Історія Української літератури 49-63 питання

49. Модернізм (від франц moderne: сучасний) — складний комплекс літературно-мистецьких тенденцій, що виникли наприкінці XIX ст. як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній дійсності, як спростування заангажованості митця; і проіснували до другої половини XX ст. Соломія Павличко зазначає, що модернізми10-х, 20-х, 40-х і 60-х мали свої дискурси.  Водночас їх об'єднує певна тяглість естетичних завдань, художньої практики й теоретичної риторики. Модернізм— не група, не період, не школа,і тим більше не художній напрям, як-от симфолізм, неоромантизм, імпресіонізм, що останнім часом прагнуть доводити. Терміном "модернізм" в українській літературній історії поєднані різні явища різних періодів, часто діаметрально протилежного змісту. Модернізм рубежу віків мав інші завдання й форми, ніж модернізм 10-х років. Модернізм 40-х, з яким пов'язані імена кількох письменників еміграції, досить критичні) настроєний щодо попередніх модернізмів. А поети Нью-Йоркської групи взагалі прагнули відмежуватися від усякого модернізму. Отже, щоб збагнути діалектику стосунків між усіма модернізмами, а також їхню роль у кожному окремому періоді і в українській культурі в цілому, слід виробити підхід до модернізму не як до набору стильових, формальних або жанрових принципів, а як до певної мистецької філософії, певної моделі літературного розвитку в нашому столітті.Відомо, що словесна творчість в усіх її проявах визначається культурно-історичною ситуацією, в якій вона твориться. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. розвивалася в умовах бездержавності, нищення національних цінностей на тлі загальноєвропейського краху духовності та політичної нестабільності (світова війна та революції в Росії, війни в Україні позначилися на українській історичній ситуації). Катаклізми похитнули усталені засади творчості. Це значно посилювало ірраціональний тип світобачення, скептицизм, песимізм. Відповідно, український модернізм формувався в несприятливих умовах, за яких письменники передусім мусили дбати про виживання в ситуації некструктурованої національної культури. Модернізм пройшов чотири етапи еволюції: початок XX ст., 20-ті, 60-ті, 80-ті XX ст. Окремі стильові тенденції у різних художніх вимірах можуть тлумачитись із різних позицій. Так, імпресіонізм у європейському письменстві (мистецтві) сприймають як перехідний етап (сецесія) від реалізму до модернізму, а в українському — як одне зі стильових відгалужень модернізму. Рух української літератури до модернізму і право митця на достеменне мистецтво одним із перших проголосив М. Вороний: "хоч трошки філософії, де хоч клаптик неба яснів би, того далекого недосяжного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою". На підставі звернення поета до літературої громадськості з'явився альманах "З-над хмар і з долин" (1903), який став спробою наближення "до новіших течій і напрямів у сучасних літературах європейських". З аналогічною метою М. Коцюбинський та М.Чернявський видали аналогічний альманах "З потоку життя" (1905). Модернізм став основою літературної творчості Лесі Українки, М.Коцюбинського, В. Стефаника, Леся Мартовича, Ольги Кобилянської, представників "Молодої музи" й "Української хати", його трактували як один із можливих шляхів переходу письменства у нову якість.

50. Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Осередками авангардних пошуків ставали не лише молоді акторські групи або журнали, а й мистецькі виставки, яких на той час було чимало й які набували іноді епатуючого характеру: одеські "Салони" скульптора В. Іздебського, київське "Звено", харківська "Голубая лилия" студії Є. Агафонова, приголомшуючі "Будяк" та "Выкусь". Вони сприяли активній європеїзації українського малярства й пластики, формуванню нової художньої свідомості. Український образотворчий авангард відобразив у собі пошуки мови пластичного вираження складних переживань часу через дисонансну побудову картини, динамічні контрасти, перехрещення в просторі кольорових площин, розірваність форм, кричущу перенапругу барв і фактур. Зовсім в іншій площині розгорталась у перші десятиріччя XX століття творчість М. Бойчука, який пізніше створив українську школу монументального живопису (20—30-ті pp.), значення якої виходить за регіональні межі.Нове місце літератури у суспільстві. XIX ст. — час бурхливого розвитку всіх сфер художньої культури, при цьому їх співвідношення і роль зазнали істотних змін. На перший план висувається література, XIX сторіччя називають її «золотим віком» — як за сузір'ям імен у всіх жанрах, так і за різко зростаючим впливом на суспільство. Завдяки технічному прогресу в поліграфії, збільшенню тиражів і здешевленню друкарської продукції вона стала доступною досить широким верствам населення. З іншого боку, розвиток освіти і підвищення рівня письменності підвищили попит на книгу. Якщо ще на початку сторіччя вона була доступна лише вузькому прошарку аристократії і дуже багатих підприємців, то на кінець сторіччя вона з'явилася в оселі кожної письменної людини. Змінився і сам письменник, його суспільне становище. Літераторство перетворилося у професію, у автора з'явилася можливість пером заробляти на життя. Бурхливі події початку сторіччя залучили письменників в гущу подій. Стендаль воював в армії Наполеона, Джордж Байрон брав участь в грецькому повстанні проти турків, Шандор Петефі загинув, воюючи проти карателів Миколи I, Лев Толстой обороняв Севастополь, Еміль Золя активно втрутився у справу Дрейфуса… Літератор починає усвідомлювати, як ніколи раніше, свою відповідальність за виховання суспільства. Тема «поет і громадянин» проходить червоною ниткою не тільки в творчості Олександра Пушкіна та Миколи Некрасова…Як і у всій культурі XIX ст., в літературі відбувається не тільки бурхливий розвиток національних літератур, але й формування світової літератури. Цьому особливо сприяв розвиток художнього перекладу. В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.

51. Розвиток художньої літератури в 20-х роках набув особливо бурхливого характеру. Організаційною особливістю літературного процесу в Україні в ці роки було виникнення і розпад великої кількості літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін. Поряд з групою старшого покоління українських літераторів швидко зростали ряди молодих, переважно учасників революційних подій, виходців із селян та робітників. Помітним явищем в літературному житті республіки були поеми М, Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, новели і оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, І. Сенченка, поеми П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана та А. Малишка, прозові твори П. Панча, О. Копиленка, А. Головка, К. Гордієнка, Ю. Смолича і Ю. Яновського.Значних успіхів досягла українська драматургія. Найпопулярнішими були п´єси М. Куліша «97», «Комуна в степах», і. Микитенка «Диктатура», «Дівчата нашої країни», І. Кочерги «Марко в пеклі», Я. Мамонтова «До третіх півнів», О. Корнійчука «Загибель ескадри», «Платон Кречет» та ін.Інтерес народних мас до культури активно проявлявся в швидкому розвитку художньої самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед театрального. Повсюдно виникали професійні та аматорські театри, створювалися драматичні, хорові, танцювальні та інші гуртки. Формується ряд визначних театрів. Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично освічений режисер-новатор. У 1925-1926 pp. уперше за всю історію України були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські балети.В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру, Велику роль у його становленні і розвитку відіграв Олександр Довженко, який з 1926 р. був кінорежисером Одеської кіностудії. Надзвичайною популярністю користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Вагомий внесок в розвиток українського кіномистецтва зробили режисери І. Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков.Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О. Павленко, і. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній пропаганді. Були відкриті пам´ятники Григорію Сковороді (автор І. Кавалерідзе), Тарасу Шевченку в Харкові, Києві і Каневі (автор М. Манізер).В духовному житті українського народу значну роль відігравала православна церква. Комуністична партія мала на меті знищити релігійні установи, різко ослабити позиції релігії в суспільстві, виховати нові покоління в дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділили від держави, відібрали у неї землі та майно і, скориставшись голодом 1921 p., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів.

52. В 50—-80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г. Жуковського, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, А. Кос-Анатольського), балети (автори — М. Скорульський, В. Нахабін, Д. Клебанов, К. Данькевич),симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л. Ревуцький, Ф. Козицький, в хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному — П. Майборода, А. Филипенко, А. Кос-Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших.В українському живописі цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника та образи природи. Невід'ємною частиною багатоаспектного прояву української культури зазначеного періоду,  була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Розвиток народного мистецтва в 50—80-х роках триває у двох основних напрямках: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період народився станковий народний живопис, що його репрезентували М. Примаченко, Є. Миронова. М. Буряк та ін. Образне сприйняття природи й довколишнього життя майстрів народного живопису настільки багате та індивідуальне, що мова їхніх барв і пластика форм нагадує мову самобутніх поетів. Саме в цей час було винайдено нові норми застосування народного живопису. Крім малювання станкових композицій на папері, майстри оформляють дитячі книжки (широковідомі ілюстрації Марії Примаченко до віршів М. Стельмаха "Журавель" та "Чорногуз приймає душ"), створюють, розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі.Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначається спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і веперевершеною пластикою декоративних виробів (відомі майстри І. Білик, І. Кітриш, В. Никитченко, А. Пошивайло та ін.). Набули визнання орнаментальні тканини П. Клин, О. та Р. Горбових, І. Дерцені, М. Шерегій, Г. Вергес.Різьба по дереву — один з найпоширеніших та оригінальних виробів народного мистецтва України. З одного боку, вона розвивається як ужиткова й архітектурна орнаментика, з другої — як скульптура, іграшка, об'ємний декоративний посуд тощо. У сучасних народних промислах продовжують жити і розвиватися кращі традиції минулого, зберігаються прадавні архетипи мислення та естетичні уподобання нашого народу.Епоха тоталітаризму, яка проникла у всі сфери людського буття, певним чином позначилась і на розвитку декоративно-ужиткового мистецтва післявоєнних і новітніх часів, деформувала етнокультурну парадигму мислення народу, позначила тенденційність сучасного мистецтва.

53. Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:висування українців на керівні посади;- запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.Наслідки українізації20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.У1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.Причини згортання українізаціїУкраїнізація почала виходити за дозволені центром рамки;o вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;o зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. Шумський, економіст М.Волобуєв.Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, який гальмував процес українізації.Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії."Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістичним ухилом".З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

54. Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що являє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства». Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, з театром К. С. Станіславського, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості) та Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія В. В. Вишневського.«Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація». Звідси такі відомі в радянській літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсності» і «теорія безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації режиму (хрущовська «відлига»), не дає жаданих наслідків, бо вони органічно прикметні соціалістичному реалізму.Потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мистецькі особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду і твори найкращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство.В образотворчому мистецтві теж пафос, виписування до фотографічної точності образів, з наче застиглими на моментальній фотографії позами й жестами, замилування пишними мундирами й інтер'єрами тощо.Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він «забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів», — не відповідає дійсності.

57. Постмодерні́зм (фр. postmodernisme — після модернізму) — світоглядно-мистецький] напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.Західний постмодернізм зазвичай асоціюється з пізнім капіталізмом, у той час як в Україні він був викликаний посттоталітрним та постколоніальним станом суспільства. Плюралізм українського постмодернізму повстав як реакція на тривале насаджування однієї офіційної версії правди в СРСР. Прикметними рисами українського постмодернізму були також його політичність та емоційність.Український постмодернізм мав декілька відгалужень: ґротескний (Володимир Діброва, Лесь Подерв'янський, Богдан Жолдак), карнавальниний (Бу-Ба-Бу), апокаліптичний (Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Євген Пашковський), попкультурний (Сергій Жадан), феміністичний (Оксана Забужко), популярний (Юрій Винничук).Для постмодернізму характерна зміна поважного ставлення до класичної і до масової літератури. В текстах письменників цього напряму присутнє іронізування над класиками та гра з символами національної пам’яті. Важливим наслідком постмодернізму став розвиток в Україні масової літератури, яка унаслідовала деякі його художні прийоми (списки, колажність, різноманітні стилі в одному тексті).Найбільш поширеними прийомами в українському постмодернізмі стали іронія та стилізація.Закінченням періоду українського постмодернізму вважається кінець 1990-х років

55. Опозиційний рух, що існував в УРСР (СРСР) впродовж 1965-1985 років прийнято називати дисидентським. Дисидентство – рух незгодних, рух інакомислячих. Проявом дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму. Саме тому правозахисний рух і став однією з основних форм (або течій) дисидентства. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х – на початку 1960-х років. «Шістдесятники» - молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: - Українська робітничо-селянська спілка, що утворилася в 1958 році, на чолі якої був юрист Л. Лук’яненко. Завданням спілки було: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; - Об’єднана партія визволення України; - Український національний фронт (видавав журнал «Воля й Батьківщина»); - Український національний комітет. Регулярні судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів значно посилилися. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Їх активна протидія існуючому ладові виявлялася в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв’язку з дисидентським рухом. Національно-демократичний рух 1960-х років заклав собою основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки: 1) національно-визвольний (боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України); 2) правозахисний (вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи); 3) релігійний дух (за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання). Висновок: значення боротьби дисидентів полягало в тому, що відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі.

56.Після революції літературний процес відзначався особливим драматизмом і складністю в Україні, як і в усьому СРСР. З одного боку українська література у цей час переживала небачений розквіт. На багатій літературній палітрі співіснували різноманітні художні школи, стилі і напрями — від радикального пролеткультівства, теоретики якого пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури» (В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Хвильовий) до футуризму (М. Семенко) і навіть неокласицизму, представники якого орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (група неокласиків на чолі з М. Зеровим).У 1925–1928 роках відбулась «літературна дискусія» — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій.Однак більшість представників цієї хвилі українського відродження загинули в часи Громадянської війни, голодомору 1932-33 рр. та більшовицьких репресій 30-х років. У 1938–1954 рр. було репресовано близько 240 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Деякі з них були розстріляні, деякі так і померли в ув'язненні, доля деяких з них після арештів так і залишилася невідомою. Зазнавав арешту і визнаний радянською владою поет М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати багатьох товаришів. Опинився під забороною і експериментальний театр «Березіль», а його керівник — всесвітньо відомий режисер Лесь Курбас — був арештований і розстріляний. Це покоління письменників в історії української літератури отримали власну назву — Розстріляне відродження.Незважаючи на жорсткі рамки панівного у радянську добу стилю соціалістичного реалізму, українським письменникам вдалося творити літературу, яка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Це, передусім, твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри,О. Довженка, О. Гончара та інших.У 1960-і роки завдяки хрущовській відлизі і певній лібералізації суспільно-політичного життя в Україні зародився потужний мистецьких рух, представники якого згодом отримали назву «шістдесятники». Вони шукали нових форм творчості, нового осмислення національного досвіду в рамках тоталітарної системи. До цього покоління належали Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Дмитро Павличко, Іван Драч та інші. Активна громадянська позиція привела В. Стуса, як і багатьох інших його колег по перу вряди «дисидентської» інтелігенції. У 1970 рр. прокотилася нова хвиля масових арештів української інтелігенції, багато провідних письменників були ув'язнені за «антирадянську агітацію». Деякі з них були реабілітовані посмертно на початку 90-х р.р.

58.  Українська література останніх десятиліть, створена сучасними письменниками. У науковій літературі точно не зазначено, від якого моменту українську літературу слід вважати сучасною. Утім, під поняттям сучасна українська література найчастіше розуміють сукупність художніх творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році й дотепер. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для митців СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Принципові зміни в українській літературі відбулися ще в роки Перебудови (1985) і особливо після Чорнобильскої катастрофи (1986). Деякі дослідники вважають, що сучасна українська література починається від 1970-х років після покоління шістидесятників.Унаслідок більшої свободи, відкритості українського суспільства до іноземних впливів та значно ширших контактів з літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської та класичної зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.), використанням нових стилістичних прийомів (постмодернізму, неоавангарду, уживання нецензурної лексики та  суржику), різноманітністю та змішанням жанрів, своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті. Термін «сучасна українська література» часто скорочується як «сучукрліт» або «укрсучліт».Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі. В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових — легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та ін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала знаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджу суверенної України.З кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.).Завдання сучасної української архітектури — різноманітність у проявах сучасної естетики, пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючого історико-культурного середовища.Сучасне українське мистецтво нерозривно звязане з західно - європейським мистецтвом шляхами свого розвитку і метою своєї рації. Українське мистецтво через політичне положення українського народу дещо запізнилося в своїм річевім розвитку в часах поневолення царатом, одначе тепер, швидкими кроками, воно надробило все те, що потрібне було для його дальшої еволюції.Уже імпресіонізм в Україні дав могутнє підложжа під сучасне українське мистецтво і його практика видвигнула низку блискучих майстрів, їх діяльність у малярській практиці і у пропаганді українського мистецтва виставками, статтями про українське мистецтво, педагогічною роботою — поклала основи під сучасну працю наших митців.У часах діяльности цих митців повстала потреба мистецьких організацій, щоб упланувати і впорядкувати їх працю і надати їй організаційні форми. Такою першою мистецькою організацією було "Товариство Діячів українського мистецтва" у Київі, та аналоґічне у Харкові, пізніше й у Львові.Нове покоління українських митців зовсім змінило мистецьку ситуацію на українських землях. Рамці діяльности їх так розрослися, що виявилася потреба ідеологічних мистецьких організацій у мистецькому розумінні, та поширення їх діяльности у великих розмірах. Темп мистецького життя виявилося у великому його розгоні. Власне, повстає ціла низка таких організацій, що начислюють десятки діяльних членів і своєю різнородною мистецькою діяльністю втягують до зацікавлення мистецтвом широкі верстви української суспільности та несуть досягнення нашого мистецтва далеко поза межі українських земель.Організацією з суто українськими мистецькими проблемами широкої міри була "Асоціяція Революційних Митців України", яка окрім практики мистецтва європейських напрямків у головнім своїм ядрі обєднувала групу нововізантиністів, що базували свою творчість на добі візантійського мистецтва в Україні.Досягнення цієї групи дуже значні, а її стилеві шукання лишили глибокий слід в українськім мистецтві та звернули увагу на свою працю зах.-європейського мистецького світу. До цієї групи належали такі митці: Бойчук, Седляр, Падалка, Наліпинська-Бойчук, Азовський, Сахновська, Мізин, Гвоздик, Бизюків і інші, ціла низка передових різьбарів, графіків і мистецтвознавців та критиків.Українські сезаністи і митці, що працюють у формі західньо - європейської дійсности від експресіонізму до новокласицизму, зорганізовані в "Об'єднання Сучасних Мистців України".

59. Для реформування системи вищої освіти в Україні характерний пошук оптимальної відповідності між сформованими традиціями в українській вищій школі й новими віяннями, пов'язаними зі вступом у світовий освітній простір. На цьому шляху спостерігаємо кілька тенденцій.Перша пов'язана з розвитком багаторівневої системи в багатьох університетах України. Переваги цієї системи в тому, що багаторівнева система організації вищої освіти забезпечує ширшу мобільність щодо темпів навчання й вибору майбутньої спеціальності. Вона формує здатність у випускника освоювати на базі отриманої університетської освіти нові спеціальності.Друга тенденція - значне збагачення вищих навчальних закладів сучасними інформаційними технологіями, широке підключення до мережі "Інтернет" та інтенсивний розвиток дистанційних форм навчання студентів.Третя тенденція - університизація вищої освіти в Україні й процес інтеграції всіх вищих навчальних закладів з провідними у країні й у світі університетами, що зумовлює появу університетських комплексів.Четверта тенденція полягає в переведенні вищої школи України на самофінансування. П'ята тенденція відновлення вищої професійної освіти з урахуванням світових стандартів. Тому спостерігаємо перехід українських ВНЗ в режим дослідницько-експериментальної роботи з апробації нових навчальних планів, освітніх стандартів, нових освітніх технологій і структур управління.Освіта - це наука і мистецтво озброїти людей різного віку знаннями про труднощі і проблеми, з якими їм, імовірно, доведеться зіткнутися, та засобами подолання труднощів і розв'язання проблем. Вищого рівня професійної освіти — творчої майстерності — неможливо досягти без загальної гуманітарної освіти і без інноваційних підходів до розв'язання будь-яких проблем (соціально-економічних, виробничо-технологічних, економічних та ін.). Орієнтація на ці стратегічні напрями прийнятна, але консерватизм, властивий вищій школі, перешкоджає рухові вперед.Головна мета інноваційної освіти — збереження і розвиток творчого потенціалу людини. Проте сьогодні недостатньо творчості та проектування. Освіту потрібно сприйняти як загальнолюдську цінність. Для цього насамперед необхідно зробити так, щоб вона розвивала гармонійне мислення, побудоване на поєднанні внутрішньої свободи особистості та її соціальної відповідальності, а також терпимості до інакомислення.Сьогодні мисляча людина зобов'язана спостерігати, аналізувати, вносити пропозиції, відповідати за ухвалені рішення й уміти долати конфлікти й суперечності. А для цього вона повинна мати культуру, багатокритерійну установку розв'язання завдань, а також розуміти, що ніхто не може претендувати на істину в останній інстанції і жодну теорію не можна вважати універсальною і вічною.Отже, головний принцип інноваційної освіти полягає в тому, що вона скерована на формування світогляду, основаного на багатокритерійності рішень, терпимості до інакомислення й відповідальності за свої дії.Принцип розвитку — розвиток міждисциплінарних зв'язків, формування системи узагальнених понять — передбачає таку організацію інформаційного простору знань, яка дозволила б науці уникнути роздроблення й вузької спеціалізації.І ще один принцип — принцип поліхромантичності мислення, або "бінокулярності інтелектуальної діяльності". Цільове призначення цього принципу подібне до призначення бінокулярного зору.

60. Ма́сова культу́ра — культура, популярна серед широких верств населення в даному суспільстві та переважно комерційно успішна, елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії,одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, у спорті і літературі) — контрастуючи з «елітарною культурою».Еліта́рна культу́ра— культура, що ґрунтується на існуванні специфічних форм мистецтва, зрозумілих лише невеликій групі людей, які мають досить високий інтелектуальний рівень, відповідні духовні запити, особливу художню сприйнятливість.Масова культура як явище має право на існування, але проблема в тому, що в Україні вона переважно не є українською. На відміну від елітарної, те, що можна назвати масовою українською культурою, ще досі не є емансипованим від російської масової культури. Як це було і в ХІХ, і в ХХ століттях, масова культура в Україні розвивається в рамках імперського контексту, майже не творячи власного. Елітарна культура, за словами промовця, не має такої проблеми: вже починаючи від творів модерністів, чітко простежується її окремішність, її спроможність задовільнити потреби власної освіченої публіки.Якщо елітарна культура більше тяжіє до західних зразків, на їх ґрунті пропонуючи власні нові жанри й методи, масова культура лише переймає те, що пропонує східний сусід, в тому числі й мову, якою її творять. «На жаль, реалії такі, що українська культура існує великою мірою як культура меншини. Тому на рівні масової вона живиться домінантними зразками, які поглинають всі спроби витворити власну культуру такого типу», – сказав пан Рябчук. Проте публіцист вважає, що масова українська культура ще має шанс на розвиток – разом із розвитком та становленням питомо українського середнього класу, який і буде споживачем культурного продукту такого роду.

61. У всі часи існувало розшарування суспільства на різні класи. На бідних і багатих, на розумних і безграмотних, на буржуазію і пролетаріат, але за весь час існування суспільства ніколи не спостерігалося такого яскравого і насиченого розшарування молоді. Як дивно б це не звучало, але кого зараз тільки немає? Панки, готи, емо, фріки, растамани...Існує безліч молодіжних субкультур, як і безліч стереотипів про те, що субкультура - це обов'язково погано. Свідчення тому, що половина безграмотних у цій справі людей вважають, що всі неформали ( люди з різних субкультур) є божевільними сектантами. Давайте ж спробуємо знайти плюси і мінуси кожної субкультури, щоб насамперед розуміти їх як людей.Репери і хіп-хоп ериВсім відомі і знайомі люди. Вони носять широкий і вільний одяг, більшість захоплюється баскетболом, бітбоксом і, звичайно, написанням репу. Плюси: людина-репер не лише займається спортом (що вже є плюсом), вона проявляє себе творчо. А прояв таланту завжди спричинює зростанню особистості.Мінуси: все ніби добре, але є така підтечія як «Ганста». Ось саме тут «в моді» агресивний стиль поведінки. Такі люди можуть володіти вогнепальною зброєю, оскільки вважають, що світ жорстокий, і лише вони самі можуть себе захистити. Вони вважають себе за королів і не визнають нікого і нічого вище за себеГоти-Упізнати таких людей не складе жодних труднощів. Гот обов'язково одягнений у чорне і в нього обов'язково мармурово-біла шкіра. Проте сенс життя готів – ця сама готика – як кут сприйняття життя, а зовсім не культ смерті. Готика – явище естетичне, а похмурі образи - не більше ніж епатаж. Безглуздо шукати сенс життя в смерті – його там немає. Смерть - це нагадування, привід прагнути до життя.Плюси: як правило, готи - це люди, які шукають натхнення, а значить творчі люди. І їх захоплення даною субкультурою ніщо інше, як просто спосіб насититися енергією. А їх вигляд (нехай навіть він декого лякає), це просто відповідь, створена на противагу нічого не вартому гламуру, в якому за картинкою порожнеча. Мінуси: тут так само є небезпечні підтечії. Існують сатаністи. Їх ідеологія – ідеологія епатажу і бунт проти церковнотрадиціоналістської системи. Саме люди з такої субкультури можуть піти на осквернення церковних предметів, жертвопринесення та інші дії, засновані на поклонінні сатані.СкінхедиЦе неофашистські молодіжні угрупування закритого типу. Проповідують культ сильної особи, расизм, шовінізм, культ чорної магії, систематично займаються фізичною підготовкою. Не приховують своїх поглядів. Вітанням є витягнута вперед рука. Часто на чолі такого молодіжного угрупування стоїть доросла людина з профашистськими поглядами.Плюси: звичайно, справжнім плюсом це не назвеш, але ідея скінхедів - тільки сильні можуть жити. Отже, потрібно бути сильним, і не лише тілом, але і духом. Саме це прагнення з натяжкою можна назвати позитивним.Мінуси: мінусів набагато більше. Свою ідею вони сприймають дуже буквально. Саме за скінхедами дуже часто помічаються напади безпричинної агресії по відношенню до інших людей. Вони абсолютно не бояться убити «не свого», і навіть в деякій мірі прагнуть до цього. Растамани -Із їхньої точки зору, можна: любити людей, палити траву, байдикувати, осягати сенс життя, розповідати іншим про растафарі, філософствувати, грати на барабанах, боротися з Вавілоном, носити дреди і слухати реггі; не можна: їсти свинину, молюсків, сіль, оцет, рибу без луски, коров'яче молоко, палити тютюн, пити ром і вино, носити речі з чужого плеча, їсти приготовану іншими їжу, грати в азартні ігри, торкатися мертвих, проповідувати негідним.Плюси: досить спокійна культура і нешкідлива для суспільства. Як кажуть «чим би дитя не тішилося.» Мінуси: по суті, їх заняття - це неробство, така людина навряд чи стане кимось великим у соціальному житті.Ролевики.Це люди, які люблять грати за сценарієм. Вони можуть поставити свою улюблену книжку як спектакль і жити так довгий час. По суті все те ж саме як при зйомках фільму, тільки без камер.Плюси: тільки розвинені люди в інтелектуальному плані стають ролевиками. Вони обов'язково освічені, начитані, і вельми інтелігентні і миролюбні.Мінуси: є небезпека «загратися» за тим або іншим сценарієм і вже не вийти з ролі. При таких ситуаціях людина просто вибивається з суспільства.Фріки-Люди, які люблять яскраво одягатися і поводитися, привертати до себе увагу. Тут і яскраві кольори одягу, і тату і різний пірсинг. По суті, ці люди не лише яскраво виглядають, вони і яскраво мислять. Зазвичай такі люди - це співаки, письменники, композитори. Взагалі, знову люди творчої натури. Фрік-культура – це культура сміливих і абсолютно відв'язних людей.Плюси: немає ніякого негативного ставлення до світу і до «не своїх». Немає нічого такого, проти чого вони вороже виступають.Мінуси: саме їх свобода є їх головним мінусом. Вона дає їм все, тоді як на них самих неможливо вплинути ззовні, тобто якщо поки це нешкідливо і весело, то хто знає, в що це виллється потім… І ніхто їх не зможе зупинити…Металісти, рокери-Їх зовнішній вигляд зухвало агресивний: чорний одяг з великою кількістю металу, зображенням черепів, крові, написом "сатана" англійською мовою. Хоча одяг чистий, охайний. Класичні металісти носять вузькі чорні джинси, заправлені у високі черевики або «козаки», шкіряні куртки з косою блискавкою - "косухи", "косовороти", сережки в лівому вусі, персні із зображенням черепів або інших чорних магічних символів (пентаграма, скелет і т. д.) Але їх зовнішня агресивність і похмурість найчастіше є засобом епатажу оточуючих людей. Ті, яким за 25 років, займаються серйозною роботою, як правило, миролюбні, хоча інколи можуть побешкетувати разом з тими, хто молодший.Плюси: як правило, люди вельми цікаві і не замкнуті в своєму маленькому світі. Для них це всього лише спосіб провести час.Мінуси: надмірний алкоголь і агресія на їх «залізних друзях» - крутих мотоциклах, можуть привести до аварій і інших ситуацій, пов'язаних з алкоголем.Панки-Їх можна відразу впізнати по ірокезові на голові. Часто носять чорні шкіряні куртки, люблять пірсинги. В їх стилі завжди присутня неохайність і недбалість. Грубий жаргон, близький до жаргону "зони". Поведінка непристойна. Багато хто з них вживає наркотики, спиртні напої, токсичні речовини.Плюси: може вони і є, але збоку їх не видно.Мінуси: там, де з'являються панки, - бійки, грабунки, насильство з метою наруги над особистістю.Емо -За традиційну зачіску емо вважається косий, рваний чубок до кінчика носа, що закриває одне око, а ззаду коротке волосся, що стирчить в різні боки. Перевага віддається жорсткому прямому чорному волоссю. У дівчат можливі дитячі, смішні зачіски — два маленькі хвостики, яскраві заколочки — сердечка з боків, бантики. Часто емо-кіди проколюють вуха або роблять тунелі. Окрім того, на обличчі емо-кіда може бути пірсинг (наприклад в губах і лівій ніздрі, бровах, переніссі). Їх легко можна впізнати по кольорах в одязі: рожевий і чорний. Плюси: якщо не рахувати їх емоційність, то цілком мирний і тихий народ. Не налаштовані вороже і не хочуть поневолити світ.Мінуси: прагнення до переживання яскравих і чистих емоцій і їх вираженню — головне правило для емо. Їх відрізняє: жадання самовираження, протистояння несправедливості, особливе, чутливе світосприйняття. Отже все це може привести до нервового зриву і до проблем у подальшому житті.На сьогоднішній день ця субкультура зникла.

62. У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — XX ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, витоки яких сягають культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

63. Серед багатоаспектності та поліваріантності перебігу процесів глобалізації однією з головних ознак, що характеризують дане явище, є посилення інформаційно-комунікаційних зв’язків, детерміноване значним розвитком новітніх технологій. Збільшення інформаційних мереж і каналів зв’язку відіграє пріоритетну роль у формуванні єдиного всесвітнього глобального соціокультурного простору. Саме завдяки інформаційним технологіям новітніх медіа-систем стає можливим створення потужного однорідного інформаційного середовища, а численні комунікаційні мережі (в тому числі й автономні носії інформації) стають головними каналами масової трансляції та репродукування не лише будь-якої інформації, але й культури в цілому (як масово - популярного штибу, так і зразків високого мистецтва). Очевидно, що за доби тотальної поінформованості та масових комунікацій стає неможливим існування творів культури й мистецтва поза трансляційними каналами. Це, в свою чергу, сприяє якнайбільшому їхньому поширенню та робить доступними для великої аудиторії, не вимагаючи при цьому вузькоспеціалізованої підготовки для сприйняття.Комунікаційні мережі створюють глобальний простір для діалогу та взаємодії різних культур. Разом з тим спостерігається й культурна експансія масових зразків західної культури. З огляду на це, актуальним постає питання збереження національно-культурної ідентичності та її значимість в контексті загальноцивілізаційної глобалізації. Головною метою пропонованого дослідження є виявлення особливостей трансформування національно-культурної ідентичності в умовах засилля масової культури. Це передбачає визначення сутнісних рис національно-культурної ідентичності та прослідкування динаміки трансформацій під впливом дії масової культури, тиражованої через комунікаційно-трансляційні мережі.

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Файл

Istoria_Voprosy_49-63.doc

Istoria_Voprosy_49-63.doc
Размер: 162.5 Кб

.

Пожаловаться на материал

Розвиток художньої літератури в 20-х роках. Модернізм. Авангардизм. Українізація. Соціалісти́чний реалі́зм. Постмодерні́зм. Опозиційний рух, що існував в УРСР. Після революції літературний процес. Українська література останніх десятиліть. Реформування системи вищої освіти в Україні. Масова культура. Народна культура.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Правовые основы деятельности социального педагога

Тестовые проверочные задания текущего контроля и промежуточной аттестации

Класифікація радіаційних аварій

РНО (радіаційно-небезпечний об’єкт) - об’єкт, під час аварій та руйнувань на якому можуть відбутись масові радіаційні ураження людей, тварин, рослин.

Управление риском

Тема семинара: Управление риском. График возможностей риска. Выявление и оценка риска в проекте. Выявление источников риска. Анализ и оценка риска. Реакция на риск. Переадресация риска. Участие в рисках. Риски затрат. Риски защиты цен. Ответственность за проектные риски. PERT и PERT-моделирование

Процесс исследования конфликта

Под эволюцией конфликта понимается одна из основных категорий анализа конфликта. Психолог должен постоянно обращаться к практике. Логика процесса исследования конфликта. Методологические принципы психологии конфликта. Психология.

Игры на повышение сплоченности группы

Щепка на реке. Проводник. Слон. Паровозик. Угадай, кого нет. Ассоциации. Колдуны в деревне. Крокодильчики. Красные, синие, зелёные. Йоги. Коллективная сказка

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok