Зобов’язальне право. Класифікація та систематизація

Территория рекламы

Зміст

Вступ......................................................................................................................... 4

Розділ 1 Загальна характеристика інституту зобов’язального права.................................................................................. 7

Становлення та розвиток зобов’язального права в Україні................... 7

Поняття, ознаки та місце зобов’язального права як складової цивільного права....................................................................................... 13

Принципи та система зобов’язального права…………...…………… 15

Розділ 2 Характеристика зобов’язання в системі цивільних правовідносин.................................................................................................. 18

Поняття, складові та особливості зобов’язань...................................... 18

Підстави виникнення та припинення зобов’язань................................ 20

Класифікація зобов’язань у цивільному праві ..................................... 22

Розділ 3 ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО В ПРОМИСЛОВО РОЗВИНЕНИХ КРАЇНАХ.................................................................................................................. 26

3.1 загальна характеристика зобов’язального права в промислово розвинених країнах..26

3.2 Реформа зобов’язального права Німеччини ..28

Висновки.............................................................................................................. 34

Список використаних джерел................................................................ 41

Вступ

Зобов’язальне право є найбільшою підгалуззю цивільного законодавства. Правові норми, що містяться в ньому, регулюють широке коло суспільних відносин, пов’язаних з придбанням товарів у власність, здачею майна в оренду, задоволенням потреб громадян в житлі, спорудженням виробничих і соціально-культурних об’єктів, перевезенням вантажів, пасажирів і багажу, наданням послуг, кредитуванням і розрахунками, страхуванням, спільною діяльністю, використанням творів науки, літератури і мистецтва, охороною життя, здоров’я і майна громадян, майна юридичних осіб тощо. За допомогою зобов’язального права здійснюється переміщення майна та інших матеріальних благ у сфері виробництва, обігу у сферу продуктивного або особистого споживання. Таким чином, зобов’язальне право є кровоносною системою, з допомогою якої в цивільно-правовому організмі відбувається обмін речовин.

Як відомо, предметом цивільного права є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. В свою чергу, майнові відносини регулюються двома інститутами цивільного права: речове право та зобов’язальне право. Останнє регулює відносні відносини, що складаються у зв’язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.

На сьогоднішній день зобов’язальне право – це не лише сукупність цивільно-правових норм, які характеризують його як статику, а й реально врегульовані відносини, тобто правовідносини, що склалися між юридично рівними суб’єктами, які мають права та/або обов’язки з приводу окремо визначеного об’єкту (об’єктів), що в своїй сукупності становить підсистему або підгалузь цивільного права. Самі правовідносини характеризують зобов’язальне право як динамічний процес.

Зобов’язальне право в своїй сукупності цивільно-правових інститутів має глибоке коріння, що свідчить про розвиток, який пов’язаний із інтересами, потребами і динамікою суспільного життя. Цивільний кодекс України 2003 р. закріпив низку нових цивільно-правових інститутів, що обумовлюються розвитком самого зобов’язального право, що давно вийшло за межі національного права, а тому постає необхідність дослідження основ механізму регулювання як договірних, так і позадоговірних інститутів.

Зважаючи на численність і різноманітність зобов’язальних правовідносин, які виникають між учасниками цивільного обороту, важливого значення набуває їх належна класифікація та систематизація. Система зобов’язань включає не тільки їх єдність, але і диференціацію на основі правильно вибраного критерію класифікації. Як таким критерієм можуть служити такі властивості зобов’язань, які роблять найпомітніший вплив на характер їх правового регулювання. Ці властивості дозволяють класифікувати зобов’язання за окремими видами і розташувати їх за чітко визначеною системою. Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження теми курсової роботи.

Актуальність роботи визначається ще й тим, що переважна більшість диспозитивних правовідносин є цивільно-правові зобов’язання. Майже кожна людина кожний день стає суб’єктом зобов’язання. Починаючи від сплати за проїзд в громадському транспорті (в метро, маршрутці тощо), закінчуючи підписанням контрактів між юридичними особами, як приклад договірних відносин, або відшкодуванням шкоди, як приклад недоговірних відносин.

Метою курсової роботи є дослідження історії становлення та сучасного стану загальних положень про зобов’язання, системи зобов’язального права, його місця в системі цивільного праві та правовій системі в цілому, окремих проблемних питань договірного та позадоговірного регулювання.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

розкрити становлення та розвиток зобов’язального права;

визначити поняття, ознаки, принципи та межі зобов’язального права;

дослідити систему зобов’язального права;

висвітлити поняття, складові та особливості зобов’язань;

охарактеризувати підстави виникнення та припинення зобов’язань;

визначити суб’єкт та об’єкт зобов’язання;

надати класифікацію зобов’язань.

Об’єктом дослідження курсової роботи є загальна характеристика зобов’язань як важливого елементу цивільних правовідносин.

Предмет дослідження – нормативно-правові акти, що регулюють зобов’язальні правовідносини в системі цивільного права.

Під час написання курсової роботи було використано: Конституцію України, Цивільний Кодекс України, Сімейний кодекс України та інші нормативно-правові акти, а також працю таких вчених як: Майданик Р., Борисова В. І., Харитонов Є.О. та інші.

В ході написання курсової роботи були використані методи аналізу та конкретизації, синтезу та узагальнення нормативних джерел та законодавства України.

Структура курсової роботи включає в себе вступ, три розділи, які містять шість підрозділів, висновки та список використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 42 сторінки.

Розділ 1 Загальна характеристика інституту зобов’язального права

Становлення та розвиток зобов’язального права в Україні

Генеза зобов’язального права в Україні має своєрідні особливості та бере свій початок ще з додержавного періоду, коли воно регулювалося спочатку мононормами, а потім звичаєвими нормами. Натомість достовірних відомостей правова та історична наука про цей період не виробила. Тому це питання є дискусійним.

Подальший розвиток зобов’язальне право отримало в античних містах-державах (VII ст. до н.е. – середина VI ст. н. е.). Саме розвиток зобов’язального права був зумовлений тим, що такі міста-держави як Борисфеніда, Ольвія, Феодосія, Пантикапей, Херсонес, Тира та багато інших мали майнові відносини, що виникали як між ними, так і між ними з одного боку та такими державами як Греція, яка існувала також у вигляді держав-міст, Римом та іншими державами з другого боку. Завдяки таким зовнішньо- та внутрішньоторгівельним відносинам були відомі такі договори, як позика, дарування, поклажі, оренди, купівлі-продажу тощо. Деякі науковці вважають, що для цього періоду були характерні такі договори, як фрахт, доручення та договір товариства.

Такі ж тенденції були характерні для Боспорського царства (IV-III ст. до н.е. – II н.е.). Важливим елементом цього періоду є те, що «розрізнялися зобов’язання, що виникли з договорів та зобов’язання із заподіяння шкоди («вільні» та «невільні» зобов’язання)» . Натомість не наводиться прикладів «невільних» зобов’язань, але по аналогії з грецькими полісами скоріш за все вони були[7, c. 29].

Важливе значення для подальшого розвитку зобов’язального права стало виникнення та розвиток Київської Русі (VI ст. – XIV ст.). Важливою особливістю цього періоду є те, що до наших часів дійшов систематизований та писаний збірник звичаєвих норм у різних редакціях – «Руська правда», яка містила норми зобов’язального права, тому це дає підстави детального аналізу регулювання відносних майнових відносин.

Важливим є те, що в «Руській правді» йдеться про недоговірні зобов’язання. Зокрема, згідно зі ст. 58 «Руської правди» (Просторова редакція): «особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов’язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було викрадено, зобов’язаний сплатити господарю вартість цього коня». Тобто це свідчить про існування зобов’язань, які виникали з деліктів.

Аналогічним з попереднім періодом є те, що були відомі такі договори, як позики, дарування, поклажі, оренди, купівлі-продажу тощо. Натомість, виходячи з аналізу тексту «Руської правди» ці договори мали свої особливості. Як приклад, можна навести договір позики. Зокрема, договори позики охоплювали кредитні операції грошима, продуктами, речами. Укладалися вони, як правило, публічно у присутності «послухів» (свідків). Позика була процентна та безпроцентна. При процентній боржник був зобов’язаний сплачувати достатньо високі відсотки, які мали назву «різ» (грошима), «настава» (при позичці меду), «присоп» (за жито). Натомість, виходячи з тексту «Руської правди», свавілля лихварів було обмежене. Зокрема, ст. 53 «Просторової правди» дозволяла лихварю стягувати 50% лише два рази. В іншому випадку лихвар втрачав право на повернення боргу.

В «Руській правді» чітко регулювалися відносини, коли боржник винний двом або більше кредиторам (ст. 55). По суті, коли особа взяла в борг у двох або більше осіб і не може його повернути, то такий боржник продається («…боржника треба вести на торг, продати…»), а отримана сума передається, у порядку правового статусу, кредитору. Зокрема, першою отримувала гроші держава, потім отримував іноземний або немісцевий купець, а в останню чергу гроші отримував місцевий кредитор. Якщо грошей, які були отримані з боржника, не вистачало для повернення боргу, то такі особи отримували гроші в неповній мірі.

Крім того, «Руська Правда» встановлювала такі цивільні інститути, як договір позики (ст. ст. 44, 45, 47-69), договір поклажі (ст. 49), договір найму (ст. ст. 70-73, 75, 77), договір купівлі-продажу (ст.ст. 103, 107, 110, 114, 117), що мали свої особливості зумовлені тодішнім розвитком. Крім того, науковці зазначають про існування таких договорів, як міни, особистого найму тощо[15, c. 81-82].

В період феодальної роздробленості Русі (XII ст. – XIV ст.) зобов’язальне право залишилося в такому ж стані, що і в попередній період, що було зумовлено тим, що провідним правовим актом залишалася «Руська правда». Натомість науковці, виходячи з аналізу цього періоду, зазначають про те, що у грамотах згадується про такий інститут зобов’язального права, як застава.

У Великому князівстві Литовському зобов’язальні правовідносини втратили динаміку, що було зумовлено феодалізацією організації суспільства. Важливою особливістю цього періоду є виникнення та розвиток інститутів, що забезпечували виконання зобов’язань. Зокрема, існувала порука, завдаток, гарантія, застава та поручництво. За Литовськими статутами, що були одними з головних джерел цього періоду, майно, що перебувало у заставі, «не підлягало давності й не переходило у власність заставодержателя». Відповідне майно було у заставі до тих пір, поки боржник або спадкоємці не повернуть борг, якщо інше не було передбачено в договорі[9, c. 43].

У другій половині XVII-XVIII ст. в Українській державі продовжували розвиватися зобов’язальні інститути, що було зумовлено розвитком товарно-грошових відносин. Особливого розвитку було зумовлено фактичною відсутністю писаних джерел, а тому основним джерелом були звичаєві норми. Зокрема, письмовим втіленням звичаєвих норм була неофіційна кодифікована збірка «Права, за якими судиться малоросійський народ» (далі – «Права…»).

Зобов’язання за «Правами…» розумілося як «право на майно особи, котра не виконала договір чи заподіяла шкоду». Зобов’язальне право за «Правами…» регулювалося чотирма главами: XVI «Про продаж, купівлю, викуп, дарування і про диспонування, тобто розпорядження всяким чином маєтками та про різні записи», XV «Про майно і речі, які в найом або відкуп віддаються», XVI «Про борги, заставу, поруку, поклажу і про арешт», XXVIII «Про ярмарки, торги, купецькі договори».

По суті «Права…» встановлювали форму, строк виконання зобов’язань, а також відповідальність за неналежне виконання або невиконання договору. Наприклад, «якщо заставник не міг викупити майно у встановлений термін, то згідно з розділом XVI (арт. 12, п. 2) «Права…», майно продавали з торгів». В свою чергу, якщо продане майно при продажі перевищувало суму боргу, то надлишок повертався екс-заставнику, в протилежному випадку особа залишалася заставником і повинна була доплатити суму боргу.

Особливістю зобов’язального права за «Правами…» було те, що «заподіяння шкоди поділялися на ті, що наносили шкоду особі, і ті, що наносили шкоду общині». Крім того, «до приватних правопорушень зобов’язальне право включало і такі, які з сучасного погляду є тяжкими кримінальними злочинами (крадіжки, розбій, грабіж тощо)»[14, c. 52-54].

Характерною ознакою регулювання відносних майнових відносин на землях України наприкінці XVIII-XIX ст. є те, що на ці землі поширило свій вплив російське законодавство. Зокрема, в 1842 р. було видано десятий том загальноросійського «Зводу законів», що мав назву «Звід законів цивільних». В цей період були відомі наступні види договорів: міни, купівлі-продажу, найм майна, підряд і постачання, позики грошей і майна, поклажі, товариства, страхування, особистий найм, доручення. Крім того, законодавство регулювало зобов’язальні відносини, що виникали в разі завдання шкоди. Згідно зі ст. 574 т. X ч. I «Зводу законів»: «Всякий ущерб в имуществе и причиненные кому-либо вред и убытки, с одной стороны, налагают обязанность доставлять, а с другой – производят право требовать вознаграждения». Способами забезпечення виконання були: завдаток, штраф, поручництво, застава нерухомого або рухомого майна[9, c. 46].

На Західноукраїнських землях проходили аналогічні процеси, що були зумовлені прийняттям цивільних кодексів (1797 р., 1812 р.) в Австро-Угорщині.

В період боротьби за державність (1917-1921) діяло попереднє законодавство, що було зумовлено відсутністю часу для підготовки закону (законів) для регулювання зобов’язальних відносин. Наприклад, Українська Центральна Рада 25 листопада 1917 р. ухвалила Закон про правонаступництво, згідно з яким закони колишньої Російської держави поширювали свою дію на територію України.

В радянський період розвиток та поява нових інститутів зобов’язального права було зумовлено прийняттям цивільних кодексів (1922 р., 1963 р.).

Інститути зобов’язального права були закріплені в окремому розділі Цивільного кодексу Української СРР 1922 р. (далі – ЦК 1922 р.), який мав назву «Зобов’язальне право» (ст. ст. 106 — 415).

Ст. 106 ЦК 1922 р. визначала, що «в силу зобов’язання одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої (боржника) певної дії, зокрема — передачі речей або виплати грошей чи стримання від дії».

Слід зазначати, що зобов’язальне право того періоду мало елементи імперативного методу регулювання. Наприклад, згідно ст. 30 ЦК 1922 р. держава могла в односторонньому порядку розірвати договір, якщо наслідком договору буде шкода державі («правомочність є недійсною…коли він (договір) спрямований на очевидну шкоду для держави»). В даному випадку поняття «очевидна» є оціночним, а тому держава могла зловживати цим правом, що доказує нерівність суб’єктів зобов’язального права. В ЦК 1922 р. були відомі такі інститути: майновий найм, купівля-продаж, обмін, позика, підряд, поручництво, доручення, довіреність, договір товариства (простого, повного, на вірі, з обмеженою відповідальністю, акціонерного), страхування тощо. Правового регулювання також дістало недоговірне право. Так, у ст. ст. 403 – 415 ЦК 1922 р. регулювалися відносини, що виникали внаслідок заподіяння іншій особі шкоди.

Більш диспозитивним був Цивільний кодекс Української РСР 1963 р. (далі – ЦК 1963 р.). Наприклад, в порівнянні з попереднім кодексом, ЦК 1963 р. дозволив укладати договори між громадянами в усній формі на суму до 100 крб. (В ЦК 1922 р. на суму не більше 50 крб.). Іншим прикладом цього є те, що для договорів між соціалістичними організаціями та громадянами була відмінена обов’язкова вимога про обов’язковість нотаріальної форми.

Слід зазначити, що ЦК 1963 р. давав законодавчу дефініцію зобов’язання. Зокрема, згідно ст. 151 ЦК 1963 р. «в силу зобов’язання одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку». Дане визначення є вужчим у порівнянні з сучасним визначенням зобов’язання. Натомість, порівняно з ЦК 1922 р., воно є ширшим і характеризує зобов’язання як правовий зв’язок, де одна сторона має право, а інша обов’язок[7, c. 258].

В доктрині цивільного права значний внесок у визначення зобов’язання дав О. С. Йоффе. На його думку, «зобов’язання є закріплене цивільним законом суспільні відносини по переміщенню майна та інших результатів праці, в силу якого одна особа (кредитор) вправі вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення певних інших дій». Дане поняття є ширшим від законодавчої дефініції, оскільки встановлює зобов’язання як суспільні відносини, що характеризує зобов’язання з динамічної сторони[10, c. 9].

ЦК 1963 р. передбачав такі інститути зобов’язального права: купівля-продаж, міна, дарування, поставка, договір контрактації сільськогосподарської продукції, майновий найм, побутовий прокат, найм жилого приміщення, безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне будівництво, перевозка, страхування, позика, доручення, договір комісії, схов, довічне утримання, договір про сумісну діяльність, зобов’язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди тощо.

ЦК 1963 р. зі змінами та доповненнями регулював зобов’язальні відносини аж до набрання чинності з 1 січня 2004 р. Цивільного кодексу України (далі — ЦК)[9, c. 296].

1.2 Поняття, ознаки та місце зобов’язального права як складової цивільного права

Правове регулювання зобов’язального права на сьогодні здійснюється книгою п’ятою ЦК, яка має назву «Зобов’язальне право» (ст. ст. 509-1215). Крім того, на зобов’язальні відносини можуть впливати окремі положення загальної частини ЦК (Наприклад, положення про правочини (ст. ст. 202-236)). Слід зазначити, що зобов’язальне право є основним інститутом (підгалуззю) особливої частини ЦК.

Згідно з ч.1 ст. 509 ЦК: «Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку»[2].

В доктрині немає єдиного підходу до визначення «зобов’язання». Недоліками визначення передбаченого ч.1 ст. 509 ЦК є, по-перше, те, що законодавець не деталізує поняття «зобов’язання», яке є поширеним в гуманітарних науках та галузях права. Виходом з цієї ситуації є заміна понять «зобов’язання» та «правовідношення» на «цивільно-правове зобов’язання» та «цивільні правовідносини». По-друге, правовий зв’язок, коли одна сторона має права, а інша — обов’язки, на практиці виявляється рідко. Як правило, сторони взаємопов’язані правами та обов’язками.

Виходячи з вищезазначеного, цивільно-правове зобов’язання – це цивільне правовідношення, учасники якого мають права та/або обов’язки, спрямовані на опосередкування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо[8, c. 6].

Загальновизнаними серед науковців є такі ознаки:

1) Зобов’язання передбачає процес переміщення майна або будь-яких матеріальних результатів. З цього виходить, що зобов’язання є майновими правовідносинами. Цим зобов’язання відрізняються від особистих немайнових відносин. Наприклад, при договорі купівлі-продажу продавець передає майно у власність покупцеві, а покупець приймає майно і сплачує за нього певну грошову суму[2].

2) Зобов’язальні правовідносини складаються між конкретними суб’єктами (Згідно ч.1 ст. 510 ЦК: «Сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор»)[2]. Тобто ознакою цих відносин є те, що вони мають відносний характер. Ця ознака відрізняє зобов’язальне право від речового (речевого) права, оскільки останнє має абсолютний характер, що означає, що другою стороною є невизначене коло осіб.

3) Зобов’язання завжди вимагає вчинення певних активних дій. Наприклад, сторони для того, щоб укласти договір повинні погодитися. Цією ознакою зобов’язальне право відрізняється від правовідносин власності. В останніх особа, маючи право власності на річ, може володіти, користуватися та розпоряджатися річчю. У разі продажу речі особа виходить з правовідносин власності, натомість стає суб’єктом зобов’язальних правовідносин.

4) Зобов’язання завжди має покликане надати управомоченому суб’єкту можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи. Тому суб’єктивне право дістало назву «право вимоги», а обов’язок має назву «борг»[11, c. 132-133].

Важливе значення для визначення місця в цивільному праві є співвідношення зобов’язального та спадкового права. Слід зазначити, що в книзі шостій «Спадкове право» ЦК присутній такий інститут, як «спадковий договір» (ст. 1302 ЦК), який хоч законодавець і відніс до спадкового права, натомість в доктрині наявні інші погляди. Зокрема, в підручнику «Договірне право України» зазначається, що «спадковий договір, хоч його і вміщено в книзі «Спадкове право» ЦК, тим не менш не є підставою для виникнення у набувача права на спадкування. Зазначений інститут має тісніший зв’язок з підгалуззю зобов’язального, а не спадкового права, оскільки є різновидом договорів про передачу майна у власність набувача».

Виходячи з вищезазначеного можна сказати, що норми зобов’язального права не обмежуються книгою п’ятою «Зобов’язальне право», і поширюють свій вплив на інші інститути (підгалузі) цивільного права. В даному випадку на спадкове право[8, c. 7].

Вченими-цивілістами підтримується теза, що зобов’язальне право поширює дію своїх норм на шлюбний договір. Зокрема, зазначається, що «…незважаючи на наявність у шлюбного договору значної специфіки, він відповідає загальним ознакам, властивим цивільно-правовим правочинам». Ще одним доказом може бути ст. 103 СК, яка зазначає, що «Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України»[3]. В даному випадку йдеться про поширення норм цивільного права на сімейні відносини. Тому можна говорити, що інститут шлюбного договору є складова зобов’язального права[11, c. 134].

Важливим питанням є визначення зобов’язання з іншими галузями права. Слушною з цього приводу є думка Р. А. Майданика, згідно якою «зобов’язання є цивільно-правовим, а не міжгалузевим поняттям, і тому не може використовуватися в інших, крім цивільного, галузях права. Тому безпідставні висновки про існування трудових, фінансових, управлінських господарських, внутрішньогосподарських та зобов’язань. Зазначені приватно-публічні чи публічні «зобов’язання» знаходяться за межами предмета цивільного права та ігнорують відмінності приватних і публічних правовідносин».

1.3 Принципи та система зобов’язального права

В теорії права принципи визначаються як «основоположні загальноприйняті норми, що виражають сутність права, закономірності його розвитку і мають найвищий авторитет, тобто є незаперечними вимогами, що висуваються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу і порядку». Саме принципи визначають на чому повинні ґрунтуватися конкретні ті чи інші правовідносини. Крім того, принципи права є правовими орієнтирами для законодавця.

Принципи бувають загальноправові, галузеві, підгалузеві, інституційні. Загальноправові принципи поширюються на всі суспільні відносини, включаючи зобов’язальні. До таких принципів можна віднести: верховенство права, відповідальність за заподіяну шкоду, неприпустимість будь-якої дискримінації у реалізації прав і свобод, заборона зловживання правом тощо.

До галузевих відносять принципи, що встановлюють орієнтири для визначеного предмету певної галузі, зокрема: свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність. Тобто зазначені принципи є як цивільно-правовими, так і зобов’язальними та мають грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості»[2].

Важливе значення для зобов’язального права є співвідношення інституційних принципів, а саме принципу належного та реального виконання. В доктрині також існують різні підходи щодо співвідношення цих принципів. Натомість автор курсової вважає, що раціональною є думка М. І. Брагінського та В. В. Вітрянського, які зазначають, що принципи належного та реального виконання є явищами різноплощинними. У принципі реального виконання проявляється сутність виконання як здійснення певної дії, а в принципі належного виконання – якісна характеристика дій або утримання від дії[17, c. 176-177].

Система чи ще як інколи вказують структура зобов’язального права зумовлена його завданням (врегулювати майнові відносини) різноманітністю майнових відносин та особливістю видів зобов’язань.

Все зобов’язальне право традиційно поділяється на два блоки: загальна частина та спеціальна. Власне за таким підходом й побудована книга п’ята ЦК України.

Загальна частина містить норми, що відносяться до всіх зобов’язань. Зокрема це загальні положення про зобов’язання (поняття та сторони), виконання зобов’язань, забезпечення виконання зобов’язань, припинення зобов’язань, правові наслідки порушення зобов’язань. У середині цих інститутів загальних положень зобов’язального права є певні підінститути. Так зокрема серед них є й договірні зобов’язання, які побудовані дещо по іншій схемі ніж традиційні інститути договірного права. Це стосується договору застави, поруки, банківської гарантії. Власне договори про забезпечення зобов’язань алогічно опинились у загальній частині зобов’язального права.

Спеціальна частина поділяється на два блоки: договірні зобов’язання та недоговірні зобов’язання. У свою чергу у договірних зобов’язань є загальні інститути (поняття та умови договору, укладення, зміна та припинення договору). Своєрідна спеціальна частина містить окремі види зобов’язань які згруповано за правовим результатом до якого прагнуть сторони, іншими словами за правовою метою: на передачу майна у власність; на передачу майна у користування; з виконання робіт; з надання послуг; позикових, кредитно-розрахункових та інших дій; із розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; із спільної діяльності [18, c. 393].

Таким чином, генеза зобов’язального права в Україні має своєрідні особливості та бере свій початок ще з додержавного періоду, коли воно регулювалося спочатку мононормами, а потім звичаєвими нормами. І вже на сучасному етапі зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Розділ 2 Характеристика зобов’язання в системі цивільних правовідносин

2.1 Поняття та елементи зобов’язання

Зобов'язанням є правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку [2].

Виходячи з того, що зобов’язання є правовідносини, то його елементами є суб’єкт, об’єкт та зміст[16, с. 363].

Згідно зі ст. 511 ЦК «сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор. У зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї»[2].

Як боржником, так і кредитором може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Крім того, суб’єктами зобов’язання є: держава, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Слід зазначити, що для певної категорії суб’єктів можуть існувати обмеження, що зумовлені їхнім правовим статусом.

Так, в деяких договорах однією зі сторін може бути лише фізична особа (відчужувач за договором довічного утримання). В інших договорах однією або обома сторонами можуть бути лише суб’єкти підприємництва (субє’ктом кредитування може бути лише фінансова установа).

Іншою складовою зобов’язання є об’єкт, тобто те з приводу чого виникають, змінюються або припиняються зобов’язальні правовідносини.

Об’єктом зобов’язання є певні матеріальні та нематеріальні блага, що мають економічну форму товару, на які спрямовані дії зобов’язаної особи, що здійснюються нею в процесі реалізації свого юридичного обов’язку в зобов’язанні з метою задоволення інтересу кредитора, забезпеченого відповідним суб’єктивним правом»[19, c. 113].

Зміст зобов’язання утворюють суб’єктивні права та обов’язки його учасників. Суб’єктивним цивільним правом є право вимоги, а суб’єктивним зобов’язальним обов’язком є борг. «Оскільки зобов’язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб’єктивні права та обов’язки також майнового характеру».

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Зобов'язання, строк виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події [2].

Місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі. Якщо ж воно у договорі не встановлено, виконання провадиться за:

1) зобов'язанням про передання нерухомого майна — за місцезнаходженням цього майна;

2) зобов'язанням про передання товару, що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

3) зобов'язанням про передання товару, що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;

4) грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;

5) іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом [2].

2.2 Підстави виникнення та припинення зобов’язань

Особливе місце в зобов’язальних відносинах посідають підстави виникнення зобов’язання. Згідно з ч. 2 ст. 509 ЦК «зобов’язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу». Ч. 2 ст. 11 ЦК передбачає, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти[2].

Не всі правочини є підставою виникнення зобов’язання. Наприклад, заповіт є одностороннім правочином, натомість він не створює зобов’язання [8, c.15]. Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності не є підставою виникнення зобов’язання, тому положення ч. 2 ст. 509 ЦК є некоректним.

Припинення зобов'язання означає, що учасники зобов'язання втратили свої права та обов'язки за зобов'язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не має обов'язку виконувати. Для припинення зобов'язання необхідна наявність певної обставини, тобто юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов'язує припинення зобов'язання.

Основною підставою припинення зобов'язання є його виконання.

1. Виконання зобов'язання — це вчинення боржником саме тих дій, які він повинен виконати в силу договору чи закону, тобто передати річ, виконати роботу, надати послугу, відшкодувати шкоду тощо. Зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо дотримані всі вимоги, що пред'являються стосовно об'єкта, предмета, місця, часу і способу виконання зобов'язання.

2. Відступлення вимоги — це двосторонній правочин, в якому беруть участь кредитор, який відступає своє право вимоги, і особа, яка стає кредитором і набуває це право на підставі укладеної між ними угоди. Так, заміна кредитора має назву цесії, кредитор, який відступає своє право, називається цедентом, а особа, яка право набуває — цесіонарієм.

3. Припинення зобов'язання зарахуванням. Зарахування припиняє зустрічні зобов'язання, якщо вони рівнозначні за сумою. Практичне значення зарахування полягає в тому, що воно створює певні зручності для суб'єктів зобов'язання, звільняє їх від необхідності вимагати виконання вимог, скорочує кількість судових справ. Заява про зарахування є одностороннім право-чином, вона породжує правові наслідки незалежно від згоди контрагента на зарахування.

4. Новація зобов'язання — це домовленність сторін щодо заміни первинного зобов'язання, яке існувало між кредитором і боржником, іншим. При цьому нове зобов'язання має новий предмет або новий спосіб виконання.

5. Прощення боргу — це відмова кредитора від своїх вимог. Прощення боргу не матиме юридичного значення, якщо воно обмежує правоздатність особи.

6. Відступне. За згодою сторін зобов'язання може бути припинено наданням замість предмета виконання зобов'язання відступного (сплата грошей, передача майна). Розмір і порядок надання відступного встановлюють самі сторони. Відступне як підстава припинення зобов'язання відрізняється від новації зобов'язання.

7. Мирова угода[8, c. 15-16].

Незалежно від волі сторін зобов'язання припиняються за таких обставин:

1. Неможливість виконання зобов'язання. Ця обставина може стати підставою для припинення зобов'язання, якщо її настання зумовлено обставинами, за які боржник не відповідає і які виключають відповідальність боржника.

Неможливість виконання може бути спричинена такими чинниками:

а) фактична неможливість виконання;

б) юридична неможливість виконання.

Під юридичною неможливістю розуміють неможливість виконати зобов'язання, оскільки існують перешкоди законного чи морального характеру. Наприклад, предмет зобов'язання вилучено із обігу, видання певного нормативного акта робить неможливим виконання зобов'язання повністю чи частково. Фактична неможливість пов'язана насамперед із обставинами, які мають характер непереборної сили.

Якщо неможливість виконання спричинена винними діями боржника, тобто обставинами, за які він відповідає, то зобов'язання не припиняється, а змінюється: замість обов'язку виконання настає відповідальність боржника за невиконання зобов'язання. В грошових зобов'язаннях неможливість виконання як підстава їх припинення виключається. Обов'язок доводити неможливість виконання покладається на боржника.

2. Поєднання в одній особі боржника і кредитора;

3. Смерть громадянина, якщо зобов'язання пов'язано з його особою;

4. Ліквідація юридичної особи (кредитора чи боржника)[16, c. 373-375].

2.3. Класифікація зобов’язаннь у цивільному праві

В доктрині цивільного права існують різні підходи до класифікації зобов’язань у цивільному праві.

Зокрема, І. Б. Новицький та Л. А. Лунц у своїй праці «Общее учение об обязательствах» виділяли три групи зобов’язань:

1) зобов’язання, які виникають на підставі або у зв’язку з народногосподарським планом:

а) зобов’язання, що виникають на основі актів планування народного господарства, що оформляються договорами;

б) зобов’язання, що виникають безпосередньо з актів планування і регулювання народного господарства;

в) зобов’язання, що сприяють виконанню народногосподарського плану

2) зобов’язання, які не охоплені соціалістичним плануванням:

а) Зобов’язання, що виникають з договорів між громадянами.

б) Зобов’язання, що виникають з односторонніх актів.

в) Зобов’язання аліментування.

3) зобов’язання, які сприяють правильному розвиткові відносин у кожній із попередніх груп:

а) зобов’язання з заподіяння шкоди особистості або майну іншої особи.

б) зобов’язання з безпідставного отримання або збереження майна за рахунок іншої особи[13, c. 71].

Іншого підходу дотримується О. С. Іоффе. Посилаючись на роботу М. В. Гордона, науковець виділяє 11 груп зобов’язань:

1) зобов’язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, державна закупівля сільськогосподарської продукції, міна, довічне утримання),

2) зобов’язання з оплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм житлового приміщення),

3) зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або у користування (дарування, позичка);

4) зобов’язання щодо виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);

5) зобов’язання з надання послуг (доручення, комісія, зберігання, експедиція);

6) зобов’язання з перевезень (залізнична, морська, річкова, повітряна, автомобільне перевезення, буксирування морська і річкова);

7) зобов’язання по кредиту і розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8) зобов’язання зі страхування (майнове страхування, особисте страхування);

9) зобов’язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність соціалістичних організацій);

10) зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка нагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов’язання (зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування соціалістичного майна, безпідставного придбання або збереження майна)[10, c. 24-25].

Натомість з переходом від планової до ринкової економіки, розвитком євроінтеграційних процесів та інших чинників, кількість зобов’язань збільшилося. Зокрема, новими видами договірних зобов’язань за ЦК є лізинг, факторинг, франчайзинг (комерційна концесія), довірче управління майном, модифіковані моделі договору схову тощо, а недоговірних зобов’язань є вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення, створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної або юридичної особи[16, c. 359].

Підсумовуючи вищевказане, можна дійти висновку, що так як зобов’язання є правовідносини, то його складовими є суб’єкт, об’єкт та зміст. Сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор. У зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Іншою складовою зобов’язання є об’єкт, тобто те з приводу чого виникають, змінюються або припиняються зобов’язальні правовідносини - певні матеріальні та нематеріальні блага, що мають економічну форму товару, на які спрямовані дії зобов’язаної особи, що здійснюються нею в процесі реалізації свого юридичного обов’язку в зобов’язанні з метою задоволення інтересу кредитора, забезпеченого відповідним суб’єктивним правом. Зміст зобов’язання утворюють суб’єктивні права та обов’язки його учасників. Суб’єктивним цивільним правом є право вимоги, а суб’єктивним зобов’язальним обов’язком є борг.

Особливе місце в зобов’язальних відносинах посідають підстави виникнення зобов’язання, такі як: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. Зобов’язання може припинятися через неможливість його виконання, поєднання в одній особі боржника і кредитора, смерть громадянина, якщо зобов'язання пов'язано з його особою; ліквідація юридичної особи (кредитора чи боржника).

РОЗДІЛ 3 ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО В ПРОМИСЛОВО РОЗВИНЕНИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

3.1 Зобов’язальне право в промислово розвинених країнах

В якості правовідносин, що зв'язує одного або декількох осіб обов'язком зробити якусь дію чи утриматися від такої у відношенні іншої особи або декількох осіб, зобов'язання виступає загальною категорією, що обрамляє різноманітні відносини майнового обороту.

Однак загального визначення поняття «зобов'язання» цивільне законодавство промислово розвинених зарубіжних країн зазвичай не містить. Нерідко цей термін використовується для вказівки на окремі обов'язки, що виникають у особи з того чи іншого правочину. Предмет зобов'язання позначається в поняттях, що визначають не зобов'язання, а договір як підстава його виникнення, як це, наприклад, має місце у формулюванні ст. 1101 ЦК Франції: «Договір є угода, за допомогою якоЇ одна чи кілька осіб зобов'язуються перед іншою особою або перед кількома іншими особами дати що-небудь, зробити що-небудь або не робити чого-небудь». Ще більш своєрідне становище склалося в країнах загального права. Тут загальне поняття зобов'язання взагалі не використовується. Як окремих підгалузей цивільного і торгового права виступають договірне право (law of contract) і деліктне право (law of torts). Поняття договору трактується настільки широко, що поширюється навіть на односторонні угоди.

Що ж стосується договірного права в країнах (загального права) common law, то його основні положення виступають фактично загальними положеннями зобов'язального права.

Стосовно деліктних зобов'язань в країнах загального права слід зазначити, що терміном «law of torts» прийнято позначати норми права, що належать до зобов'язань з заподіяння шкоди. І становлення, і реформування цього правового інституту йшло з помітним акцентом на сферу процесуального права - розширення підстав деліктної відповідальності виражалося, як правило, через надання права на позов про відшкодування шкоди все більш широкому колу потерпілих. В останній третині XX в. в США, Англії, Канаді таке право було визнано, наприклад, за кінцевими споживачами виробленої продукції, за утриманцями осіб, загиблих внаслідок правопорушення; крім того, був скасований імунітет урядових установ, яким вони були раніше захищені від деліктної відповідальності.

В області такої категорії деліктів, як применшення честі в засобах друку (libel), суди США дотримуються менш суворих підходів, ніж суди Англії. Так, в США володіє публічної популярністю особа (public figure) не вправі пред'явити позов про відшкодування шкоди до того, хто сумлінно, але несправедливо критикував його діяльність; в Англії, навпаки, що публікуються в засобах масової інформації факти повинні бути істинними, а їх коментар - справедливим. У США дуже примітним видом цивільного делікту визнається втручання в приватне життя (interference with privacy). Прикладом такого втручання, що тягне за собою деліктну відповідальність, служить, зокрема, самовільне використання чужих фотографій в цілях реклами, встановлення підслуховуючих пристроїв у чужому будинку, фотографування з метою відобразити особу в незручній, конфузящій його обстановці та ін. З 1982 р. в країнах Європейського союзу почалася робота спеціально створеної комісії з вироблення Принципів європейського договірного права (далі - Принципи). Перша частина Принципів, що містить положення, які стосуються виконання договорів та наслідків їх невиконання, була опублікована в 1995 р. Друга частина побачила світ в 1999 р.

Принципи складаються з дев'яти глав: 1) Загальні положення; 2) Укладення договору; 3) Повноваження агентів; 4) Умови дійсності договору; 5) Тлумачення договорів; 6) Зміст договору; 7) Виконання договору; 8) Невиконання договору і загальні засоби правового захисту; 9) Спеціальні засоби правового захисту.

У деяких відносинах Принципи нагадують авторитетну в США інкорпорацію, відому під назвою «Звід договірного права» (Restatement of the Law of Contract), друге видання якого було опубліковано в 1981 р. Подібність виражається, наприклад, в тому, що як і Звід, положення Принципів забезпечені примітками і коментарями. Як і Звід, вони складаються з диспозитивних норм (soft law). І Принципи, і Звід сприймають положення не тільки з національного права країн-учасниць (штатів), а й чимало запозичують із зовнішніх джерел. Так, обидва акти враховують положення Віденської конвенції ООН з міжнародної купівлі-продажу товарів.

Відмінності виявляються в тому, що Принципи задумані як частина Європейського Цивільного кодексу, тобто виступають частиною досить радикального інтеграційно-правового проекту, а Звід лише консолідує норми загального права США. Крім того, Звід спирається на єдину загальнонаціональну систему права - common law, а Принципи приділяють увагу всім правовим системам країн - учасниць ЄС, хоча не кожна з них надає рівний вплив на ті чи інші положення. Більш того, в Принципах відображені ідеї, які взагалі ще не закріплені жодним з національних правопорядков. Головна особливість Принципів полягає в тому, що в них закріплюються положення, які їх укладачі вважають найбільш відповідають економічній і соціальній обстановці в сучасній Європі. Враховуючи практику договірних зв'язків у сфері зовнішньої торгівлі, укладачі Принципів, тим не менш, не зводили своє завдання до того, щоб присвятити їх виключно до зовнішньоторговельних (міжнародним) угодам.

3.2. Реформа зобов’язального права Німеччини

10 листопада 2001 Бундестаг прийняв Закон про модернізацію зобов'язань, який набув чинності 1 січня 2002.

Потреба у розробці такого Закону була зумовлена ​​необхідністю привести національне законодавство у відповідність з прийнятими в ЄС в 1999 г. «Рекомендаціями з придбання споживчих продуктів» (European guideline for the purchase of consumer products, EC-G 1999/44). Згодом німецький законодавець вийшов за вузькі рамки Рекомендацій і віддав перевагу піддати змінам основні положення Німецького цивільного уложення з тим, щоб модернізувати не тільки положення, що стосуються придбання споживчих товарів, а й взагалі до договору купівлі-продажу.

1. У ході такої модернізації постало завдання привести спеціальні положення, що стосуються договору купівлі-продажу, у відповідність із загальними положеннями зобов'язального права (Allgemeines Schuldrecht). Колишній підхід, відповідно до якого спеціальне положення відсторонювало від застосування наявне загальне положення зобов'язального права, не завжди задовольняв потребам практики. Ще на початку XX ст. для дозволу викликаються таким підходом проблем німецька доктрина виробила деякі спеціальні моделі, зокрема конструкцію переддоговірної відповідальності (culpa in contrahendo), що отримали визнання на практиці, а пізніше навіть закріплені в самому Німецького цивільного уложення (§ 280).  

2. Для подолання складнощів вирішення таких спорів законодавець скасував раніше закріплювалися відмінність між відсутністю у речі гарантованих якісних властивостей (Fehlen einer zugesicherten Eigenschaft) і просто недоліком речі (Fehler). Після такого усунення п. 4 § 434 Німецького цивільного уложення закріпив більш простий підхід: річ вважається дефектною, якщо її якість відрізняється від того, яким чином визначили сторони договору (а при відсутності такої вказівки якість визначається на основі об'єктивних критеріїв, тобто з точки зору розумних очікувань звичайного покупця). Набрання чинності Законом про модернізацію зобов'язань ввело в дію нове, раніше не відоме німецькому цивільному праві правило, згідно з яким продавець зобов'язаний поставляти товар, вільний від недоліків.

3. Іншою істотною рисою реформи зобов'язального права в Німеччині стала зміна строків позовної давності для суперечок з договорів купівлі-продажу в бік їх збільшення. Замість раніше діючого шестимісячного терміну був передбачений дворічний термін (п. 1 § 438 Німецького цивільного уложення). Крім того, були усунені відмінності між договорами продажу товарів, визначених родовими або індивідуально визначеними ознаками.

Зміни, внесені до Німецького цивільного уложення законом про з одного

боку, зблизили німецьку трактування договору з характерною для загального права, тобто договір став розумітися як взаємне гарантування сторонами його належного виконання (колишні норми Німецького цивільного уложення допускали поставку продавцем речей неналежної якості, наділяючи покупця правом вдаватися до різних засобів захисту). З іншого боку, ці зміни зблизили Німецьке цивільне уложення до положень ст. 35 і 46 Віденської конвенції 1980 року про міжнародну купівлю-продаж товарів, що передбачають обов'язок продавця поставляти товар такої якості, кількості та опису, які були передбачені договором, а при невиконанні ним цього обов'язку - наділяє покупця правом вимагати заміни поставленого товару. Зарубіжні коментатори відзначають, що таке зближення цілком усвідомлено здійснено законодавцем, що прагне зробити норми німецького права рівноцінними нормами, що діють у сфері міжнародних угод купівлі-продажу.

4. Незважаючи на зазначене зближення, основні відмінності між німецьким правом і загальним правом на прикладі, зокрема, англійського Закону про купівлю-продаж товарів 1979 р збереглися.

Фундаментальне значення визнається за різницею, що стосуються характеру договору продажу. Для англійського права такий договір вважається договором, який переносить власність від продавця до покупця. Для німецького цивільного права змішання речових і зобов'язальних відносин у такому договорі не відбувається: договір продажу (Kaufvertrag) повністю залишається у сфері зобов'язальних правовідносин. Положення § 433 Німецького цивільного уложення, що передбачає обов'язок власника перенести право власності на покупця, нічого не змінює, - йдеться тільки про зобов'язання, оскільки таке право не переноситься автоматично, в силу одного лише укладення договору продажу, а вимагає додаткової угоди щодо передачі речі у володіння покупця, цілком самостійною і передбачає наявність окремого волевиявлення сторін, спрямованого на передачу володіння річчю від однієї сторони до іншої.

5. Нові положення про договір продажу.

Недоліки проданої речі. Нове трактування поняття «недолік» зводиться до постачання товару, що не відповідає встановленим вимогам, з одного боку, і не збігається з традиційним уявленням про недоліки речі - з іншого. Справа в тому, що в § 434 Німецького цивільного уложення тепер передбачена відповідальність за відсутність у речі якостей, публічно зазначених продавцем. Мова йде про те, що річ (товар) визнається дефектною, якщо не відповідає тому що характеризує її опису, який продавець або його представник заявляють публічно, - наприклад, в рекламних текстах, описах продаваних товарів та інш. При відсутності такого опису застосовуються загальні критерії оцінки якості речі, які вже згадувалися вище.

Більше того, тепер недоліком вважається неправильна збірка продукту, а також неправильно складена інструкція по збірці (так зване правило Ікеа).

Однак відповідальність за брак проданої речі виключається, якщо її публічний опис або рекламний текст не вплинули на рішення покупця про покупку, так само як і у випадку, коли до моменту укладення договору недоліки вже були усунуті або продукт виявився зібраним (змонтованим) правильно, незважаючи на неправильно складену інструкцію по збірці (п. 2 § 434 Німецького цивільного уложення).

Засоби правового захисту, що надаються покупцеві на випадок придбання дефектного продукту, передбачені § 437 Німецького цивільного уложення. Принципово нове положення, закріплене нині Уложенням, полягає у наділення покупця правом вибору між вимогою про усунення недоліків і вимогою поставки нового продукту замість дефектного. Колишня норма дозволяла такий вибір тільки відносно речей, визначених родовими ознаками. Право вибору між ремонтом і заміною купленого продукту на новий («Nacherfullung», або «післяпродажне виконання») вважається відтепер основним засобом правового захисту покупця, відтісняють на другий план інші засоби захисту, що залишаються в його розпорядженні, - зниження купівельної ціни (Minderung, п . 2 § 437, § 441 Німецького цивільного уложення), розірвання договору (Rucktritt, § 437, 440, 323, п. 5 § 326 Німецького цивільного уложення), стягнення збитків та відшкодування понесених витрат (Schadensersatz und Ersatz vergeblicher Aufwendungen, § 437, 440 Німецького цивільного уложення), залишення без задоволення вимоги продавця про сплату купівельної ціни (Mangeleinrede, п. 4, 5 § 438, § 218 Німецького цивільного уложення).

«Післяпродажне виконання», виступаючи елементом вибору, наданого покупцеві, в певному сенсі вигідно і продавцеві, так як усунення недоліків проданої речі (ремонт) зазвичай обходиться йому дешевше заміни речі. Пріоритет такого виконання серед наявних у покупця засобів захисту (Vorrang des Nachbesserungsanspruchs) формально не закріплений в юридичних нормах, але знаходить обгрунтування в правилі про те, що всі інші засоби захисту вимагають від покупця надання продавцю деякого періоду часу, після якого можна відкинути «післяпродажне виконання».

Стягнення збитків, викликаних дефектним товаром, і відшкодування понесених витрат здійсненно для покупця лише у випадку, коли дефект обумовлений виною продавця. Однак тягар доведення відсутності вини лежить на продавцеві. По суті, це означає презумпцію вини продавця у поставці дефектного продукту. Такий підхід являє собою виняток із загального правила про те, що кожна зі сторін доводить факти, якими обгрунтовує власні вимоги. Необхідність у відступі від загального правила викликана тут тією обставиною, що в більшості випадків покупцеві неможливо як споживачеві отримати інформацію про внутрішні справи фірми продавця.

6. Договори продажу, що стосуються споживчих продуктів.

Модифікація договору продажу. Остання редакція § 474 - 479 Німецького цивільного уложення впровадила в національне цивільне право Німеччини положення, запропоновані «Рекомендаціями з придбання споживчих продуктів» (EC-G 1999/44). Ці положення підлягають застосуванню до всіх договорів купівлі-продажу, що укладається покупцями-споживачами і продавцями-комерсантами з приводу будь-якого рухомого майна, втіленого в тілесних речах. Цілі захисту споживачів досягаються за рахунок обмеження автономії сторін (Privatautonomie). Так, закріплена презумпція, за якою дефект проданої речі, виявлений в межах шести місяців з моменту продажу, вважається мали місце на момент поставки.

Умови сучасної торгівлі споживчими товарами такі, що необхідна ціла низка договорів, за допомогою яких товар від виробника доходить до «кінцевого користувача» - споживача. У цьому колообігу беруть участь виробник, оптові та роздрібні продавці, покупець. У разі коли поставляється дефектний продукт, виникає питання про те, хто до кого має право пред'явити відповідну вимогу. Загальні правила, що дають відповідь на таке питання, містяться в § 478 - 479 Німецького цивільного уложення.

У п. 1 § 478 Німецького цивільного уложення міститься правило, згідно з яким комерсант, від якого контрагент-споживач зажадав як засіб захисту зниження ціни або розірвання договору, не зобов'язаний у разі пред'явлення відповідної вимоги до постачальника надавати йому час для усунення недоліків, після закінчення якого комерсант має право відмовитися від «післяпродажного виконання». Комерсант має право відразу ж вдатися до якого-небудь із засобів захисту - стягненню збитків, зменшення ціни або розірвання договору.

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Скачать

2vstup.docx

2vstup.docx
Размер: 64 Кб

Бесплатно Скачать

Пожаловаться на материал

Курсова робота. Загальна характеристика інституту зобов’язального права Характеристика зобов’язання в системі цивільних правовідносин Поняття, складові та особливості зобов’язань Класифікація зобов’язань у цивільному праві

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Селекция и семеноводство

Понятие сорта. Требования предъявляемые к сорту производством. Межвидовая гибридизация: трудности скрещивания, фертильность гибридов и особенности расщепления. Типы скрещиваний. Методы работы с поколениями внутривидовых гибридов. Индивидуальный и массовый отбор. Понятие об оценке селекционного материала. Методы индивидуального отбора

Основные требования, предъявляемые к менеджеру

Доклад по дисциплине: «Менеджмент» Тема доклада: «Требования к менеджеру». Основные требования, предъявляемые к менеджеру. Департамент образования города Москвы

Игры на повышение сплоченности группы

Щепка на реке. Проводник. Слон. Паровозик. Угадай, кого нет. Ассоциации. Колдуны в деревне. Крокодильчики. Красные, синие, зелёные. Йоги. Коллективная сказка

Гинекология. Навыки

Изменения положения матки. Измерение длины пуповины. Кровопотеря, состояние новорожденного, Первый туалет новорожденного. Оболочка плаценты после родов

Словник з педагогіки

Педагогіка - це наука яка вивчає процеси виховання , навчання і розвиток особистості. Предметом педагогіки - є процес цілеспрямованого розвитку і формування людської особистості в умовах її навчання, виховання і освіти.

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok