Кантівська концепція правової справедливості.

34. Кантівська концепція правової справедливості.

Кант вважав, що справедливість треба шукати не в природі людини і не в обставинах, в яких вона живе, а лише у поняттях чистого розуму. Згідно із кантівською теорією, пра­во є сукупністю умов, при яких сваволя однієї особи є сумісною зі сва­волею іншої особи з огляду на всезагальний закон свободи, тобто справедливість пануватиме лише за умов виконання вимоги, що випливає з апріорного категоричного імперативу: «Дій таким чином, аби ти ставився до людства, у твоїй власній особі чи в особі іншого не лише як до засобу, але завжди також як до самоцілі» [19, с 323]. Отже, джерелом справедливості - є категоричний імператив в абстрактній формі, що відображає ідею рівності, справедливості й самоцінності людської особистості: «Якщо зникне справедливість, життя на землі уже не буде мати ніякої цінності» [19, с 256].

Справедливість І. Кант розглядав як специфічну категорію в межах права. Так, він класифікував право на: а) природне; б) позитивне; в) справедливість як такий феномен, що для свого виконання не потребує примусу. «Справедливість - вважав І. Кант, - це право, що не компетентне при­мушувати іншого. Це є таке право, що не має права примусу» [19, с 322]. І. Кант визнавав справедливість як різновид обов’язку щодо інших людей. Вона (справедливість) похідна від права інших людей. Саме пова­га до прав інших людей є вищим обов’язком кожної людини: «Наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших людей і як святиню цінувати його. У всьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто не поважає права інших людей. Право людини повинно вважатись священним, яких би жертв це не коштувало панівній владі» [19, с. 185].

Згідно з юриспруденцією справедливість – це право, що випливає із пов­новажень чи із примусу. І. Кант розглядав моральну справедливість як сферу доброї волі індивіда, у той час як юридична справедливість визначається системою примусів. «У кантівській філософії права справед­ливість є центральною категорією. Це міра моральної гідності влади, що примушує, обов’язкова умова морального визнання її з боку підданих, повага і довіра до неї» [20, с. 216]. Таке розуміння справедливості змусило І. Канта визнати необхідність звертатися до неї при вирішенні тих питань, що не регулюються позитивним правом.

35. Ліберальна суть кантівської теорії „суворого права” і „правової держави”.

В основі учення Канта про право і державу лежить постулат: поступай так, щоб максима твоєї волі могла б бути в той же час принципом загального законодавства. Кант стверджує, що кожна особа володіє довершеною гідністю, абсолютною цінністю.

Головну мету вчення про державу і право Кант бачить в тому, щоб підняти, прославити право з мерзоти безправ’я, що оточує його. Він вважає, що необхідно прославити право над державою. А держава, по Канту, повинна бути органом захисту право осіб. Особа може зажадати від держави того ж, що і держава від особи. Тут, як ми бачимо, Кант розвиває ідею взаємної відповідальності держави і особи. Він обгрунтовує і розкриває суть ідеї правової державності в цілях охорони індивідуальних право осіб.

Строгим правом (правом у вузькому сенсі слова) можна назвати лише абсолютно зовнішнє право. Воно грунтується, правда, на усвідомленні обов’язковості кожного згідно із законом, але для того, щоб визначити відповідно до цього свавілля строге право, щоб бути чистим, не повинно і не може посилатися на це усвідомлення як на мотив; тому воно спирається на принцип можливості зовнішнього примушення, сумісного з свободою кожного, згідною із загальними законами.

Правова держава – така держава, де дотримані всі природні права і де не нехтують свободою, рівністю і незалежністю волі окремих індивідів, а значить, дотримані вимоги категоричного імперативу.

Кант представляє держава як з’єднання безлічі людей під владою правового закону. Якнайкращою державою він вважає республіку як правовий союз (а не як форму правління). Він веде мову про правову державу як про республіку в дусі ще цицероновськой традиції. Головне завдання держави, де суверенітет належить народу, полягає, по Канту, в тому, щоб охороняти і гарантувати має рацію і свободи громадян.

36. Законопослушність як головна мірка правопорядку.

Кант зв’язує право з правомочністю примушувати. Він стверджує, що «все неправе перешкоджає свободі, згідній із загальним законом, примушення ж перешкоджає свободі або чинить їй опір. Отже, коли певний прояв свободи саме виявляється перешкодою до свободи, згідної із загальними законами (т.е. неправим), тоді направлене проти такого застосування примушення як те, що перешкодить перешкоді для свободи , сумісно з свободою, згідною із загальними законами, тобто буває правим; отже, за законом суперечності з правом також пов’язана правомочність застосовувати примушення до того, хто завдає збитку цьому праву»

З одного боку, Кант розмежовує моральне і легальне поведінка, право з об'єктивної сторони і право з суб'єктивної сторони. Моральним можна назвати таку поведінку, яке продиктоване внутрішнім усвідомленням боргу. Правове ж поведінка заснована на виконанні приписів закону, незалежно від внутрішніх мотивів суб'єкта. Моральна поведінка - сфера мотивів, в основі якої лежить особлива моральна справедливість. Право - зовнішнє поведінку; в основі його - зовнішні прояви волі. Тут мотиви не важливі. Влада не повинна вказувати, як чинити особистості, і не повинна регулювати свободу думки. Держава не може ставити етичні канони. У сферу мотивів поведінки, душевних спонукань, по Канту, держава не повинна втручатися, не можна примушувати людину бути щасливою і вільною.

37. Кантівська концепція моральної автономії людини.

Згідно Канту, правопорядок грунтується на таких апріорних принципах:

1) свободи кожного члена суспільства як людини;

2) рівність його з кожним іншим як підданого;

3) самостійності кожного члена суспільства як громадянина.

В основі цих принципів лежить поняття автономії особистості, яке диференціюється на такі види: моральна, утилітарні, громадянська автономії.

Моральна автономія припускає, що людина сам здатний розуміти, що є добро і що є зло. Отже, він не має потреби в державі, яка має бути виведено з моральної сфери. У даному випадку моральна сфера стає справою громадянського суспільства.

Утилітарна автономія припускає, що людина сама знає, що для нього добре і що погано, що вигідно і що ні. Отже, держава не повинна примусово ощасливлювати людей.

Громадянська автономія передбачає, що людина погоджується жити тільки за такими законами, у складанні яких він брав участь.

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Ліберальна суть кантівської теорії „суворого права” і „правової держави”. Законопослушність як головна мірка правопорядку. Кантівська концепція моральної автономії людини.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok