Методика вивчення фольклору на уроках читання в початковій школі

Арендный блок

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Педагогічний коледж

Циклова комісія викладачів фахових дисциплін початкового навчання

КУРСОВА (ВИПУСКНА) РОБОТА

з дитячої літератури

на тему: Методика вивчення фольклору на уроках читання в початковій школі.

Студентки IV курсу ШКВ 42 групи

напряму підготовки 6.010102

«Початкова освіта»

Середи Катерини Василівни

Керівник:

Ланцута Зоряна Ярославівна

Національна шкала_______________

Члени комісії

_____________ ________________________

________________ ______________________________

Львів 2015

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………….…….…………..…3

РОЗДІЛ 1. УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР ЯК ЛІТЕРАТУРНО - КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН…………………………..……………..…………….8

1.1. Поетичні фольклорні жанри………………..…………….………..….. ……......10

1.2. Прозові фольклорні жанри…….……………….…………………………….….21

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИЧНА РОБОТА НАД ЖАНРАМИ ФОЛЬКЛОРУ………………….………………………….………………..…….….27

2.1. Особливості роботи над казкою…………….......................................................28

2.2.Робота над жанрами легенди і переказу………………….…..……..……..……31

2.3. Вивчення малих фольклорних жанрів……………………………….....………33

2.4. Освітнє і виховне значення уроків читання: естетичне виховання на уроках читання……………………………………………………………….…….………….35

ВИСНОВОК…………………………………………………………..………………38

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..…...…41

ДОДАТКИ……………………………………………………………….……………43

ВСТУП

Важливою та невід’ємною частиною культури народу є його фольклор.

Вивчення фольклорних творів у початковій школі має важливе виховне значення. Вони містять великий запас моральних принципів, якими повинна користуватися людина у своєму житті; невичерпне джерело народних традицій, звичаїв, які наповнені естетичним принципом. Твори народного фольклору розповідають про життя і побут нашого народу у різні історичні періоди. Саме це повинно формувати у дитини любов до Батьківщини, до рідної мови і виховувати бережливе ставлення до природи, до людей, сприяти розвитку розумових здібностей дітей, формуванню особистості школяра.

Фольклор – це усна народна творчість. А усна народна творчість — колективна, літературна і музична творча діяльність народу. Це також художньо-словесна творчість народу в сукупності її видів і форм, де засобами мови збережено знання про життя і природу, давні вірування і культи, а також відбито світ думок, почуттів і переживань, уявлень народнопоетичної фантазії [1, c.460].

Фольклор – невичерпне джерело тем, ідей, образів для письменників, вчених усіх часів та епох. Найкращі твори великих поетів усіх країн взяті зі скарбниці творчості народу, незмірно глибокої, різноманітної, чистої і мудрої. Як справедливо підкреслював М.Т. Рильський: «Народна творчість – це той грунт, на якому виростають література, театр, музика і образотворче мистецтво – без якого вони б засохли» [12, c.79].

Перші записи зразків народної творчості, як вважають вчені, зробив Аристотель; крім того, прислів’я та приказки трапляються у біблійних оповідях. Народ так зафіксував їх значення: «Мудре слово глибше безодні, прислів’я гостріше голки», «Приказка у мові, як сіль у страві» [6, c.54].

Г. Сковорода радив учням обов’язково вивчати усну народну творчість, яка найповніше зберігає скарби народної мудрості. Немає жодного сумніву в тому, що вся педагогічна система видатного просвітителя свого часу була пройнята ідеєю народності. В цьому Г. Сковорода, безумовно, був предтечею таких педагогів, як О. Духнович, К. Ушинський, та багатьох інших, які також відстоювали ідею народності школи і виховання [20, c.4].

В «Українській граматиці» І. Огієнка заслуговує на увагу дидактичний матеріал для читання й письмових вправ. Тут переважають зразки народної мудрості, особливо приказки та прислів’я, які мають морально – етичне спрямування і уособлювали багатовіковий досвід народу. Тексти підручника Огієнка переважно фольклорних жанрів: народні пісні, приказки, загадки, байки. За допомогою фольклору діти пізнають навколишній світ, вчаться бути уважними, швидко і правильно розв’язувати певні завдання, логічно міркувати. Вміле використання усної народної творчості формувало у дітей філософське світосприймання та національний менталітет [9, c.56].

Особливу роль мови, усної народної творчості, літератури К.Д. Ушинський вбачав у справі виховання у дітей почуття патріотизму, любові до рідного краю, свого народу, його традицій, звичаїв, його мистецтва, культури, історії. У своїх працях він приділяв увагу роботі над прислів’ями і писав, що «прислів’я тим саме хороше, що в ньому майже завжди, незважаючи на те, що воно коротше пташиного носа, є те, що дитині належить збагнути: становить маленьку розумову задачу, цілком по дитячих силах». І справді, яке б прислів’я чи приказку ми не аналізували, школярі вчаться пояснювати, чому саме так говорить народ, тобто розвивають своє уявлення; так формується усне мовлення, яке потребує логічності у викладі думок, а отже, розвиваються розумові здібності школярів. Особливо ця робота набирає глибокого змісту, коли вчитель не обмежується простим тлумаченням, а запрошує поміркувати над тим, для чого в поданих прислів’ях використано слова, протилежні за змістом.

Саме у фольклорних формах К.Д. Ушинський бачив «кращий засіб привести дитину до живого джерела народної мови». У фольклорі він вбачав велике значення не лише з погляду дидактики, а ще більшою мірою – з виховного, бо кожний малий жанр творчості відображає життя народу в його історичному розвитку [19, c.22].

М. Драгоманов надавав особливого значення усній народній творчості у процесі формування особистості. Розглядаючи у зв’язку з цим проблеми дитячого читання, зокрема змісту, вчений пише: «щодо матеріалу до читання, то, звичайно, він повинен бути взятий з якомога більш близького учневі світу, а такий матеріал дасть тепер лише народна словесність, але й те, що вже надруковано містить матеріал, з якого можна скласти чудову хрестоматію». Приділяючи велику увагу принципу народності у вихованні М. Драгоманов відстоював вивчення рідної мови в українських школах, вважаючи її засобом розвитку естетичних почуттів, моральності й національної самосвідомості [12, c.79].

Серед наукових досліджень, що стосуються даної теми, більша частина праць присвячена проблемі реалізації педагогічного й виховного потенціалу фольклору в практиці роботи шкіл, позашкільних закладів, будинків культури та мистецтв, використання національних традицій як важливих засобів музично – художнього, морально – естетичного, творчого виховання учнів у процесі їх навчальної діяльності та дозвілля. Серед науковців можна виокремити праці М.В. Кучинського «Роль усної народної творчості у розвитку молодших школярів», М. Лановик «Українська усна народна творчість», Г.В. Мільченко, Л. Осадченко, які вивчали усну народну творчість у різних аспектах її вивчення у початковій школі. Серед збирачів фольклору: П. Чубинський, І. Манжура, Б. Грінченко, І. Франко, М. Носик, які уклали хрестоматії з усної народної творчості [13, c.79].

Дитячий фольклор - це багатожанрова система, що складається із прозових, речитативних, пісенних та ігрових творів. До дитячого фольклору зараховують як творчість самих дітей, так і твори, що виконуються для дітей дорослими. Такий поділ виникає з того, що ігрові і ритміко-інтонаційні можливості дітей залежать від віку. У ранньому віці (з перших днів народження і десь до трьох – трьох з половиною років) емоційний, моторний і розумовий розвиток дитини лежить цілком на обов'язку дорослих. Дорослі виконують для дітей раннього віку колискові пісні та різні забавлянки (утішки).

Другу частину дитячого фольклору становлять твори, виконувані дітьми середнього і старшого віку. До них належать твори, що співаються або ритмічно промовляються: ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, жартівливі пісні, а також прозові приповідки, скоромовки, загадки, казки. Система фольклорних жанрів, вироблена і культивована українським народом упродовж віків, стала тим ґрунтом, на якому зросли професійні мистецтва, пов'язані зі словом, — у першу чергу література і театр.

Сьогодні може побутує думка, ніби не лише зазнають суттєвих змін традиційні форми побутування фольклору, а й нівелюється вся система народної творчості взагалі. З цим можна погодитися лише частково. Дійсно традиційні форми, жанри та їхні різновиди, створені патріархальним суспільством та за часів феодалізму, стають певною мірою реліктами і зберігаються в активному репертуарі завдяки своїй непересічній художній цінності, тобто як естетичні пам’ятки минулого.

З другого боку, фольклор живе і розвивається, він виявляє здатність

відгукуватися на події, що зачіпають інтереси суспільства, збуджують уяву людей. Ні література, ні інші види мистецтва не здатні замінити усної творчості народу, яка завжди йшла і йтиме в авангарді художнього відображення життя. Жодне з професійних мистецтв, жодний найдосконаліший технічний засіб не замінить людині радості усного спілкування, у якому найповніше розкриваються творчі можливості людини, у якому розвиваються художні елементи нової фольклорної традиції [15,c.21].

Об’єктом дослідження даної роботи є дитячий фольклор.

Предметом - є методика вивчення поетичного і прозового фольклору у початковій школі.

Мета курсової роботи - вивчення ефективності використання фольклору на уроках читання у початковій школі і впровадження оптимальних методів щодо їх використання на практиці в школі.

Завдання:

довести тісний взаємозв’язок між усіма жанрами фольклору;

проаналізувати вивчення фольклору у початковій школі;

дослідити вплив фольклору на дітей молодшого шкільного віку та засвоєння матеріалу на уроках читання.

РОЗДІЛ 1.

УКРАЇНЬКИЙ ДИТЯЧИЙ ФОЛЬКЛОР ЯК ЛІТЕРАТУРНО-КУЛЬТУРУЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН

Мистецтво, культура кожного народу, вкорінені у фольклорні пласти його історії, починаються у намаганнях людини словом, танцем, піснею, магічним дійством виразити свої почуття, переживання, пояснити явища світу, індивідуальним чи колективними зусиллями вмилостивити сили природи тощо.

Термін «фольклор» запровадив у науковий обіг англійський археолог Вільям-Джон Томсон у статті «The Folklore» (1846) на позначення «неписаної історії, що фіксує залишки давніх вірувань, звичаїв і подібного в сучасній цивілізації». Офіційно це поняття було визнане англійським Фольклорним товариством (1879). У широкому значенні фольклор – уся неписана історія примітивних епох, у вузькому – давні звичаї, обряди, церемонії, які перетворилися на забобони чи традиції нижчих станів цивілізованого суспільства. Предметне поле фольклору то розширювалося, то звужувалося. Спершу ним позначали всі явища матеріальної та духовної культури народу, пізніше – тільки народну словесність, народну поезію, усну народну творчість [1, c.40].

Слов’янські дослідники надавали перевагу поняттям «усна народна словесність» (Ф. Буслаєв), «народна словесність» (О. Веселовський, О. Потебня), «народна поезія» (І. Франко), в українській науці існували терміни «усна народна творчість», «народна поетична творчість», «усна народно-поетична творчість». 1985 року на нараді (при ЮНЕСКО) урядових експертів зі збереження фольклору для подолання термінологічної невпорядкованості, притаманної новітнім дослідженням, було запропоноване таке тлумачення: «Фольклор (у широкому розумінні – частина народної культури) – це колективна, заснована на традиціях творчість груп чи індивідів, зумовлена надіями і сподіваннями спільноти як адекватне вираження її культурної та соціальної самобутності; фольклорні зразки та цінності передаються усно, шляхом імітації та іншими каналами. Його форми охоплюють мову, слово, поезію, музику, танці, жести, міфи, обряди, ремесла, архітектуру та інші різновиди художньої творчості» [1, c.41-42].

Сучасна наука застосовує поняття «фольклор» у широкому значенні (комплекс словесних, словесно-музичних, музично-хореографічних, ігрових і драматичних різновидів народної творчості, традицій, звичаїв, обрядів, поглядів) і у вузькому (мистецтво слова, у просторі якого реалізовується філологічна зацікавленість дослідників).

Фольклор (англ. folk – народ, lore – мудрість) – частина національної духовної культури, творчою домінантною якої є слово і прийоми його естетичного оформлення, котрим притаманні синкретизм, усне творення і передавання (з уст в уста), імпровізаційність (створення без попередньої підготовки), традиційність (дотримання усталених норм і форм творення), анонімність (не фіксованість автора) [1, c. 44].

Фольклор упродовж свого тривалого існування був явищем динамічним, змінюваним, на кожному новому історичному щаблі розвитку набув нових особливостей та ознак, що залежало від змін усієї духовної культури. В історії його розвитку виокремлюють синкретичний, пост синкретичний і урбанізаційний етапи. Синкретичний етап характеризується існуванням фольклорних форм як частини багатокомпонентних комплексів, із яких пізніше виокремилися обряди, вірування, релігія, міфи, пісні тощо.

На постсинкретичному етапі відбувався поступовий перехід від однорідної монофольклорності до паралельного існування фольклору та професійної творчості. Фольклор перестав бути єдиною формою культури, пов’язаною з мовою, хоча продовжував домінувати в житті народу, відігравати важливу роль у повсякденні індивідів і спільнот. Усередині фольклорної системи відбувалася жанрова диференціація: виокремлювалися жанри з домінантною естетичною функцією (казка, епічна пісня, лірична пісня і т.д.) і жанри, які зберігали свою синкретичну природу, тісний зв’язок з побутом і продовжували виконувати неестетичні функції (замовляння, календарно - й родинно-обрядові пісні тощо). Фольклор поступово починав втрачати деякі функції їх у професійній літературі [12, c.27 - 34].

Урбанізаційний етап розвитку фольклору пов’язаний з домінуванням у суспільстві міських цінностей, звуженням соціального ареалу фольклорних зразків. На цьому етапі не фольклорні, а професійні форми через книгу, пресу, радіо, телебачення, Інтернет та інші засоби технічної комунікації тотально входять у повсякденне життя народу. Фольклорна спадщина зберігається переважно в узагальнених чи вторинних формах.

Ускладнення соціального буття людини, інформатизація, технологізація її діяльності, підвищення ролі раціональних чинників нерідко супроводжуються зверненням людини до втілених у народній творчості основ буття, у чому виявляються її намагання просвітити серце і душу, звільнити від агресії соціуму, відновити свої життєві сили.

1.1. Поетичні фольклорні жанри

Календарно-обрядові пісні;

Родинно-побутові пісні.

Календарно-обрядові пісні – це пісні, які виконувались під час різних народних свят та обрядів. Ці пісні тісно зв’язані з язичницькими віруваннями. Слов’яни вірили в сили природи, в духів природи та вважали, що обрядовими піснями можуть вплинути на них та примусити їх діяти в бажаному напрямку.

Обрядова поезія дуже тісно зв’язана з працею людини, з родинним побутом та з народним календарем. У різні пори року виконувались різні календарно-обрядові пісні. Ці пісні повинні були забезпечити успіхи в господарюванні, добрий урожай, щастя в родинному житті.

Веснянки (гаївки, гагілки, ягілки, риндзівки) - назва старовинних слов’янських обрядових пісень, пов’язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт. «На Україні весняні ігри і пісні побутують зараз у двох різновидах: веснянок і гагілок. Гагілки (інакше – гаївки, ягілки, маївки) виконуються лише протягом кількох днів на великодні свята в Галичині, на Волині, Поділлі. На Волині існує також назва рогульки, які, можливо належали колись до окремого різновиду веснянок-гаївок. Веснянки співаються з ранньої весни і до завершення сівби – аж до русального тижня (до зелених свят). Цей різновид побутує на лівобережжі, в Подніпров'ї, у Поліссі. Між веснянками і гагілками з функціонального і тематичного поглядів особливих відмінностей немає. Однак якщо гагілки – це танково-ігрові пісні, то веснянки обіймають різнотипні групи молодіжних ігор та пісень, в тому числі й такі, що співаються без руху».«У весняній обрядовості можна виділити такі різновиди:

пантомімічні сценки та ігри;

спів весняних пісень-закличок;

водіння танків та ігор (із співами)».

Веснянки в основному – це дівочі пісні. Хлопці ж були тільки слухачами та втручались у дівочий спів жартівливими репліками, на які дівчата відповідали дотепними веснянками» [6, c.51]. «Весна – щаслива пора в житті молоді, час вияву найніжніших почуттів, парування і освідчення в коханні, що яскраво відбилось у багатьох веснянках. Микола Костомаров так визначив ідейний зміст українських весняних пісень, – це «…юність, переважно в житті жінки, зображена в послідовному розвиткові почуттів і поривів у зв'язку або, краще сказати, в аналогії з розвитком життєвої сили навколишньої природи. Саме тому в цих піснях постійно зустрічаються порівняння й символи, саме тому деякі пісні співаються раніше від інших, ніби узгоджуючись із станом природи. Тут ви знайдете: безтурботну веселість тих років, коли дівчина перестає бути дитиною, таємну потребу кохання, соромливе освідчення власному серцю, перше побачення, дорікання, ніжність, жарти, сльози, надії, побоювання – всю історію молодості в світі сільському, тихому [18, c.50].

За часом виникнення і функціональністю веснянки умовно можна поділити на дві групи: старовинні і новіші. До першої належать хороводи, танки, пантоміми, що супроводжуються протяжними піснями. Їм властива магічність у ставленні до природи, помітні відблиски язичества. Друга група – веснянки ліричного та жартівливого характеру – вже мало зв'язані із хороводами і танками. Вони виконувались молоддю під час вечірніх гулянок. Саме цих веснянок до нас дійшло більше. На характер їхньої тематики, образну систему, ритміку вже мали помітний вплив ліричні пісні. Багато текстів веснянок досить важко відрізнити від родинно-побутових пісень. Русальні пісні – це окремий рід української народної обрядової пісенності з частими згадками про русалок, зустрічі з ними і їх «проводи», подекуди з мотивами веснянок: про ворожіння з голосу зозулі, звивання вінків, про милих і нелюбів [1, c.40].

Русальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або середині травня, в час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами (впродовж Русального тижня). У русальних піснях помітні сліди культу русалок і «приносів» на полі, влаштовуваних для приєднання душ померлих. Русальні пісні (троїцькі) – вид календарно-обрядової лірики, яка супроводжувала звичаєво-обрядові дії протягом «русального тижня», що за християнським календарем починається в П'ятидесятницю, на Святу трійцю, на 50-й день після Великодня (переважно на кінець травня – початок червня). У стародавніх слов'ян русалії (свята русалок-берегинь) святкувалися в пору, коли весна переходила в літо, завершувалися польові роботи і до початку косовиці та догляду за врожаєм був проміжок вільного часу. Назва «русалії» походить від давньоримського свята троянд («роз») – rosaria. Античне свято розалій було поминальним. У слов'янських русаліях також значне місце займають звичаї і ритуали культу предків. Після прийняття християнства язичницькі русалії переслідувалися церквою, хоча і не в такій мірі, як купалії. Поступово відбулося накладення русалій з властивими їм культом померлих, віруваннями в магічні властивості трав і дерев на християнську троїцю. З цієї причини русальні пісні іноді називають троїцькими, семіцькими. Однак поширені і давні назви: гряні (від давньослов'янського гряний – зелений), гренухи, русальні. Русалії святкують протягом тижня. Русальний тиждень починається в зелену (клечальну) неділю. Четвер русального тижня називається в народі русалчиним Великоднем. У понеділок після русального тижня відбуваються проводи русалок. Купальські пісні – це обрядові пісні, які співали в час літнього сонцестояння, на Івана Купала, біля ритуального вогнища.

Настають найкоротші літні ночі – свято Купайла, і звідусіль: лісів, гаїв, берегів річок линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати «петрівочними піснями». Купальські пісні – це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.«Відсутність відомостей про існування окремого петрівчаного свята в часи язичництва спонукає на такі припущення:

петрівки колись належали до купальського обряду;

через переслідування купалій у християнські часи, а також через збіг у часі двох церковних свят (Івана та Петра – між ними усього 6 днів) основна частина стародавніх купальських пісень закріпилася за святом літнього сонцестояння (24 червня за старим стилем), інша ж відщепилася і з мінімальними змінами в тематиці – лише згадки Петрівної ночі – перейшла на Петра;

згодом петрівчані пісні були спеціалізовані і підлягли ліризації, особливо в пізніх багатоголосних версіях;

з музичного боку петрівчані пісні також не надто відрізняються від купальських. Це дозволяє розглядати ці дві групи пісень сукупно (зокрема, з музичного погляду») [2, c.87–97].

Купальські пісні – вид календарної обрядової лірики, яка з часів язичництва супроводжувала обряд величання бога плодючості, згоди і любові – Купала. До новітнього часу цей святковий обряд дійшов фрагментарно, із  запровадженням християнства він поєднався зі святом Івана Хрестителя (відбувався в ніч з 23 на 24 червня за ст. ст.), став називатися в народі Іваном Купайлом.

Шлюбні обряди були приурочені до свята літнього сонцестояння, бо це також пора пишного розквіту природи, надій на благодатний врожай. Не виключено, що потреби продовження роду у свідомості праслов'ян пов'язувалися з уявленнями про родючість землі і щедрість природи. Можливо, матримоніальним стосункам у дні літнього сонцестояння надавалося разом з тим магічного значення – сприяти доброму врожаєві .«Справді, головним, найбільш бурхливим і мальовничим струменем купальських пісень є пісні про кохання, сватання, подружнє життя та жартівливі пісні. Всі вони пов'язані з Купалом лише тим, що їх співають дівчата в день цього свята, переважно під час хороводу навколо Марини чи Купала. За своїм змістом та мотивами вони органічно зливаються з веснянками та петрівочними піснями і є їх продовженням. Квітуча літня природа глибоко вражала закохані серця творців і співачок пісень, і вони прагнули вилити свої враження та радісні душевні зворушення в таких же багатих і щедрих барвах. Оспівують купальські ліричні пісні дівчат чи хлопців, чиї імена, як правило, називаються, говорять про певну пару закоханих чи вихваляють дівочу красу, – завжди ці теми супроводяться винятково красивими психологічно спорідненими картинами з життя природи, що виступають в порівняннях, паралелізмах, мальовничих приспівах тощо. Особливо частими образами в них є ясний місяць, сяючізорі, граюче сонце, полум'я, шаріюча вишня, червона рожа, зріюче жито,червоні ягоди – всі вони сповнені яскравих літніх кольорів зорового сприйняття, ніби освітлені літнім сонцем, купальськими вогнями і символізують полум'яність почуттів закоханих…» (Олексій Дей).«За змістом пісні [купальско-петрівчані] діляться на дві групи:

найдавніші, де знаходять відгомін релікти прадавньої магії, повір'я, обрядові дії язичницьких часів;

нова тематика (кохання, сватання, весільні мотиви, сімейні стосунки, а також велика кількість жартівливих пісень) почала проникати в купалії з ХV-ХVІ століть, коли різко посилилася ліризація фольклорних жанрів, в тому числі і обрядових, а «магічні» календарні співи стали все більше сприйматися у світському плані – як розваги молоді» (Анатолій Іваницький) [6, c.54 - 55].

Жниварські пісні – це музично-поетичні твори, що оспівують початок, хід та завершення жнив.

Жниварські пісні співали переважно жіночі гурти або окремі виконавці одноголосно без інструментального супроводу. Нині виходять навіть із пасивного репертуару співаків старшого покоління і незабаром стануть реліктовим календарним жанром.

За обставинами виконання поділяються на три групи:

зажинкові - в їх основі переважно дворядкові строфи семискладової будови зі структуро творчим повторенням першого речення, що змістом розкривають процес зажинання першого снопа;

жнивні – виконуються найчастіше під час ходьби в поле, повернення з нього й на перепочинку, у них поєднані заспів та приспівні елементи, що нагадують старовинний гуртовий спів;

обжинкові – оспівують ритуал зажинання останнього снопа. Серед мотивів- хвала ниві за щедрий врожай, величання господаря й господині, обжинкової «бороди», плетення вінка. за структурними компонентами обжинкові пісні близькі до весільних.

Колядки – це величальні обрядові пісні зимового циклу, які походять з глибокої давнини. Коляди приурочені до найголовнішого свята – Різдва Христового. З’явилися колядки, в яких архаїчні мотиви й образи перепліталися з біблійними (народження, життя, муки, смерть і воскресіння Христа). Окреме місце посідають церковні колядки авторського, книжного походження («Тиха ніч, свята ніч»; «Нова радість стала»; та інші).

Колядки – жанр величальних календарно-обрядових пісень, які в дохристиянську епоху були пов'язані із зимовим святковим циклом, а з утвердженням християнства – з різдвяним (від Різдва 7 до Богоявлення 19 січня за н.ст.).

Колядка, як припускають, – видозміна латинського calendae (так у стародавньому Римі називалися перші дні місяця) або kalandai – від назви нового року у Візантії. Цей вплив позначився також на назвахноворічних свят у інших народів: у болгар коленде, у румун колінда, уабхазців коланда. Серед усіх слов'янських народів новорічна пісенність найбільше розвинена в українців. Менше пісень в Білорусії і тільки окремі зразки зафіксовано в Росії .

Колядки за традицією вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідними іграми, танцями, музикою. Колядували групами: «отаман», «звіздар», «міхоноша», «ряжені» [7, c.244].

Щедрівки – це жанр народних величальних обрядових пісень, якими зустрічали початок нового хліборобського року, початок весняної рільницької праці, що починалася наприкінці березня…Через тиждень після Коляди 31 грудня, або 13 січня (за новим стилем), відзначали Щедрий вечір (День преподобної Меланії). Цей день ще називали Меланки, за традицією, святкування супроводжувалося обходом хат із побажанням людям щастя, здоров’я і добробуту в Новому Році. Щедрували теж групами: «Меланка» і «Василь» та «Ряжені».

Під впливом християнського календаря пісенно-обрядовий цикл хліборобського весняного новоріччя праукраїнців перенесено до Різдва та календарного Нового року (за юліанським календарем, ст. стилем у ХХ ст. – напередодні 14 січня), а також другого «Свят-вечора». «Провідна… мета новорічної пісенності – звеличити трудову людину,піднести її на крилах поетичного слова над буденними складними умовами життя, висловити їй найкращі побажання та зичення… Контрастуючи зі справжнім станом речей, щедрівки та колядки, по суті, були своєрідним засобом відображення бажаного в житті. Тим-то вони глибоко імпонували їх виконавцям та слухачам… Своєю граційною поетичністю колядки й щедрівки якнайкраще відповідали святковій атмосфері новорічної урочистості» [5, c.243].

Родинно-побутові пісні – це ліричні поетично-музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов’язані з її особистим життям, подіями в сім’ї, родинними стосунками.

За тематикою вони поділяються на три великі групи:

1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини);

2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки);

3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов’язані з втратою членів сім’ї є (вдовині, сирітські);

Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну від трьох перших, де пісні мають серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються усіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі.4) гумористично-сатиричні пісні.

Пісні про кохання — найбільша за кількістю група родинно-побутової лірики, яка відрізняється певними особливостями тематики та поетики. Їхній ґенетичний розвиток сягає корінням календарно-обрядової лірики, де широко представлена любовна тематика. Так, наприклад, були колядки, присвячені дівчині, з побажаннями їй вийти заміж, з описами епізодів сімейного життя; колядки хлопцеві (мисливцеві) з побажаннями знайти достойну пару. У ліриці весняно-літнього циклу тема кохання займає центральне місце, часто веснянки, гаївки, купальські пісні наповнені виразними еротичними мотивами. Отже, саме в обрядовій поезії слід шукати витоки ліричної пісні. Пізніше, коли язичницькі ритуали поступово втрачали своє первісне значення, деякі з пісень, що їх супроводжували, залишались побутувати відділені від обряду, за їх аналогією складались інші пісні.

Пісні про кохання в ліричній поезії займають центральне місце. Хоч усі вони об?єднані єдиною темою, — відбивають найінтимніші стосунки між закоханими — їхні змістові рамки набагато ширші, ніж просто взаємини між хлопцем і дівчиною. У них поєднуються усі людські почуття — від ніжної прихильності і любові до ненависті, взаємини між закоханими переплітаються зі ставленням до них членів їхніх сімей (батьків, братів і сестер) та інших людей (сусідів, друзів, ворогів). Тому в цих піснях представлена вся шкала почуттів, першорядним з яких виступає кохання, що, як і в житті, буває різним: вірним чи зрадливим, взаємним чи нерозділеним, щасливим чи нещасним. Але яким би воно не було, — завжди хвилює до глибини душі, тому ці пісні є дуже драматичними, психологізованими.

Основними ліричними персонажами виступають закохані. Як правило, їхні почуття, вчинки, розмови передаються у романтичному ключі: згадуються таємні побачення, щирі інтимні розмови, в яких висловлюються заповітні мрії. Усі елементи змісту і форми підпорядковуються культу почуттів, через який звеличується людська душа, що здатна на глибокі переживання, емоційні прояви своєї внутрішньої сутності. Психологічні сцени пройняті сентиментальним пафосом, через який утверджується чуттєвість головних героїв, що постають мрійливими, шляхетними, духовно багатими. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу (наприклад, хлопець викликає дівчину вийти на вулицю, а вона йому відповідає; часто передається безпосередня розмова закоханих). Тому дуже важливу роль відіграє мова ліричних героїв і персонажів — насичена ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька). Розмова може переходити в монолог, який набуває елегійного, сповідального характеру. Монолог — поширений прийом у піснях, де є лише один ліричний герой (мотив розлуки, нерозділеного кохання та ін.) [12, c.79].

Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики — пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані — відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто — жорстокій реальності.

Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля. Ці пісні, очевидно, складені жінками, що не знайшли щастя у сімейному житті. Іван Франко називав ці твори «жіночими невольничими псалмами».

Перша проблема, з якою часто зустрічалась дівчина, виходячи заміж, — недоброзичливе ставлення з боку родичів чоловіка, особливо свекрухи. Подекуди невістка в чужому домі ставала наймичкою, яка була зобов?язана виконувати всю важку працю, забаганки свекрухи і свекра. Тому в цих творах подаються обширні картини домашньої праці, які пронизані мотивами втоми, туги за рідним домом, де в рідної мами жилося щасливо.

Деколи за молоду дружину заступається її чоловік, у таких піснях мотив кохання органічно сполучається з мотивом взаєморозуміння, допомоги, співпереживання у подружньому житті. Але часто і чоловік стає на бік матері і ганьбить дружину за те, що вона не встигає виконувати домашньої роботи, не вміє йому догодити.

Крім нелегких родинних стосунків, сімейне життя затьмарювали інші обставини, найгірша з яких — жорстоке ставлення чоловіка до жінки.

Причиною безрадісного існування була нелегка праця на полі і в домі, матеріальні нестатки, хвороби. Все це знайшло відображення в ліричних піснях, де народ правдиво відтворив своє життя з його щоденними клопотами і миттєвими радощами, багатоголоссям людських стосунків з родичами і сусідами (доброзичливими чи вороже настроєними), усією палітрою почуттів, породжених різними життєвими обставинами. Глибина ліризму цих пісень виявляється не в опоетизації сімейного життя, а у відвертій правдивості, реальності його відтворення. Усі використовувані художні засоби спрямовані на те, щоб увиразнити картини буденного сімейного життя, не прикрашаючи їх, зворушити слухачів [3, c.27-32].

Ще з більшою виразливістю, драматизмом змальована дійсність у третій групі пісень — про трагічні сімейні обставини, пов?язані з втратою членів сім?ї.

У першу чергу до них зараховують цикл сирітських пісень, в яких співчутливий український народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась поміж чужих людей, у наймах.

Дівчина-сирота не могла вийти заміж за того, кого кохала, бо не мала приданого. Тому навіть у весільному обряді зустрічаються голосіння за сиротою, яку видають заміж чужі люди. Вони благословляють наречену від імені померлих батьків, і плачуть, що сирота не має нічого, навіть батьківського благословення.

Нелегким було життя вдовиного сина, якому доводилося змолоду важко працювати, щоб забезпечити себе та стару матір. Великим горем була самотність.

Як бачимо, пісні не лише фіксують уявлення про те, що ніч — час побачення з мертвими, а й зберігають елементи праміфології: зоря володіє ключами, ніч можна доточити, як полотно та ін.

Подібною художньообразною структурою характеризуються вдовині пісні, в яких змальовуються важка доля жінки, що залишилась без чоловіка і сама виконує всю роботу на полі і вдома, виховує дітей-сиріт, не маючи надії на допомогу інших людей (жонатий чоловік не допомагав, бо боявся ревнощів дружини, парубка не пускала до вдови мати, бо боялась, що вона його приворожить) [9, c.56 - 58].

Удовині пісні беруть свій початок із календарно-обрядової лірики: як відомо, був окремий цикл вдовиних колядок, серед яких — «Ой не знала удівонька, що вбога робити». У ній говориться про вдову, яка не мала звідки чекати допомоги.

Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ є сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась весела вдача українця, який вміє з гумором сприймати несподівані повороти долі, знаходити розраду у влучному жарті. Ці пісні торкаються різних тем — від комічних життєвих ситуацій і до зовсім невеселих подій, на які люди пробують подивитися з іронією.

Найбільше жартівливих пісень присвячено темі кохання. У них з гумором згадується залицяння хлопця до дівчини, висміюється залицяльників-невдах, які не вміють заговорити до дівчини, або бояться її батьків.

Трапляється й прийом самовисміювання, коли дівчина з іронією говорить про себе: «хоч я гарна, та ледащо», «чи я собі не хазяйка та не господиня / три дні хати не мела / сміття по коліна». Найчастіше дівчат ганять за те, що вони ліниві чи погані господині. Хлопців же висміюють за те, що вони хваляться своїми любовними походеньками, ґоноруються, що вміють подобатись дівчатам.

У жартівливих піснях висміються речі, які в інших ліричних творах постають причиною сімейних драм. Так, з іронією народ змальовує дідів, які, розраховуючи на свої маєтки, сватаються до молодих дівчат, але ті відповідають [18, c.50].

Не менш давньою серед гумористично-жартівливих пісень є група сороміцьких пісень, традиція яких теж сягає часу язичницьких оргій. Це твори відверто еротичного характеру, в яких оспівується тілесна любов, як правило між чужими людьми (тобто не подружжям). Нерідко це любов до кума чи куми, що є відлунням ритуалу кумування. Оскільки у новітню добу подібні тексти оцінюються негативно з етично-моральних міркувань, вони виконуються за певних умов з деякою мірою табу. Цей пласт народної творчості недостатньо вивчений, оскільки, за свідченням багатьох дослідників, збирачі фольклору свідомо уникали запису подібних текстів, оминали цю тематику у своїх розвідках. Однак ці тексти побутують в народі і є досить цікавими з огляду на їх древнє походження та відлуння в них давніх культових ритуалів та язичницького світогляду.

Як бачимо, жартівливі пісні численні за кількістю і різноманітні за тематикою. Вони становлять значну частину української народної пісенності. У них, за висловом М. Закревського, проявляється «привілля для веселощів, іронії, дотепу українця, без яких він не може жити. Ця веселість тим привабливіша, що вона не підробна, природня; а дотепність, неначе іскра, часто з?являється несподівано і з блиском».

1.2. Прозові фольклорні жанри

казки;

легенди;

перекази;

прислів’я і приказки;

загадки.

Однією з найбільших складових фольклорної прози є казки. Вони давнього походження і сягають початками міфологічної свідомості людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини людини з природою сприймалися, уявлялися в надзвичайному, фантастичному світлі. Казкові оповідання наші далекі предки трактували так, як їх сьогодні сприймають діти. Згодом вони хоч і втратили для людини пізнавальну сутність, все-таки збереглися як захоплюючі художні оповіді. Впродовж століть казкові сюжети переходили від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи переробок. На національному матеріалі створювалися й оригінальні казки [7, c.33-37].

Народні казки поділяються на три групи:

1. Казки про тварин, в яких головними дійовими особами виступають тварини. Вони мислять, розмовляють і часто наділені алегоричним

3. Побутові казки, присвячені різним питанням родинного і громадського побуту. В них порівняно мало місця посідає фантастичний елемент, а основний наголос робиться на осудженні, викритті негативних явищ життя, несправедливих взаємин між людьми (про пасербицю і злу мачуху, бідну сестру і багатого брата, лукаву жінку і чоловіка, ледарів, дурнів, витівки (переносним, інакомовним) змістом, що відображає життя, характери і взаємини людей.

2. Чарівні, героїко-фантастичні казки — розповідь про надзвичайні події, предмети і фантастичних людей, велетнів, силачів (Вернигора, Вирвидуб, Загативода), їхнє чудесне походження, пригоди, різні перетворення у звірів, птахів, риб, камінь, перстень, крилатих зміїв, бабу-ягу, морського царя, живу і мертву воду тощо.мандрівних солдатів, циган, зажерливого багача та ін.).

Легенди і перекази — друга велика група фольклорної прози. Легенди за змістом близькі до фантастичних казок, у них головна роль належить чарівному, надзвичайному елементу, але сюжети легенд більш ніж казкові, зорієнтовані на достовірності зображуваного. У них наголошується: те, про що розповідається, мало місце насправді. Чимало легенд ґрунтується на сюжетах з Біблії, вони розповідають про створення світу, перших людей, рай, пекло, Ісуса Христа, Божу Матір, апостолів, пророків, святих. Багато сюжетів походить від давніх міфологічних вірувань і уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини в дерево, птахів, уособлення холери, чуми в образі страшної жінки чи тварини) [5, c.245-447].

Перекази — це народні оповідання про історичні події й особи (наприклад, про Хмельницького, Палія, Мазепу, Залізняка, Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них менша роль належить фантастиці, більша — історії, а оповідь має переважно реалістичний характер. Деякі перекази дають також пояснення місцевих назв.

До легенд близькі численні фантастичні народні оповідання, основані на давніх віруваннях у "нечисту силу", різних духів, демонів (домовиків, лісовиків, водяників, русалок, мавок, чортів, упирів), людей з надприродною силою (чарівників, відьом, хмарників тощо), незвичайних мерців, які ходять після смерті, людей, перетворених чарами у вовків (вовкулака) та ін. Це так звані демонологічні оповідання [14, c.40-43].

Як і в народній пісенності, у фольклорній прозі чільне місце посідають гумористичні твори — різні сміховинки, веселі оповідання, жарти і найбільшою мірою анекдоти. В анекдотах виявляються багаті засоби української народної сміхової культури, невичерпного гумору. Вони дуже оперативно відгукуються на животрепетні питання буття — суспільного і побутового. В цьому легко переконатися навіть на прикладі сьогодення, різні явища якого знаходять негайний відгук в анекдотах. Вони не лише весело трактують, висміюють ті чи інші явища дійсності, представників різних верств суспільства, а їдко, сатирично викривають істотні пороки, бездарність і злочинність влади, осуджують демагогів, бюрократів, брехунів, п'яниць, ледарів.

Прислів'я і приказки — стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано виражені житейська мудрість і філософія народу. Багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини. В них узагальнено багатовіковий господарський досвід народу ("Посієш вчасно — збереш рясно", "Зима без снігу — літо без хліба", "Літом хто гайнує, той зимою голодує", "Як хочеш багацько жати, то треба мало спати"), звичаєво-правові та виховні настанови, повчання ("Труд чоловіка годує, а лінь марнує", "Хліб-сіль їж, а правду ріж", "Не спитавши броду, не лізь у воду", "Вірний приятель, що найліпший скарб", "Добра жінка і лихого чоловіка направить", "Хто матір забуває, того Бог карає"), осуджуються людські пороки і вади ("Хитрого чоловіка, як потайного собаки, бережись", "Хто вино любить, той сам себе губить") [13, c.35-41].

Провести чітку межу між прислів'ям і приказкою нелегко. Особливістю приказки є те, що вона зазвичай додається до сказаного як афористична ілюстрація, коли прислів'я становить певне узагальнення. Часто приказка — це укорочене прислів'я. Наприклад, з прислів'я "В чужому оці і порошинку бачить, а в своєму і сучка не добачає" як приказка вживається лише друга частина: "В своєму оці й сучка не добачає". У західних областях України обидва ці підвиди народ називає одним поняттям — приповідки.

Загадка - стислий опис предметів і явищ, які треба впізнати, відгадати, виявляються народна спостережливість, дотепність і фантазія.

Загадка – народний твір, який з’явився ще задовго до того, як люди навчилися читати й писати. З давніх-давен до загадування й розгадування загадок ставилися відповідально. У наш час загадки є одним з видів розваг, але ця розвага має серйозний підтекст.

Діти легко запам’ятовують і завчають напам’ять віршовані рядки, і захопившись грою, дитина навіть не помічає, що вчиться. Короткі віршовані твори приваблюють дітей співзвуччям. А це значно допомагає оволодіти рідною мовою[2, c.97-99].

Назва «загадка» походить від слова гадати, думати. Невеликий фольклорний твір в іншомовній формі описує предмет, котрий слід назвати. Тут широко використовується метафора, алегорія, уособлення, метонімія, порівняння. Загадка дає багато можливостей для мовного розвитку дітей, для прилучення їх до словесної художньої творчості. У наш час загадка використовується з виховною метою, для розвитку в дітей кмітливості, уміння зіставляти, у звичайному бачити прекрасне, привабливе, гарне і таємниче [10, c.111].

Тематика загадок надзвичайно різноманітна. Найбільше серед них творів про явища природи: зміну дня і ночі(«За лісом, за пралісом золота діжа сходить»), пори року та явища з ними пов’язані («Без рук, без ніг, а малювати вміє»), рослинний і тваринний світ («Без вікон, без дверей повна хата людей»). Такі загадки образно, поетично розповідають про навколишній світ, виховують спостережливість.

Визначаючи педагогічну цінність загадок, К.Д. Ушинський писав: «Загадки я вміщую не для того, щоб дитина відгадала саму загадку …, а для того, щоб дати розумові дитини корисну вправу: пристосувати відгадку, сказану можливо, вчителем, до загадки і дати привід до цікавої та корисної класної бесіди, яка закріпиться в розумі дитини саме тому, що мальовнича й цікава для неї загадка заляже міцно в її памяті, приєднуючи до себе й усі пояснення, до неї прив’язані».

Загадки – то справжні перли народної мудрості, коштовні згустки думки і почуттів, що хвилюють розум та уяву людей [11, c.6-7].

Отже, фольклор розвиває усне мовлення дитини, впливає на її духовний розвиток, на його фантазію. Кожен жанр дитячого фольклору вчить певним моральним нормам. Билинний епос - це розповідь про героїчні події, що відбувалися в давнину. І хоча билини не такі прості для сприйняття дітей, все ж вони спрямовані на виховання поваги минулого народу, на вивчення традицій і поведінки людей в часи існування монголо-татарського ярма, на патріотизм українського народу, який, незважаючи ні нащо, залишався вірний своїй батьківщині і всіляко захищав її. Пісенна лірика також впливає на виховання дітей. Переважно вона використовується тоді, коли дитина ще зовсім мала. Наприклад, маляті співаються колискові пісеньки, щоб заспокоїти його, приспати. Ось вони якраз спрямовані на розвиток у дітей слуху, мови, тому що в них використовується особливе поєднання звуків.

Таким чином, залучення дитини до народної культури починається з дитинства, де закладаються основні поняття і приклади поведінки. Культурний спадок передається з покоління в покоління, розвиваючи і збагачуючи світ дитини. Фольклор є унікальним засобом для передачі народної мудрості та вихованні дітей на початковому етапі їх розвитку.

РОЗДІЛ 2

ОЗНАЙОМЛЕННЯ УЧНІВ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ З ЖАНРАМИ ФОЛЬКЛОРУ

“Школа – духовна колиска народу. Чим більше піклування про свою колиску виявляє народ, тим блискучіше його майбутнє”, - писав В.О.Сухомлинський.

Сьогодні, коли взято курс на відродження й дальший розвиток національної культури, школи, мови всіх народів України, особливої актуальності набуло використання традицій народної педагогіки, фольклору.

Великі можливості для цього закладені в уроках читання, і класного, й позакласного. Недаремно народне прислів’я говорить: “Читання – найкраще навчання”. Читання книг відкриває кожному дивовижний, багатоманітний світ людей і природи, всього, що нас оточує. Найбільшою мірою це стосується дітей. Учні початковий класів прилучаються до цього світу, саме на уроках читання [8, c.50].

Метою читання в сучасній школі є формування першооснов читацької культури школярів, плекання творчого, національного свідомого покоління молоді засобами художнього слова [3, c.30].

Предмет сприймання у художній літературі – провідний у навчанні й вихованні учнів початкових класів. Через художні образи діти збагачують свої почуття, емоції, пізнають різноманітність навколишнього світу. Одночасно відбувається їхній загальний мовленнєвий розвиток. Правильне опрацювання художнього твору сприяє єдності морального, розумового, естетичного виховання учнів і кожної особистості зокрема. А тому так важливо вчити дітей сприймати твори художньої літератури через активну естетичну діяльність.

2.1. Особливості роботи над казкою

Казка відома дітям з дошкільних років. ЇЇ привабливість – у сюжетності, таємничості, фантастичності. Діти з захопленням грають у вовків і лисиць, з любов’ю готують маскарадні костюми зайців і півників, а на дитячих ранках з інтересом відтворюють повадки улюблених казкових персонажів. Однак це не може служити підставою для того, щоб вважати, що учні розуміють специфіку казки як літературного жанру. Від них не слід домагатися наукового визначення казки, адже діти не усвідомлять його змісту, хоч, можливо, й запам’ятають формулювання. У початкових класах мова може йти лише про набуття загальних уявлень про казку і її відмінностей від інших творів [12, c.80-82].

Дітям не слід говорити, що казкові події видумані. Умовність казки вони самі відчувають. Вона їм подобається. Вони і в класі ладні грати в придуманих казкових героїв. І це треба всіляко підтримувати. Текст багатьох казок піддається прочитуванню в особах. Методика рекомендує вчителеві скористатися цією можливістю: учні залучаються до діалогу.

У процесі такої зацікавленої роботи дітей над казкою створюються сприятливі умови для розкриття перед ними особливостей цього виду народної творчості. Вони ще раз переконують, що казка – це розповідь про якусь незвичну подію. В її основі – видумка, фантазія, адже насправді звірі не розмовляють, а в казках вони користуються людською мовою. Проте дітей це не бентежить, вони цікавляться казкою саме тому, що в ній звірі живуть і розмовляють зрозумілою мовою [8, c.53-54].

Діти усвідомлюють, що в житті вовк і лисиця не дружать, а в казці вони – нерозлучні друзі. Це й переконує в тому, що казки з участю звірів – фантастичні. Поряд із звірями у казках діють явища природи: Зима, Мороз, Сонце та ін. А це також фантастика. Діти сприймають це захоплено [1, c.40]. Тому досить часто вдаються до власного фантазування – створення казок про звірів, а то й про навколишні предмети: столи, стільці, книжки, зошити. Завдання вчителя – всіляко заохочувати учнів до написання казок. У меморіальному музеї у Павлиші, де працював В.О.Сухомлинський, зберігається 80 томів казок, написаних учнями. Видатний вчитель вважав, що створення казок – не розвага, а засіб розумового й естетичного розвитку дітей.

Діти молодшого віку свідомо сприймають умовність казки, а тому чітко відрізняють фантазію від реальності. До фантазії вони ставляться як до гри.

Отже, казкову ситуацію вони сприймають як гру. Тому немає потреби повторювати відоме їм і підкреслювати, що казковий персонаж видуманий. У казці йдеться про добро і зло, про погане і гарне. Дитяча увага повинна бути зосереджена на цих моральних і людських категоріях, а не на розвінчанні незвичності казкових ситуацій. Ще одна обставина застерігає вчителя від загострення уваги дітей на фантастичній основі казки. Це – наявність у читанках казок, сюжет яких мало схожий на фантастику, незвичність. Наприклад, болгарська казка “Хто ж був працьовитий?” або ескімоська казка “Мудре рішення” розповідають про реальні речі, а називаються казками. До речі, в них діють люди. Крім казок про звірів і явища природи, є й казки з участю людей. У казці “Кирило Кожум’яка” розказується про князя, князівну, Кирила. Але події описані в ній казкові. Про казковість описаного в ній свідчить, хоч би те, що одним з її персонажів чудовисько-змій [1, c.45].

Важливо звернути увагу на особливості чарівних або героїко-фантастичних казок, їх відмінності від “звіриного епосу”. Так, наприклад, чарівні казки мають складнішу будову, вони довші, складаються з багатьох епізодів, пригод, відзначаються особливою вигадливістю, мають потужний фантастичний елемент [5, c.243].

Головними позитивними персонажами цих казок часто виступають герої – богатирі, добро творці, подвиги яких мають визвольно-патріотичний характер; вони наділені незвичайними якостями: надприродною силою, кмітливим розумом, чуйною вдачею (“Кирило Кожум’яка”, “Котигорошко”, “Іван – мужичий син”).

На відміну від казок про тварин, у чарівних казках наявні чудесні перетворення: вони наповнені дивовижними речами та істотами. Носії добра і справедливості в цих казках виходять переможцями над будь-якими (реальними чи міфічними) силами (“Кирило Кожум’яка”). Уважне і доброзичливе ставлення людини до природи оплачується сторицею і навпаки (“Казка про липку”, “Кривенька качечка”). Працюючи над змістом цих казок, учитель залучає цю привабливу казкову екологічну істину з метою виховання школярів у дусі бережливого ставлення до всього живого.

Під час ознайомлення учнів з соціально-побутовими казками учителю варто наголосити на відсутності у змісті дивовижних істот, надприродних сил, чудесних перетворень, на тому, що у таких казках, порівняно з попередніми, значно більше елементів дійсності, реальних життєвих подій.

Немає потреби усі дані одразу подавати учням початкових класів. Їм достатньо того, що фантастичність цього жанру (чарівні казки) вони зрозуміють на казках про звірів, явища природи. Коли ж за програмою дійде черга до вивчення казок про людей (соціально-побутові казки), учитель зверне увагу дітей на те, що героями казок можуть бути й люди. Але і в цьому випадку лишається фантастичність оповіді. З часом вчитель назве дітям інші ознаки казки: казки бувають народні й авторські, тобто написані одним казкарем [1, c.44-45].

На третьому році навчання увагу учнів можна привернути до особливостей будови казки. Кожна казка побудована по-своєму. Однак у казках як своєрідному жанрі є й певні закономірності, за якими ведеться викдал. На них треба вказати. Навіть учні 1 і 2 класів легко схоплюють, що зачин казки відкривається переважно словами: “Жив-був” чи “Жили-були”, “Жив собі” або “Давно, давно це було”. Нехай і діти саме так починають вигадані ними казки.

Шкільна практика показує, що учні без труднощів усвідомлюють одну з важливих особливостей багатьох казок – повторення однотипних дій чи ситуацій. Повторюючи їх автор казки досягає послідового розгортання подій. У казці-загадці “Старик-роковик” В.Даля таким повторам є вираз “Махнув Старик-роковик”. Таку дію він зробив і раз, і два, і три, і чотири. З повтором пов’язана поява нових обставин або нових дійових осіб казки.

Не всі казки ґрунтуються саме на таких засадах розгортання подій. Але у переважній їх більшості повтор епізодів визначає структуру казки.

Неодмінною частиною казки є її кінцівка. У ній – результат усього здійсненого героями казки [1, c.40-41]. Кінцівка більшості народних казок, як і їх зачин, є своєрідна: “Ось і казці кінець, а хто слухав – молодець”, “Казці кінець, а мені – меду корець”, “І стали вони жити-поживати та добра наживати” і інші [2, c.87]. На композиційну частину казки доречно особливо звернути увагу дітей. Зробити це можна по-різному. Один з прийомів – поставити запитання: “Чим же закінчилась казка?”.

2.2. Робота над жанрами легенди і переказу

Серед етнічних жанрів фольклору, в яких ідейно-художніми засобами особливо яскраво відображена історія нашого народу, його світогляд і поетична культура, значне місце належить легендам і переказам. І тепер на Україні, мабуть, не знайти такого міста чи села, де б в людській пам’ятні не зберігалися чудові фантастичні історії про конкретних героїчних осіб, які там діяли. або реалістичні художні оповідання про них. З покоління в покоління передаються міфологічні розповіді про певні місцини, ріки, озера, ліси, гори, долини та історичні згадки про визначні події, що тут відбувалися.

З драматичністю людської долі пов’язані у фольклорних оповіданнях поява багатьох тварин, птиць, рослин. Побутували і досі побутують на Україні творчо переосмислені народом біблійні оповідання. Усі ці оповіді, що є правдивими, але містять елементи фантастики, і є легендами і переказами [8, c.50].

Легенда – народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою [14, c.15].

Переказ – це невелике усне оповідання про визначні історичні події та їх героїв.

Звідси випливає, що легенди і перекази доступні для сприймання учнів 3 і 4 класів. У підручниках з читання пропонуються легенди і перекази про героїчне минуле нашого народу, про походження назв міст, птахів, рослин, а також біблійні легенди. У них міститься значний пізнавальний і виховний потенціал. Діти щиро переживають горе і нещастя людей, дізнаються про традиції української народу, про рослинний і тваринний світ [44, c.16].

Легенди за змістом подібні до фантастичних казок; у них також головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент. Але сюжети легенд більше, ніж казкові, зорієнтовані на достовірність зображуваного. Багато легенд ґрунтується на біблійних сюжетах (про створення світу, перших людей, про Ісуса Христа, Божу Матір, пророків, апостолів, святих). Тому перед вивченням легенди дітей треба ознайомити з тими чи іншими біблійними іменами, сюжетами, подіями. Наприклад, перед вивченням легенди “Суд Соломона” дітям потрібно розповісти, що Соломон був найрозумнішим царем, сказати дещо про його правительство [7, c.30-31].

Значна частина сюжетів легенд походить від давніх міфологічних вірувань і уявлень. Це можуть бути легенди про перетворення людини на різні предмети чи тварини, про переселення душ у тварини і рослини. Це легенди про походження калини, верби, папороті. Такі легенди легше сприймаються дітьми, бо вони дуже схожі до казок. Дитяча уява не повинна загострюватися на розвінчанні фантастичності у таких легендах. Діти повинні провести паралель, що, наприклад, калина така ж красива, як і молода дівчина. За допомогою таких легенд про перевтілення людей у рослини діти повинні навчитися поважати і любити красу природи. Доцільно перед вивченням таких легенд розповісти учням про ту чи іншу рослину.

Також уже в давньоруських літописах зафіксовані легенди, пов’язані з історичним минулим нашого народу. У них відображена боротьба наших предків зі степовими кочівниками, татаро-монгольськими ордами, подвиги козацтва та інші моменти з історії визвольних змагань українського народу. Ці легенди є найправдоподібніші.

Структура уроків читання легенд і переказів така, як і казок. Учитель близько до тексту розказує або читає легенду (переказ). Після ознайомлення з текстом і тлумаченням слів та висловів застосовується вибіркове читання, відповіді на запитання, складання плану, різноманітні форми переказування. Зміст, мета й завдання кожного з цих етапів залежить від тексту.

2.3. Вивчення малих фольклорних жанрів

Методика початкового навчання не передбачає окремих уроків для опрацювання малих фольклорних жанрів, таких як загадки, прислів’я, скоромовки. Вони вводяться в тканину уроку як супровідний матеріал, хоч і важливий, необхідний для роботи з молодшими школярами.

Загадки, прислів’я, скоромовки урізноманітнюють прийоми навчальної роботи. Вони вносяться до навчального процесу, як елементи гри, що психічно виправдано в навчанні дітей 6-10 років. Їх слід використовувати як дидактичний матеріал при вдосконаленні техніки читання, виробленні літературної вимови. Нарешті, вони становлять суттєвий елемент розвитку мовлення і мислення [2, c.88 – 90].

“Прислів’я, - за словами К.Ушинського, - являє собою маленьку розумову задачу”. Зміст кожного прислів’я відображає погляди народу на природу, людей, значення всіх явищ життя [2, c.87]. Учням визначення прислів’я треба дати у загальних рисах, наголошуючи на тому, що прислів’я – це вислів, який у вигляді ритмічно побудованого і навіть заримованого речення передає багатовікові спостереження народу над поведінкою людей і навколишньою природою, виражаючи їх у вигляді мудрого узагальненого повчання, наприклад: “Друзі пізнаються в біді”, “Під лежачий камінь вода не тече”.

Розкрити таку властивість прислів’я можна на багатьох прикладах. Так, в азербайджанській народній казці “Сім лозин” йдеться про те, як в одного чоловіку було семеро синів. І були вони нерозлийвода. А коли поженилися, кожен звив своє гніздо й відцурався від інших. Тоді батько, зібравши їх, попросив принести по гранатовій лозині. Принесені лозини батько зв’язав і дав їм, щоб кожен спробував переламати пучок. Ніхто цього зробити не зміг. Тоді батько дав кожному по лозині. Окремі лозини, звичайно, були поламані. Батько зробив висновок: “Якщо ви триматиметеся купи, ніхто вас зламати не зможе, як оці сім лозин”.

- Так в житті буває завжди, - говорить вчитель. – Дружба дає щастя людям. У народі тому й говорять: “Щасливо там жити, де вміють дружити”. Такий вислів називають прислів’ям. Прислів’я –це народна мудрість [3, c.27-34].

Із скоромовками і загадками діти ознайомлюються ще в дошкільному віці. Скоромовки вводяться як елемент вироблення орфоепічних норм, як засіб розвитку дихання, від якого залежить виразність читання і декламування. Скоромовку прочитують кілька разів: мовчки для ознайомлення; вголос – для колективної роботи над усвідомленням змісту. Спочатку читають повільно, щоб усі звуки називалися правильно, потім швидше, щоб подумати над правильним диханням, і, нарешті, максимально швидко – це вже весела гра, у якій кожен намагається не збитися і не зіпсувати скоромовку [7, c.50].

Враховуючи позитивну роль скоромовок у навчанні молодших школярів, слід розширювати застосування їх у навчальному процесі, не обмежуючись лише тими зразками скоромовок, що представлені у читанках.

Загадка – це мальовничий опис предметів, який треба впізнати, відгадати.

Для першокласників читання загадок і прислів’їв – не тільки засіб розвитку мислення, а й предмет дидактичних вправ. Так, у роботі з шестилітками загадку “Що за диво прилетіло – поле зразу почорніло? Не живий, а помагаю, замість тисячі лопат я копати землю рад” можна використати для вироблення правильної вимови, а також для вироблення навички “читати” розділові знаки. Як дидактичну вправу на вироблення правильної вимоги звука [дж] доцільно застосовувати прислів’я “Раді люди літу, бджола – цвіту”.

Над загадками і прислів’ями корисно працювати як на уроках пояснення нового матеріалу, так і на уроках узагальнення опрацьованого. Помилково вважати, що оскільки загадки і прислів’я у читанках розміщені після текстів художніх творів і нарисів, то й залучати їх до аналізу слід по завершенні роботи над ними. Зміст і форми прислів’їв різноманітні, а тому дають змогу звертатися до них на уроках опрацювання різних жанрів. [Чому б, наприклад, не почати роботу над віршем Д.Павличка “Нічний гість” із загадки “Влітку сіренький, взимку біленький, довгі вуха має, швидко в ліс стрибає”. Здається, що такий варіант переходу до вивчення нового матеріалу цілком прийнятий, педагогічно виправданий.] У ньому – елемент гри, зацікавленості і тематичної підготовки до слухання тексту поезії [7, c.240-244].

Загадкою “Язика не має, а розуму навчає” і прислів’ям “Книжка мовчки все розкаже” можна розпочати читання вірша Я.Щоголіва “Вчіться, діти!”. А ось аналіз художнього твору О.Клубкова “Мій перший хліб” логічно завершити приказкою “Хочеш їсти калачі, не сиди на печі”.

І все ж вивчення прислів’їв цим не обмежується. Важливо проводити роботу так, що переконати і навчити учнів вводити прислів’я до свого мовлення. Обґрунтування: прислів’я стали надбанням учнівського мовлення, треба постійно заохочувати дітей до заучування їх напам’ять, час від часу згадувати про них, відновлювати в пам’яті і спонукати до введення в усне мовлення. Заучуючи прислів’я напам’ять, учні тим самим збагачують свій словник влучними висловами [10, c.111].

2.5. Освітнє і виховне значення уроків читання:

естетичне виховання на уроках читання

Прищепити любов до читання – це значить переконати дитину у необхідності дружити з книгою, відчувати її корисність у повсякденному житті. У процесі роботи над книгою учні повинні пройнятися розумінням книги як величезної сили, здатної впливати на розум і емоції людини [2, c.87- 88].

Підручники з читання для всіх початкових класів будуються за тематичним принципом і враховують час вивчення матеріалу у певні пори (сезони) року. Провідними темами програм і підручників з читання для всіх класів є: усна народна творчість, твори письменників-класиків та сучасних письменників, в яких зображено ставлення людини до Вітчизни, народу, праці, природи, рідної мови і літератури; картини природи і інші теми. Різноманітна тематика текстів для читання представлена художніми творами різних жанрів: оповіданнями, віршами, казками, байками і нарисами.

Завдяки цілеспрямованому ознайомленню дітей молодшого віку з різними сторонами життя людей вони одержують змогу відкрити для себе важливе й цікаве з історії нашого народу. Учні розширюють свої уявлення про навколишню дійсність, природу, тварин, опрацьовують твори, пов’язані з сезонною тематикою.

Разом з тим тематично об’єднані твори мають і виховну спрямованість: їх зміст дозволяє здійснювати систематичне моральне виховання учнів 1-4 класів. Так, на зразках художньої літератури й нарисів про нашу землю виховується любов до Батьківщини не як абстрактне поняття, а як конкретне, яке виявляється у прив’язаності до рідної оселі, вулиці, села чи міста, де народився і виріс. Цю незаперечну істину письменник Юрій Нагибін передав як формулу словами: “Любов до Батьківщини починається з любові до свого дому, до своєї вулиці”. Хай ця формула вказує вчителеві на один з можливих напрямів патріотичного виховання учнів. Матеріал для розмови з учнями на таку тему міститься, наприклад, у вірші А.Костецького “Батьківщина”. Після прочитання її можна запитати учнів “З чого починається для кожного з нас наша Батьківщина?”. Одержавши відповідь, легко перейти до завдань, вміщених у “Читанці” (для 2 класу) після тексту статті [17, c.35-37].

Опрацювання оповідань і науково-пізнавальних статей (нарисів) про нашу багатонаціональну Україну збудить в учнів почуття патріотизму [5, c.243].

Читання оповідань і віршів про духовний світ людини, її відданість Батьківщині покликане збудити у школярів гордість за людину. Кінцева мета роботи над такими творами – досягти того, щоб прочитане запалило дітей до активної участі у великих справах дорослих: у сумлінній праці, у дбайливому ставленні до природи, до державного, громадського майна. Для заклику учнів бути Людиною з великої літери стане в пригоді вірш М.Рильського “Ким хочеш бути, хлопчику... ?”.

Незаперечна роль уроків читання і в естетичному вихованні. Вони розкривають учням можливості мови не тільки у передачі думок, а й у змалюванні картин дійсності. Читання художніх творів прилучає учнів до образної мови. Уже в добукварний період першокласники знайомляться з порівнянням як прийомом характеристики предмета (наприклад, загадка: “Дивний звірок: круглий, мов клубок, голки стирчать, спробуй узять”. Хто це?). Пізніше, читаючи художні тексти, учні розширюють свої уявлення про порівняння, зокрема про порівняння як художній прийом. Влучний момент виникає під час читання твору М.Коцюбинського “Взимку”, у якому є речення: “З краю неба насувались білі, наче молочні, хмари”. Перед тим як привернути увагу класу до цього порівняння, доречно поговорити про колір неба, хмар. А далі запитати: “Що нагадує вам колір білих хмар? З чим їх можна порівняти?”. На основі відповідей учитель сформулює думку про порівняння як художній засіб, завдяки якому чіткіше сприймається описуваний предмет.

ВИСНОВКИ

Молодші школярі ознайомлюються з такими малими формами усної народної творчості: загадки, прислів’я, скоромовки, приказки, пісні, іровий фольклор, легенди, казки. У підручниках для кожного класу є відповідні розділи .

У фольклорі знайшли художнє відображення різноманітні прояви життя народу , його світогляд, вірування, споконвічні пошуки правди і справедливості, віра у перемогу добра над злом, своєрідна народна педагогіка.

Мета вивчення цих творів – сформувати у молодших школярів елементарні уявлення про усну народну творчість як особливу форму народного мистецтва, збагатити і певною мірою систематизувати розрізнені знання і враження від прочитаних раніше творів. Читання творів усної народної творчості розширює і збагачує соціальні і моральні знання дітей, оскільки сюжети і образи того чи іншого тексту містять у собі широку типізацію, узагальнення уявлень і характерів, пояснюють картини життя, соціальні події суспільства та багато іншого. Ознайомлення учнів з різними жанрами усної народної творчості сприятиме глибшому усвідомленню змістових і образних засобів творів, вихованню почуття справедливості, доброти, любові до рідного краю, розвитку мовного чуття, збагаченню словника влучними висловами.

Фольклор виник багато століть до того, як розвинулася писемна література. Він був своєрідним способом пізнання навколишнього світу. Через твори усної народної творчості книга знайомить дітей з рідним краєм, з культурою та побутом населення України, з віруваннями та обрядами.

Хто не зачарований українською піснею? Вона натхнена, мелодійна, безмежна широтою і красою образів. Найменшим дітям співають колискових та розважальних пісень, у них материнська ласка і любов, світ добра, щира віра в магічну силу слова. Через фантастичний світ казок діти вбирають досвід народу, національний характер. Казка переносила людей з дійсності до чогось кращого і обіцяла виконання найдивовижніших мрій.

До скарбів українського народу фольклору належать прислів’я та приказки, які тісно пов’язані зі щоденним життям і побутом людини. Їх складав народ віками, і саме тому прислів’я відображають досвід минулих поколінь.

Важливе пізнавальне значення мають загадки. Тематика їх різноманітна, вона охоплює явища природи, духовне життя і трудову діяльність людини. Вони дають змогу відчути себе розумним та кмітливим. Скоромовки розвивають мовлення, роблять його виразним і правильним.

Отже, ми можемо сказати, що кожен жанр усної народної творчості має важливе значення для розвитку молодших школярі. Народна творчість має велике пізнавальне значення; їй завжди властиві реалістичне сприймання і відображення дійсності, романтичний порив у краще майбутнє, в ній яскраво виявлено національну самобутність народу.

Підсумовуючи дану роботу, ми мали змогу відчути і побачити, як розвивається український фольклор у сучасній школі. Змогли оцінити досягнення видатних письменників і вчених, які займалися збиранням фольклору. На практиці побачили, які недоліки має сучасна школа під час вивчення малих літературних жанрів на уроках читання і рідної мови. Розкрили суть таких всім відомих понять, як прислів’я, загадка, казка, легенда, міф, щоб можна було зрозуміти красу українського слова, красу народної мови, як цілющого джерела народної творчості.

Основною проблемою, яка потребує більшої уваги залишається те, що кількість творів усної народної творчості, які є у сучасних підручниках для початкової школи є дуже малою. Тому варто задуматися над тим, що наші діти вивчаючи літературні твори, дуже мало звертають уваги на прислів’я, приказки, лічилки, українські народні казки, а надають перевагу зарубіжним творам, фантастиці, телевізору, комп’ютеру, що в свою чергу робить їх дратівливими, розсіяними, призводить до психічних розладів здоров’я. Ми вчителі повинні про це пам’ятати і заохочувати учнів до читання на уроках, перервах і позаурочний час українські народні твори, які своїм глибоким змістом навчають, як треба жити і працювати.

Завдяки образності, афористичності, перлин народної творчості, їх високій мудрості, вони з давніх-давен були улюбленими в народі і бережливо передавалися з покоління в покоління. Як написаний моральний кодекс, як принцип народної педагогіки, як самотність самого життя – таке значення мали малі жанри у формуванні характерів і почуттів молодого покоління. Завдяки цьому виду народної творчості учні дістають уявлення про багатство мови, розвивають своє образне мислення, естетичні почуття, що в комплексі сприяє розвитку розумових здібностей дітей, формуванню особистості школяра.

Класична українська література, починаючи від Шевченка чи навіть ще й від Котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитися до народної мови, цього ясного і справді цілющого для художника джерела. Гоголь захоплено відкриваючи красу фольклору, колись висловив думку: «Саме народні пісні, може, навіть більше, ніж праці історико-документальні, відповідають нам справжню, не поверхову, історію народу, розвиток його моралі, психології, глибинні процеси духовного життя».

Усвідомлення знань, поряд з іншими факторами, сприяє змістовність дидактичного матеріалу, його емоційність, яскравість. Для цього вчитель добирає малі жанри усної народної творчості: прислів’я, приказки, загадки, скоромовки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бакіна Т. Література для дітей у контексті культури дитинства. - // Мандрівець.- № 5.- 2003. –с. 44-47.

2. Безрукова І. Збагачення українського мовлення першокласників засобами

дитячої народної поетичної творчості. - // Початкова школа.- № 9.- 1998.-

с. 53-57.

3. Вашуленко М.С. Рідна мова. Підручник 3(2) клас./ К.: Освіта, 1996.

4. Вашуленко М.С. Рідна мова. Підручник 3 клас / К.: Освіта, 2003.

Вашуленко М.С. Рідна мова. Підручник 4 клас / К.: Освіта, 2004.

Вікторенко І.Л. Формування пізнавальної активності молодших школярів. / Словянськ, 2001,c.27-34.

7. Гребенькова Л.О. Матеріали до уроків читання./ Харків, 2005, - с.40 -52.

8. Грицай М. Бойко В. Українська народнопоетична творчість. / К.: 1983. c.

– 243 .

9. Дейч О. Народна творчість у вихованні школярів // Початкова школа. - №

7.- 1998.- с.54-55.

10. Джежелей О.В. Уроки читання і види мовної діяльності .// Початкова

школа. - №8. – 1994. – с. 9-13.

11. Жовнір –Коструба С. Читання і розвиток мовлення. // Початкова школа. -

№ 9.- 1998. – с.50.

12. Кучинський М.В. Роль усної народної творчості у розвитку молодших

школярів.// Початкова школа. - № 1.- 1993.-с.27-31.

13. Лановик М. Лановик З. Українська усна народна творчість. / К.: Знання –

прес, 2006.- с.95-116.

14. Ляховецька Л. Граматика І.Огієнка для народної школи. // Початкова

школа. - №2.-1997. с.56-58.

15. Мільченко Г.В. Загадки як засіб розвитку мислення першокласників. //

Розкажіть онуку.-№ 8.- 2007.-с.111.

16. Осадченко Л. Методика роботи над загадками і скоромовками //

Початкова школа. – № 6. – 2000. – с.6 -8.

17. Савельєва С. Використовуючи усну народну творчість. // Початкова

школа. – №10. – 1998.- с.50.

18. Савченко О.Я. Методика читання у початкових класах. К: Освіта, 2007,

с.114 – 225.

19. Скіпакевич О.В. Легенди і перекази на уроках читання // Початкова

школа. – №1. – 2002. с.15.

20. Ярмаченко М.Д. Питання освіти та виховання у творчій спадщині

Г.Сковороди // Початкова школа. - №12, 1995, с.4.

ДОДАТОК А

Урок-гра

Тема: Підсумковий урок теми «Усна народна творчість»

Мета: Ознайомити дітей з різними казками. Перевірити знання з вивченої теми. Вчити виділяти головне в казці, швидко орієнтуватися в підручнику і книжках. Розвивати зв'язне мовлення, техніку читання і пам'ять, колективізм, дружбу.

Обладнання: Збірки казок «Українські народні казки», «Семиліточка» і підручник «Читанка»; виставка книг: «Українські народні казки», дзиґа, іграшки, призи; «Чорний ящик»; написи: «В світі казок», «Що? Де? Коли?», «Хто багато читає, той багато знає»; ілюстрації до казок; годинник і грамзапис.

(В центрі класу два столи, на яких коло з секторами і дзиґа. В класі парти поставлені одна проти одної по чотири в кожній групі. На дошці — девіз: «Хто багато читає, той багато знає»)

Запис: — Яку тему ми вивчаємо? (усна народна творчість).

— Де? В казках, піснях, загадках, прислів'ях.

— Коли? На уроках читання.

На столі — виставка казок і виставка малюнків).

· Дорогі діти, шановні гості!

· Сьогодні ми беремо участь у засіданні клубу «Що? Де? Коли?».

Одним з завдань для вас, шановні судді, буде правильно оцінити знання учасників кожної команди, порахувати зароблені командами бали і визначити команду переможців.

В засіданні клубу беруть участь 4 команди. Прошу капітанів

представити свої команди (4 команди по 8 чоловік).

Девіз нашого уроку: «Хто багато читає, той багато знає».

Що за тему ми вивчаємо? (Усна народна творчість)

Де? (В казках, піснях, загадках, прислів'ях)

Коли? (На уроках читання)

· Сьогодні у нас підсумковий урок теми: «Усна народна творчість».

Право працювати за центральним столом отримає та команда, яка найбільше

запам'ятала казок і дасть першою відповідь на питання:

· Як одним словом можна назвати словосполучення «народна творчість»?

(Фольклор)

· Прошу учасників команди зайняти місця за робочим столом.

Правила гри.

1. Першими мають право відповідати учасники команди, що швидше піднімуть сигнальний круг.

2. За вірну відповідь на запитання команди отримують 1 очко.

· У нас на засіданні присутня Сова — символ мудрості. Для

учасників у неї багато запитань, а для переможців — призів.

· Багато питань-завдань надіслали ваші ровесники — учні 4-х

класів нашої школи.

· Починаємо засідання клубу: «Що? Де? Коли?». Дзига до ваших послуг. Бажаю успіху.

(Дзиґа зі стрілкою вказує номер сектора, в якому лежить конверт із

запитанням).

Сектор 1. Проти вас грають учні І команди.

— Шановні знавці! Перед вами герой багатьох казок (Вовк).

Увага! Запитання.

— Назвати казки, на сторінках яких ви зустрічались з ним. Яким його

зображено?

Підтвердити свою думку словами з тексту. Бажаємо успіху!

Сектор 2. Учні ІІ команди.

— Дорогі знавці усної народної творчості! Якщо ви уважно читали збірки

казок, то не могли не помітити поділ казок на групи. Увага! Запитання.

— На які групи діляться казки? Навести приклади до кожної групи. Бажаємо

авести приклади до кожної групи. Бажаємо успіху!

(Хвилина на роздуми).

Сектор 3. Проти вас грають учні ІІІ команди.

— Шановні знавці! Скажіть, будь ласка, що засуджується в казках.

(Хвилина на роздуми)

Сектор 4. Музична пауза.

Перекличка українських народних пісень, що починаються на «Ой...».

Сектор 5. Проти вас грають учні ІV команди — ваші сусіди.

— Дорогі знавці! Персонажі яких казок тримали в руках цей предмет

{булава)! Знайдіть ці казки і зачитайте те місце, де про неї розповідається. Щасти вам, любі друзі!

Сектор 6. Чорний ящик. Проти вас грають учні V команди.

- Шановні знавці! За одну хвилину вам потрібно відповісти: герої якої

казки знаходяться в ящику?

- Увага! Герої цієї казки, ходячи один до одного в гості, залишалися

голодні. Підтвердити свою думку словами з тексту.

Сектор 7. Проти вас грають VІ команди. — Шановці знавці!

Деякі відомі народні казки екранізовано, з великим успіхом проходять

казкові вистави на театральних сценах.

Увага! Запитання. Назвіть казку, для якої написано слова цієї пісні:

Я лисичка, я сестричка,

Не сиджу без діла.

Хто композитор одноіменної опери?

Сектор 8. Музична пауза. Пісня «Лисички-сестрички» з опери

«Коза-Дереза».

Сектор 9. Проти вас грають VІІ команди.

— Дорогі знавці! Розгляньте малюнки і відгадайте, до яких казок ці

ілюстрації. Зачитайте уривки з цих казок. Будемо вдячні за відповідь.

Сектор 10. Проти вас грають VІІІ команди.

— Любі друзі! Уявіть себе на деякий час казкарями і складіть казку,

персонажами якої повинні бути їжак, козлик і дерево. Бажаємо успіху!

(Хвилина на роздуми)

Сектор 11. Проти вас грає ваша перша вчителька.

— Дорогі знавці! Пригадайте вислови персонажів, що стали прислів'ями, а

частіше — крилатими висловами. Бажаю успіху!

Сектор 12. Проти вас грають ІХ команди.

— Шановні знавці! Розкажіть коротко улюблену казку. Спасибі вам.

(Хвилина на роздуми).

Підсумок уроку.

Слово суддям:

· Просимо назвати команду, яка перемогла.

· Чи сподобався урок?

· Що було цікавого?

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Скачать

курсова робота ОРИГІНАЛ.docx

курсова робота ОРИГІНАЛ.docx
Размер: 78.3 Кб

Бесплатно Скачать

Пожаловаться на материал

Курсова (випускна) робота з дитячої літератури. Мета курсової роботи - вивчення ефективності використання фольклору на уроках читання у початковій школі і впровадження оптимальних методів щодо їх використання на практиці в школі.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Номенклатура дел — понятие, сущность и функции

Дело — это документ или совокупность документов. Функции номенклатуры дел. Виды номенклатур дел. Форма номенклатуры дел организации. Содержание номенклатуры

Тест по английскому языку "The Infinitive"

К каждому вопросу даны несколько вариантов ответа. Выберите тот, который считаете правильным. Если Вы затрудняетесь с ответом, просто пропустите вопрос.

Процесс внутригрупповой идентификации

Этапы развития межгрупповых отношений. Обмен социально-психологическими отношениями. Регуляция. Персональный уровень разрешения конфликта. Социоцентризм.

Тесты Биология

Предмет биологии Выберите один правильный ответ.

Разработки и принятия управленческих решений в организации

Цель курсовой работы является раскрыть особенности разработки и принятия управленческих решений в организации. Управленческое решение – это выбор альтернативы, осуществлённый руководителем в рамках его должностных полномочий и компетенции и направленный на достижение целей организации.

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok