Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

ЛЕКЦІЯ 2-3. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

  1.  Загальні риси первісної економіки та етапи її розвитку (с.р.).
  2.  Особливості господарського розвитку та економічної думки:
  •  Давнього Єгипту;
  •  Месопотамії;
  •   Давньої Індії;
  •   Давнього Китаю;
  •   Стародавніх Греції;
  •   Риму.
  1.  Господарська діяльність в первісній історії України.
  2.  Загальні риси первісної економіки та етапи її розвитку (с.р.)
  3.  Особливості господарського розвитку та економічної думки Давнього Єгипту, Месопотамії, Давньої Індії,  Китаю, Стародавніх Греції та Риму

Давній Єгипет

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення землеробів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Природно-кліматичні умови місцевості були особливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих ґрунтів дозволяв отримувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуванням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське використання яких було можливим лише за умови створення зрошувальної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Споруджувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та постійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім державна влада виконували цю об'єднавчу функцію. Держава об'єднувала господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошувальних систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову повинність. Саме через суспільні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільських землеробів, які фактично переставали бути вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпорядкованості населення і його залучення в систему державного господарства, Тут руйнуються община з її традиціями колективного землекористування і встановлюється панівна роль державного господарства з ознаками адміністративно-командної системи. Це і засвідчують найдавніші пам'ятки економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість підданих, підпорядковане функціонування системи управління розглядається як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію господарського життя та необхідності відродження деспотично-бюрократичного механізму регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та іригаційних систем, ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до н.е.,) і «Пророцтво Неферті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгипту (переписи населення, земельні кадастри, документи господарської звітності, юридичні акти) відображають особливості організації господарської діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та перерозподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади. У господарському житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З'являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов'язані з ринком. Мірою вартості виступає зерно (функції грошей — загального еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов'язання. На межі 1 тисячоліття до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господарської системи. Земельні ділянки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, переходили в їхню особисту власність. Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес  розорення землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів державної скарбниці. У І тис до н.е. Стародавній Єгипет перетворюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.

Месопотамія

Месопотамія - територія, що розташовувалась між двома річками - Тигр і Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межиріччя. Зародженню господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких: 1)надзвичайна  родючість  ґрунтів,  особливо  придатна для розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького Сходу), що забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні ресурси [глина, поклади металів(олово, залізо)],що сприяло розвитку різних ремесел. 

На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е. відбувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е. утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер (держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було високопродуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією іригаційного землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зусиль зі зрошування землі (спорудження гребель, системи сполучених каналів, колодязів та ін.), а це, в свою чергу, потребувало багаточисельної і дисциплінованої робочої сили, кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників, ініціаторів і координаторів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різниця між шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його населення становили селяни, Але технології, пов'язані з поданням води, від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль міського населення. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї сільської родини, як напевно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери переділили зрошувані землі на великі лани, що належали богові та якими від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке займалося землеробством, об'єднувалося в робочі бригади в кількасот, а може, і в кілька тисяч осіб. Користуючись найпростішими ручними знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні іригаційні системи, необхідні для використання можливостей річки в повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три категорії: 1) лани, які належали богові та оброблялися від його імені; 2) лани, що орендувалися окремими жителями на рік; 3) лани, віддані жителям безплатно в постійне користування.

Наприкінці ПІ тисячоліття до н.е. внаслідок завоювання міст давнього Шумеру утворюється стійке централізоване державне утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі столицею у Вавилоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі (приблизно 1700 р. до н.е.). Закони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя. Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенденцій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, зокрема землею. Але був заборонений продаж службових наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Закони Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %) формах, а також передбачали відстрочку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додаткових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою (один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачували ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про те, що закони Хаммурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та інституту приватної власності, проте були спрямовані на гальмування їх розвитку і зростання ролі держави, формування традиційних підвалин східного суспільства та його соціальної стабільності.

Стародавня Індія

Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра».

У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.

«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському житті країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

 «Артхашастра» (IV ст. до Р.Х.), економічний трактат, який приписують радникові царя Чандрагупти у трактаті підіймається питання про економічну роль держави, активізацію її втручання у господарське життя, зміцнення державного апарату. Серед функцій держави згадується: колонізація нових земель та створення нових поселень, переселення надлишкового населення, будівництво колодязів та іригаційних споруд, усіляке заохочення рільництва, скотарства та садівництва. Обґрунтовувалася ідея державного землеволодіння. Цареві давалися поради надавати землю у користування, якщо землероби зобов'язувалися сумлінно платити податки. Стосовно іригаційних споруд, то в трактаті зазначалося, що їх дозволялося передавати в оренду, зберігаючи за державою права власності. «Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.

У трактаті також дістало розвиток й учення про касти, за яким усе населення ділилося на чотири касти аріїв — брахмани, кшатрії, вайшьї та шудри. За ними закріплювалася станова нерівність, визначалися обов'язки. Велика частина трактату належить аналізу різних форм рабоволодіння, визначається неможливість рабства для аріїв. Знайдемо тут і рекомендації щодо обмеження рабства, зокрема заборону продажу дітей до 8 років; звільнення від рабства дітей вільного, який продав себе у рабство; визнання вільними дітей, народжених рабинею від господаря, а також її самої і т.д.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

Китай

Китайська цивілізація виникає в зоні так званого пшеничного поясу, в долині річки Хуанхе, а процес колонізації прямував на південь. Розвивається поливне землеробство, що стає панівним завдяки будівництву великих зрошувальних систем. Технологія поливного землеробства, як і вирощування рису, консервативна, зрошувальні системи будуються на тривалий період, що нараховує століття, а інколи й тисячоліття. Вони потребують постійного нагляду та ремонту, які не може здійснювати сільська община. Тож необхідне втручання потужного інституту — держави (монарха, деспота, магараджі) з глибокою централізацією управління, що зумовлює форму землекористування і землеволодіння. Клімат — один із факторів, що визначає розвиток цивілізації. Кульмінація похолодання залізного віку припала на 900—250 рр. до н. є. Зародження китайської цивілізації відбулося наприкінці епохи за найсприятливіших умов. Тут відбувалося вирубування лісів, що призвело до руйнування ґрунтового багатства. Постала загроза екологічної кризи тому колонізація півдня, перехід до поливного рільництва та лесового господарства були життєвою необхідністю. У цьому — подвиг китайського народу, що знайшов вихід з екологічної кризи, від якої загинуло багато цивілізацій. Потрібно було втручання держави. Крім того, на соціальному становищі народу позначилося зростання тиску демографічного фактора і клімату на життєвий простір. У давньому Китаї поважають науку, знання, мудрість. Населення поділяється на верстви: чиновники і народ. Останній, своєю чергою — на вчених, рільників, ремісників і торгівців. Платню як громадські, так і військові чиновники отримують зерном. Тут достатньо розвинені торгівля, міське ремесло, але, як і в Римі, ринково-грошові відносини в аграрній галузі замирають. Панує державне регулювання зерна. Земля — власність держави в особі імператора. Землероб має наділ і сплачує земельний податок зерном. Консерватизм технології, консерватизм системи управління, консерватизм світогляду загальмували розвиток китайської цивілізації, яка мала суттєві досягнення на ранньому етапі. Для створення сприятливих умов стабільності господарського устрою потрібні закони й релігія, сформовані звичаями. Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася в рамках тогочасних філософських та політичних учень, основними напрямами яких були конфуціанство та моїзм, котрі сформувалися у IV — Ш ст., до н.е. 

Конфуціанство на перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення народного добробуту, зменшувати податки та ін.

На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні  питання,  представники  легізму («законники») велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало ґрунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. До критиків конфуціанства належить

Мо Ді (Мо-цзи) (479—400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-зци» (IV ст. до н.е.). Автори трактату приділяють значну увагу економічній   політиці   держави,   висловлюються   за   постійний вплив держави на господарське життя, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним».  Великого значення автори трактату надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. Зокрема, вони вважали важливим регулювання державою цін на хліб, створення державних зернових фондів, надання пільгових кредитів землеробам, заміну прямих податків на залізо та сіль непрямими, застосування для стабілізації господарства нормованої емісії грошових знаків тощо.

У III ст. до Р.Х. відбувається об'єднання семи царств у єдину імперію, що означало не лише політичне об'єднання. Перший імператор Цинь Шихуанді, або Цинь Шихуан (259—210 рр. до Р.Х.), провів низку реформ, зокрема відмовився від передачі землі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував привілеї аристократії, чим досяг перемоги в Китаї державної форми власності. Адміністративна реформа дала йому можливість стати повновладним володарем країни. Соціальною реформою стало запровадження «Табелю про ранги», за яким перші сім рангів могли мати простолюдини, а починаючи з восьмого ранги надавали чиновникам за службу. Найвищими були 19-20 ранги. Напевно, можна вважати, що реформи Цинь Шихуаиа в основі  мали  погляди  авторів  колективного трактату  «Гуань-цзи» (IV—III ст. до Р.Х.), які як головне завдання, подібно до Конфуція, висували проблему «як зробити державу багатою, а народ задоволеним» через рівномірний розподіл багатства, не допускаючи збагачення торговців та лихварів. Вони також виступали за непорушність станового поділу суспільства, стверджуючи, що без Богом обраних «шанованих» та вищих станів країна не мала б доходів, а також, що так бути не може, щоб «усі були шановані», адже тоді не було б кому працювати. 

Ще одним реформатором цього періоду був Ван Май, який захопив трон у 9 р. після Р.Х. Він закріпив у Китаї лише два види земельних володінь - державні та селянські, за відсутності великої феодальної власності. Він також проголосив заборону рабства, але вона протрималася недовго; а рабство залишалося як патріархальне. На початку І тисячоліття Китай вступає у затяжний період криз і політичної нестабільності. Набіги кочівників погіршували становище. Але була збережена життєспроможність китайської цивілізації та її державність, продовжувала свій розвиток економіка.  

Греція

Суспільне  життя  античної Греції зосереджувалося  у  полісах — містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям. економічні зв'язки за умов панування натурального господарства  були досить вузькими,  господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) господарстві.  На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у господарському відношенні виступав як управитель та землевласник який мав право брати участь у державному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У містах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали негідними громадянина. Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкоші, здобувалися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство і називали ойкісним. Діяльність їх зосереджувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних родинних потреб. Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм господарської діяльності як складових ойкісного господарства. Власник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому. Але в інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає витіснятися за рахунок розвитку ремесла та торгівлі. Найбільшим центром стають Афіни. В Афінах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала аристократії. Основа цієї влади визначалася низкою причин, серед яких найважливіше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних землевласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками великих власників. Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під заставу землі, а на ділянках боржників встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу та строк виплати. Проценти були дуже високими, борги росли швидко. Такі явища були підтвердженням розкладу ойкісного господарства. Спробу уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та ремісництво було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ.

СОЛОН

Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного громадянства. Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове рабство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабство одноплемінників було заборонене. Були також анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили інтереси землевласників і певною мірою — старого ойкісного господарства. Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються можливості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й громадян Афін. У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рівними незалежно від їх майнового стану. Реформував він і спадкове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передавати своє майно у спадок на власний розсуд. Отже, реформи Солона,  заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, відкрили шлях до посилення економічної та політичної могутності.

КСЕНОФОНТ

Палким прихильником економічного устрою давньої Спарти, законів Лікурга, був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) - афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкісного) господарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма. Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофонт засуджує їх, говорячи, що Заняття відомими ремеслами є низьким, і вони... не мають поваги у містах, адже руйнують тіло працюючого, примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити навіть цілі дні біля вогню. Водночас Ксенофонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєднується із землеробством. Визнавав він і важливість та корисність для держави праці ремісників, але за умови, що до ремесла залучено рабів та метеків.

ПЛАТОН

Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до власних здібностей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній державі він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філософів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів мусять постачати члени третього стану і раби. Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство. У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, засуджував лихварство.

АРИСТОТЕЛЬ

Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини  у творах Аристотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Аристотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга — у приватному. Аристотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хрематистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Аристотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відносив велику торгівлю і лихварство. Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Аристотеля до розуміння подвійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початкове авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Аристотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарським підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.

Рим

Римляни від самого початку були землеробами, переважно дрібними, для яких характерною була висока повага до особистої власності. Народ Риму жив в умовах натурального ойкісного господарства, в якому переважало землеробство, і навіть у період найвищого розвитку ця риса так само домінувала. Великі землевласники зосереджували у своїх руках не лише сільськогосподарське виробництво, а й переробку продукції сільського господарства, а також реалізацію готового продукту. Протилежності між містом і селом у господарському відношенні не існувало, міста населяли багаті сільські господарі з їхнім слугами, а також величезні маси пролетарів, які не мали ні землі, ані роботи.

ЗАКОНИ ХІІ таблиць

Надзвичайно важливим моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до Р.Х. Законів XII таблиць, які зафіксували відносини особистої власності (особливо IV, 3; V, З, 8а; VI, 3; VII, 7; VIII, 9). Вони також санкціонували розподіл римлян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв. Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що обмежує лихварський відсоток (VIII, 18а). Усе це говорить про певне поступове витіснення натурального господарства господарством грошовим. Підтверджують Закони й поступове обезземелення плебсу, перехід землі у руки великих землевласників. Боротьба плебсу з цими явищами дістала відображення в аграрному законі (367 р.), за яким землеволодіння обмежувалося 125 га. Рим продовжував розвиватися на сільськогосподарській основі, але ремесло та торгівля вже отримали досить значний розвиток. Внутрішній ринок обслуговували вагові гроші («груба мідь», аси), а в зовнішній торгівлі переважали етруські та грецькі монети. Вже у період між II ст. до Р.Х. та II ст. після Р.Х. економічний розвиток Риму характеризувався значними зрушеннями в бік товарного господарства, руйнуванням господарства ойкісного.  На території, що опинилася під владою Риму, встановлюється своєрідна система політичного та фінансового управління й економічних відносин головного міста з імперською периферією.У республіканському Римі (V—І ст. до Р.Х.) ще не існує спеціального апарату стягнення податків, збір їх здійснювався на основі відкупів, тобто продажу права на збір податків окремим приватним особам. Усе це негативно впливало на економічний стан провінцій, але дозволяло римській державі забезпечувати надходження податків від провінцій, не витрачаючи коштів для створення фінансової системи. Водночас, головною галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство, причому до II ст. до Р.Х. тут переважала дрібна та середня земельна власність. На руйнування дрібного та середнього господарства впливало також і поширення праці рабів як основних виробників великих господарств.

ВІЛЛА

Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка часто-густо складалася з кількох маєтків, у яких виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка орієнтувалася на ринок, але одночасно в господарстві виробляли продукцію для власного споживання.

ЛАТИФУНДІЯ

Зовсім інакше було організовано виробництво у великих господарствах (понад 250 га) — латифундіях, які набули поширення на півдні Апеннінського півострова, а також у Північній Африці та Галії. Як правило, такі господарства або спеціалізувалися на скотарстві, або ж землі в них віддавалися в оренду вільним орендарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат на придбання рабів, їх утримання та організацію нагляду. Така система організації господарства дістала назву колонату.

Економічні ТРАКТАТИ Катона Старшого, Варрона,  Луція  Колумелли

Господарський устрій  вілли представлений у праці Катона Старшого (234—-149 рр. до Р.Х.) «Землеробство», де він змальовує зразкове на його погляд господарство, яке функціонує за принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше».Катон описує зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи, виноград, зернові, утримують худобу. Пропагуючи принцип самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з власного господарства. Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання . Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати його працювати на відміну від худоби, яка повинна мати перепочинок. Рабів також не повинно бути багато, а у жнива краще найняти робітників, що буде дешевше, ніж утримувати зайвих рабів протягом року. Про вибір маєтку, який слід придбати, він наголошував на необхідності мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли. Отже, вілла Катона — це поєднання натурального господарства (забезпечує потреби маєтку) та товарного і спеціалізованого, орієнтованого на ринок.

«Про сільське господарство» Варрона (116—27 до н.е.) У написаному  трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального — напівтоварного типу. Головною метою землевласників, на думку Варрона, є користь, тобто отримування доходу. Виходячи з цього, він визначив, від чого залежить дохідність маєтку, і запропонував систему заходів для її підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників.

Луцій Юній Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томній праці «Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, зокрема й стосовно рабів та підвищення продуктивності їхньої праці. Наприклад, вій рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між різними видами робіт, а також використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення рабів. Він стверджував, що головного метою ведення господарства є отримання доходу, а тому власникам слід частіше бувати у своїх маєтках, а якщо це є неможливим, то слід передавати землі в обробіток колонам, розглядаючи їхню працю як продуктивнішу.

ПЕКУЛІЇ

Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до нового статусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновідпущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від власника. Але саме вони стали основними власниками ремісничих майстерень, торговцями, судновласниками.

         До середини II ст. після Р.Х. головними постатями в господарстві стають великий землевласник і колон. Колон, як і пекуліст, віддає власникові частину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів прикріплюють до землі; його, так само, як і власника пекулію, не можна було продати без землі. Власне, колонат поступово перетворюється у систему відносин, які є швидше феодальними, ніж рабовласницькими.

Отже, в Давньому Римі в перші сторіччя після Р.Х. відбувається як криза системи господарства, так і криза імперії, яка характеризується певними ознаками.

Раннє християнство, яке виникло у І ст. н.е. в Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Засуджується соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих та бідних. З ідеєю рівності міцно пов'язані принципи загального обов'язку працювати, розподілу за працею та ін.

  1.  Господарська діяльність в первісній історії України

Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України були виявлені пам'ятки буття найдавніших людей, що з'явилися в Європі близько 1 млн. років тому. Ці залишки виявлено на Закарпатті, Наддніпрянщині, Житомирщині та в Криму. Світове значення має відкриття видатної пам'ятки духовного життя прадавнього населення України — Кам'яної Могили, завдяки якій ми маємо змогу з'ясувати чимало питань життєдіяльності, способу мислення, світосприйняття та духовності первинних спільнот людей, починаючи ще від палеоліту й аж до епохи бронзи. На українських землях знайшли відображення фактично всіх археологічних періодів.

У добу палеоліту основу діяльності наших давніх земляків становить мисливство, поряд з яким існували збиральництво та рибальство. За ознаками видів діяльності господарство мало привласнювальний характер. Пам'ятки палеоліту були знайдені у так званих стоянках — «стійбищах», що свідчило вже про тривалий час перебування в них людей, які вміли виготовляти кам'яні знаряддя праці. Формою соціальної та господарської організації виступала переважно родова громада. 

У період неоліту виникає принципово нива форма діяльності — відтворювальна, передусім землеробство та скотарство. Люди переходять до осілих форм життя. Основою людських спільнот виступає вже не лише родова община (кровна спільність), а й сусідська (територіальна спільність).На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи.

Визначено досить строкатий етнокультурний склад населення цієї доби - строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окремих племен, так і за їхнім походженням. Особливе місце в господарській еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII—НІ тисячолітті до н.е.). Першим дослідником цієї культури був чеський археолог В. Хвойка, життя і наукова діяльність якого була пов'язана з Києвом. На початку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої культури, що отримала назву «трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і досягло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації. Археологічні розкопки трипільських поселень (Майданецьке, Тальянки, Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в них налічувала від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200—400 га, тому їх по праву можна вважати протомістами. Однак досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до н.е. Екстенсивна перелогова* система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення трипільської культури. її значення для стародавньої історії України в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворювального господарства па українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше поширення відтворю вального господарства у степовій та лісовій зонах вимагають піднесення ролі скотарства.

*Перелогова система землеробства (переліг) - примітивна система землеробства, при якій поле після зняття декількох врожаїв залишалося як пар без обробки на 8—15 років. Родючість ґрунту на перелогових землях відновлювалася під впливом природної рослинності. На перелогах розвиваються спершу одно- і дворічні рослини, далі — багаторічні — лугові та степові. Була притаманна землеробству давніх слов’ян, в основному в лісостеповій зоні. 

Подсічно-вогневе землеробство  - одна з примітивних стародавніх систем землеробства в лісовій зоні, заснована на випалюванні лісу і посадці на цьому місці культурних рослин. При тривалому терміні перелогу характеризується досить високою врожайністю одиниці оброблюваної території та досить високою продуктивністю праці, але через те, що більша частина території виявляється при цьому в кожний даний момент під перелогом, загальна продуктивність праці для цього типу землеробства вкрай низька.

17

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Загальні риси первісної економіки та етапи її розвитку (с.р.). Особливості господарського розвитку та економічної думки:  Давнього Єгипту;  Месопотамії;   Давньої Індії;   Давнього Китаю;   Стародавніх Греції;   Риму.  Господарська діяльність в первісній історії України.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Фундаменты на железобетонных оболочках. Конструкции набивных свай и столбов.

Конструкции железобетонных оболочек. Конструкция набивных свай и столбов. Буровые опоры

Деятельность. Виды.

Деятельность многообразна. Материальная и духовная деятельность Творчество и общение. Общение и труд как виды деятельности

Проект по теме «Декупаж»

Проект по теме «Декупаж». Основные параметры и ограничения. Схема технологического проекта. История. Банк идей. Инструменты и оборудование и их характеристика.

Социальная работа с семьями, имеющими детей инвалидов

Выпускная квалификационнная работа. Кафедра общей и практической психологии. Понятие социальной работы с семьями. Основные компоненты социальной работы с семьями. Эмпирическое исследование

Становлення владних структур. Економічні проблеми незалежної України. Початок формування багатопартійності в Україні

Становлення владних структур. Перегрупування партійно-політичних сил в умовах незалежної України Економічні проблеми незалежної України Стан справ у сільському господарстві Фінансова криза та здійснення грошової реформи Суспільні та соціальні проблеми незалежної України Зміни в складі населення України

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok