центрі загальної уваги був концерт, уладжений в тім самім будинку імени Гоголя. В концерті взяв участь великий хор, зложений з хору Миколи Лисенка, що прибув на свято з своїми співаками, і з місцевого українського хору під орудою Попадича. Було виконано кантату “На вічну память Котляревському”, написану нашим ґеніяльним музикою на слова Шевченка, і відому пісню “Гей, не дивуйте добрії люде, що на Вкраїні повстало”. Ця пісня в чудовому виконанню під орудою самого маестро, робила потрясаюче вражіння! Це був справжній національний гимн, зложений народом після перемоги Хмельницького над Польщею на ознаку свого тріюмфу. В аранжуванні Лисенка, що створив чудовий музичний супровід до величавої мельодії, пісня-марш захопила слухачів. Особливе вражіння вона зробила на наших галицьких гостей-, — вони її ще ніколи не чули, бо в Галичині не вільно було її виконувати під польською владою. Виступали в концерті й солісти. Памятаю, Микола Садовський відспівав знамениту думу Шевченкової поеми “Невольник”. Величезний успіх мала полтавська співачка Калиновська, що проспівала кілька народніх пісень, аранжованих Лисенком. Взагалі концерт 31-го серпня був справжнім мистецьким тріюмфом нашого славного музики і напевно приніс йому велике моральне задоволення.

В такій же мірі святом українського мистецтва була й вистава “Наталки-Полтавки”, що відбулася в тім же гоголівськім будинку на третій день свят. Вже сама участь у виставі чотирьох корифеїв нашого театру: Карпенка-Карого, Садовськго, Саксаганського і Затиркевич-Карпинської — може дати уяву, що це була за вистава. За диріґентським пюпітром сидів Лисенко, автор музики до “Наталки-Полтавки”. Сміливо скажу, що це була одинока і неповторна вистава, бо тих корифеїв уже давно нема на світі.... Ще мушу згадати за літературний ранок перед полуднем 1 серпня. В залі гоголівського будинку (бо це була найбільша заля в Полтаві) показували чарівним лихтарем сцени з “Енеїди” — по малюнках відомого українського артиста маляра й етнографа, Порфіра Мартиновича. До кожної картини текст з “Енеїди” виголошував Микола Сахаров, студент з Петербурга. Згадаю також за виставу українського мистецтва, що відбулася в тих днях. Тут загальну увагу викликав проект будинку Полтавського Ґуберніального Земства, зроблений в українському стилю Василем Кричевським і ним же виконаний кілька років згодом. Це була прекрасна памятка українського мистецтва, де все репрезентувало те мистецтво, кінчаючи кольосальними пляфонами в залі засідань, мальованими славним харьківським малярем С. Васильківським (малюнки уявляли собою “Полтавський степ”, “Полтавське село” й історичну сцену “Вибір Мартина Пушкара на полтавського полковника”), і — меблями в українському стилі. Цей будинок, в якому містився в останніх роках історично-етнографічний музей, уже не існує: його висадили в воздух німецькі варвари, відступаючи в 1944 році з Полтави.

Цілий тидень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене незабутнє на віки вражіння. Мушу щиро сказати, що такого підйому духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державности в 1917 — 1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми — не купка якихсь кольоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми є — громадянство, що нас є цілі тисячі, що у нас усіх бється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, не вважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави. Полтавські дні звістували, що вже наступає справжнє національне відродження. І це була не тільки моя думка, мабуть це відчував кожен, хто пережив ці ясні соняшні дні у Полтаві. Вже одне те, що я побачив стільки наших славних діячів, які вже війшли до історії рідного краю! Частина учасників свята сфотографувалася тоді в Полтаві на одній спільній групі. Ця група нераз уже була репродукована по ріжних виданнях, бо вона дійсно має історичний інтерес. Кого тільки не бачимо на ній! Це справжній український іконостас: ось в центрі сидить старенька Ганна Барвінок (Олександра Кулішева), коло неї Олена Пчілка, а там далі — професор Студинський, Михайло Старицький, Міхновський, Чикаленко, Леся Українка, Хоткевич. Коцюбинський, Стефаник, Самійленко, Аркас, Леонтович, Стешен ко, Єфремов, Микола Левитський, Шраг — і цілий ряд старших та молодших діячів. Де б можна було їх усіх вкупі побачити? На полтавські свята, як я вже казав, прибула значніша ґрупа українців з Галичини, дехто приїхав разом з дружиною. Це вперше наші люди познайомилися зблизька з своїми галицькими братами. І я також тоді вперше у своїм житті побачив галицьких земляків і познайомився де з ким із них.

VII.

Зріст політичної активности українського студентства в Петербурзі. “Революційна Українська Партія” і петербурське студентство

.

*) Уперше почав я виступати в друку, посилаючи короткі дописи й замітки до “Літературно-Наукового Вістника” в 1899 році. Потім писав я в “Києвскій Старині” та по дееяких провінціяльних часописах.

**) На видання обох книжочок дав мені гроші мій батько, а вже коли вони вийшли, то “Літературно-Артистичне Товариство” у Києві, яке було в українських руках, призначило мені сто чи двісті рублів підмоги (точної суми вже не памятаю), — без мого про це прохання.

Весною 1904 р. дійшла до Петербурга вістка, що “Товариство прихильників української науки, літератури і штуки” у Львові, де головою був проф. М. Грушевський, оголосило на літо українські університетські курси, на які закликало молодь з російської України. Я рішив поїхати на ці курси. Але початок їх був призначений дуже незручно для студентів з Росії: на 4-го червня. У нас іще скрізь відбувалися по високих школах іспити. Ми написали до Львова, щоб курси почали трохи пізніше, але нам відповіли, що далі як на тиждень відкласти не можуть. Це було причиною, чому на курси поїхало значно менше людей, ніж хотіло. Я сам, щоб попасти на курси, мусів відкласти пару своїх іспитів аж на осінь. Паспортових труднощів особливих не було, і на початку червня я виїхав до Києва, щоб звідти рушити до Львова. У Києві я зустрів невеличку групу товаришів, що так само вибиралися до Львова: це був мій тезко і приятель Володимир Дорошенко, студент московського університету; Михайло Деркач, студент московської технічної школи; Дмитро Розов, студент петербургського політехнікума, і Марія Двер ницька, студентка вищих курсів фізичного виховання в Петербурзі. Ми вирішили їхати разом. Довідалися, що вже виїхали, або мають виїхати й інші групи або окремі особи.

VIII.

Українські університетські курси у Львові влітку 1904 року. М. Грушевський. Іван Франко. Українська політична еміґрація у Львові

.

Треба сказати, що упорядчики курсів абсолютно не подбали, щоб улекшити приїзжим побут у Львові ані що до пришукання помешкання, ані що до улаштування з харчуванням. Ми були здані на власні сили, й помагали нам улаштуватися тих кілька політичних емігрантів, що перебували у Львові в звязку з роботою Революційної Української Партії, і українські студенти соціял-демократи, що перебували в тісному звязку з ними: Микола Ганкевич, Теофіль Мелень, Юліян Бачинський. З двірця ми заїхали до отелю й взяли нам два покої: один для нас трьох хлопців, один для панни Дверницької. Вмилися, переодяглися й побігли до “Академічної Громади”, яка мала свою окрему кімнату в помешканні “Руської Бесіди” в будинку “Просвіти” на Руській вулиці. Там застали ми кілька студентів, але ніхто не міг дати нам якихось вказівок що-до помешкання, аж поки не надійшов Левко Ганкевич, який і взяв нас під свою опіку. Він сказав, що є підходяще помешкання в одного українця, який виїздить на час ферій на село і може винайняти помешкання на тих пару місяців, які мали тривати українські університетські курси. До нас мав приїхати ще студент Назаріїв і студентка Щербанівна. Отже рішили найняти ціле помешкання. Ходили дивитись і знайшли, що воно дуже зручне: посередині велика кухня, направо дві кімнати, — це мало б служити для хлопців, на право — одна кімната, як раз для двох панночок. Ми умовилися що-до ціни й рішили переїхати того ж дня у вечері. Пішли обідати. Виявилося, що українські студенти своєї кухні не мали, а ходили на обід до польської студентської їдальні “Bratnia pomoc”. Пішли й ми туди і там стріли своїх земляків-еміґрантів з Києва. Це були чоловік та жінка Голицинські (партійний псевдонім “Лозенко”), Семен Мазуренко (псевдонім “Карась”), Ол. Скоропис (псевдонім Вишнівський), “Кавун” (дійсне прізвище не можу пригадати); там же стріли Михайла Кривинюка, що не був емігрантом і затримався у Львові в переїзді з Праги. Тут же в їдальні довідались, що десь о пятій годині буде в каварні “Монополь” Іван Франко, який заходив що дня о цій порі. Рішили піти познайомитись. Вернувшись до отелю, довідалися, що прибігав схвильований власник помешкання з Куркової вулиці і заявив, що не може нас прийняти, бо власниця будинку — полька, сказала, що викине його самого, як що він візьме тих українських “гайдамаків”.... Що тут робити? Нічого не придумали й рішили йти до “Монополю” познайомитись з Франком, а там — що Бог дасть. Почувши про наш клопіт, Франко сказав: “Ідіть жити до мене, у мене хата простора”. Були при цьому Кривинюк та ще дехто з львовян, і ніхто не сказав нам, що до Франка йти незручно, що пані Франкова хвора психічно, що вона не любить “еманципованих” дівчат і вже зробила авантуру двом приїзжим на курси панночкам з Чернігова. А ми зраділи: от, думаємо, будемо жити у самого Франка! Та це ж мов у Христа за пазухою....

Стоять:

1-ий ряд: Юл. Ситник, 2. Ол. Скоропис, 3. Дм. Розов, 4. Вол. Загайкевич, 5. Т. Єрми (п-ні Боднарова), 6. Мих. Мочульський.

— 2-ий ряд: 7. Вол. Лаврівський, 8. Е. Голицинський, 9. Юл. Бачинський, 10. М. Крушельницька (Дроздовська), 11. Дм. Дорошенко, 12. Я. Грушкевич, 13. Л. Чикаленко, 14. Д. Шухевичівна Старосольська, 15. Мих. Грушкевич, 16. Ст. Дольницький, 17. А. Хомик, 18. М. Росткович.

— 3-ий ряд: 19. Вол. Дорошенко, 20. М. Підлісецька (Мудракова), 21. Г. Чикаленківна, 22. К. Голицинська, 23. О. Андрієвська, 24. М. Липа, 25.І. Липа, 26. Ф. Шолудько, 27. В. Паиейко, 28. Л. Сміщук, 29. Л. Гарматій.

Сидять:

1-ий ряд: 30. П. Рябков, 31. Т. Ревакович, 32. І. Брик, 33. М. Ганкевич, 34. Ф. Вовк, 35. М. Грушевський, 36. І. Франко, 37. М. Грушевська, 38. Вол. Гнатюк. 

— 2-ий ряд: М. Дверницька, 40. В. Чикаленківна, 41. А. Трушева, 42. І. Труш.

Франко предложив іти разом з ним просто до його віллі (на вул. Понінського). Рішили, що ми з Володимиром Дорошенком підемо до отелю, спакуємо наші речі, візьмемо фіякра й завеземо просто до Франка. Вся компанія з Франком на чолі пішла до нього на віллю. Не поспішаючи, спакували ми речі, розплатились з отелем, узяли фіякра та й поїхали на вулицю Понінського. Дорога підіймалася все вгору, показався місяць, по обох боках дороги пішли сади й городи — вілля Франкова була вже за містом. Слідуюча за нею вілля була Грушевського. Доїздимо вже ближче, коли бачимо, по обох боках дороги залягла в траві купка людей і нас зупиняє. Що сталося? А сталося таке, чого можна було наперед сподіватися: пані Франкова була незадоволена, що у неї мала мешкати панна з України, очевидно — “еманципована” (сама пані Франкова була киянка). Вона почала оповідати, що у неї недавно замешкали дві панни з Чернігова, так це були такі невиховані, “не хтіли у неї й шклянки молока випити”, і пані Франкова скваліфікувала їх таким словом, що всі почервоніли й зрозуміли, що мешкати у Франка не випадає. Потихеньку змовилися, що вийдуть нам з Дорошенком на зустріч і скажуть, щоб далі не їхати. Рішили, що зустрівши нас, залишать фіякра з речами на дорозі й почекають, а ми удвох з Дорошенком підемо до Франка, подякуємо за готовість примістити нас у своїй хаті, але скажемо, що вже нема в цьому потреби, бо для нас знайдено хату в місті. Франко, розуміється, догадався, в чім діло, і тільки сказав: “Бачите, яка в мене жінка: ніяк її вперед не зміркуєш”. Тоді ми зрозуміли цілу трагедію великого письменника, що мусів зносити крім усяких інших тягарів свого життя ще й цей тягар у родині.

Мусіли ми вертатись до того самого отелю, де обслуга була немало здивована нашим несподіваним поворотом. Скінчилося тим, що на другий чи на третій день ми знайшли для себе кімнату в партері на тій самій Курковій вулиці, а панну примістили в жіночій бурсі св. Ольги, що стояла вже порожня з огляду на літні ферії. Там уже мешкала Грінченківна під опікою настоятельки Паславської. Ні Назаріїв, ні Щербанівна не приїхали. Взагалі ж приїхало на курси не багато: дві сестри Чикаленківни з братом Левком, панни Андрієвська і Божинська, Дмитро Розов, Михайло Деркач, Ф. Шелудько, Сміщук, М. Дверницька та нас двоє Дорошенків. Вписалися на курси всі наші емігранти, Грінченківна й др. Іван Липа з дружиною, що гостював тоді у Львові. Більшість слухачів були львовяни, всього учащали на курси 135 людей.

Курси були задумані по доволі широкій програмі. Мали приїхати для викладів проф. А. Кримський з Москви і проф. М. Сумцов з Харькова, але вони не прибули, і викладали фактично: проф. М. Грушевський (історія України), Ів. Франко (українська література), проф. К. Студинський (відродження Галичини в половині 19 віку), др. Ів. Брик (українська мова), проф. Ст. Томашівський (Угорська Русь), Хведір Вовк (українська антропольоґія), проф. Ів. Раковський (онтоґенезіс чоловіка) і Микола Ганкевич (огляд соціялістичного руху в 19 в.). Виклади відбувалися в залі якогось жидівського товариства — забув, як воно називалося. Найбільше цікавили мене й усіх нас приїзжих виклади Грушевського, і вони нас дуже розчарували: викладав Грушевський князівську добу і викладав страшенно нудно, не давав ширших узагальнень, а переказував, і то дуже одноманітно, саму лишень фактичну історію, — коли який князь панував, з ким воював або переговорював. Читав з рукопису, якось монотонно і з незвичним для нас наголосом на кінці слів (напр. “князя”, “віка” і т. п.). Ті з нас, що чули прекрасних лекторів у Петербурзі, або в Москві, були здивовані: ми сподівалися почути щось “нове”, щось захоплююче, пориваюче, адже тут була конституційна Австрія, можна було про все вільно говорити! Слухаючи Грушевського пізніше на засіданнях Центральної Ради у Києві, я спостеріг, що він промовляв значно цікавіше, живіше. Взагалі я помітив, що коли Грушевський говорив експромтом, то виходило дуже добре, і він міг захопити авдиторію. Але коли він вичитував з рукопису, то виходило доволі нудно. Ще більше розчарував нас Томашівський, особливо своєю дивною манерою викладати: ставав спиною до слухачів а обличчам до ґеоґрафічної мапи, на якій довго вишукував якусь річку, чи якесь село. Він так знудив свою авдиторію, що за другим разом прийшло всього кілька слухачів.

Михайло Грушевський.

За те вподобали ми всі Франка. Він викладав спокійним рівним голосом, без зовнішніх ефектів, і хоч викладав старе українське письменство, але виклади були такі цікаві, такі глибокі змістом, що ми слухали з найбільшою увагою, не пропускаючи ні одної лекції великого ученого. Гарно викладали Студинський, Брик, Раковський, Ганкевич викладав ефектно, як добрий промовець, але його виклади здавались мені більше промовами на вічу, як науковими лекціями. Дуже припали нам до смаку виклади Вовка. Говорив він дуже тихим голосом, так, що треба було сідати ближче, щоб краще чути, але самі виклади були дуже живі і змістовні. Вовк тоді ще жив на еміґ рації в Парижі й приїхав звідти спеціяльно задля викладів. Нам була дуже симпатична сама особа старого професора, і ми дуже тішилися, коли він часом ходив з нами на прогульку в околицях Львова і оповідав нам про пригоди зі свого життя. Колись це було дуже бурхливе життя революціонера, але тоді Вовк уже не брав участи в жадних революціях а працював тільки для науки. Іноді приймав участь в наших прогульках і Франко, що був дуже простий і милий в товаристві. Я був щасливий, що мав змогу говорити з тим, кого вважав за свого духового вчителя з часів, коли складався мій світогляд, коли формувалися мої національні й літературні погляди.

Перебуваючи у Львові, ми потрохи знайомилися з духовим життям його українського громадянства, хоч особливого зближення з ним у нас не було. Ми трималися своєї тіснішої емігрантської компанії й близько звязаної з ними групи галицьких соціял-демократів: Лев і Микола Ганкевичі, Теофіль Мелень, Юліян Бачинський, Ярослав Веселовський, Семен Вітик. Мене спеціяльно цікавило Наукове Товариство імени Шевченка. Я заходив до його бібліотеки, якою керував тоді Михайло Павлик. Мене дивувало, що Павлик випозичав нам до хати книжки в необмеженому числі, без усяких формальностей, а книжки часом були дуже рідкі й цінні. В нашій хаті не було зовсім меблів крім двох ліжок (на яких ми спали по двоє на одному ліжку), і ми складали цілі стоси випозичених книжок, сиділи на них і снідали. Наукове Товариство містилося у власній великій камяниці при вулиці Чарнецького ч. 26. В липні місяці, у залі Т-ва, прикрашеній гарними портретами його фундаторів — Єлисавети з Скоропадських Милорадовичевої, Михайла Жученка і Олександра Кониського — відбулися річні збори. В Т-ві заіснувала опозиція проти його голови — Грушевського. Вона складалася з семи осіб під проводом Володимира Шухевича і Михайла Павлика. Щоб збільшити число голосів на зборах в користь Грушевського, Володимир Гнатюк, один з головних стовпів Т-ва, предложив мені вступити в число членів Т-ва. Я вступив і дістав право голосу. Збори тяглися цілий день і мали дуже драматичний перебіг. Скінчилися вони перемогою Грушевського. Тоді вся опозиція в числі семи осіб демонстраційно покинула залю засідання. Памятаю, становище Грушевського дуже гаряче обороняв священик Михайло Зубрицький, автор розвідок з обсягу етнографії галицької України.

Я вже згадав, що ми зразу близько зійшлися з нашими емігрантами “ерупівцями” (членами Революційної Української Партії — скорочення “РУП”). Вони провадили життя справжньої богеми, що дуже підходило під наші звички. Щоб втягнути нас в круг партійних інтересів, ерупівці стали уряджати дискусійні вечорі, на яких велась завзята полеміка між соціял-демократами, соціялістами-революціонерами й анархістами, яких репрезентував Михайло Лозинський, що видавав один час ґазетку польською мовою “Wolny Swiat”. Іноді появлявся на тих зборах Богдан Ярошевський, дуже симпатичний українець польської культури, що заложив був окрему “Українську Соціялістичну Партію” на зразок відомої “Польської Партії Соціялістичної” (P.P.S.). Українська Соціялістична Партія злилася пізніше з Р.У.П. Сам Ярошевський був родом з Київщини. Наші сходини відбувалися у нашій хаті й носили назву “зборів за запросинами”, себ-то кожен учасник діставав запросини на письмі, які треба було показати на випадок приходу поліції. Сходилося звичайно людей 20—25. Жінки сідали на ліжках, а ми, хлопці, стояли. Ми мало звикли до прилюдних дискусій, не те що наші товариші-галичани, виховані в умовах конституційного життя. Тому ми більше мовчали і слухали. Суперечки йшли майже виключно на тему аґрарного питання, як мала бути розвязана земельна справа згідно з соціял-демократичною програмою. Головою зборів був звичайно Юліян Бачинський, автор книги “Україна ірреден та”, в якій він доводив неминучість повстання самостійної української держави через розвиток капіталістичних відносин. Пізніше він побував в Америці й видав книгу про заокеанську еміграцію.

Який часом бував тон наших дискусій, показує, наприклад виступ Миколи Ганке вича, що почав одного разу свою промову буквально такими словами: “Соціялісти-революціонери, анархісти та інші ідіоти твердять, що....” і далі спростовувалися погляди тих “ідіотів” на земельну справу. Соціял-революціонерів репрезентував тоді хіба що один Володимир Дорошенко, а анархістів Лозинський. Обоє були присутні. Дорошенко, що був дуже смішливий, почувши таку кваліфікацію, так і приснув зо сміху. Саме тоді приїхав з Києва російський меншевик Ларин (властиве його імя було Луріє). Він теж ходив на наші збори, і тоді завязувалися особливо гарячі спори про “отрѣзки”*).

*)Так називалися по російськи додаткові наділи землі, якими соціял-демократи збиралися задоволити селян.

Щоб використати мій деякий літературний досвід, мене запрягли до коректи “Праці” (орґану Р.У.П.) та інших ерупівських видань, до редагування перекладів брошур Енгельса й Каутського, та до складання хроніки в “Праці”. Я мусів висиджувати іноді по кілька годин в друкарні. Там раз-у-раз зустрічав В. Будзиновського, який редаґував якийсь радикальний орґан. Одного разу відбувався у Львові якийсь зїзд, здається, українського учительства. Він засідав у доволі імпозантній залі “Народного Дому”, що був тоді в руках москвофілів. На зїзді виступав, памятаю, священик Данило Танячкевич, старий народовець, дуже гарний бесідник. Хтось подав думку покликати до слова когось з приїзжих гостей — наддніпрянців, або хоч показати їх учасникам зїзду. Почувши це, наші зараз же кудись поховались. Піймали лиш нас трьох: Дорошенка, Деркача й мене. Витягли нас на сцену й привітали оплесками. Але ми так змішалися, що не могли вимовити й слова і так постояли мовчки перед публикою, ніяково посміхаючись. Так ще було нам тяжко виступати прилюдно з промовою.

IX.

Моя подорож по Гуцульщині. Святкування ювілею Миколи Лисенка в Петербурзі. Політична демонстрація 28.·XI. 1904 в Петербурзі й участь у ній українського студентства

.

В осени 1904 р., особливо після убивства Плеве, визвольний рух у цілій Росії набирав усе більшої сили, і молодь, як звичайно, вела в ньому перед. На кінець листопада мала відбутись скомбінована демонстрація: на Невському Проспекті (головна артерія міста) мало виступити студентство, а з передмість мали прийти туди робітники. Демонстрація підготовлялася заздалегідь. Справою керував комітет, який складався з представників ріжних партій і орґанізацій. Наша студентська Громада дістала запрошення прислати свого представника для обміркування програму демонстрації. Я пішов як голова Громади. Збори комітету відбувалися в помешканні адвоката М. Маргуліеса. Здається, що Маргуліес і був головою того комітету. Це був той самий Маргуліес, що пізніше, вже за української влади, брав участь в 1919 році в зборах російської правої еміґрації в Ясах у Румунії, де обмірковувалися ріжні анти-українські пляни тої еміґрації. Маргуліес запитав мене, скільки наша Громада може виставити учасників демонстрації. Я подумав і сказав, що “кілька сот”. Не дуже багато, а все-таки — щось. Демонстрація відбулася 28 листопада. Коли я прийшов на Невський Проспект, то побачив ціле море студентсьских кашкетів і уніформи “всіх родів зброї”, як тоді казали, маючи на думці, що студенти носили особливу уніформу військового зразку, кожна висока школа з окремими відзнаками (наплечниками з царським вензелем). Видно було й багато курсисток. Потім казали, що явилось коло 20,000 молоді. Але дуже рідко бачив я когось з дорослої цивільної публики. Мабуть мало хто виходив у той день на Невський, щоб не попасти у перепалку. Поліція очевидно була попереджена і змобілізувала свої сили. По проспекту їздили кінні патрулі, на ріжках вулиць стояли густі відділи пішої поліції. Демонстранти мали по певному гаслу розгорнути червоні прапрори, а бесідники спробувати звернутись до натовпу з промовами. Не бачив я ані прапорів, ані бесідників, але поліція мабуть дістала своє гасло й кинулася в певний момент розгоняти демонстрантів, бючи нагайками й кулаками. Юрба, до якої я був прилучився, кинулася тікати в якусь бічну вулицю. Я бачив, як поліціянти били студентів і особливо студенток. Я сам дістав двічи по шиї, але встиг добігти до нового ріжка другої вже вулиці й заховався десь за браму. Довго одначе не міг там ховатись, бо з дворів вискакували “дворники” (сторожі) і теж били. Мені ця бійка безборонних людей зробилася дуже гидка, і я вибрався подалі від головного “пляцу бою” й подався до-дому. Оповідали потім, що багато студентів було дуже побито. З наших земляків дуже потерпів Сергій Тимошенко, його потоптали коні, в його зломлено було кілька ребер, і лиш якимсь чудом він зостався живий і видужав. Я сам бачив, як поліцаї вели кудись попід руки одного студента, і його обличча було залляте кровю. Оповідали, що сильні відділи жандармерії й поліції перегородили всі вулиці з фабричних передмість, і робітники не могли прорватись до осередку міста. 

У вечері того ж дня був призначений мітинґ (віче) в залях Технольоґічного Інституту. Я пішов туди. Поліція не перешкоджала відбутись тому мітинґу. Зійшлося, як казали, 12,000 студентської молоді. В ріжних залях промовляли промовці від окремих партій. В інших знов залях співали революційних пісень. Серед публики було багато з перевязаними головами, — це ті, що потерпіли підчас ранішного бою на Невському Проспекті. З наших крім Тимошенка, на щастя, ніхто більше не потерпів. Я був стомлений переживаннями “боєвого” дня і пішов раніше до дому.

X.

Моя подорож до Полтави весною 1905 р. Подорож до Німеччини й до Австрії. Евг. Олесницький. “Україніше Рундшау”. Київ в кінці 1905 р. і оживлення українського національного руху. Революція 1905 р. та її відгуки в Києві й на Чернігівщині.

9 січня 1905 року сталася в Петербурзі подія, яка була немов прелюдією для першої російської революції: священик Гапон (родом з Полтавщини), який користувався великою популярністю в робітничих масах, намовив робітників піти великою масою до Зимового Палацу і там подати цареві петицію про задоволення економічних потреб робітництва. Мовляв, робітники звертаються до царя, як діти до батька. 9 січня десятки тисячів робітників вирушили з корогвами й образами під проводом Гапона до царського палацу. Але їх зустріло, не допускаючи до палацу, військо і почало стріляти до натовпу. Сотні людей було вбито й поранено. Ця крівава масакра остаточно вбила віру в царя, як оборонця й заступника трудящого люду. Гапон десь зник. Виявилося, що він був провокатор, і революціонери його вбили, заманивши ніби для переговорів на порожню вілю в Фінляндії, недалеко від Петербурга. Подія 9 січня розворушила ціле населення столиці, і з того часу революційний рух став зростати з кожним днем. Високі школи було зачинено на необмежений час, і я вже не поїхав до Петербургу.

Я залишився деякий час у батька у Вільні й звідти дописував до ґазети “Полтавщина”, яка почала виходити у Полтаві під редакцією Я. Головні й запросила мене писати на українські теми. Це вже була вповні українська ґазета, хоч виходила ще в мові російській. Перед Великоднем 1905 року я поїхав до Полтави, щоб на місці порозумітися з редакцією. В Полтаві я завязав знайомство з рядом місцевих українських діячів, — з адвокатом Миколою Дмитрієвим, що в кінці того року почав видавати тижневик “Рідний Край”, з головою Статистичного Відділу Полтавського Земства Григорієм Ротмистровим, з Леонидом Жебуньовим, з поміщиками Михайлом Ганьком і Віктором Василенком. Зустрівся де з ким з моїх молодших знайомих з днів свята Котляревського. Один з них, Володимир Міхновський (небіж відомого українського діяча Миколи Міхновського) запросив мене в гості на Великодні свята, що вже зближалися, до села Товкачівки, Прилуцького повіту, де його батько був священиком. Ми поїхали залізницею до Прилук, а звідти 15 верств кіньми до Товкачівки. В самих Прилуках ми зайшли до адвоката Гаврила Міхновського, рідного брата Миколи Міхновського, якого він дуже нагадував і обличчам і всією своєю постаттю, і своїм патріотизмом в самостійницькому дусі. Я завважив, що на його канцелярії напис був українською мовою, що тоді було рідкістю. Взагалі ціла родина Міхновських була щироукраїнська. Та й самі Прилуки з околицею зробили на мене дуже приємне вражіння своєю українською національною стихією, яку було помітно на кожному кроці; я чув там раз-у-раз українську мову не тільки серед міщан та селян, але й серед міської інтеліґенції.

Влітку мені довелося везти хворого батька за кордон: він слабував на гостру форму неврастенії, і лікарі порадили їхати за-кордон, щоб лікуватись гідропатією у відомій санаторії Ламана під Дрезном. Але Ламановська санаторія не задовольнила батька, він знаходив, що в ній лікують не дуже енергійно, і ми тоді рішили за порадою відомого галицького діяча Евгена Олесницького, що лікувався в тій санаторії, переїхати до санаторії проф. Вінтерніца в Кальтенлейтгебені під Віднем. Місяць, який ми пробули під Дрезном, для мене був особливо цікавий через оте знайомство з Олесницьким. Це була з кожного погляду дуже визначна постать: політик європейського масштабу, він сміливо міг заняти пост міністра у великій державі, тимчасом йому довелося сидіти послом до парляменту у Відні й змагатися там з поляками, вириваючи з їх рук згоду на якусь нову ґімназію чи семінарію, або боротися із зловживаннями й шахрайствами польської адміністрації в своїм Стрию. Не судило йому дожити до відродження української державности, якій би дуже придався його політичний розум і досвід. Ми з батьком з глибоким інтересом слухали його оповідань про відносини в Галичині, де з кожним роком тоді зростав український національний рух.

Перебуваючи з батьком у Ламановській санаторії, я їздив на пару день до недалекої звідти Праги, щоб побачитись з нашими українськими студентами. Я застав знайомих зі Львова — подружжа Голицинських (Лозенки), петербуржан Левка Фролова й Володимира Хрінникова, та ще кілька галичан, які залишалися кінчати студії в Празі після львівської сецесії. Познайомився я також з Павлом Фраткиним, це був жид з Херсонщини, який пристав до української громади. На його обовязку лежало гостити у себе приїзжих студентів українців, тому що в його була велика кімната з двома ліжками. На одному з них ночував і я. Фролов водив мене по Празі й показував мені місто. Не передчував я тоді, що мені доведеться колись майже двадцять років прожити еміґрантом у Празі й працювати там в українському університеті!

За порадою Олесницького ми зупинилися у Відні в однім отелі на вулиці Ґрабен, в центрі міста, близько до славної катедри св. Стефана. Це був скромний отель на тихій вулиці, в ньому, як казав Олесницький, спинялися українські посли до парляменту, приїздячи до Відня. Батько хотів порадитися ще з віденськими лікарями, і я побіг шукати д-ра Романа Яросевича, відомого радикала й близького приятеля Драгоманова. Він практикував тоді у Відні як лікар-дентист, і мусів знати, певна річ, відомих лікарів спеціялістів від нервових хвороб, отже міг дати пораду, до кого з них слід звернутися. Яросевича я не застав вдома, натомість застав його дружину, молоду гарну пані. Ми познайомилися, і виявилося, що вона українка з Одеси, товаришка дочки Миколи Ковалевського, Драгоманового приятеля. Він збірав на Україні гроші на видання Української Радикальної Партії й возив їх до Львова. На ці гроші виходили “Народ”, “Хлібороб” та інші радикальні видання в Галичині. Пані Яросевичева оповідала мені про родину Ковалевськото та її траґічну долю: жінка Ковалевського, російська революціонерка, була заслана на каторгу до Сибіру й там покінчила з собою, а одинока дочка Ковалевських Галя, діставши про це звістку, кинулася під поїзд залізниці. Побачивши, що я дуже цікавлюся Ковалевським, пані Яросевичова подарувала мені його фотографію, яку я одвіз до Дорошенкового Хутора як подарунок для моєї тьоті, що, як я вже згадував, була великою поклонницею Ковалевського. Коли вернувся до хати Яросевич, він не тільки дав поради що-до лікарів, але й взявся сам повести мого батька до двох спеціялістів і служити йому за перекладача (батько мій слабо знав німецьку мову). Від Яросевича ми почули багато цікавого про Драгоманова. З доручення Драгоманова Яросевич їздив колись до Києва й до Одеси, щоб встановити безпосередній звязок з тамошніми українськими громадянами.

Віденські лікарі порадили батькові їхати таки до санаторії Вінтерніца, і ми поїхали до Кальтенлейтгебена під Віднем. Час був літній, ферії, але я рішив пошукати у Відні когось із наших студентів і поїхав туди в надії, що може знайду кого в “Січі” (їзда до Відня була пів-години залізницею). “Січ”

— це було відоме студентське товариство, заложене ще на початку 1870-их років. Я розшукав його льокаль, портієрка мене впустила туди, але в “Січі” не було нікого. Я написав картку, в якій подав свою адресу і просив, щоб хто-небудь із “Січі” мене відвідав. За пару день приїхав * до нас у Кальтенлейтгебен Володимир Кушнір, з яким завязалося у мене з того часу близьке знайомство і оживлене листування. Кушнір редаґував тоді український місячник у німецькій мові “Ruthenische Revue”, заложений Романом Сембратовичем, що саме перед роком помер. Фінансував видання один з прихильних до українства австрійських політиків. Кушнір хотів унезалежнитись від фінансової допомоги чужої, хоч і прихильної людини, і видавати журнал далі виключно на кошт самих українців. Ми умовилися, що я, коли поверну до Росії, буду умовляти наших земляків, щоб складали гроші на видання журналу німецькою мовою вже під зміненою назвою “Ukrainische Rundschau”. Дійсно мені пощастило переконати земляків у Києві, що таке видання дуже корисне для української справи, особливо коли воно буде трактувати її в широкому всеукраїнському масштабі. Я почав просто збірати по людях гроші, і в рр. 1906—1907 міг вислати Кушнірові кілька сот рублів, які допомогли йому стати з виданням на ноги. Крім того я мусів сам і писати до “Ukrainische Rundschau” статті про українську справу в Росії, особливо коли ця справа по революції 1905 року стала дуже актуальною. Протягом 1906—1909 років я умістив в “Ukrainische Rundschau” більше десятка статтів. Журнал піддержували згодом українські парляментські круги, і він виходив аж до вибуху першої світової війни.

Лікування в санаторії Вінтерніца не помогло мойому батькові, навпаки — воно ще більше розстроїло його, і ми на початку осени покинули Австрію та виїхали до Вільна. Там батько зовсім покинув службу і переселився до Глухова, де винайняв собі хату на околиці міста. Я вже до Петербургу не вернувся, думаючи перейти до києвського. університету, як тільки там знову почнеться нормальна наука. В Росії вже починалася революція. То тут, то там починалися розрухи, вибухали військові бунти. Я довго не всидів у Глухові й поїхав до Києва, де все більше розростався український рух. Усі з дня на день сподівались, що ось-ось упадуть обмеження й заборони, які тяжили над українським словом, і готовилися до організації української преси. Цензурні заборони зовсім ослабли. Сергій Єфремов видрукував у російській ґазеті “Кіевскіе Отклики” (відгуки) статтю українською мовою: “Чи буде суд, чи буде кара?” Це була перша українська стаття в щоденному часопису. Грінченко доручив мені перекласти з французької мови промову Жореса “Рідний край і робітники” для майбутнього українського місячника. На початку жовтня батько захотів поїхати до Києва на пораду з лікарями, ,і я повіз його, задоволений, що маю нагоду знову побувати в Києві.

А в Києві українське життя вже кипіло як у котлі. Я раз-у-раз залишав батька самого в отелі й біг на ріжні збори та засідання, які відбувалися вже зовсім вільно, без огляду на якусь там конспірацію. Десь колб половини жовтня було оповіщено, що в університеті відбудеться українське віче. Це мало бути перше українське віче в Києві. Відбулося воно в одній з найбільших авдиторій університету. Коли я прийшов туди, то заля вже була заповнена людьми і багато стояло в коритарі попід вікнами (вікна залі виходили з одного боку на коритар) і в дверях. Зійшовся весь український Київ. Кого там тільки не було! Загальну увагу звертав на себе козак з довгими вусами, в мальовничому вбранні, що стояв, спершись на кий. Це був відомий у Києві за тих часів Куцевіл, що служив за натурщика (модель) для малярів, як справді тип козака або чумака. Я побачив багато знайомих — зі старшого громадянства і з молодих. Головою віча був Дмитро Антонович, син знаменитого історика, один з основників Революційної Української Партії. Я застав таку картину: на одній стороні залі під стіною стояв на стільці Борис Грінченко, а на протилежному боці, також під стіною, стояв Микола Порш, і вони провадили понад головами присутніх спір: Грінченко боронив засади аграрної реформи в програмі Української Радикальної Партії (що перед тим була заснована), а Порш боронив програму соціялдемократії. Сперечалися довго і завзято, а публика слухала. Мене дивувало, що в такий момент іде суперечка не за якісь засади загальнополітичного або загальнонаціонального значіння, а за партійні ріжниці. Але такий вже був тоді дух часу. Не памятаю, хто переміг у цім спорі, але симпатії молоді явно були по стороні Порша.

Батько скінчив свої справи з лікарями, і треба було вертатись до Глухова, хоч мені й не дуже того хотілося. В ранці 16го чи 17го жовтня я сказав портієрові отелю, що ми у вечері їдемо і просив приготовити рахунок, коли портієр каже: “Не поїдете, бо всі поїзди станули: страйк!” Це був початок загальноросійського страйку залізниць, який змусив царя Миколу скапітулювати й видати свій знаменитий маніфест 17 жовтня 1905 року з обіцянкою конституції, широких реформ і скликання парляменту. Але треба було думати, як же нам вернутися до дому? Саме в той час дістаємо телеграму від дядька з Дорошенкового Хутора, щоб ми їхали пароплавом по Десні до НовгородСіверського, а туди по нас вишлються коні. Нічого було довго думати. Спитали по телєфону, чи пароплави ходять. Так, ходять, страйк їх не зачепив. Ми спакувались, взяли фіякра й поїхали на пароплавну пристань. Плили цілу ніч і на другий день в обідню пору прибули до Чернігова.

За ніч сталися події: було скрізь оголошено царський маніфест, і слідом за тим починалися жидівські погроми, а подекуди й погроми інтеліґенції, заздалегідь підготовлені в порозумінні з поліцією. Погроми робили т. зв. “чорносотенці”, члени “Союза русского народу”. Стався погром у Києві, але ми його вже не бачили. У Чернігові настрій був дуже неспокійний, скрізь по вулицях ходили патрулі війська, всі крамниці були замкнені. Ми зупинилися в “Царьгородському” отелі, де колись мешкав Шевченко, перебуваючи в Чернігові, і я побіг до Іллі Шрага, відомого українського діяча, щоб довідатися, що діється в місті. В Чернігові треба було пересідати на другий, вже менший пароплав з тим, щоб у Макошині пересісти ще на менший, який плив до НовгородСіверського і далі аж до Трубчевська. Наш пароплав з Києва спізнився, і треба було чекати аж до слідуючого ранку. Шраг мешкав далеко на окраїні міста, і до нього треба було переїздити через річку Стрижень т. зв. Червоним мостом. Шрага я застав у трівожному настрої: в місті сподівалися погрому. Поліція явно держала сторону погромщиків. Поки ми сиділи з Шрагом, прибігли його діти й сказали, що на мітинг, що відбувався в будинку ґуберніяльного земства напали чорносотенці й стали бити учасників; старшого пасерба Шрагового було поранено в голову, так що довелося кликати лікаря. Вже зайшов вечір. Лікар приїхав, зробив перевязку і сказав, що на Червоному мості засіли чорносотенці і бють усіх, хто вертався з мінтинґу, особливо студентів. Другої дороги до міста не було як тільки через міст, мені в моїй студентській шинелі (плащі) вертатись було небезпечно, — пізнають і накинуться. Лікар запропонував, що перевезе мене, сховавши під фартух фіякра. Не було іншої ради, і я поїхав таким способом, поки ми опинились уже в осередку міста. Але нас ніхто не чіпав.

На другий день поплили далі до Макошина, де колись переправлявся Карл XII, ідучи на зустріч Мазепі, там пересіли на малий пароплав і так плили ще цілу добу, помалу посуваючись вгору Десною. Пароплав став зовсім порожній, бо в такий трівожний час мало хто їхав. На останній перед НовгородСіверськом пристані Пирогівці до нас в каюту вбіг поліцай, подивився, хто їде, і вибіг зразу назад, а пароплав рушив далі. Це мало, як побачимо, свої наслідки. Вже надходила ніч, коли ми наближались до НовгородСіверського. Десна тої осени розлилася дуже широко і пристати до берега було доволі тяжко. Коли ми були вже зовсім близько, то побачили, що на березі ціла купа людей і щось гукають. Капітан пароплаву — це був жид — щось перегукнувся з юрбою і зразу ж дав знак відплисти від берега на середину Десни. Тоді з берега почали стріляти. Я — до капітана: в чім діло? Він каже, що в місті погром, хтось пустив чутку, що з Києва “пливе на допомогу жидам 300 студентів”. Отже поліцай, який вскочив був на пароход у Пірогівці, побачив мене в уніформі студента, переконався, що чутка справджується, і очевидно дав знати до НовгородСіверського, щоб там готовилися до відсічи.... Виладуватись було не можна. “А щож ваші люди (кілька матрозів), надійні?” — запитав я капітана. “Так, це все свідомі люди”, відповів капітан, маючи на думці, що матрози — поступового напрямку, не якісь “чорносотенці”. А що ж робити, коли нас заатакують на пароплаві? — запитав я. “Не бійтесь, — відповів капітан, — ми приготовили пожарні рури, опаримо їх, як що почнуть лізти на абордаж.” Відплили на середину Десни, яка розлилася мов те озеро і ждали до ранку. Нападу не було. Вранці ж ми побачили на березі знову купу людей і серед них поліційного офіцера. Тоді батько — він був у військовій уніформі в полковницькій ранзі — закликав поліцая до нас на пароплав і запитав, в чім діло, чому нас зустрічають наче яких ворогів, стріляють? Поліцай був сконфужений, він сказав, що в місті стався погром, що тепер їхати небезпечно, і тут виявилося, що трівогу викликала моя студентська шинеля, яка підтвердила чутку про приїзд “300 студентів”. Батько наказав строгим тоном, щоб з міста прислали по нас двох фіякра, бо нас чекають коні, вислані до нас з маєтку. За годину приїхав фіякер, ми попрощались з капітаном пароплаву і поїхали в гору до міста (НовгородСіверський, як і Київ, стоїть на високій горі над Десною). По дорозі бачили картину погрому: повибивані шиби у вікнах, порозкидане по вулиці вбоге майно жидівської бідноти, випущене з подушок піря, що мов пух укривало вулицю, а з вікон виглядали перелякані обличча жидівських жінок і дітей. На одному майдані бачили юрбу селян, які явилися з торбами, щоб поживитися жидівським добром на погромі; в осередку юрби стояв офіцер поліції й про щось говорив селянам. Наша з батьком поява викликала певну сензацію: що це таке? полковник і студент, що це означає? Ми дуже зраділи, коли на одній вулиці проти жидівського заїзду, Лейби Талалая, де звичайно зупинявся мій дядько, приїздячи з Хутора і куди ми тепер прямували, побачили нашого Микиту з Дорошенкового Хутора: він уже другий день чекав на нас з кіньми, бачив жидівський погром, дуже налякався, боявся заїхати навіть до “заїзду” і ночував з кіньми просто на вулиці. Ми казали зараз же запрягати коней і рушати до дому. Тільки що ми хотіли сідати до нашого фаетону (легка коляса), як прибіг до нас молодий жид, родич винокура з нашої гуральні на Хуторі, кинувся батькові в ноги і благав, щоб ми вивезли з собою на хутір його жінку, бо тут, мовляв, невідомо, що ще буде, а на хуторі жінка буде в безпеці. Ми не могли відмовити, жидівка сіла поруч батька до фаетону, я сів на козли біля Микити, і ми рушили. їхати довелося не звичайною дорогою з перевозом на поромі через Десну, а кругом, через Пирогівку й Шостку, яких 80 верств замість звичайних 50. Весь час, доки доїхали до Пирогівки, де переправилися через Десну, зустрічали цілі юрби дядьків з торбами й кошелями, це щоб зпакувати жидівське добро по погромі. Я мимоволі думав про колишні часи Гайдамаччини, які гарно виглядали в літературі, але далеко не такі принадні були в дійсности!

XI.

Повстання української преси. “Хлібороб”, “Громадська Думка” та інші українські видання. Українські політичні партії і вибори до російської державної Думи

.

*) Моїй статті не судилося побачити світ: саме на початку 1906 року мене виключено з числа членів Української СоціялДемократичної партії за “співробітництво з буржуазною пресою” і тому статтю не уміщено. Це мене більше зблизило з радикалами, хоч формально до них я не прилучився. Я справді писав у “Громадській Думці”, “Новій Громаді”, “Рідному Краю”, “Хліборобі” та ін. “буржуазних” виданнях. Я вважав, що українська справа переросла вже вузькі партійні рямки та що підкресленя партійних ріжниць розбиває наші ще не дуже численні сили.

Поки я перебував цілий грудень у Києві, довелося мені взяти близьку участь в одній політичній акції, що скидалася більше на авантуру: це була “Українська Селянська Спілка”. Двомтрьом людям у Києві спало на думку заложити таку спілку й скликати у Києві селянський зїзд. Зібрали десяток людей, проголосили себе комітетом і видрукували в десятках тисячів примірників плякат із закликом селян на зїзд, на якому мало бути обговорене земельне питання. До комітету війшли: Всеволод Козловський, Сергій Тимошенко, Кость Хохлич, Петро Оправхата (що виявився пізніше провокатором), я та ще кілька людей — прізвища я вже забув. Знайшли друкарню, яка видрукувала заклик, а Хохлич, який служив на пошті, взявся поширити заклик, поки ще не ходили поїзди, за допомогою українцівпоштовиків, всякими іншими способами комунікації. Тимошенко мешкав у домі свого батька, що мав камяницю в Києві на Фундуклеївській вулиці ч. 50; у дворі була прибудова, і там у сутеренах уміщено Комітет Спілки, там ми збірались і цілими днями писали адреси: малося розіслати заклик по всіх “волостях”, а було їх на Україні тисячі. Коли адміністрація довідалася про намірений зїзд, то дуже переполошилася, і київський ґубернатор оголосив відозву, в якій заявив, що не допустить ніякого зїзду і в разі потреби розжене його військовою силою. Прочитавши це, ми вже не збиралися у Тимошенка. Саме перед новим роком пороблено в Києві арешти, про які я вже згадував. Було захоплено й кілька членів “Комітету” Селянської Спілки, в тім числі Хохлича. Бідного Хохлича присуджено до трьох років тюрми, які він і відсидів. Я мешкав у Києві ніде не замельдований, ніде мене не затримано десь у гурті, і я щасливо виїхав до Глухова як тільки припинився страйк залізниць. “Селянська Спілка” скінчила своє існування, завдавши даремне багато страху адміністрації.

Пригадую собі, що як тільки почалися арешти, поліція явилася до Винниченка, зробила ревізію, забрала рукописи і книжки, але його самого не застала вдома. Зовсім випадково я зустрів Винниченка на вулиці й перестеріг його, щоб він не заходив до своєї хати, бо його напевно чекає засідка, та порадив йому, щоб він старався виїхати кудись з Києва, найкраще до Галичини. Винниченко був страшенно зіритувався, почувши, що в його забрали рукописи, сказав, що й сам думав їхати до Львова, вже добув і паспорт. Тепер же треба брати новий паспорт на чуже імя, а тимчасом десь переховатись.... Для його всякі пригоди революційного життя не були новиною. Ми попрощалися, і він, як я пізніше довідався, щасливо доїхав до Львова.

Весна 1906 р. проходила в цілій Росії під знаком виборів до Державної Думи, цього першого парляменту обновленої російської імперії. Уряд одною рукою переводив вибори, а другою приборкував революційні виступи, які вибухали то тут, то там. Половина імперії перебувала в стані “надзвичайної охорони”, і в тих областях діяли військові суди, які присуджували або до розстрілу, або на заслання. Тисячі людей прилапаних на протиурядових виступах, гинули на шибеницях чи від розстрілу, а ще більше пішло до Сибіру. Вибори до Думи відбувалися серед дуже напруженої атмосфери. На Україні (так само як і в цілій Росії) ліві соціялістичні партії бойкотували вибори, і їх змалпували українські соціялдемократи, чим улекшували виборчу більшість російських ліберальних партій, головно конституційних демократів ( т. зв. у скороченні “ка-детів”), які розвинули на Україні широку агітацію. Чимало українців було обрано по списках кадетської партії, яка зобовязувалася обстоювати в Думі й українські національні домагання. На Полтавщині діяла зовсім самостійно Українська РадикальноДемократична Партія й провела кілька своїх кандидатів.

Думу відкрив дуже урочисто 27 квітня, 1906 р., сам цар Микола II. За кілька день редакція “Громадської Думки” дістала від свого спеціяльного кореспондента Віктора Піснячевського сензаційну телеґраму: в Думі сформувалася Українська Парляментарна Громада, до якої приступило понад 40 послів. Це була радісна і несподівана для нас усіх звістка; в серці у нас розцвіли надії.

XII.

Перша російська „Державна Дума” і організація Української Парляментарної Фракції. Українські послиселяне. „Украинскій Вѣстникъ”. Приїзд М. Грушевського. Розгром редакції „Громадської Думки” в Києві. „Рада”.

РЕДАКЦІЯ „РАДИ”:

Стоять (зліва на право): Максим Гехтер, Прокіп Понятенко, Методій Павловський, Петро Гаєнко, Петро Сабалдир, Степан Васильченко, Ол. Олесь. Сидять: Ол. Кузьминський, Спиридон Черкасенко, Леонид Пахаревський, Евген Чикаленко, Григорій Шерстюк, Сергій Єфремов, Федір Матушевський.

XIII.

Кампанія за українські університетські катедри в Києві. Приїзд М. Грушевського і переміни в редакції „Ради”. С. Петлюра секретарем „Ради”. Музично-Драматична Школа М. Лисенка. Місячник „Україна”. Б. Грінченко і Києвська „Просвіта”.

В осени 1906 р. я вписався на історично-фільольоґічний факультет київського університету і почав знайомитись з українською студентською громадою. Я побачив, що життя в ній дуже ослабло. В результаті бурхливих революційних подій 1905—1906 рр. число її членів дуже зменшилося, дехто покинув Київ, дехто вже готовився кінчати студії й думав більше про іспити, ніж про політику. Коли в початку жовтня з ініціятиви студентів Валентина Садовського й Якима Міхури було скликано сходини громади, то явилося всього чоловік 40—50, і це були майже виключно молоді студенти перших курсів. Сходини мали характер установчих зборів, і було видко, що організацію треба починати наново. Було намічено плян діяльности. Між іншим було постановлено на порядок дня справу заложення на університеті катедр українознавства. Ми знали, що в Харьківському університеті професор Микола Сумцов оголосив курс української народньої словесности і викладав українською мовою. Так само викладав в Одеському університеті українську історію доцент Олександер Грушевський (брат Михайла) — теж українською мовою*). Ми рішили домагатись від сенату київського університету, щоб і в Києві було заложено катедри українознавства. Не мали великої надії, щоб наше бажання було задовольнене сенатом, зложеним з реакційних і ворожих до українства професорів, але гадали, що хоч наробимо розголосу. Отож постановили скликати студентське віче з рефератом про українські катедри. Революція 1905 р. принесла певні свободи в університетське життя, принаймні тепер стало можна скликати студентські віча (т. зв. “сходки”) навіть без особливого дозволу, повідомляючи лиш адміністрацію університету про день і годину віча — й місце, себто певну авдиторію. Віче було визначено на 16-го жовтня.

*)На початку 1907 р. уряд заборонив ці виклади, дозволивши проте викладати ці самі курси в мові російській.

Успіх віча перевищив усі наші сподівання. Зібралося більше тисячі студентів, і одна з обширніших авдиторій ледве могла вмістити всіх учасників. Головою віча мав бути я, і мені ж було доручено виголосити реферат про катедри. Я дав короткий огляд науки українознавства взагалі, зясував її потреби і поставив мотивоване внесення, щоб на київському університеті було засновано чотири катедри: три на історично-фільольоґічному факультеті (історія України, українська мова й історія української літератури) й на юридичному (історія українського права). По рефераті я відкрив дискусію**). Зразу вихопився один молодий студент (Грищинко) і, попросивши слова, почав говорити російською мовою щось “від Маркса” про розвиток продукційних відносин на Україні і далі в тім же роді. Серед слухачів почався гамір незадоволення. Ті, що стояли близче до катедри почали казати мені: “Перепиніть його, позбавте слова!”. Я спинив промовця, прохаючи говорити на тему. “Чи ви можете мене перепиняти?” — запитав промовець. “Так, можу,” відповів я, можу і позбавити вас слова,” — додав я. Почувши з усіх боків одобрення, я справді позбавив молодого марксиста голосу, і він покинув мовчки катедру. Після цього інціденту все пішло гладко. Один з промовців заявив, що потреба в катедрах українознавства так для нас ясна й очевидна, що нема потреби дискутувати над нею, і тому він вніс ухвалити резолюцію в дусі моїх предложень без дальшої дискусії й подати її ректорові університету. Авдиторія прийняла його предложення. Було списано резолюцію й обрано делегацію, яка мала передати її в імени віча ректорові. До делегації обрано мене, Міхуру й Віктора Андрієвського (він перебуває тепер у Міттельвальді на еміграції).

**) Мій реферат був видрукований в ч. 11 “Нової Громади" за місяць листопад 1906 року.

Ми понесли резолюцію до ректора — професора політичної економії Цитовича. Ректор приняв нас дуже сухо, не привітався за руку, як це було в звичаю в таких випадках, не попрохав сісти, переглянув резолюцію й сказав, що сам не може дати нам ніякої відповіди, а доложить справу сенату; про рішення сенату нас буде повідомлено. На тім авдієнція скінчилася. Ми вивісили на коритарі текст резолюції й аркуш паперу з просьбою підписуватись, хто хоче приєднатись до резолюції віча. За пару днів набралося підписів коло 1,500. Це був величезний успіх.

Але на тім справа не закінчилася. За кілька день до редакції “Ради” надійшов лист від одної низчої сільсько-господарської школи, підписаний кількома десятками учнів. Вони вітали студентів з ухвалою віча й “гаряче до неї прилучалися”. За кілька день надійшов другий лист теж від якоїсь школи, і далі такі листи почали надходити щодня. Розпочався справжній рух за катедрами. Надходили листи від селян з сотнями підписів, настало ніби якесь змагання, головно між молоддю, всі ці листи “Рада” друкувала. Дехто в редакції рахував число підписів, і памятаю, що за пару місяців число перейшло 10,000. Це був справжній плебісцит, який дуже спопуляризував справу українських катедр і дуже підбадьорив нашу студентську громаду. Число членів її дуже зросло. Коли громада пару місяців пізніше влаштувала друге віче (не памятаю вже — з якого приводу), на якому промовляли В. Винниченко (він уже не був студентом і, здається, перебував на той час у Києві нелеґально) і я, то зібралося знову більше тисячі учасників.

В грудні 1906 р. приїхав до Києва М. Грушевський і привіз проект реорґанізації української преси. Мабуть цей проект був уже наперед обміркований з видавцем “Ради” Є. Чикаленком і полягав він головно в тому, що “Рада” з початком 1907 р. мала змінити свій характер на-пів популярної ґазети і стати орґаном чисто політичним, обрахованим на інтеліґентних читачів. “Нова Громада” мала перестати виходити, а натомість до Києва мало бути перенесено зі Львова видання “Літературно-Наукового Вістника” — під претекстом концентрації літературних сил. Це все означало, що тепер загальне керівництво переходило до Грушевського, і само собою, що Грінченко, який заступав так би мовити популярний напрям “Ради”, мусів усунутись, тим більше, що він позбавлявся й свого орґану “Нової Громади”. Єфремов сидів у тюрмі, коли пізніше з неї вийшов, то до “Літературно-Наукового Вістника” не приєднався. Чикаленко скликав нас, співробітників “Ради”, і заявив, що в звязку з переміною характеру ґазети мають бути переведені й певні зміни в персональному складі редакції. Ми вже знали, що “Раду”

покидають Борис і Марія Грінченки, а також що має бути звільнений і Л. Пахаревський, студент університету й Музично-Драматичної Школи М. Лисенка. Один з видавців “Ради” В. Леонтович чомусь уважав його за соціяліста-революціонера і заявився проти нього.

Тоді ми скликали свою “Чорну Раду” і постановили заявити видавцям, що не хочемо, аби хтось з співробітників був усунутий і, як що видавці будуть стояти на свойому, то ми всі покинемо ґазету. Вибрали делеґатів, які мали передати нашу постанову видавцями. На делеґатів обрано Богдана Ярошевського й мене, мабуть з огляду на те, що ми обидва були люди мирної, спокійної вдачі й могли легше порозумітись з видавцями. Умовилися про місце і час зустрічі і явилися до Чикаленка, де чекав на нас і Грушевський. Леонтович зовсім не явився. Чикаленко, видко, дуже хвилювався, і було зрозуміло чому: адже справа йшла про те, чи бути ґазеті, чи не бути. Як би ми збойкотували зреформовану “Раду”, то не було б кому в ній працювати. Кадри українських журналістів були ще занадто нечисленні, і нас не було би ким заступити. Коли я розповів про нашу постанову, про те що ми протестуємо проти звільнення когось із наших товаришів і загрожуємо бойкотом, Грушевський відповів в імени видавців: “Найлекше нашим грошам залишитися при нас, але хочеться, щоб у Києві була українська газета”. Тоді й Чикаленко зі свого боку почав просити, щоб не утруднювати становища видавців і не вязати їх своїми умовами й погрозами. Властиво, мова йшла лиш про Пахаревського, бо Грінченки все одно самі б не залишилися при новій ситуації. Ми розказали товаришам про нашу конференцію з видавцями, й було вирішено працювати далі, але просити спеціяльно про залишення Пахаревського.

Видавці погодилися, і справа була полагоджена компромісово. Одначе склад співробітників було поширено: Грушевський привіз із собою галичан Мих. Лозинського, Ів. Кревецького й Ів. Джиджору, а крім того було запрошено Л. М. Старицьку-Черняхівську. Само собою розуміється, що приємні відносини нашої редакційної братії з Чикаленком захмарилися, і пройшло чимало часу, поки привернулася “згода в семействі, мир — тишина”. Нові колєґи-галичани також почували себе ніяково в нашій компанії, особливо перші часи. Та вони й недовго залишилися у Києві й за кілька місяців повернули до Львова, де кожен мав свою роботу, Джиджора і Кревецький в Науковому Товаристві імени Шевченка, а Лозинський працював головно для “Літературно-Наукового Вістника”, надсилаючи свої статті зі Львова. Старицька- Черняхівська теж недовго залишалася в “Раді”, видко було, що ґазетна співпраця була їй зовсім не по душі.

Весною 1907 р. до складу редакції прибув новий член, Симон Петлюра, український соціял-демократ. Відсидівши якийсь час у тюрмі, він виїхав був до Львова і повернувся по революції до Росії, спочатку до Петербургу, де працював

/// наступна сторінка 94

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Файл

all 013.doc

all 013.doc
Размер: 3.1 Мб

.

Пожаловаться на материал

ДМИТРО ДОРОШЕНКО Мої Спомини Про Давнє-Минуле (1901-1914 роки) НАКЛАДОМ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ ТРИЗУБ Винипеґ, Манітоба 1949

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

К данному материалу относятся разделы:

Дещо про себе самого. Джерела моєї національної свідомости. Українство в нашій родині. Львівська „Зоря". Білоруський поет Ф. Богушевич

Українське студентство у Варшаві і заложення студентської громади. Відгук на сецесію львівських студентів

Українці в Петербурзі. Студентська українська молодь та її національно-політичні стремління. Російська інтелігенція й український рух

Шевченківські концерти. Данило Мордовець. Український театр у Петербурзі. Моя подорож на Полтавщину 1902 р.

Українська Студентська Громада в Петербурзі. „Українська Революційна Партія".  Приїзд Ол. Ол. і С. Ф. Русових до Петербургу

Свято відкриття памятника Котляревському в Полтаві літом 1903 р. і все-український характер того свята

Памятник Івана Котляревського в Полтаві

Зріст політичної активности українського студентства в Петербурзі. “Революційна Українська Партія” і петербурське студентство

Українські університетські курси у Львові влітку 1904 року. М. Грушевський. Іван Франко. Українська політична еміґрація у Львові

Моя подорож по Гуцульщині. Святкування ювілею Миколи Лисенка в Петербурзі. Політична демонстрація 28.·XI. 1904 в Петербурзі й участь у ній українського студентства

Повстання української преси. “Хлібороб”, “Громадська Думка” та інші українські видання. Українські політичні партії і вибори до російської державної Думи

Перша російська „Державна Дума” і організація Української Парляментарної Фракції. Українські послиселяне. „Украинскій Вѣстникъ”. Приїзд М. Грушевського. Розгром редакції „Громадської Думки” в Києві. „Рада”.

Похожие материалы:

Генрік Ібсен. Місце Г. Ібсена у світовій літературі

Генрік Ібсен - один з найвідоміших норвезьких письменників. Говорячи про Ібсена, норвежці традиційно використовують такі визначення, як «найбільший», «класик» і «найкращий норвезький драматург всіх часів».

Маркетинговые исследования рынка резиновых покрытий

Анализ товара. Анализ рынка резиновых покрытий. Анализ конкурентов рынка резиновых покрытий. Общий подход к организации производства. Материально-техническое обеспечение производства. Технологический процесс производства.

Способности. Виды.

Способностями называются психические свойства личности, обладая которыми человек может сравнительно легко добиваться успеха в той или иной деятельности.

Административное право. Ответы на зачет

Предмет административного права. Метод административного права. Структура административного правоотношения. Общая характеристика производства по делам об административных правонарушениях. Сроки в производстве по делам об административных правонарушениях. Особенности административной ответственности юридических лиц. Федеральные органы государственной безопасности.

Место и значение критической теории в истории социологии.

Социальный характер по Э.Фромму. П.А. Кропоткин: взаимная помощь и толерантность как принципы организации общественной жизни. Работа Э. Фромма «Иметь или быть».

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok