Програма державного екзамену з Історії зарубіжної літератури

Міністерство освіти і науки України

Східноєвропейський національний університет

імені Лесі Українки

ПРОГРАМА

державного екзамену

з історії зарубіжної літератури

для студентів

освітньо-кваліфікаційного рівня

6.020303 – «бакалавр»

(спеціальність: «Українська мова та література»)

Луцьк – 2015

Затверджено на засіданні ради Інституту філології та журналістики (протокол №  від  травня 2015 р.).

Затверджено на засіданні кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури (протокол № 10 від 6 травня 2015 р.).

Укладачі:

Балабуха Н. В. 

Головій О. М.

Кицан О. В.

Колошук Н. Г.

Лавринович Л. Б.

Левчук Т. П.

Марченко Т. М.

Моклиця М. В.

Соколова В. А.

Пояснювальна записка

Історія зарубіжної літератури – літературознавча дисципліна, яка має на меті скласти цілісне уявлення про особливості світового літературного процесу від Античності до періоду другої половини ХХ століття.

Програма передбачає вивчення найважливіших проблем літературного життя історико-літературних епох. Вона має на меті з’ясувати найважливіші історико-культурні та літературно-естетичні проблеми світового літературного процесу, розкрити своєрідність конкретно-історичних умов літературних епох, дати характеристику основним літературним напрямам, охарактеризувати творчість найвизначніших митців зарубіжної літератури.

Програма передбачає врахування міжпредметних зв’язків з курсами теорії літератури, історії української літератури, загальної історії та історії філософії, історії культури.

Завдання курсу:

● сформувати поняття про цілісність, динаміку, своєрідність національних літератур у світовому літературному процесі;

● знати особливості творчої індивідуальності найвідоміших митців зарубіжної літератури;

● розуміти закономірності виникнення, існування і розвитку всіх напрямів, течій та стильових тенденцій; їхню взаємодію у процесі поглибленого аналізу ідейно-естетичних позицій письменників та всебічного вивчення художньої своєрідності окремих творів;

● засвоїти теоретичні поняття, фактичні відомості з історії зарубіжної літератури;

● навчитися аналізувати ідейно-художні особливості літературних творів;

● виробити навички текстуального аналізу з урахуванням світового контексту літературного явища.

Вимоги до знань та умінь студентів

Студенти повинні знати:

  •  основні етапи розвитку зарубіжної літератури;
  •  стильові тенденції літературних епох;
  •  основні етапи життєвого та творчого шляху визначних авторів;
  •  сюжет, особливості композиції, системи образів визначних творів світової літератури вказаного періоду; 
  •  жанрові та стильові особливості творів;
  •   специфіку основних методів літературознавчого аналізу.

Студенти повинні вміти:

  •  відрізняти різні методики історико-літературного й порівняльного аналізу;
  •  розробляти його варіанти для вивчення конкретного літературного матеріалу в зіставленні з інонаціональним та враховуючи світовий контекст;
  •  обґрунтовувати самостійну думку з приводу прочитаного, узагальнювати вивчений матеріал, робити аргументовані висновки;
  •  критично оцінювати та використовувати здобутки сучасної теоретичної літературознавчої науки.

АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

Значення античної літератури в історії світової культури

Антична культура як передумова подальшого розвитку світової літератури та мистецтва. Античний гуманізм, піднесення людської краси. Філософія, держава, право. Сюжети, образи, жанри, поетичні розміри, породжені античністю, їх інтерпретація в світовому літературному процесі.

Античне суспільство і його місце в історії людства. Основні історичні етапи культурного і літературного розвитку античного суспільства: архаїчний (долітературний – до середини ІХ ст. до н. е.; гомерівський – до VІІ ст. до н. е.), класичний (післягомерівський – VІІ–VІ ст. до н. е.; аттичний – V–ІV ст. до н. е.), елліністичний (кінець ІV–ІІ ст. до н. е.), римський (середина ІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.). Проблематика і жанрові форми, що переважають на кожному етапі.

ДАВНЬОГРЕЦЬКА ЛІТЕРАТУРА

Долітературний період античної літератури

Міфологічний зміст грецької літератури. Міфологічне світосприйняття як особлива стадія у процесі художнього осмислення світу. Античний міф як універсальна світоглядна та трансформаційна система. Міфологія в історичному розвитку (хтонічна міфологія, фетишизм, анімізм, антропоморфізм, героїзм, деміфологізація). Цикли міфів (грецька космогонія, теогонія, троянський, фіванський цикли, міфи про подвиги Геракла, похід аргонавтів за золотим руном, міфи про Тезея, Персея, перетворення тощо). Функціонування міфів у літературному процесі.

Поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея».

Міфологічна основа поем «Іліада» та «Одіссея», їх пізніший запис та літературна обробка. Сказання про Троянську війну, його історичні та міфологічні елементи.

«Іліада» – військово-героїчна поема, розгортання сюжету про гнів Ахілла на основі лінійної композиції. Жанрові та композиційні особливості «Одіссеї», пригоди головного героя. Стиль гомерівських поем (гекзаметр, ретардація, пластичність, ретроспекція, повторення, порівняння, епітети, двоплановість, монологи, зображення переживань). Гомерівське питання. Кіклічні поеми. Пародійний епос «Батрахоміомахія». Гомерівські гімни.

Дидактичний епос. Творчість Гесіода

Повчальна та пізнавальна мета, виховний характер, структура поеми «Роботи і дні». Головний конфлікт – руйнування родових відносин, фабула – судові справи з братом. Панорама селянського життя та гімн селянській праці. «Теогонія» – поетична спроба класифікувати давньогрецьку міфологію.

Давньогрецька лірична поезія. Історичні умови виникнення лірики. Види лірики.

Декламаційна лірика: джерела, види (елегії та ямби). Героїко-патріотична елегія (Тіртей, Солон, Каллін, Сімонід), філософсько-моралізаторська елегія (Феогнід), любовна елегія (Мімнерм). Ямби Архілоха, ідея міри, поміркованості, розумної середини в його елегіях.

Мелічна лірика: джерела, види (монодична та хорова). Суспільні та інтимні мотиви лірики Алкея. Сапфо – перша поетеса античності, тема кохання як глибоко індивідуального почуття. Анакреонт – класичний співець кохання. Анакреонтична поезія. Хорова лірика. Аріон та Івік  – напівлегендарні постаті грецької поезії. Піндар – автор урочистої лірики. Вакхілід – співець переможців у різноманітних змаганнях. Жанрові форми меліки (епіталама, гіменей, сколій, енкомій, парфеній, ембатерій, пеан, дифірамб, гімн).

Грецька трагедія, її походження, зв’язок з народними святами на честь бога Діоніса. Арістотель про драму

Особливості естетики античної трагедії, зв’язок з міфом. Зовнішня структура трагедії (пролог, парод, епісодій, стасіми, ексод). Роль хору у розвитку дії, актор і його перевтілення.

Походження й особливості давньогрецького театру.

Грецький театр, його частини: театрон, орхестра, скене. Обладнання, технічні засоби. Організація вистав.

Есхіл – драматург епохи становлення афінської рабовласницької демократії. Проблематика його трагедій: людина і світ, моральний обов’язок людини перед державою, вина і відповідальність. Новаторство Есхіла. Ранні трагедії: «Прохачки», «Перси», «Семеро проти Фів». Апологія Афін та світового порядку в трилогії «Орестея». Міф про Прометея і його інтерпретація Есхілом у трагедії «Прометей закутий». Прийоми трагічного мовчання та нагнітання жаху на сцені.

Софокл – драматург епохи розквіту афінської рабовласницької демократії і початку її занепаду. Беззастережне виконання волі богів як вища мудрість для людини – ідея трагедій Софокла («Едіп-цар», «Едіп у Колоні», «Електра», «Аякс»).

Людина і суспільство – основна проблематика трагедій Софокла. Трагедія «Антігона»: проблема особистості і держави. Особливості поетики трагедій Софокла: закінчена самостійність трагедій в трилогії, зображення внутрішнього світу людини, складна і стрімка дія, збільшення діалогічних партій з введенням третього актора, роль хору як виразника суспільної думки.

Евріпід – драматург епохи кризи афінської рабовласницької демократії. Конфлікт між суспільним і особистим в житті людини, різне вирішення цього конфлікту («Медея», «Іполіт», «Іфігенія в Авліді»). Психологічне новаторство.

Особливості поетики Евріпіда: зниження ролі хору, скорочення його партій, прояв почуттів героїв в їхніх монологах, в партіях хору, наближення мови трагедії до розмовної, вирішення сценічного конфлікту за допомогою «бога з машини». Поняття трагічного катарсису.

Давньогрецька комедія. Творчість Арістофана

Проблема походження давньої аттичної комедії. Джерела комедії. Структура комедії: пролог, парод, епісодії, агон, парабаса, ексод. Клоунада, яскравість костюмів, специфіка комедійної мови.

Арістофан – «батько» комедії. Проблематика комедій, пов’язана з долею афінської демократії (права народу, війна і мир, суспільне життя полісу). Комедія «Вершники» – політичний памфлет, сатира на демагогів. Проблема війни і миру в комедії «Лісістрата».

Засудження Сократа та софістичної системи навчання й виховання в комедії «Хмари». Комедія «Жаби» – відображення літературних поглядів автора.

Особливості естетики комедій Арістофана: чіткість і послідовність авторської позиції, гіперболізація та узагальнення соціальної характеристики. Особливості поетики: хор і його активна роль у дії, маски-карикатури на відомих політичних діячів; мовні засоби створення комічного ефекту.

Розвиток давньогрецької прози. Історіографія. Ораторська проза. Філософська проза

Класичний період історіографії: Геродот, Фукідід, Ксенофонт. Поєднання історичного і документального матеріалу, критичної думки та політичного аналізу із міфологізацією історичного процесу.

Найвизначніші давньогрецькі філософи, представники античного ідеалізму та матеріалізму – Платон і Арістотель. Роль мистецтва у творах Платона. Ствердження основних принципів реалізму у «Поетиці» Арістотеля. Поняття мімезису, катарсису, перипетії.

Ораторська проза, Демосфен, Ісократ. Захист демократичного ладу і політичної незалежності старих міст-полісів, «Філіппіки» Демосфена. Красномовство політичне, судове, епідектичне. Виразні риторичні засоби, стилістична довершеність промов, діалогів.

Елліністична література

Особливості літературного процесу в добу еллінізму. Переакцентування уваги на проблеми особистого життя людини.

Походження нової аттичної комедії. Родинно-побутова комедія Менандра. Комедії «Третейський суд» («Полюбовний суд») та «Відлюдник» («Мізантроп, або похмура людина»): історична основа та ідейний зміст.

Александрійська поезія. Каллімах – поет та вчений-бібліограф. «Записки», «Початки» («Етна»), «Гекала», «Ямби». Феокріт – творець ідилії та засновник буколічної поезії.  Прибічники великих поетичних форм – Аполлоній Родоський та Антіфан. Поема Аполлонія Родоського «Аргонавтика».

Формування жанрів – повість, роман, оповідання. Лонг – любовно-психологічний роман «Дафніс і Хлоя». Плутарх – творець жанру художньої біографії.

ДАВНЬОРИМСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Римська міфотворчість, історичні легенди, народна поезія. Перші римські письменники – Лівій Андронік, Гней Невій, Квінт Енній.

Театр і драматургія Давнього Риму

Жанрові форми: сатура, мім, ателлана, паліата, тогата, претекстата.

Тіт Макцій Плавт – комедіограф римського плебсу. Світоглядні та естетичні засади творчості Плавта. Засоби комізму: буфонада, жарти, дотепи, каламбури, комічні сварки, загострення характерної риси персонажа, пародіювання, qui pro quo, невпізнання тощо. Герої-типи. Перевага в зображенні зовнішнього над внутрішнім.

Комедія «Скарб». Відображення зростання соціального антагонізму.

Комедія «Хвалькуватий воїн» – сатира на римські завойовницькі походи. Переосмислення ідеалу воїна (воїн-громадянин і найманець).

Народні джерела комедій Плавта. Використання прийому контамінації. Романізація грецьких п’єс. Значення Плавта у світовій драматургії.

Публій Теренцій Афр. Особливості творчості. Комедії «Свекруха», «Брати». Дидактична спрямованість, моралізаторська сентенційність, відверті ораторські прийоми.

Римська поезія

 

Гай Валерій Катулл. Неотерична поезія, творчість Катулла. Інтимно-психологічна глибина віршів до Лесбії. Епіграми, композиційні особливості епілія «Весілля Пелея і Фетіди». Вплив творчості Катулла на корифеїв римської поезії – Вергілія, Горація, Овідія.

Тіт Лукрецій Кар. Філософська поема Лукреція «Про природу речей». Провідні ідеї поеми: вічність матерії, атомістична теорія, нескінченність Всесвіту, діалектичний зв’язок життя і смерті, смерть тіла викликає смерть духу і душі, безперервний розвиток людського суспільства. Філософія Епікура як світоглядна основа поеми.

Римська література періоду становлення імперії (або «віку Августа)

 

Публій Вергілій Марон. Ранні твори Вергілія – «Буколіки» і «Георгіки». Їхній зв’язок з творами Феокріта і Гесіода, відображення в них римської дійсності. Міфологічна основа, відгуки реального життя. ІV еклога – привід для репутації Вергілія як «християнина до Христа».

 

Поема «Енеїда» – літературний героїчний епос. Її ідейно-політичні та етико-естетичні засади. Ідея Риму – володаря світу. Еней як ідеал римської доблесті.

Свідома орієнтація на Гомера у поетиці твору: структура героїчного характеру, збереження зовнішньої близькості композиції (мотиви, деталі сюжету), дія у двох планах, єдина переважаюча риса в характері героя.

Своєрідність поеми Вергілія: спрямованість у сучасність, динамізм дії, вияв особистості автора, психологізм, новелістичний характер пісень. «Енеїда» і українська література.

Квінт Горацій Флакк. Відображення у поезії Горація протиріч римського суспільства: оспівування Августа і відданість республіканським принципам.

«Сатири». Відсутність соціально-політичної спрямованості, засудження особистих вад. «Оди». Вияв особистого «я» письменника, його ставлення до життя. Політична тема (засудження громадянської війни, оспівування Августа), моралізаторська (громадянська війна як наслідок падіння моралі), любовна.

«Послання». Листи як літературний жанр. «Послання до Пізонів» («Наука поезії») – літературний маніфест доби Августа.

Переосмислення теми «Пам’ятника» у творчості О. С. Пушкіна та М. Рильського.

Публій Овідій Назон. Ставлення Овідія до ідеології принципату.

Перший період творчості («Любовні елегії», «Послання героїнь», «Мистецтво кохання», «Засоби від кохання»). Схильність до декламаційної та риторичної розробки теми, що не виключає психологізму деталей. Звернення до міфу як художній засіб. «Послання героїнь» – дегероїзація високого міфу і спроба створення психологічного портрету.

Другий період творчості. Історико-поетичний коментар до римського календаря – «Фасти». «Метаморфози», світоглядні і естетичні засади твору. Тема перетворень та її зв’язок з народною поезією та міфологією. Тематико-композиційне об’єднання міфів філософсько-естетичною ідеєю незнищуваності, вічності всього сущого.

Третій період творчості. «Скорботні елегії», «Послання з Понта». Щирість і глибина почуттів, поетична індивідуальність інтонації.

Загальна характеристика літератури пізньої імперії

Луцій Анней Сенека. Моральна проблематика та ідеали стоїчної філософії в «Моральних листах до Луцілія». Декламаційний стиль трагедій Сенеки. Статичність характеру та гіпертрофовані пристрасті героїні драми «Медея». Сатира «Огарбузлення».

Гай Петроній Арбітр – арбітр елегантності та витонченості. Сатирична спрямованість роману «Сатирикон» Петронія. Трімальхіон – втілення вульгарності в поєднанні з претензіями на шляхетність.

Найвидатніший майстер античної епіграми – Марк Валерій Марціал. Тематична і метрична різноманітність сатир та епіграм. «Про видовища», «Частування», «Гостинці». Поєднання критичного характеру та ліричності в епіграмах. Дотепність, влучність, невимушеність оповіді.

Децім Юній Ювенал. Сатирична творчість Ювенала. Нещадна сатира та гнівне викриття різних сторін римського життя у творах Ювенала. Побудова сатир за законами ораторського мистецтва.

Луцій Апулей. Роман Апулея «Золотий осел, або Метаморфози» – еротико-авантюрний та містико-повчальний за своєю ідейною концепцією твір. Своєрідність композиційної побудови. Міфічна казка про Амура і Псіхею.

Функціонування античних сюжетів та образів в українській літературі.

Значення античної літератури для процесу подальшого розвитку світової культури. Античні мотиви в історії української літератури. Вічні образи в інтерпретації українських письменників. Українські переклади творів грецької та римської літератур. Майстри перекладу.

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Християнство як основа епохи Середньовіччя. Розвиток культури в період раннього Середньовіччя (V–Х ст.). Видатні християнські мислителі (Тертуліан, Оріген, Георгій Богослов, Св.Августин) про християнські духовні цінності. Роль монастирів у розвитку культури. Хрестові походи і взаємодія зі східною культурою в період пізнього Середньовіччя (Х–ХІV ст.). Роль Біблії в становленні гуманітарних наук. Переклади Біблії. Апокрифічна та житійна література. Література латинською мовою, народними мовами. Переоцінка здобутків епохи Середньовіччя у пострадянський період.

Жанри античної літератури, їх вплив на розвиток жанрової системи Середньовіччя. Вплив Біблії на розвиток жанрів. Епічні, ліричні та драматичні жанри. Героїчний епос та його корені, міф, фантастика, історичні події в структурі епосу. Колективне авторство, записування текстів. Жанрові характеристики, національна специфіка. Поетизація подвигів, прославлення героїзму як змістова парадигма. Кельтський епос, ісландські саги. Англійський героїчний епос «Беовульф». Французький епос, «Пісня про Роланда», її художній світ. Іспанський епос. Реконкіста як тема героїчного епосу. «Пісня про мого Сіда», поетика. Німецький героїчний епос, «Пісня про Нібелунгів» та її художні особливості.

Жанри середньовічної лірики. Поезія трубадурів і вагантів. Особливості ліричного самовираження в добу Середньовіччя. Народна та літературна традиції. Поезія Піренейського півострова, арабська, єврейська, іспанська та португальська поезія. Провансальська поезія трубадурів. Елеонора – королева трубадурів. Вплив трубадурів на формування італійської (dolce stile novo, петраркізм), німецької (творчість міннезінгерів, поетична королівська династія Штавферів), англійської, французької та ін. національних поетичних традицій. Поезія вагантів. Збірник «Карміна Бурана», поетика пам’ятки. Жанри балади, пісні, серенади, альби, пасторалі, канцони, сонета в лицарській поезії та поезії вагантів.

Розвиток лицарської культури ХІІ–ХІІІ ст. в умовах хрестових походів. Лицарство як прошарок суспільства, лицарство як явище культури. Культ Прекрасної Дами. Лицарський куртуазний роман. Цикл романів про короля Артура, його кельтське походження. Творчість Кретьєна де Труа (романи у віршах «Івейн, або Лицар лева», «Ланселот, або Лицар Візка», «Персеваль, або Повість про Грааль», Марії Французької («Окассен і Ніколетт»), Томаса Мелорі («Смерть Артура»). «Роман про Трістана та Ізольду», казкові і пригодницькі елементи, мотив нездоланного кохання. Сюжети та образи лицарської літератури в культурі та літературі нового часу. «Ізольда Білорука» Лесі Українки як українська рецепція традиційного сюжету.

Роль Флорентійського відродження у культурі Середньовіччя. Поєднання античної спадщини з культурою Середньовіччя у творчості Данте, Петрарки, Боккаччо.

Данте Аліг’єрі (1265–1321)

Італія в період пізнього Середньовіччя, на межі ХІІІ–ХIV ст. Боротьба ґвельфів (монархістів) і гіббелінів (прихильників папи). Життєвий шлях Данте. «Божественна комедія» (1307–1321) як видатний твір епохи. Біографічні аспекти змісту. Біблійна міфологія як джерело поетики. Структура твору, цифри 3, 7, 10 як основа містичної символіки. Данте, Беатріче, Вергілій як головні герої твору. Розміщення персонажів у «Пеклі», «Чистилищі» і «Раї». Стильові особливості (чотири способи прочитання твору на прикладі алегорії «поетові у лісі перетнули шлях лев, вовчиця, пантера»).  Вплив твору на подальший розвиток європейської літератури. «Божественна комедія» як літературний канон. Сучасне бачення твору.

«Нове життя» (1292) Данте і течія «dolce stil nuovo» в європейській поезії. Вплив поезії трубадурів на формування поетичної традиції італійською мовою (новий солодкий стиль). Традиція лицарського оспівування кохання у поезії Брунетто Латіно, Гвідо Кавальканті, Гвідо Гвініцеллі італійською мовою. Біографічна основа збірки «Нове життя». Елементи оповіді у ліричному монолозі. Образ Беатріче, образ ліричного героя. Розвиток жанру сонета і канцони у збірці.

Франческо Петрарка (1304–1374)

Життєвий шлях Франческо Петрарки в історичних обставинах Італії (зокрема, Флоренції) першої половини ХІУ ст. Політична діяльність. Світогляд.  Християнство та античність у світогляді та естетиці Петрарки. Філософські трактати «Mea sekretum», «Про зневагу до світу», «Про усамітнене життя», «Про чернече дозвілля», «Про засоби супроти будь-якої фортуни», епістолярій. Лірика, присвячена донні Лаурі. «На життя мадонни Лаури», «На смерть мадонни Лаури». Календарний рік як основа міфології збірки (6 квітня – день зустрічі і смерті через 21 рік). Античні образи. Мотив Аполлона і Дафни. Поетика сонету «два катрени і дві терцини». Вплив поезії Петрарки на розвиток європейського поетичного канону («петраркізм» у Франції ХVІ ст.: творчість «Плеяди» і П’єра Ронсара, вплив на поезію В.Шекспіра, романтиків і «Парнасців»).

Джованні Боккаччо (1313–1375)

Життєвий і творчий шлях Джованні Боккаччо в контексті епохи Флорентійського відродження. Стосунки з Данте (перший біограф) і Петраркою. Подолання традицій куртуазної літератури, вплив Античності («Ф’єзоланські німфи» та «Метаморфози» Овідія) і Середньовіччя. «Ф’яметта» (1344) як перший психологічний роман в європейській літературі. «Декамерон» (1349–1351) та його значення в історії літератури. Антиклерикальні та антифеодальні мотиви «Декамерона», елементи утопії та реалізму. Джерела сюжетів, різноманітність тематики новел. Книга «Декамерон» Д. Боккаччо як цілісний твір. Формальна єдність книги: функція авторського слова як обрамлення (вступ про чуму у Флоренції,  післямова як діалог з читачами), роль гасел в оповідях кожного дня, система персонажів-оповідачів (троє чоловіків, сім жінок) тощо. Дидактизм книги як основа змістової цілісності. Вплив «Декамерона» на розвиток італійської та європейської новели. Своєрідність перекладу «Декамерона» українською мовою М. Лукашем.

Джефрі Чосер (1340–1400)

Англія ХІV ст., наслідки Столітньої (1337–1453) війни з Францією. Життєвий шлях Джефрі Чосера від королівського пажа до видатного поета. Вплив «флорентійців» (Данте, Петрарка, Боккаччо) на еволюцію творчості («Легенди про уславлених жінок» як наслідування «Легенд про добрих жінок» Бокаччо тощо). Ренесансне спрямування «Кентерберійських оповідей». Структура книги, перегуки з «Декамероном» (основний прийом, окремі сюжети) і відмінність (психологізм образів, акцент на оповідачах, їх триразова характеристика). Роль автора  у портретуванні 29 персонажів-паломників. Найбільш колоритні персонажі (Батська ткаля, продавець індульгенцій, монахиня, лицар, студент тощо). Вплив ЧосераЁ на подальший розвиток англійського (Шекспір) і європейського психологічного реалізму.

Франсуа Війон (1431–1461?)

Життя і творчість Франсуа Війона. Франція ХV ст. .Легендарність біографії Війона. Злочинний світ, ставлення до матеріальних цінностей. Періоди творчості. Теми і мотиви поезії. Поетика жанру балад. Збірки «Малий заповіт», «Великий заповіт» – сповідь поета, аналіз власної особистості, життєвого шляху. «Балада повішених» як відображення християнського світогляду («рефрен «Моліте Господа за нас»). «Балада поетичного змагання у Блуа» («Від спраги гину біля водограю»), «Балада невідповідностей» як поетика парадоксу і суперечності. Творчість Війона як підсумок Середньовіччя.

ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ

Італійське відродження

Італія як спадкоємниця Римської античності. Історичні умови повернення античних пам’яток культури. Роль папського двору. Реформація, контрреформація, інквизиція. Латинська основа освіти. Італія ХVІ ст. Гуманізм як опозиція до середньовічного аскетизму. Династія родини Медичі в історії Флоренції. Роль міст-держав (Флоренція, Ферара, Генуя) у розквіті культури. Пародія на лицарські романи в поемах Матео Боярдо (1434–1494) «Закоханий Роланд» та Лодовіко Аріосто (1474–1533) «Шалений Роланд». Гіперболізація лицарських подвигів, пародіювання теми кохання (Роланд / Анжеліка). Утопізм як органічна риса гуманістичного світогляду. Томазо Кампанелла (1568–1639), його роль в становленні італійського Відродження. Політичні погляди, світогляд, життєвий шлях. Вплив Томаса Мора на утопію «Місто сонця». Жанрові особливості твору. Ніколо Маккіавеллі (1469–1527) як представник італійського гуманізму, його філософський трактат про досконалість монархічного устрою «Державець».   Життєвий шлях Торквато Тассо (1544–1595), його світогляд (між християнством і гуманізмом), трагічне життя. Тассо як романтичний міф про божевільного поета. Рання лірика, зародження барочного стилю в пізній ліриці. Драматургія Т.Тассо, драма «Амінта». Епічні поеми в творчості Т. Тассо, «Гоффредо», «Визволений Єрусалим». Літературно-критична діяльність Тассо, трактати «Роздуми про поетичне мистецтво», «Роздуми про героїчну поему». Вплив Аристотеля та античної естетики.

Іспанське відродження

Іспанія як могутній колонізатор заморських територій у ХV–ХVІ ст. Географічні відкриття (Америка, Індія), грабунок завойованих територій, економічна криза. Становлення гуманістичного світогляду, боротьба з гегемонією церкви. Особливості іспанського абсолютизму. Селянські повстання. Війна з турками, колонізаційні війни. Вплив східної (арабської) традиції на розвиток іспанської культури. Роль театру. Тірсо де Моліна (1571–1648), філософ, теолог, священик, автор чотирьохсот п’єс. П’єса «Севільський звабник, або Кам’яний гість» як початок літературної теми Дон Жуана.

Лопе де Вега (1562–1635)

Життєвий і творчий шлях Лопе де Вега. Театральна реформа, особливості театральної концепції (трактат «Нове мистецтво створення комедії у наш час»). Жанрові особливості та поетика драм Лопе де Вега. Комедія «плаща і шпаги» як ренесансний варіант лицарського кохання. Новаторство драматургії (віршована форма, інтрига, іронія і дотеп, колорит персонажів другого ряду: слуги героя і служниці героїні тощо). Поетика і проблематика комедій «Овече джерело», «Собака на сіні».

Мігель де Сервантес Сааведра (1547–1616)

Життєвий шлях Сервантеса. Служба у кардинала, участь у війні з турками, поранення, полон, бідність після повернення. Шлях у літературу, драматична творчість. Роман «Дон Кіхот» (1605–1915) як канонічний твір європейської літератури. Рецепція твору, персонажі твору як «вічні» образи. Роман «Дон Кіхот» – новий тип роману. Авторська присутність в романі, автор і головний персонаж (риси автобіографізму). Образ Дон Кіхота та його двоїстість – пародійна постать «книжного лицаря» і збіднілого сільського ідальго, його високі моральні якості. Ідейні переконання Дон Кіхота, «божевілля» як компонент образу. Дульсінея. Санчо Панса. Жанрова своєрідність. Поетика («перший сюрреалістичний твір» – Ортега-і-Гасет).

Відродження в Німеччині та Нідерландах

Особливості Відродження в Німеччині та Нідерландах. Латинська традиція німецького гуманізму. Народні книги про Тіля Уленшпігеля та Фауста. Народний поет Ганс Сакс (1494–1576). Мартін Лютер (1483–1546) і його 95 тез про зловживання владою, лютеранство як рух гуманізму. Бюргерська література і творчість Себастіана Бранта (1457–1521). «Корабель дурнів»: стиль і мова твору. Гуманізм в Нідерландах. Тісний зв’язок ренесансної культури Німеччини та Нідерландів. Життя і творчість Еразма Роттердамського як приклад гуманіста: високий інтелектуалізм, відкритість світогляду, моральні чесноти. Дружба с Томасом Мором. «Похвала глупоті» як твір пародійно-сатиричний. Об’єкт висміювання, позитивна програма (культ розуму). Образ Глупоти. Поетичні засоби твору.

Французьке відродження

Соціально-політичний устрій у Франції на межі XV–XVI ст. Збільшення потягу до знань. Посилення інтересу до античності. Зміцнення культурних зв’язків з Італією. Абсолютна монархія за Франциска 1. Початок політичної реакції у країні. Французька реформація та релігійні переслідування. Релігійні війни. Період передвідродження. Жан Кальвін (1509–1564) та рух кальвінізму. Французький гуманізм. Маргарита Наварська (1592–1549), авторка «Гептамерона» («семиденника», на відміну від «десятиденника» Бокаччо). Юлій Скалігер, автор «Поетики» латинською мовою. Мішель Монтень (1553–1592). Життєвий шлях Монтеня, його світогляд. «Досліди» як видатний твір європейської думки. Концепція людини, психологізм. Монтень як засновник жанру есе. Місце Монтеня в культурному розвитку Європи. Маніфест П’єра Ронсара і Жоакена дю Белле   «Захист і уславлення французької мови», створення об’єднання «Плеяда». Поєднання національного елементу з наслідуванням класичних зразків. Опозиція щодо жанрів середньовічної лірики, плекання жанрів мадригалу, епіграми, оди. Ронсар як співець гедоністичного кохання і чуттєвих насолод.

Франсуа Рабле (1494–1553)

Життєвий шлях Рабле, формування світогляду гуманіста. Місце суспільних, філософських та наукових (медичних) зацікавлень Рабле у його творчості. Історія створення п’яти книг роману «Гаргантюа і Пантагрюель». Історія королівства велетнів як утопія, образ ідеальної монархії. Сатира на папство і соціальне життя сучасників. Острови як алегорії суспільних вад. Жанр (роман) та жанровий різновид (казка-сатира). Зв’язок Рабле з народною творчістю. Засудження схоластики, викриття феодальних війн. Образна система твору – Гаргантюа, Пантагрюель, Панург, монах Жан. Проблематика книги. Фантастика як засіб узагальнення. Багатогранність раблезіанського сміху. Гуманістичні ідеали. Утопія Телемського абатства. Педагогічні погляди Рабле.  Місце митця в літературі Відродження. Рабле як засновник прозової літературної мови.

Англійське відродження

Англія ХV–ХVІ ст. Історичні умови переходу від Середньовіччя до нової епохи. Роль Англії в колонізації Нового світу, формування буржуазії, розвиток промисловості, народні бунти. Переклад Біблії англійською мовою. Рух протестантизму. Оксфордський гурток (Томас Мор, Френсіс Бекон), його роль в поширенні гуманістичних ідеалів. «Досліди» Ф.Бекона як маніфестація матеріалізму. Поєднання  матеріалізму й утопізму. Розквіт драматургії. Кристофер Марло (1464–1593) і його п’єса «Трагічна історія життя і смерті доктора Фауста». Бен Джонсон (1573–1637) і Джон Флетчер (1579–1625) – «шекспірівське» коло драматургів. Томас Мор (1478–1535), його місце в культурі англійського Відродження, освіченість, суспільна і правнича діяльність. Конфлікт з королями (Генріх VІІ, Генріх VІІІ) як причина засудження і страти Мора. «Утопія» як філософський трактат, белетристичні аспекти твору. Жанрові особливості твору. Роль твору у формуванні новочасного утопійного дискурсу.

Вільям Шекспір (1564–1616)

Біографія Шекспіра і «шекспірівське питання». Шекспір як культурний («західний») канон. Періодизація творчості Шекспіра. Театр Шекспіра як полімистецьке явище. Становлення режисерської концепції Шекспіра, розвиток традицій античної драми, жанрове і театральне новаторство. Історичні хроніки про королів Англії (Генріха VІ, Генріх ІV, Річард ІІІ та ін.), відображення в них політичних поглядів Шекспіра (монархічний утопізм).  Комедії Шекспіра («Впокорення норовливої», «Венеціанський купець», «Сон літньої ночі» та ін.), комедійне новаторство. Трагедії Шекспіра («Ромео і Джульєтта», «Отелло», «Король Лір», «Макбет» та ін.), своєрідність шекспірівської трагедії. Психологізм, майстерність характеротворення. Отелло, Дездемона, Яго, Король Лір, Гамлет та інші персонажі як традиційні образи світової літератури. Трагедія В. Шекспіра «Гамлет»: поетика, психологізм образу головного героя. «Гамлет» як п’єса третього (трагічного) періоду творчості. Жанрові особливості (трагедія і п’єса в п’єсі). Роль сюжетних відгалужень (навчання акторів Гамлетом, сцена на кладовищі. Система образів-персонажів. Засоби психологізація образів. Стосунки Гамлета з матір’ю та Офелії з батьком як два варіанти психологічної залежності. З. Фройд про Гамлета як людину з едіповим комплексом (надмірна залежність від матері). Роль монологів у моделюванні характерів. Смислове навантаження монологу «Бути чи не бути». Причини трагічної розв’язки. Майстерність сценічної дії. Мовно-стильове новаторство Шекспіра. Гамлет як традиційний образ світової літератури.

Епоха Відродження у слов’янському світі

Реформаційний рух та літературні традиції слов’янських народів. Прийняття християнства, створення писемності. Поява літературних шкіл. Просвітницька діяльність Кирила (827–869) та Мефодія (815–885). Роль і місце слов’янських літератур у добу Відродження в Західній Європі. Гуманізм і Реформація в Чехії. Ян Гус (1371–1415) – видатний діяч і головний ідеолог Реформації. Ян Амос Каменський, його педагогічні погляди, його трактат «Лабіринт світу і рай серця» (1623) як конденсат гуманістичних ідеалів. Відродження у Польщі. Життєвий і творчий шлях Яна Кохановського (1530–1584). Тематика і різножанровість поезії письменника (віршовані послання, поеми, оди, сатири, фрашки). Переклади українською та іншими мовами. Європейське Відродження та українська література XIV–XVIII ст.

ЛІТЕРАТУРА НОВОГО ЧАСУ

Суспільно-економічний розвиток Західної Європи ХVІІ–ХVІІІ ст. та його вплив на літературний процес

Історико-культурне поняття «новий час», його співвіднесення з принципами літературної періодизації. Соціально-економічний розвиток Західної Європи ХVІІ ст. Феодально-католицька реакція в Італії. Епоха абсолютизму у Франції. Економічне, політичне та культурне життя Німеччини на вплив на неї Тридцятилітньої війни. Провідне місце Іспанії на початку ХVІІ ст. Великі заморські колонії та внутрішньо-економічна політика. Суспільне життя Англії – нова сторінка в історії людства. Англійська буржуазна революція, кінець феодальної системи суспільних відносин і початок буржуазної капіталістичної системи. Філософські вчення Б. Паскаля, Ф. Бекона, Р. Декарта, П. Гассенді, Б. Спінози.

Значення наукової революції в становленні нової картини світу, у формуванні нового мислення.

ХVІІІ століття як епоха Просвітництва. Суспільний прогрес реальних знань, необхідних для потреб матеріального виробництва, торгівлі і мореплавання. Розвиток точних і природничих наук – фізики, математики, механіки, астрономії. Поширення просвітницької ідеології у Франції (Монтеск’є, Гельвецій, Вольтер, Гольбах, Руссо). Філософія деїзму (Бог як розумна першопричина світу). Велика французька революція (1789–1794).

Художні напрями Західної Європи – ренесансний реалізм, класицизм, бароко

Складність і суперечливість літературного процесу в Європі ХVІІ століття. Перехід від Відродження до Просвітництва. Різнорідність розвитку літературних процесів у різних країнах Західної Європи.

Ренесансний гуманізм на початку ХVІІ ст. Суперечності часу в літературі ренесансного реалізму. Розчарування в гуманістичних ідеалах, звернення до злободенної проблематики, опис повсякденного життя людей. Освоєння реалістичних прийомів створення характеру. Зображення людських чеснот, зокрема гідності, гордості, честі, що вступають у протиріччя зі становими забобонами. Апеляція до ясності та правдивості в мистецтві, елементи скепсису до ренесансного утвердження сили людського розуму і безмежних можливостей особистості. Огляд пізньої драматургії Лопе де Веги (1562–1635). Вершина ренесансного реалізму XVII століття  історична драма «Фуенте Овехуна» («Овече джерело», 1612–1613). Тірсо де Моліна (1579–1648) – автор першого художнього варіанту «вічного образу» Дон Хуана («Севільський ошуканець, або Камінний гість» (1620).

Уявлення про світ у культурі бароко як складне, багатогранне, мінливе поєднання суперечливих начал. Загальний песимістичний характер творчості письменників бароко. Концепція людини як слабкої істоти, що приречена блукати у трагічному хаосі життя. Космічна масштабність проблем (Людина і Всесвіт) і образної системи. Есхатологічні мотиви, цвинтарний натуралізм. Стиль бароко: краса «перлини неправильної форми». Помпезність та декоративність як інший бік мистецтва бароко. Універсалізм, динамізм, багатозначність, складна метафоричність, алегоричність, пишний барвистий стиль, незвичайні форми. «Розірваність форми», «інтелектуалізм», витонченість мови письменників бароко. Поєднання релігійних і світських мотивів, античних та християнських образів, традицій середньовічної готики і Відродження. Найяскравіші представники літератури бароко (П. Кальдерон, Л. Гонгора, Ф. Кеведо, Дж. Маріно, Дж. Донн та ін.). Національні різновиди бароко: гонгоризм (культеранізм), консептизм, маринізм, преціозна література.

Поява класицизму в культурі Італії ХVІ ст. Розвиток класицизму у Франції ХVІІ ст. Абсолютизм і класицизм. Основні принципи та ознаки класицизму. Орієнтація на античну літературу, культ розуму, нормативність мистецтва, ієрархія жанрів, гармонійність форм. Раціоналізм як філософська основа класицизму. Антична теорія поетики як естетичне підґрунтя літератури класицизму. Поетика класицистських творів: раціоналістична побудова, урівноваженість та логічність сюжету, абстрактність художніх образів та ін. Нормативність естетики класицизму: теми, образи, правила трьох єдностей. «Поетичне мистецтво» (1638) Н. Буало як перша спроба сформулювати принципи літературного класицизму. Основні представники класицизму (Ж. Расін, П. Корнель, Ж.-Б. Мольєр, Лафонтен, М. Ломоносов та ін.).

Особливості барокової літератури в Іспанії. Творчість П. Кальдерона

Іспанія – батьківщина єзуїтів. Обмеженість абсолютизму в Іспанії. Загибель іспанського флоту біля Англії в 1588 році та її вплив на військову політику Іспанії. Ознаки бароко в Іспанії. Різновиди іспанського бароко – культеранізм (гонгоризм) та консептизм.

Луїс Гонгора (1561–1627) та гонгоризм (культеранізм) як одна з течій літературного бароко. Протиставлення ілюзорного світу реальній дійсності. Прагнення до містицизму та демонстрації контрастності життя. Ускладненість синтаксису, вигадливі метафори, які перевантажують твір, роблять його малозрозумілим, загадковим, елітарним. Фантастичні образи-символи, численні порівняння.

Поезія Франсиско Кеведо (1580–1645). Консептизм. Зображення світу, що складається з контрастів. Розкриття глибинних та несподіваних зв’язків різних об’єктів через слово і думку. Широке використання символіки, виразності, лаконізму. Каламбур, гра слів, понять, руйнування словесних штампів, гротеск, карикатура.

Серія памфлетів Ф. Кеведо «Сновидіння». Яскраво виражений сатиричний характер. Викриття хиб сучасного авторові суспільства. Шахрайський (пікарескний) роман «Історія життя пройдисвіта на ймення Пабло, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв». Герой-пікаро. Фабула роману. Вільна композиція (низка послідовних відкритих епізодів).

Творчість Педро Кальдерона де ля Барки (1600–1681). Основні групи його п’єс – «драми честі», комедії «плаща та шпаги», філософсько-релігійні п’єси, духовні дійства (ауто). «Життя – це сон» як зразок філософської драми. Проблематика та сюжетно-композиційні особливості п’єси. Втілення барокового світосприйняття. Образ Сехізмундо. Функції другорядних персонажів (Басиліо, Росаура, Клотальдо та ін.). Барокові образи-емблеми (вежа, звіряча шкура, шпага, кинджал та ін.)

Класицизм як головний літературний напрям у Франції ХVІІ ст. Творчість П. Корнеля та Ж. Расіна

Становлення абсолютної монархії у Франції. Ідеологія абсолютизму кардинала Ришельє та мистецтво класицизму у Франції. Ідея жорсткої нормативності, зразка, в ролі якого виступало мистецтво античності. Ідеї служіння розумній меті – абсолютизму. Цінність особистості як здатність жертвувати особистим (нерозумною пристрастю) в ім’я громадського обов’язку.

Утвердження у творах літератури високих жанрів (трагедіях, одах, поемах) зразка героя-громадянина. Засудження і висміювання в низьких жанрах (комедіях, байках, сатирах) відхилення від норми ідеального героя-громадянина. Головний герой – особа королівської крові. Конфлікт між почуттям та обов’язком – центральна проблема в мистецтві класицизму. Нормативність естетики класицизму: теми, образи, правила трьох єдностей.

Французький театр в епоху Людовика XIV.

П’єр Корнель (1606–1684) – творець французької класицистичної трагедії. Особливості конфлікту і художні принципи побудови образу героя в трагедії Корнеля «Сід». Історизм головного образу трагедії. Боротьба кохання і родинного обов’язку. Образ Сіда. Образ Хімени. Роль образу інфанти в трагедії. Відхід від правил класицизму. Проблема патріотизму в трагедії Корнеля «Горацій».

Жан Расін (1639–1699). Моральні цінності і пристрасті / вади у трагедіях Расіна «Андромаха», «Федра», «Британік», «Іфігенія» та ін. Сюжетно-композиційні особливості трагедії «Федра», зв’язок із трагедією Еврипіда «Іполіт». Жанр любовно-психологічної трагедії. Своєрідність зображення характерів та вчинків персонажів п’єси. Образ Федри: трагічний конфлікт між гріховним почуттям і обов’язком.

Творчість Мольєра (1622–1673)

Мольєр (Жан Батист Поклен) як майстер класицистичної комедії.

Молоді роки Мольєра. Участь у «Блискучому театрі». Роки подорожей по провінціях Франції. Початок письменницької діяльності. Естетичні погляди Мольєра. Поняття «високої» комедії у творчості Мольєра, її відмінність від античної комедії, комедії «дель арте».

Мольєр та класицистичні правила. Безсмертні герої Мольєра. Викриття святенників та фанатиків у комедії «Тартюф». «Дон Жуан». Образ головного героя. Значимість образу слуги Сганареля. Головна ідея автора. «Мізантроп». Майстерність у змалюванні образів. Основна проблема п’єси. Внутрішня філософія Альцеста і Філінта. «Скупий» – «комедія характерів». Скупість – найстрашніша з людських вад. Образ старого Гарпагона. Магістральний сюжет комедії. «Міщанин-шляхтич»:  мотив прагнення буржуа пробитись у вище дворянське суспільство. Образ пана Журдена.

Творчість Дж. Мільтона. «Втрачений рай». Своєрідність образів Бога, Сатани, Адама

Періоди творчості Дж. Мільтона (1608–1674). Перший період (1620–1630-ті рр.): жанри сонету, елегії, п’єси-маски. Поєднання традицій Ренесансу і пуританського дидактизму. Поезії «Веселий» та «Задумливий» як зображення різних душевних станів людини та способів життя.

Другий період творчості Мільтона (1640–1650-ті рр.). Участь в англійській буржуазній революції. Мільтон – публіцист, ідеолог партії індепендентів. Дипломатична діяльність Мільтона в уряді Кромвеля. Основні праці: «Про реформацію», «Про виховання», «Захист англійського народу», «Ареопагітика» та ін.

Третій період творчості (1660–1670-ті рр.). Трагізм долі письменника в роки Реставрації. Старозаповітна символіка у творах Мільтона. Протиріччя між пуританськими поглядами і гуманістичними ідеями поета. Поеми «Втрачений рай», «Повернений рай», трагедія «Самсон-борець».

Поема «Втрачений рай»: релігійно-символічний характер образів, авторська інтерпретація біблійного міфу, особливості художнього методу поета, поєднання рис класицизму та бароко. Історія гріхопадіння і вигнання з раю Адама і Єви. Образ бунтаря і вільнолюбця Сатани, який повстав проти авторитету Бога; його роль у розкритті ідеї поеми.

Поема «Повернений рай» як обробка біблійної легенди про марність спокуси Ісуса Христа Сатаною.

Героїчна трагедія «Самсон-борець». Автобіографічні мотиви у творі.

Естетичні та світоглядні принципи літератури епохи Просвітництва

ХVІІІ століття як епоха великих соціальних зрушень у країнах Європи. Криза феодальної системи, формування буржуазних стосунків. Буржуазні революції в Англії (1688–1689) та Франції (1789–1794).

Зміни у світоглядній сфері. Вплив філософії на соціальне та культурне тло епохи. Строкатість доби Просвітництва в ідейному та художньому планах. Співіснування у філософії ідей раціоналізму, сенсуалізму, матеріалізму, суб’єктивного ідеалізму.

Основні ідеї Просвітництва. Культ розуму й науки. Прагнення узгодити життя людини з природними законами. Визнання впливу соціального та природного середовища на формування особистості. Визнання переваги досвіду, заперечення вроджених ідей. Ствердження цінності особистості незалежно від її соціального стану. Віра в можливість виховання гармонійної людини, яка живе за законами розуму й природи.

Художні напрями доби: просвітницький класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм, рококо. Просвітницький класицизм – продовження традицій класицизму ХVІІ століття на новій основі (традиційні ознаки: раціоналізм, конфлікт – боротьба пристрасті та обов’язку, перевага загального над особистим – ідея служіння монарху та державі, дидактизм, гармонійність побудови художнього твору, апеляція до античності; нові риси: ідея служіння суспільству, свободі та справедливості, конфлікт – зіткнення героя з недосконалим суспільством і труднощі при виконанні громадського обов’язку; більш соціально значуща проблематика, яка при цьому набуває філософського звучання). Яскраві представники: Вольтер (драматична творчість), А. Поуп, «веймарський класицизм» (Й. В. Ґете, Ф. Шіллер).

Просвітницький реалізм. Принцип наслідування природи. Пафос руху, дії, боротьби. Правдивість мистецтва – головний естетичний принцип. Об’єкт зображення – суспільне життя, соціальний аналіз. Типізація характерів і ситуацій. Конкретність, розмаїття фактів реального життя і водночас прагнення узагальнити, знайти типове в індивідуальному. Основні жанри – роман (аналітизм і всебічне зображення дійсності), «міщанська драма», «сльозлива комедія». Представники: Д. Дефо, Дж. Свіфт, Д. Дідро, Г. Філдінг, Р. Б. Шерідан та ін.

Рококо – стиль, пов’язаний із культом насолоди, шляхетності, вишуканого естетизму. Опозиція до ідеології Просвітництва. Уникнення суспільних проблем. Камерність, орієнтація на смаки аристократії. Витонченість форм, пишність і багатство засобів художньої виразності. Естетизм, декоративність, театральність, увага до деталей. Любовні, еротичні сюжети, анакреонтичні мотиви. Стиль позначився на творчості А. Поупа («Викрадення локона»), П. Бомарше, Вольтера, ранній ліриці Й. В. Ґете та ін.

Сентименталізм як літературний напрям ХVІІІ століття

Сентименталізм як пізня форма Просвітництва. Походження назви напряму («Сентиментальна подорож» Л. Стерна). «Культ почуттів», «культ серця» на противагу «культу розуму». Розвиток сентименталізму у другій половині ХVІІІ століття в Англії, Франції, Росії.

Увага до внутрішнього світу людини, возвеличення почуттів, підкреслене емоційне начало, апологія задушевності, простоти і природності. Відкриття здатності простої, працьовитої, доброчесної та моральної людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до глибоких почуттів, пристрастей і переживань. Демократизм, цінність людської особистості, незалежно від її соціального стану. Посилення психологічного, суб’єктивного начала в літературі. Прагнення відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та культу абсолютизованого розуму. Відкидання класицистичного поділу жанрів на «високі» і «низькі».

Руссоїзм як філософське підґрунтя сентименталізму. Абсолют серця. «Виховання серця», висока культура почуттів, благородство людської натури, краса духовного життя особистості як ідеал сентименталізму.

Визначальні риси сентименталізму: відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення; позитивні герої – представники середніх і нижчих верств суспільства; вільна побудова твору; підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість; мальовничі сільські пейзажі; розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу; інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої. Видатні представники: Ж.-Ж. Руссо, С. Річардсон, Л. Стерн, М. Карамзін та ін.

Д. Дефо (1660–1713)

Даніель Дефо – основоположник реалістичного роману, який заклав засади різних його видів: пригодницького, біографічного, роману-виховання, психологічного, історичного, роману-подорожі та кримінального. Багатогранна діяльність Дефо – політичного діяча, публіциста, письменника.

Літературна творчість Дефо. Дефо-памфлетист («Досвід про проекти», «Короткий шлях розправи з дисидентами» та ін.).

Роман «Життя і незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719). Історія створення роману. Прототип твору – шотландський моряк Александр Селькірк, який провів 4  роки і 4 місяці на безлюдному острові в Тихому океані. Специфіка художнього методу (елементи автобіографізму, докладність і точність в описах середовища, подій, предметів і дій). Особливості стилю роману.

Тема підприємництва в романі, героїзація праці й розуму. Філософський зміст роману та його реалізація у градації «природа-людина-цивілізація». Образ героя-оповідача (новаторство: вперше герой не видатна особистість, історичний діяч, міфічний образ або шахрай, пікаро, а звичайна людина, в якій автор бачить величезні внутрішні можливості з перетворення довколишньої дійсності).

Продовження історії Робінзона Крузо у другому і третьому томах книги. Інші романи Дефо («Молль Флендерс», «Полковник Джек»).

Виникнення жанру робінзонади. Традиції роману Дефо у творах «Острів Фельзенбург» Й. Шнабеля, «Новий Робінзон» Й. Т. Кампе, «Швейцарський Робінзон» Й. Р. Вісса та ін.

Творчість Дж. Свіфта (1667–1745)

Особливий характер творчості Джонатана Свіфта. Гостра актуальність та сатирична спрямованість публіцистики Свіфта. Його політичні погляди, зв’язок з ірландським визвольним рухом. Памфлет «Битва книг»: битва між старими та новими книгами як алегорія, основна ідея якої полягає в тому, що твори античних авторів стоять вище, ніж сучасні твори – як у мистецькому, так і в моральному відношенні.

«Казка бочки» – авторське бачення питань релігії. Назва твору – англійський фразеологізм («плутанина», «нісенітниця»). Алегоричні пригоди трьох братів, які уособлюють три гілки християнства – англіканство, католицизм і кальвінізм.

«Мандри Гуллівера» (1727) – сатиричний філософсько-політичний роман. Чотири подорожі в незвичайні країни: до ліліпутів, велетнів, Лапуту, в країну гуїгнгнмів. Форма подорожі пригодницько-фантастичного характеру. Функції алегорії. Критика сучасної Свіфтові Англії в розповіді про Ліліпутію (карикатура на монархічний устрій, парламентські партії, церковні чвари, «гостроконечники» / «тупоконечники» та ін.). Бробдінгнег (країна велетнів) як ідеальна монархія, її король – освічений і мудрий монарх, який засуджує війни і прагне завжди діяти за принципами здорового глузду та високої моральності. Життя патріархальної громади добропорядних коней гуїгнгнмів. Картина повної деградації людства в останній книзі Свіфта. Звіроподібні створіння йєху, схожі на мавп, хитрі, люті, віроломні та мстиві.

Творчість Г. Філдінґа

Рання творчість Генрі Філдінґа (1707–1754). Сатиричні п’єси та фарси раннього періоду творчості (1729–1737): «Авторський фарс», «Насильство на насильство», «Трагедія трагедій, або Життя і смерть Тома Тама Великого», «Дон Кіхот в Англії», «Паскен» та ін. Акт про театральну цензуру (1737) та кінець драматургічної кар’єри Філдінґа.

Початок прозової творчості – пародія на популярний сентименталістський роман Семюеля Річардсона «Памела» («Апологія життя місіс Шамели Ендрюс»).

Роман «Історія пригод Джозефа Ендруса і його друга Абраама Адамса» (1742). «Памела» Річардсона як поштовх до створення образу її уявного брата. Пародіювання сентиментально-дидактичного стилю Річардсона. Створення реалістичної епопеї суспільства, яка протиставлена бароковому пасторально-історичного роману XVII століття та сентиментально-сімейному роману школи Річардсона.

«Історія Тома Джонса, знайди» (1749). Авторське визначення – «комічний епос у прозі». Вступні теоретико-естетичні розділи «Тома Джонса» як маніфест просвітницької естетики. Завдання художника – брати матеріал із «великої книги Природи»; правдиве наслідування природі – єдине джерело естетичної насолоди; уява письменника має бути замкнена в межах можливого; виховне значення літератури; сміх – одне з найбільш могутніх засобів художника. Роман «Том Джонс» як панорама англійської дійсності середини ХVІІІ ст. Соціально-побутовий характер твору, його жанрова специфіка. Динаміка розгортання сюжету, роль деталі, вміння автора вчасно подати діалоги, спинивши опис чи розповідь. Велика кількість персонажів та сюжетних ліній, змалювання звичаїв та колориту епохи. Майстерність Філдінґа у творенні характерів. Багатий внутрішній світ різних за своїми природними схильностями персонажів, зображення процесу становлення їхніх характерів. Головні герої твору: великодушний, щирий і добрий Том Джонс, брутальний і гоноровий сквайр Вестерн, доброчесний і легковірний Олверті, підступний Блайфіл та ін. Антитеза образів Джонса і Блайфіла. Іронія та гумор у романі. Гумор та іронія у творі.

Роман «Амелія» (1751) – поєднання засобів реалістичної сатири із сентиментально-моралістичною дидактикою. Концентрація дії роману навколо вузького сімейного світу Амелії. Сатиричні образи судді Трашера, безіменного «благородного лорда» та ін.

Творчість Л. Стерна («Сентиментальна подорож», «Життя та думки Трістрама Шенді, джентельмена») в контексті англійського сентименталізму

Лоренс Стерн (1713–1768) як творець сентименталізму в художній літературі. Співвіднесення сентиментальної поетики та елементів рококо в романі «Життя та думки Трістрама Шенді, джентельмена» (1759–1767). Жанрові новації Стерна. Поетологічний складник роману. «Ірраціональний» реалізм, алогізм композиції, навмисна «незавершеність» оповіді, гіперболізована роль внутрішніх монологів, металепсис тощо. Специфічність оповіді, сюжету та композиції роману. Постійні ретардації, які «заважають» оповіді, відтак вона залишається в до кінця 9 тому незавершеною, дійшовши до 5-річчя головного героя. Ліричні відступи, бесіди з читачами, дотепні зауваження, незакінчені сторонні історії в ролі ретардацій-уповільнень. Підкреслений алогізм творів як заперечення раціоналістичної естетики Просвітництва. «Ляльковий» світ Шенді-Холлу. Образи головних героїв роману, братів Шенді, батька і дядька Трістрама, – Волтера і Тобі. Жіночі образи. Постійні відвідувачі будинку: доктор Слоп, пастор Йорик, слуга Тобі капрал Трим.

«Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768) – твір, який дав назву літературному напряму. Зображення любовних пригод мандрівника, перемежованих з викладом хвилюючих почуттів. Суб’єктивна картина світу автора і філософія Д. Юма. Культ відчування як найвищої коштовності у ставленні до зовнішніх подій. Значення художніх відкриттів Стерна для розвитку психологізму в літературі.

Поезія Р. Бернса

Життя Роберта Бернса (1759–1796). Народні витоки й ліричний геній поезії Р. Бернса. Перша збірка поезій «Вірші, переважно на шотландському діалекті» (1784). Проблемно-тематичне поле лірики Бернса. Тема свободи і справедливості («Дерево свободи»), важке життя і підневільна праця шотландських селян, розвінчування недоліків представників аристократії, буржуазії, служителів культу (вірші «Молитва святого Віллі», «Веселі жебраки», «Святий ярмарок», епіграми), оспівування гордості простолюдина і безсмертя народу, любов до поневоленої Шотландії (поезії «Чесна бідність», «Джон – Ячмінне зерно», «Шотландська слава» та ін.). Створення образу національного героя, характеру. Пейзажна лірика Бернса і шотландська природа, образ батьківщини («Моє серце в верховині»).

Жанрова різнорідність поезії (пісні, балади, епіграми). Новаторський характер творчості Бернса, його демократизм і гуманізм, обумовлений тісним зв’язком поета з життям свого народу і його фольклорними традиціями.

Вплив творчості Р. Бернса на становлення романтизму (В. Скотт, Дж. Г. Байрон, П. Б. Шеллі, В. Вордсворт та ін.).

Вольтер та його значення в історії Франції ХVІІІ століття. Філософські повісті Вольтера

Творчість Вольтера – Франсуа-Марі Аруе (1694–1778) – вершина «раннього» французького Просвітництва. Англійський період у житті Вольтера (1726–1729).  Знайомство з англійським суспільним ладом, наукою і культурою та формування вольтерівського світогляду. Вольтер – популяризатор наукового знання. Вольтер – вільнодумець. Критика атеїзму. Деїзм Вольтера.

Творчий шлях Вольтера-письменника. «Легка поезія» Вольтера: риси рококо та класицистичної поетики; вольтерівські епіграми. Просвітницький класицизм у драматургії Вольтера: традиції та новаторство. Критика релігійної нетерпимості в трагедіях «Заїра» (1732) і «Магомет, або Фанатизм» (1741). Іроїкомічна поема «Орлеанська діва» (1735): антиклерикальний пафос, ренесансні комічні традиції, поетика рококо.

Жанрова своєрідність вольтерівської філософської повісті. Специфіка жанру, який передбачає підтвердження чи розвінчання певної філософського тези, умовність сюжету і образів, які служать втіленню певних ідей. Потрійне художнє завдання філософської повісті: пародіювання літературних кліше, критика сучасної письменнику Європи, а також утвердження або дискредитація тієї чи іншої філософського тези. Повість «Кандид, або Оптимізм» (1759), філософська концепція Лейбніца як основа повісті. Критика теорії оптимізму. Думка про буденність, звичність зла, що оточує людину. Критика мілітаризму і релігійного фанатизму. Іронічний пафос у повісті. Структурні прийоми шахрайського роману. Образна система повісті: Панглос, Мартен, Кандид. Образ утопічної країни Ельдорадо та його функція в повісті. Філософська повість Вольтера «Простак» (1767). Полеміка з Руссо про цивілізацію та «природну людину». Динаміка образу простака-гурона. Мотиви народного фарсу, фантастика, алегорія, гротеск у повістях Вольтера.

Життя та творчість Дені Дідро. Дідро та «Енциклопедія». Ідейно-художні особливості повісті «Черниця»

«Енциклопедія» і діяльність енциклопедистів – новий етап французького Просвітництва. Життя і творчість Дені Дідро (1713–1784) – засновника і творця «Енциклопедії». Особливості світогляду Дідро-філософа. Прийоми рококо в романі «Нескромні скарби» (1748). Скандальність теми та соціальна критика. Питання про прототипи. «Проби кільця» і вироблення концепції досвідченого знання. Традиції Дж. Свіфта в романі. Естетика театру у Дідро: полеміка з класицистичною теорією драматургії; обґрунтування необхідності «середнього» («серйозного») жанру.

Еволюція Дідро-прозаїка. «Черниця» (1760) – просвітницька сентименталістська повість. Поштовх до написання – викриття в кінці 1750-х рр. таємниць монастирського життя. Церковний побут як актуальна тема в передреволюційній Франції. Проблема становища жінки в суспільстві. Викриття злочинів церкви. Образ головної героїні Сюзанни Симонен: від смирення до нескореності, відкритого бунту і втечі. Головна ідея твору – апеляція до свободи самовизначення особистості, а також зміна суспільного світогляду та державної системи управління з метою вирішення проблеми релігійної аморальності. Епістолярна форма твору.

Філософський зміст повісті «Небіж Рамо» (1762). Прототип головного героя. Можливості жанру повісті-діалогу. Глибинний філософський зміст сентиментально-гумористичної повісті «Жак-фаталіст» (1773). Образи Жака та господаря. Ігрова стихія в романі.

Ж. Ж. Руссо (1712–1778)

Життя та творчість Жана Жака Руссо. Дитинство та юнацькі роки письменника. Зв’язок з енциклопедистами. Мода на Руссо. Руссоїзм – система суспільно-політичних поглядів мислителя. Головні філософські твори Руссо, де викладено його громадські і політичні ідеали: «Нова Елоїза» (1761), «Еміль» (1762) та «Суспільний договір» (1762).

Філософські погляди Руссо як пропаганда визвольних ідей. Причини соціальної нерівності та її види, держава як результат суспільного договору. За Руссо, згідно суспільного договору, верховна влада в державі має належати всьому народу. Суверенітет народу – неподільний, непогрішний та абсолютний. Закон – гарантія від свавілля з боку уряду. Можливість законодавчого вирішення проблеми ефективних засобів контролю за діяльністю уряду, а також проблеми соціальної нерівності. Руссо – реформатор педагогіки. «Природна», «чуттєва» людина.

Нейтральна позиція Руссо по відношенню до матеріалістів та ідеалістів. Теорія «природної релігії» Руссо. Естетичні погляди Руссо. Сентименталістський роман Руссо «Юлія, або Нова Елоїза» – «поема в прозі». Друга частина назви – відсилання до середньовічної історії кохання Елоїзи й Абеляра, на яку схожа доля головних героїв роману Юлії д’Етанж та Сен-Пре. Епістолярний жанр поеми. Основний конфлікт. Образи головних героїв. Соціальна і психологічна детермінованість персонажів. Бунтівний герой, який виступає проти громадських догм і забобонів. Любовно-психологічний та етичний конфлікт у творі. Специфіка психологізму та моралізації в романі. Дві точки зору на виховання особистості. Трагічний фінал роману.

Руссо – творець сентименталістського роману-сповіді: «Сповідь» (1766–1770). Художня оповідь та автобіографізм.

Німецька література ХVІІІ століття. Літературний рух «Бурі й натиску» 70–80-х рр. Творчість Лессінга

Своєрідність просвітницького руху в Німеччині. Раннє Просвітництво (1690–1740-ті рр.). Формування раннього рококо та раннього класицизму. Становлення просвітницького класицизму, рання просвітницька сатира, перші тенденції сентименталізму. Творчість Й. Готшеда (1700–1766) як найпомітніше явище раннього німецького просвітницького класицизму. Трагедії «Вмираючий Катон», «Агіс». «Швейцарці» Й. Бодмер (1698–1783) та Й. Брейтінгер (1701–1776) і формування естетики німецького сентименталізму.

Зріле Просвітництво (1750–1760-ті рр.). Жанрова різноманітність періоду: розвиток ліричної поезії (філософська ода й гімн), байка, лірична драма, епопея, новела, виховний роман, трагедія, комедія, «міщанська драма». Готхольд Ефраїм Лессінг (1729–1781). «Гамбурзька драматургія» (1768) як теоретичний фундамент професійного німецького театру. Заслуги Лессінга в розвитку німецької драматургії. Створення «міщанської драми» та національної комедії: «Міс Сарра Сампсон» (1775), «Мінна фон Барнхельм» (1763–1767). Трагедія «Емілія Галотті» (1772): тираноборчий пафос, відстоювання «природного права» особистості, психологізм у змалюванні образів.

Епоха «Бурі й натиску» (1770–1780-ті рр.). Специфіка штюрмерського руху. Штюрмерська література як особливий німецький варіант європейського сентименталізму. Бунт проти раціоналізму та постулатів класицизму. Йоганн Готфрід Гердер (1744–1803) як «духовний батько» штюрмерства. Відкриття історичного підходу до мистецтва, літератури, мови. Концепція «самобутнього» генія. Найбільші центри руху «бурхливих геніїв»: «Рейнські генії» у Страсбурзі (Гердер, Гете, Клінгер, Вагнер, Ленц, Гейнза), «Союз Гаю» в Геттінгені (брати Штольберги, Фосс), «Швабська група» (Бюргер, Шубарт, Шіллер). Творчість Фрідріха Максимілліана Клінгера (1752–1831).  Драма «Буря і натиск» («Sturm und Drang», 1776) як маніфест штюрмерства.

Штюрмерський етап творчості Йоганна Вольфганга Ґете (1749–1832). Роман «Страждання юного Вертера» (1774) – вершинний твір Гете штюрмерського періоду.

Лірика молодого Шіллера і штюрмерство. Поезії «Руссо» (1781), «Велич світу» (1781), ода «До Радості» (1785) як втілення устремлінь штюрмерства.

Творчість Ф. Шіллера. Поетика драми «Розбійники»

Йоганн Кристоф Фрідріх Шіллер (1759–1805) – німецький поет і драматург, виразник просвітницьких ідей свободи і справедливості.

Шіллер та рух «Бурі та натиску». «Підступність і кохання» – вершинне досягнення Шіллера-штюрмера. Гострота соціальних конфліктів і психологізм образів. Особливості поетики.

Творчість Шіллера веймарського періоду. «Дон Карлос» (1787) як перехідна драма від штюрмерської естетики до естетики «веймарського класицизму». Образ «громадянина світу» маркіза де Пози як втілення просвітницького ідеалу та устремлінь «веймарського класицизму». Особливості поетики драми.

Широта історичних горизонтів, гострота соціальних конфліктів, психологічна глибина і пошуки героїчного характеру в пізніх драмах Шіллера: трилогія «Валленштайн» (1799), «Марія Стюарт» (1800), «Орлеанська діва» (1808), «Вільгельм Телль» (1804).

Особливості поезії Шіллера веймарського періоду. Розквіт жанру балади. «Рукавичка». «Івікові журавлі». Філософська лірика.

Драма «Розбійники» (1778–1780). Автобіографічні витоки, історія створення та постановки драми «Розбійники», її місце в долі Ф. Шіллера. Риси штюрмерської поетики у драмі: стиль, пафос, ідейна спрямованість, особливості сюжету і композиції. Система персонажів драми, найважливіші принципи її побудови. Образ Франца Моора. Карл Моор у зіставленні з братом. Шлях Карла – у глухий кут або до прозріння? Засудження індивідуалістичного бунту і насильства як способу зміни світу. Шекспірівські мотиви у драмі. Філософський аспект проблематики драми.

Феномен Й. В. Ґете. Лірика Ґете, її жанрово-стильове розмаїття

Йоганн Вольфганг Ґете (1749–1832) – людина-тисячогранник. Багатогранність генія Ґете. Поет, прозаїк, філософ, учений-натураліст (ботаніка, анатомія, оптика, фізіологія, хімія, метеорологія, геологія, зоологія та ін. науки). Автобіографічна книга Ґете «Поезія і правда. З мого життя» (1811–1814) – лабораторія формування генія.

Літературна творчість Ґете. Початок творчого шляху письменника. Елементи рококо в ранній поезії. Формування штюрмерської естетики. Втілення бурхливого характеру «сонячного генія» в гімнах «Мандрівник», «Прометей». Інтимна лірика. Цикл «Зезенгеймські пісні» (1770–1771). Поезії «Травнева пісня», «Побачення і розлука», «Белінді», «Звіринець мій» та ін.

Ліричні шедеври Ґете «Лірична пісня мисливця», «Нічна пісня подорожнього», «Ільменау». Відродження традиції античної елегії та втілення повноти буття в циклі «Римські елегії» (1788). Особливості поетики.

Творчість Ґете веймарського періоду. Тяжіння до ліро-епічного жанру. Специфіка балад Ґете: «Рибалка», «Вільшаний король», «Співак», «Бог і Баядера», «Коринфська наречена» та ін. Переплетіння психологічного, фантастичного та реального у творах. Філософська медитація як основний ліричний жанр пізнього Ґете.

Ідейно-естетичні особливості «Фауста» Й. Ґете

«Фауст» (1768–1832) – духовний і поетичний заповіт Ґете. Історія створення філософської трагедії та відображення в ній творчої еволюції поета. Джерела сюжету. Середньовічна німецька легенда про чорнокнижника доктора Фауста. Новаторство інтерпретації сюжету про Фауста порівняно з народною книгою і трагедією К. Марло.

Глобальність проблем, порушених у «Фаусті». Шлях Фауста як парадигма шляху кожної людини і всього людства. Специфіка композиції: посвята, два прологи, дві частини, підпорядковані розкриттю образу Фауста в різних обставинах. Зміст «Прологу на небесах» як ідейної зав’язки трагедії: погляд автора на людину, Бога, Мефістофеля; паралелі з біблійною Книгою Іова; зміст суперечки Бога та Мефістофеля. Фауст і проблема пізнання: причини незадоволення Фауста; роздвоєння героя; Вагнер і Фауст (смисл зіставлення). Образ Мефістофеля; ідея договору з Фаустом. Місце образу Маргарити в ідейних шуканнях Фауста.

Особливості мови і стилю.

РОМАНТИЗМ (ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ ст.)

Романтизм – один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. «В основі романтизму – глибинний і потужний духовний рух, спільні світоглядні структури, принципи й моделі мислення, які поширювалися на різні сфери духовно-практичної діяльності людини» (Д. Наливайко).

Філософські засади романтизму. Естетика і поетика романтизму

Новий тип світосприйняття та відповідна концепція творчості. Опозиція до ренесансно-класицистичного мистецтва. Сприйняття світу як живої динамічної єдності, сповненої суперечностей. Ірраціональна природа творчості. Індивідуалізм. Вищість людини-творця. Ідеалістичний світогляд у різних формах вираження (релігійних, містичних, пантеїстичних тощо).

Концепція мистецтва як аналога природи та її творчих сил. Заперечення нормативності та ствердження стихійності. Роль уяви, фантазії, вимислу. Тяжіння до символу й символіки. Увага до незвичайного, неповторного. Використання умовних форм (сновидіння, марення, візії). Гротеск як форма умовної образності. Смішне, гумористичне, чудернацьке в романтизмі. Романтична іронія. Піднесений стиль. Контраст як улюблений прийом у відображенні протиріч світу.

Тяжіння до ліричних (ода, ідилія, елегія, пісня, романс) та ліро-епічних (балада, поема, думка) жанрів. Утвердження нових синтетичних жанрів (ліро-епічна та драматична поема, історичний роман).

Визначальні риси романтизму: заперечення раціоналізму доби Просвітництва; ідеалізм у філософії; вільна побудова творів; апологія (захист) особистості; неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами  його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); культ почуттів; ліричні та ліро-епічні форми; захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів,  образів, жанрів, художньо-технічних прийомів; інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Течії світового романтизму: рання, народно-фольклорна; байронічна; гротескно-фантастична; утопічна; вальтерскоттівська.

Німецький романтизм

Перший період (1795–1806). Єнський гурток романтиків: Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі, Новаліс (Фрідріх фон Гардерберг), Людвіг Тік, Вільгельм Генріх Вакенродер, філософи Йоган Готліб Фіхте і Фрідріх Вільгельм Шеллінг, філософ і теолог Шлейєрмахер, учені й дослідники Ріттер і Стефенс. Фрідріх Гельдерлін.

Другий етап (1806–1815). Гейдельберзький гурток: Ахім фон Арнім, Клеменс Брентано, вчені-філологи Якоб і Вільгельм Гріми, поет-лірик Йозеф фон Ейхендорф. Генріх фон Клейст.

Третій етап (1815–1830). Ернст Теодор Амадей Гофман, Адельберт фон Шаміссо, швабська школа романтиків (Уланд, Кернер, Шваб та ін.). Початок творчості Генріха Гейне.

Четвертий період (1830–1848). Розквіт творчості Г. Гейне (1797–1856), творчість романтиків, пов’язаних із революцією 1848 року (Фалерслебен, Гервег, Гласбреннер, Фрейліграт, Готшаль та ін.).

Єна (старовинне університетське місто Німеччини) як осередок громадського й культурного життя Німеччини кінця ХVІІІ ст. Поєднання літературно-художнього й філософсько-естетичного в діяльності єнського гуртка. Ф. Шлегель – провідний теоретик єенських романтиків. Його теорія романтичної іронії як найповнішого вияву свободи митця. Протиставлення класичного й романтичного в естетиці А. Шлегеля (віденські «Лекції про драматичне мистецтво й літературу»). Посилена увага єнців до міфології й символу.

Новаліс (з лат. «той, хто обробляє цілину»). Повість «Учні в Саїсі» (1797–1798). Епістемологічна (пізнання людиною світу) проблема вставної новели про Гіацинта і Трояндочку. Незавершений роман «Генріх фон Офтердінген» й образ Синьої квітки як символ романтизму.

Комедії Тіка «Кіт у чоботях», «Принц Цербіно», «Світ навиворіт», «Життя і смерть Червоної шапочки».

Осібне місце творчості Фрідріха Гельдерліна (1770–1843) в німецькому романтизмі першого періоду. «Тюбінгенські гімни»: два «Гімни свободі», «Гімн людству», «Гімн дружбі», «Гімн красі» як своєрідні відлуння Французької революції. Франкфуртсько-гамбурзький період – розквіт творчості Гельдерліна. Головні теми цього періоду – природа, Еллада, Діотима та кохання до неї. «Штудгартські» гімни та елегії («Архіпелаг», «Пілігримство», «Хліб і вино»).

Е. Т. А. Гофман (1776–1822)

Ернст Теодор Амадей Гофман – німецький письменник, композитор, художник. Псевдонім як композитора – Йоганн Крейслер. Універсальний геній доби Романтизму. Основні твори: повість-казка «Лускунчик або Мишачий король» (1816), повість-казка «Золотий горнець» (1814), «Маска» (1800), повість-казка «Життєві погляди кота Мурра» (1819), «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер» (1819), «Володар бліх» (1822).

Проблема двосвіття у творчості Гофмана (реально-побутовий та уявно-фантастичний план зображення).

Повість-казка «Золотий горнець». Змістово-композиційна бінарність твору: філістери / ентузіасти; план зображення: реалістичний / метафоричний; групування персонажів (Анзельм – Гербранд, Ліндгорст – Паульман, Серпентина – Вероніка, відьма Рауер – нянька Луїза). Поетика сновидного та її художня функція.

Сатирико-метафоричний зміст повісті-казка «Малюк Цахес». Добрі сили (фея Розабельверде, лікар Проспер Альпанос) і їхня роль у казці. Світ філістерів (Фабіан, Кандіда, Мош Терпін, князь, барони). Образ князя Пафнутія. Протиставлення творчої людини та філістера (Бальтазар і Цахес). Антипросвітницькі мотиви у творі. Повість – узагальнений гротескний образ німецької дійсності.

Г. Гейне (1797–1856)

Крістіан Йоганн Генріх Гейне – один із найвидатніших німецьких поетів 19 століття. Критик, політичний журналіст, есеїст, сатирик та полеміст, доктор права. Один із німецькомовних поетів, твори яких перекладено на найбільшу кількість мов світу.

Перші опубліковані вірші в журналі «Гамбурзький страж» (1817). Подорожі. Поїздка у Францію 14 травня 1831 року (залишився до кінця життя). Загроза арешту за гострі політичні твори. Дві подорожі до Німеччини (1844).  

Збірка «Книга пісень» (1827) як свідчення еволюції поетичної творчості Гейне 10-х і 20-х років. Домінування теми кохання у трьох циклах («Страждання юності», «Ліричне інтермецо», «Знову на Батьківщині») з різною ліричною інтерпретацією та провідний мотив природи у циклі «Північне море». Орієнтація на народну поезію та ритмомелодику. Успіх у композиторів (Шуберт, Шуман, Ліст, Вагнер, Гріг, Чайковський, Лисенко).

Поема-подорож «Німеччина. Зимова казка» (1844). «Поема політична й романтична» (Гейне). Сатиричне зображення економічно відсталої політично роздрібненої Німеччини з феодальними пережитками.

Українські переклади творів Гейне: М. Старицький, П. Куліш, П. Грабовський, М. Вороний, Б. Грінченко, А. Кримський, П. Мирний, В. Стефаник, М. Коцюбинський, І. Франко. Збірка «Книга пісень» у перекладі Лесі Українки (92 поезії) та Максима Стависького (Львів, 1892). „Tin Fichtenbaum steht einsam...” Гейне у різних перекладацьких інтерпретаціях (Ф. Тютчев, М. Лермонтов, М. Старицький, Л. Первомайський).

Французький романтизм

Період Консульства і Першої імперії (1799–1814): Жермена де Сталь (мадам де Сталь), Бенжамен Констан де Ребек, Франсуа Рене де Шатобріан.

Періоди Реставрації (1814–1830) і Липневої монархії (1830–1848): Шарль Нодьє, Поль Луї Кур’є та Жак-П’єр Беранже творили поза романтизмом; Альфонс де Ламартін, Альфред де Віньї, Віктор Гюго, Жорж Санд (Аврора Дюпен), Альфред де Мюссе, Жерар де Нерваль.

В. Гюґо (1802–1885)

Віктор-Марі Гюґо – письменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч. Член Французької академії (1841). Різноманітна творчість: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи.

«Передмова» до п’єси «Кромвель» (1827) як кульмінація суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва. Критика класицистської єдності часу, місця та дії, виступ на захист поєднання піднесеного з гротеском, вимога використовувати гнучкішу систему віршування, відмовившись від олександрійського дванадцятисложника. Теоретичне значення «Передмови» як маніфесту романтизму.

Роман «Собор Паризької Богоматері» (1831) – перший зразок романтичної прози Гюґо, перший історичний роман французькою мовою. Герої роману (Квазімодо, Есмеральда, Клод Фролло, Гренгуар, Феб, Гудула) змальовані за допомогою романтичної символізації: це виняткові характери в надзвичайних обставинах; емоційні зв’язки виникають між ними миттєво, а їх загибель обумовлена ​​фатумом, який служить способом пізнання дійсності.

Образ Собору Паризької Богоматері в Парижі (Франція), в якому розгортаються події.

Сповідальний роман у літературі романтизму

Сповідальний роман у літературі романтизму (Констан, Шатобріан, Мюссе, Лермонтов). Роман Констана «Адольф» – перший психологічний роман в літературі ХІХ століття. Історія кохання Адольфа до Елеонори від його зародження до драматичної розв’язки, смерті героїні. Відкриття «внутрішньої», «суб’єктивної» людини. Повість «Рене» Шатобріана – сповідь головного героя Рене до Шактаса. Заглибленість у внутрішні переживання героя, ліризований романтичний психологізм. Тема «хвороби віку» у романах Мюссе «Сповідь сина віку» (1836) та Лермонтова «Герой нашого часу» (1840). «Хвороба віку» – зневіра в старих думках, втрата ідеалів та цінностей минулого й незмога відшукати для себе нові орієнтири призвели до передчасного старіння душі, повного розчарування у власних силах і в житті загалом. Моральна хвороба спіймала у свої тенета всіх. Розповідь Октава (Мюссе) про «моральну хворобу» та гіркий досвід. Поетично-ліричний стиль твору. Печорін (Лермонтов) – герой нашого часу. Образи роману «Герой нашого часу»: Печорін Григорій Олександрович – столичний дворянин в засланні, Максим Максимович, штабс-капітан, Бела – черкешенка-княжна, Казбіч – парубок черкес, Азамат – молодший брат Бели, Мері – княжна Ліговська, Віра – заміжня пані і коханка Печоріна, Грушницький – юнкер і хвалько, лікар Вернер, прапорщик Вулич. Побудова роману: частина І – «Бела», «Максим Максимович»; «Журнал Печоріна» – «Тамань»; частина ІІ – «Княжна Мері», «Фаталіст».

Англійський романтизм

Перша генерація романтиків: преромантик Вільям Блейк; Вільям Вордсворт, Семюель Тейлор Колрідж та Роберт Сауті складають «озерну» школу англійської поезії. Вальтер Скотт.

Друге (молодше) покоління романтиків: Джордж Ноель Ґордон Байрон, Персі Біші Шеллі, Джон Кітс.

Особливості англійського романтизму: довгий період преромантизму; поєднання двох тенденцій – заглиблення у суто національне провінційне сільське життя й опановування простором далеких країн і континентів аж до космосу; перевага лірики, ліро-епічних форм та роману.

Вордсворт, Колрідж, Сауті – представники «озерної» школи. Умовність назви. Збірник Вордсворта і Колріджа «Ліричні балади» (1798) як перші зразки романтичної поезії, де твори одного відтворюють окрилену незвичайним почуттям поета правду звичайного, а твори іншого втілюють у слові незвичне, фантастичне. Передмова до збірки як маніфест англійського романтизму.

Вордсворт. Балади «Люсі Грей або самотність», «Терен», «Рут», поезії «Нас семеро».

Колрідж.  «Поема про старого мореплавця», незавершені поеми «Крістабель» та «Кубла Хан».

Вальтер Скотт – адвокат, шериф, секретар Вищого суду Шотландії, поет, збирач фольклору, романіст, основоположник історичного роману. Романи Скотта: “Уеверлі, або шістдесят років тому” (1814), “Гай Менерінг” (1815), “Антикварій” (1816), “Роб Рой” (1816), збірник “Повісті мого хазяїна” (1816), “Айвенго” (1820) та інші.  В. Скотт – автор 26 романів, кількох повістей та історичних досліджень.

Вальтер-скоттівська модель історичного роману – поєднання документально-історичної та вигаданого (найчастіше, любовна лінія) планів зображення. Історична романістика доби Романтизму (як романтична, так і реалістична): у французькій літературі – А. де Віньї („Сен-Мар”, 1826),  О. де Бальзак („Шуани”, 1829), В. Гюґо („Собор Паризької Богоматері”, 1831), Г. Флобер („Саламбо”, 1862); роман італійського письменника А. Мандзоні „Заручені” (1827, редакція 1842);  перший український історичний роман –  “Чорна рада” (1857) П. Куліша.

Дж. Байрон (1788–1824)

Джордж Ноель Ґордон Байрон, шостий барон Байрон (22 січня 1788, Лондон – 19 квітня 1824, Месолонгіон, Греція) – англійський поет, який став символом романтизму і політичного лібералізму в Європі XIX століття. Учасник Грецької революції.

Перша збірка віршів «Години дозвілля» (1807). Теоретична полеміка з реакційним романтизмом у сатирична поемі «Англійські барди і шотландські оглядачі» (1809).

Поема-подорож «Паломництво Чайльда Гарольда» (1812–1818). Літературна слава й світове визнання після публікації перших двох пісень,  написаних під враженням подорожі до Португалії, Іспанії, Албанії, Греції, Туреччини. Публікація своєрідного поетичного щоденника знаменувала собою народження революційної течії в англійському романтизмі. Симпатії Байрона до національно-визвольної боротьби поневолених народів, ненависть до загарбницьких воєн.

Особливості композиції та сюжету: традиційна на той час форма мандрів романтичного героя, передача вражень розчарованого життям юнака від закордонної мандрівки та роздуми, викликані цією мандрівкою (у ширшому сенсі поема відображає меланхолію та розчарування покоління, що втомилося від наполеонівських воєн);  складається з чотирьох пісень, написаних спенсеровими станцами із восьми рядків ямбічного пентаметра, за якими слідує александріна – дванадцятискладовий ямбічний рядок, римування ABABBCBCC.

Образ «байронічного» героя: особливий тип ліричного героя з високим рівнем інтелекту й гостротою сприйняття, здатний легко пристосовуватися до нових ситуацій і хитро домагатися в них своєї вигоди; освічена та розвинута особистість, яка має харизму й привабливість, однак їй бракує цілісності, вона схильна до раптової зміни настрою, прагне до протилежностей водночас; відсутність авторитетів, власноруч створений образом вигнанця й знедоленого; схильний до різкості й цинізму, привабливий для протилежної статі. «Чайльд» (англ. childe) – середньовічний титул юнака, кандидата в лицарі.

Лірика Байрона

Громадянські мотиви у сатиричній «Оді авторам білля проти руйнівників верстатів» (1812), у віршах та епіграмах 1812–1816; бойовий гімн англійських луддитів – «Пісня для луддитів» (1816); любовна тематика у віршах «Спомин», «В альбом», «Афінянці», «Сердолік», «До Тірзи», «Хотів би жити знов у горах», «На питання про початок любові», «Розтання», «О, якщо там, за небесами», «Ти плакала», «Станси до Августи». Вірш Байрона «Якщо сниться мені, що ти любиш мене» у перекладі Лесі Українки. Цикл східних поем («Гяур», «Абідоська наречена», 1813, «Корсар», «Лара», 1814, дещо пізніше – «Мазепа», 1818, та ін.) з яскравим виявом романтичних рис – екзотика природи та звичаїв далеких країн, виняткові характери героїв (переважно маргінальних типів), гострий конфлікт.

 

Образ Мазепи в європейській літературі романтизму

Під впливом поеми Байрона «Мазепа» (1818) з’явилися поема «Мазепа» (1829) В. Гюго (Франція), поеми «Войнаровський» (1825) К. Рилєєва та «Полтава» (1829–1831) О. Пушкіна (Росія), «Дума про Мазепу» Б. Залеського та драма «Мазепа» (1839) Ю. Словацького (Польща), поема «Засланці» (1831) А. фон Шаміссо і трагедія «Мазепа» (1865) Р. фон Готшаля (Німеччина), трагедія «Іван Мазепа» (1863) Й. В. Фріча (Чехія) та ін.

Твори Байрона перекладалися багатьма мовами; українською мовою їх перекладали І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, П. Куліш, М. Костомаров, Д. Паламарчук та ін.

Лірика англійського романтизму

Персі Біші Шеллі поеми «Повстання Іслама» (1818), «Юліан і Маддало» (1818), «Маскарад анархії» (1819), елегійна поема «Анадоніс» (1821), присвячена трагічній загибелі Дж. Кітса. Драматична спадщина: трагедія «Ченчі» (1819) і лірична драма «Визволений Прометей» (1820). Естетичний трактат «Захист поезії» (1820).

У віршах «Ода західному вітрові» (1819), «Вино фей» (1819), «Жайворонок» (1820), «Хмарина» (1820), «Плач за померлим роком» (1821), «Час» (1821) Шеллі висловлює свої погляди на світ природи, який живе своїм особливим життям, насиченим постійним рухом і змінами, розмаїттям звуків і гармонією. У постійній мінливості («Мінливість», 1821) – джерело безсмертя природного світу, а людина осмислюється поетом як один зі складників цього світу. У вічному русі та змінах природи Шеллі вбачав невичерпне джерело поетичного натхнення.

Антична тема у Кітса та Шеллі. Античність як еталон прекрасного, основа для творення міфу, польоту фантазії. У поетичних рядках Шеллі оживає історія німфи Аретузи («Аретуза», 1820), лунає пісня Прозерпіни («Пісня Прозерпіни», 1820), сама природа позичає Орфеєві слова, щоби він міг скласти свою пісню («Орфей», 1820); гімн мистецтву як силі, що перетворює світ, та його покровителеві Аполлону звучить у «Гімні Аполлона» (1820).

Глибина ліричного переживання в інтимній ліриці Шеллі: «До Мері» (1818), «Філософія кохання» (1819), «На добраніч» (1820), «Епіпсихідіон» (1820), «До Джейн. Спомин» (1822), «До Джейн з гітарою» (1822) та ін. Мотиви: ідеальна любов на ґрунті гармонії духу і тіла, сила кохання безмежна і для нього не існує перешкод, силі кохання ніщо і ніхто не можуть опиратися.

Дж. Кітс (1795–1821)

Головна етична ідея Кітса: «Краса – це Істина, а Істина – Краса». Теми природи і мистецтва як провідні в ліриці Кітса. Сонет «Про коника і цвіркуна»: прозоро-простий образами і глибокий думкою. Сонет та спенсерова строфа – улюблені форми Кітса. Вірш «Наслідування Спенсера». У романтичну епоху заново відкривають цього класика XVI ст. До Кітса спенсеровою строфою скористався Р. Берне («Суботній вечір селянина») і з надзвичайним успіхом Дж. Н. Г. Байрон у «Паломництві Чайлд Гарольда».

Оди Шеллі: до Психеї, Грецької Вази, Солов’я, Меланхолії, Безділля. Українською мовою окремі твори Кітса переклали В. Мисик, Д. Павличко, Г. Кочур, Д. Паламарчук, Яр Славутич, Г. Носкін та ін.

Англійський сонет

Сонет в англійській літературі використовували Томас Вайєт (1503–1542), Генрі Ховард, граф Саррі (1517–1547), Філіп Сідні (1554–1586), Семюел Деніел (1562–1619), Майкл Дрейтон (1563–1631), Едмунд Спенсер (1552–1599), Джон Донн (1572–1631), Джон Мільтон (1608–1674), Вільям Боулз (1762–1850). Найвищий розквіт англійського сонета у творчості Вільяма Шекспіра (1564–1616). Різновид шекспірівського (англійського) сонета на його честь.

Друге народженням сонета у творчості Вільяма Вордсворта (1770–1850): написав їх близько півтисячі і повністю реабілітував цей жанр в очах сучасників. Сонет В. Вордсворта «Не зневажай сонета, критик...» (1811). Більшість сонетів Колріджа (1772–1834) присвячені видатним історичним особистостям і зображенню природи. Джорджа Байрона (1788–1824) їх всього декілька. Окремі сонети Пірсі Біш Шеллі (1792–1822) мають філософський характер, присвячені проблемам суспільного життя та поетичної творчості. Із романтиків після Вордсворта найбільше всього сонетів у Джона Кітса («Сонет про море», «До Нілу», «До Байрона»). Основна тема його сонетів – пошук істини і краси в сучасному бездуховному світі, швидкоплинність людського життя, протиставлення недосконалості реального буття і гармонії створеного уявою світу поетичних образів.

Американський романтизм

Ранній етап: Вашингтон Ірвінг, Джеймс Фенімор Купер.

Зрілий або пізній етап: Натаніель Готорн, Едгар Алан По, Герман Мелвілл.

Особливості американського романтизму. Формування американської культури, зокрема оригінальної національної художньої літератури, паралельно з бурхливим розвитком самих Сполучених Штатів як незалежної держави. Політичний контекст: перемога американських колоній у боротьбі за незалежність (1775–1783), проголошення суверенних Сполучених Штатів (1776), прийняття Конституції 1787 р. і революційного проголошення республіканського устрою, друга успішна війн проти Англії в 1812 р. Традиції європейських майстрів (Гофман, Скотт, Колрідж) в американському романтизмі. Значна роль у становленні філософських засад романтизму США творів французьких просвітителів, ідей Французької революції, вплив на формування трансценденталізму.

Трансценденталізм – напрям філософії який вивчає те, що лежить за межами досвіду, те що неможливо пізнати зважаючи на досвід. «Американський трансценденталізм» – це група нових ідей у літературі, релігії, культурі і філософії, які з’явилися у Новій Англії у першій половині ХІХ ст. Головне гасло трансценденталістів: «довіри до себе» – тобто незалежності індивіда, віри в свої сили, свою волю. Найвідоміші трансценденталісти: Ральф Волдо Емерсон, Генрі Торо, Джордж Ріплі Теодор Паркер, Маргарет Фуллер, Елізабет Пібоді та Амос Бронсон Алкотт.

Вашингтон Ірвінг (1783–1859)

Вашингтон Ірвінг  – перший великий романтик Сполучених Штатів. Працював у жанрах оповідання, есе, дорожні нариси, гумористичні і сатиричні статті та нотатки, історичні дослідження, біографії видатних людей тощо. Світова слава оповідання «Ріп Ван Вінкль» про простодушного селянина, який проспав у лісі двадцять років. Гумористичний літопис «Історія Нью-Йорка від створення світу до кінця голландської династії». Анекдотичний сюжет оповідання «Сонна лощина»: двоє молодиків (місцевий здоров’яга Бром Бонс і приїжджий учитель Ікебод Крейн) залицяються до заможної дівчини Катерини, через ревнощі один із них лякає суперника привидом вершником без голови, переляканий суперник тікає з села. Майстерність художнього оформлення простої історії.

Д. Ф. Купер (1789–1851)

Джеймс Фенімор Купер (15 вересня 1789, Бурлінгтон, штат Нью-Джерсі—14 вересня 1851, Куперстаун, штат Нью-Йорк) – американський письменник-романтик, один із засновників жанру авантюрного роману. Світова слава пенталогії (цикл творів із п’яти самостійних частин) «Шкіряна Панчоха», до якої увійшли пригодницькі романи «Піонери» (1823), «Останній з могікан» (1826), «Прерія» (1827), «Слідопит» (1840), «Звіробій» (1841). Герой усіх творів – Натті Бампо (він же Шкіряна Панчоха, Звіробій, Слідопит, Соколине Око і Довгий Карабін). Розташування відповідно до зображених у романах подій: «Звіробій» (юний мисливець Бампо), «Останній із Могікан» (боротьба індіанців за власну землю – Чингачгук, Ункас, Кора), «Слідопит» (кохання Слідопита-Бампо), «Піонери» (історичний розвиток США, суддя Мармадьюк Темпль, Натті Бампо, Джо Могікан), «Прерії» (події початку ХІХ століття, скватер Ішмаель Буш). Два варіанти прочитання пенталогії: необоротні зміни, що відбулися на американській землі за відносно короткий час, загибель старих форм життя, руйнування природи і «природної» людини; захоплююча пригодницька проза зі стрімким розгортанням подій.

Е. А. По (1809–1849)

Едґар Аллан По (19 січня 1809 – 7 жовтня 1849) – американський письменник, поет, есеїст, драматург, літературний редактор і критик. Лірика Е. По, її поетичне новаторство («Ворон», «Аннабель Лі»). По-новеліст. Збірка «Гротески й арабески» (1839). Класифікація новел Е. По. Таємничість і психологізм як найхарактерніші особливості новел Е. По. Тема смерті в новелах Е. По. «Логічні оповідання» Е. По як започаткування жанру детективу («Чорний кіт», «Вбивство на вулиці Морг»). Містичні новели («Лігейя», «Падіння дому Ашерів», «Морелла»).

Н. Готорн (1804–1864)

Натаніель Готорн – новеліст, романіст, журналіст, автор творів для дітей і записних книжок; автор кількох збірок оповідань та п’яти романів, найважливішим із яких вважається «Багряна буква» (1850). Всі події у творі відбувалися з червня 1642 р. до травня 1649 р. Історичні особистості: Джон Уінтроп – засновник і керівник пуританської колонії у штаті Массачусетс, Річард Белінген – губернатор колонії.

У центрі роману чотири головних герої: двоє молодих людей – пастор Дімсдейл і Естер Прінн, їх донька Перл, яка народилася під час 2-річної відсутності чоловіка Естер, і лікар Чіллінгуорт, який не повідомляв дружину про себе. У центрі роману – гріхопадіння Естер Прінн. Парадигма гріха, за Готорном, виражена в наступній градації: власне гріх, гріх таємний і гріх-помста, який вважався найтяжчим. Моральні алегорії, навіяні пуритантством. Складна психологічність стилю.

Г. Мелвілл (1819–1891)

Герман Мелвілл (1 серпня 1819, Нью-Йорк – 28 вересня 1891, Нью-Йорк) – американський письменник. Найвідоміший роман «Мобі Дік» (1851) написаний на основі реального досвіду, отриманого автором при полюванні на китів у південних морях.

Сюжет роману – перипетії полювання за таємничим велетенським Білим Китом, що виступає як щось більше, ніж могутній мешканець морської стихії; він – втілення одвічного зла, якого слід уникати морякам. Капітан вельбота Ахав – романтичний герой, людина, одержима маніакальною пристрастю здолати Білого Кита, «темну невловиму силу, існуючу споконвіку»; в останній сутичці з ним він позбувся ноги і користується білим кістяним протезом.

Багатонаціональна команда «Пеквода», що символізує людство в мініатюрі: старший помічник Старбак, м’який за натурою, добрий християнин; другий помічник Стаб, удачливий та схильний з полегкістю ставитися до небезпеки; третій помічник – недалекий Фласк; матроси: таємничий азіат Федалла, полінезієць гарпунер Квіквег, приятель Ізмаїла, героя-оповідача, африканець Дагу; чорношкірий слуга Піп; гарпунер індіанець Тештігу. Після відчайдушної триденної погоні «Пеквод» наздоганяє Білого Кита. Ахав уражає його смертельним ударом, але й Кит тягне за собою в безодню корабель. Зі всього екіпажу рятується лише Ізмаїл, персонаж значною мірою автобіографічний; його підбирає китобійне судно «Рахіль». Багатогранний зміст роману. Складна філософія роману, насиченого символікою, алегоріями, алюзіями біблійного, історичного, легендарного характеру, посиланнями на праці вчених, мислителів, релігійних діячів. Неправомірність надії, за Мелвіллом, на втручання вищих сил; людина сама відповідальна за свою долю і мусить покладатися на власні сили.

Російський романтизм

Суб’єктивно-ліричний: Василь Жуковський, Костянтин Батюшков.

Громадянський: Кондратій Рилеєв, Олександр Бестужев-Марлінський, Олександр Одоєвський.

«Байронічний»: Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Іван Козлов.

Філософський: Дмитро Веневітов, Володимир Одоєвський.

Народно-історичний: Михайло Загоскін, Іван Лажечніков.

Слов’янофільський: Олексій Хомяков, Іван Кіреєвський, Іван Аксаков, Костянтин Аксаков.

Поети «пушкінської плеяди»: Антон Дельвіг, Петро Вяземський, Микола Язиков, Богдан Боратинський.

Поети «чистого мистецтва»: Афанасій Фет, Федір Тютчев, Аполлон Майков, Яків Полонський, Олексій Толстой.

Суспільно-політичні умови культурного розвитку Росії у ХІХ ст.: самодержавство, становлення російської національної самосвідомості, складання нації, масонство, декабристський рух.

О. С. Пушкін (1799–1837)

Олександр Сергійович Пушкін (26 травня (6 червня) 1799 – 29 січня (10 лютого) 1837) – російський поет, драматург та прозаїк. Виняткова любовна драма та сильні почуття в поемі «Цигани» (Земфіра, Алеко). Поема «Кавказький бранець»: риси байронічного героя в образі головного персонажа, екзотичне місце подій, самовіддане кохання чужинки-черкешенки; присвята Раєвському; авторське жанрове визначення – повість. Кримські мотиви у творчості Пушкіна (поезія «Фонтану Бахчисарайского дворца», поема «Бахчисарайский фонтан»), Міцкевича (цикл «Кримські сонети»: «Акерманські степи», «Морська тиша», «Плавба», «Буря», «Бахчисарай», «Бахчисарай уночі», «Гробниця Потоцької», «Байдари», «Алушта вдень», «Алушта вночі», «Чатирдаг», «Пілігрим»), Лесі Українки (цикл «Кримські спогади»: «Тиша морська», «Грай, моя пісне!..», «На човні», «Негода», «Мердвен», «Байдари», «Татарочка», «Бахчисарай», «Бахчисарайський дворець», «Бахчисарайська гробниця», «Надсонова домівка в Ялті»). Мотиви туги за рідним краєм, образи історичного минулого, замилування красою Криму.

М. Ю. Лермонтов (1814–1841)

Михайло Юрійович Лермонтов (3 (15) жовтня 1814, Москва, – 15 (27) липня 1841, П’ятигорськ) – російський поет, прозаїк, драматург. Драма «Маскарад» (1835), роман «Герой нашого часу» (1838). Розмаїття тем і мотивів у ліриці поета. Негативне ставлення до дійсності («Жалобы турка», «Прощай, немытая Россия»). Бездуховність суспільства, маскарадність вищого світу («Как часто пестрою толпою окружен...», «Из-под таинственной холодной полумаски...»). Доля покоління («Дума»). Образ Батьківщини, звернення до історії, пошуки ідеалів у минулому («Бородино», «Родина»). Звернення до природи як до живої краси, до джерела натхнення, відображення в ній трагічних подій життя, змін у душі людини («Когда волнуется желтеющая нива...», «Тучи», «На севере диком стоит одиноко...», «Утес»). Тема дружби й кохання, два обличчя кохання – пристрасть і страждання, пошук духовної близькості та взаєморозуміння («К друзям», «Ужасная судьба отца и сына...», «А. И. Смирновой», «Нет, не тебя так пылко я люблю...»). Тема гордої самотності, незрозумілості світом («Парус», «Узник», «Никто моим словам не внемлет... Я один...»). Мотиви стомленості та безвиході («И скучно и грустно...», «Из Гете (Горные вершины)», «Выхожу один я на дорогу»). Образ поета, доля його творів («Смерть поета», «Кинжал», «Пророк»).

Поема «Мцирі» (1839, опубл. 1840). Перша назва поеми «Бері» (грузинською монах). Перший епіграф («У кожного є тільки одна батьківщина») змінено на біблійний вислів «Вкушая вкусих мало меда, и се аз умираю». Подвійне значення слова «мцирі» в грузинській мові: 1) «послушник», «монах, який не служить»; 2) «пришелець», «чужоземець», який прибув добровільно або був привезений з чужих країв, самотня людина, яка має родичів, близьких.

Поема «Демон» (1829–1839) – шедевр російського романтизму. Намагання поета викликати співчуття до Демона, падшого ангела. Втілення  в образі Демона туги за високим ідеалом. «Вічна жіночність» в образі Тамари.

Польський романтизм

«Українська школа» в польському романтизмі: Юзеф Богдан Залеський, Северин Гощинський, Антоній Мальчевський та ін.

Адам Міцкевич, Юліуш Словацький.

Українська школа в польській літературі як течія романтизму, заснована у 20-ті роки ХІХ ст., репрезентована польськими поетами та прозаїками, які в своїй творчості зверталися до української історичної тематики, описів побуту і природи, фольклору тощо. Лідери школи – Юзеф Богдан Залеський (1802–1886), Северин Гощинський (1801–1876), Антоній Мальчевський (1793–1826) – відповідно  репрезентували три візії України: козацьку, гайдамацьку, шляхетську.

Лірика Залеського, представлена «думками», чудова за красою образів і блиску вірша, в її основі лежить пристрасна любов поета до України, до степу, «виховала його під звуки торбан і наспіви дум». Великі твори: поеми «Золота дума» (1836), «Збаражський похід» (1839), «Дух степів» (1836, опубл. 1841). Поема С. Гощинського «Канівський замок» (1828), вірші «Бенкет помсти», «Корабель свободи», «Молитва вільного», поетична повість «Вернигора». А. Мальчевський – автор єдиного закінченого твору – першої в польській літературі романтичної поеми «Марія» (1825). Українську школу в польському романтизмі вивчали І. Франко, В. Гнатюк, О. Колесса, В. Щурат, Р. Кирчів, Р. Радишевський, Г. Грабович, Є. Нахлік, Марія Брацка, а також французький історик Д. Бовуа.

А. Міцкевич (1798–1855)

Адам Міцкевич – один із найвидатніших польських поетів, засновник польського романтизму, діяч національно-визвольного руху. Велика епічна поема «Пан Тадеуш». Поеми: «Фарис», «Конрад Валленрод», «Дзяди». Ліричні «Кримські сонети». Балади: «Дозор», «Альпухара», «Рибка», «Світязь». Герой: Мандрівник Вигнанець Реформатор-революціонер Бунтівник Патріот Борець за свободу Поет  Мрійник Послідовник Байрона Мудрець Філософ. Перекладали українською Л. Боровиковський, І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Бажан, А. Малишко та І. Драч.

Ю. Словацький (1809–1849)

Юліуш Словацький (4 вересня 1809, місто Кременець, нині Тернопільської області – 3 квітня 1849, Париж) – великий польський поет і драматург.

Події з історії України у творах Словацького (драми: «Срібний сон Саломеї», «Беньовський» та «Ксьондз Марек» – з доби Коліївщини та Барської конфедерації; «Ян-Казимир» – дійшла в уривках, з часів Хмельниччини). Змалювання пейзажів Волині і Поділля та міста Кременця («Фантазій», «Балладина», «Лілля Венеда»); використання українських мовних елементів («Українська думка», поетична повість «Змій»); події в драмі «Мазепа» відбуваються в одному з подільських замків. Твори Словацького у перекладах на українську мову (Олена Пчілка, М. Старицький, В. Щурат, М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, Д. Павличко, Р. Лубківський та ін.).

ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ІІ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Реалізм як літературний напрям другої половини ХІХ століття

 

Формування та розвиток реалізму в літературі XIX століття, його теоретичне осмислення. Художні принципи реалістичного мистецтва: правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; соціальна проблематика; історизм; узагальнення та типізація; превалювання епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; розв’язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Нові жанрові форми, національна специфіка. Представники, індивідуальні особливості творчого методу. Основні тенденції розвитку від співіснування рис романтизму та реалізму до натуралістичного способу зображення. Теми, ідеї, художні засоби. Соціальна проблематика та поглиблений психологізм.

Реалізм у літературі Франції

Історичні, філософські та естетичні передумови формування літератури реалізму у Франції. Реалізм ХІХ ст. і традиції просвітительського реалізму та доби  романтизму. Два етапи – становлення і ствердження (П. Ж. Беранже, П. Меріме, Ф. Стендаль, О. Бальзак); переходу до натуралізму та символізму (Г. Флобер, брати Гонкури, Е. Золя, «Парнас», Ш. Бодлер).

Теоретичні документи реалізму (Передмова до «Людської комедії» та «Етюд про Бейля» О. Бальзака, «Расін та Шекспір» Ф. Стендаля).

П. Ж. Беранже (1780–1857)

Революційно-демократична спрямованість поезії П. Ж. Беранже. Пісні П. Ж. Беранже як явища не тільки літературного, а й громадсько-політичного життя. Гостре викриття дворянства («Маркіз де Караба», «Нащадок знатного роду»), католицького духівництва («Місіонери», «Мощі», «Смерть Сатани»),  монархію («Карл III Простуватий», «Майбутнє Франції»), буржуазне суспільство («Гроші», «Золото», «Черви», «Бонді», «Слимаки»). Глибоке співчуття до соціально гнобленого народу («Руда Жанна», «Жак», «Жебрачка», «Старий волоцюга»). Сатиричні засоби, теми, ідеї, жанрові форми, еволюція творчого методу.

П. Меріме (1803–1870)

Життєвий та творчий шлях П. Меріме. Формування творчого методу П. Меріме. Зв’язок з романтизмом та полеміка з ним в збірці «Театр Клари Газуль». Романтична тема в збірці віршів «Гузла».

Історичні сюжети у П. Меріме («Жакерія», «Хроніка часів Карла ІХ»).

П. Меріме – майстер реалістичної новели. Жанрові форми: Екзотичні («Матео Фальконе», «Таманго», «Коломба»), історичні («Взяття редуту»); фантастичні («Видіння Карла XI», «Федеріго»); психологічні («Етруська ваза» «Арсена Гійо», «Подвійна помилка»).

Проблематика новели «Кармен»: вільне кохання, що підкоряється лише власним законам; руйнівна дія буржуазної цивілізації на людей самобутньої і давньої культури, в душах яких збереглося почуття гордої незалежності і здатність до самовідданої пристрасті. Новаторство композиції, сюжетобудування, образної системи. Жанрова і стильова специфіка творчості.

Українська тема у творчості П. Меріме.

Ф. Стендаль (1783–1842)

Естетичні та філософські принципи Ф. Стендаля. Теоретичні дослідження з історії мистецтва та літератури, творчий маніфест-памфлет «Расін і Шекспір», трактат «Про кохання», формування аналітичного методу (роман «Арманс»). Новела «Ваніна Ваніні» – реалістична розробка характерів та конфлікту. Риси романтизму.

Роман «Червоне і чорне» – «хроніка XIX століття». Система образів та сюжетно-композиційні особливості роману «Червоне і чорне». Доля Жюльєна Сореля. Значення соціального середовища та особистісних рис для формування характеру героя. Формування психологічного реалізму в творчості Стендаля.

Італійська тема у творчості Стендаля. «Пармський монастир». Проблема національного характеру. Художнє новаторство в зображенні війни.

Особливості творчого методу письменника.

О. де Бальзак (1799–1850)

Віхи життя та творчості О. Бальзака. Роман «Шуани» – історичний пролог до циклу сучасних романів. Задум, структура, проблематика, сюжети «Людської комедії».

Моральна та соціальна проблематика романів Бальзака. Повість «Гобсек», її творча історія, місце в системі творів циклу. Глибина соціального аналізу, майстерність втілення типових характерів епохи. Моральні та філософські проблеми повісті. Викриття буржуазної моралі в романах «Батько Горіо», «Євгенія Гранде» та ін. «Філософські етюди» – «Шагренева шкіра», «Невідомий шедевр».

Тема молодої людини в романах О. Бальзака  («Втрачені ілюзії», «Батько Горіо»). Тема народу у романі «Селяни».

Філософські проблеми та романтичні елементи у творах  «Шагренева шкіра», «Невідомий шедевр».

Глибина соціального аналізу, історизм творів О. Бальзака і майстерність творення типів епохи французьким письменником.

Стиль творів О. Бальзака. О. Бальзак і європейська література. О. Бальзак і Україна.

Г. Флобер (1821–1880)

Художньо-естетичні та філософські погляди письменника. Тема міщанства та духовного зубожіння буржуазного суспільства у романах письменника («світ кольору плісняви»). Роман «Пані Боварі». Тема роману: вульгарно-буденне, зашкарубле життя французької провінції. Ідея: протест проти егоїзму, бездуховності, зачерствіння; утвердження моральних і духовних цінностей людини. Образ пані Боварі, втілення об’єктивного методу зображення.

Тема молодої людини в романі «Виховання почуттів».

Сучасність і минуле в романі «Саламбо». Тема «маленької людини» в повісті «Проста душа». Г. Флобер – майстер соціально-психологічного роману Франції.

Г. Флобер і європейська література.

Естетична концепція Г. Флобера, протиріччя між естетикою та художньою практикою. Історичний песимізм Г. Флобера.

Натуралізм, теорія та творча практика

Філософія позитивізму як світоглядне підґрунтя натуралізму. Співвідношення понять реалізм та натуралізм у концепції Е. Золя. Біологізм, фактографізм, об’єктивізм як основні принципи натуралізму. Відмова від принципів узагальнення та типізації, звернення до «заборонених тем».

Е. Золя (1840–1902)

Місце Е. Золя в літературі ХІХ ст. Серія романів Е. Золя «Ругон-Маккари». Задум та структура романного циклу. Тема соціально-біологічної детермінованості, образ «другої Імперії». Роман «Кар’єра Ругонів» – інтродукція романного циклу, походження родини Ругон-Маккарів та другої Імперії. «Боротьба праці та капіталу» в романі «Жерміналь», ознаки натуралізму та реалізму.

Новелістика та публіцистика Е. Золя. Участь письменника в справі Дрейфуса. Еволюція творчого методу.

Російська реалістична література

Місце російської літератури у світовій літературі XIX століття. Еволюція творчості від романтизму до реалізму О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя. Загальна характеристика творчості О. Пушкіна – засновника реалізму в російській літературі. «Гоголівський напрям» або «натуральна школа», теоретичне обґрунтування засад реалістичного мистецтва (В. Белінський, Д. Добролюбов, І. Аннєнков, І. Тургенєв). Драматургія О. Островського, жанрова різноманітність, морально-побутова та соціальна проблематика.

Проза другої половини XIX століття. Малі епічні жанри: нарис, цикл нарисів, сатирична казка (М. Салтиков-Щедрін), оповідання для народу (Л. Толстой), оповідання та повісті (А. Чехов).

Розквіт жанру роману. Романи І. Тургенєва, його діяльність у популяризації досягнень російського реалізму в Європі. Проблема батьків і дітей у творчості І. Тургенєва. «Нігілізм» та «обломовщина» як риси російського суспільства в  другій половині Х1Х ст.

Світове значення російської літератури XIX століття.

Російська поезія другої половини ХІХ ст.

Журнал «Современник» як орган революційних демократів. Творчість М. О. Некрасова, патріотична та революційно-демократична спрямованість. Визначення суспільно-політичної ролі поезії та громадянської функції поета.  Поема М. О. Нєкрасова «Кому на Русі жити добре». Поезія «чистого мистецтва» (А. Фет, Я. Полонський, О. Майков, Ф. Тютчев). Філософський зміст та досконалість форми.

Ф. Достоєвський (1821–1881)

Соціально-психологічна проза – провідний жанр у російській літературі реалізму. Психологія злочину та кари в романі Ф. Достоєвського «Злочин і кара». Ф. Достоєвський – засновник жанру соціально-філософського та психологічного роману («Злочин і кара», «Брати Карамазови»). Засоби психологічного аналізу. Поліфонічний роман Ф. Достоєвського.

Л. Толстой (1828–1910)

Філософські та моральні проблеми в творчості Л. Толстого. Багатопроблемні, новаторські за своєю композиційно-жанровою структурою романи Л. Толстого. «Думка народна» у романі «Війна і мир», «думка сімейна» в романі «Анна Кареніна». Теорія «непротивления злу насилием». Моральні та філософські пошуки героїв Л. Толстого.

Англійська література

Особливості розвитку реалізму в літературі Англії другої половини ХІХ ст. Міцний зв’язок з літературою Просвітництва, традиціями, які спрямовували митців до дидактизму і моральних категорій. Своєрідність соціально-політичної ситуації в Англії 30-40 р.р. Чартиський рух. Передумови виникнення літератури реалізму. Демократична поезія.

Творчість Ш. Бронте, Е. Бронте, Е. Гаскелл. Різка критика державних установ, правдива картину системи освіти і положення соціально незахищених верств в романах Ш. Бронте «Джен Ейр» та «Шерлі». Роман Е. Бронте «Буремний перевал».

Ч. Діккенс (1812–1870)

Творчість Ч. Діккенса. Художнє втілення «різдвяної філософії».

Етапи життя та творчості Ч. Діккенса. Особливості формування та еволюція світогляду та естетики Ч. Діккенса, його протиріччя.

Відображення стану низів людського суспільства в «Нарисах Боза», романі «Пригоди Олівера Твіста». Гумор як ознака авторського стилю. Гострота соціальної проблематики, проблеми виховання та освіти, дитячі образи. Особливості жанру «роману виховання».

Збірка  «Різдвяні оповідання» – розповідь про духовне переродження героїв.

Особливості сатири Ч. Діккенса в романі «Посмертні записки Піквікського клубу». Ідейно-художня своєрідність та протиріччя «Різдвяних оповідань». Досягнення Ч. Діккенса-реаліста в романі «Домбі і син». Своєрідність композиції та вирішення конфлікту в романах 30-40 р.р.

Автобіографічний роман «Девід Копперфілд». Розширення кола соціальних проблем та поглиблення їх трактування, зміна характеру реалізму, реалістичної типізації, образу та історії позитивного героя в романах 50-60 років.

Американська тематика у творчості письменника. Ч. Діккенс і європейська література.

В. М. Теккерей (1811–1863)

Етапи творчості, еволюція світогляду В. Теккерея. Рання проза В. Теккерея – літературно-критичні статті та пародії. «Книга снобів»: проблематика, художня специфіка, особливості жанрової форми «фізіологічного нарису».

Роман «Ярмарок суєти» – «Роман без героя». Прийоми сатиричної типізації, коло соціально-моральних проблем та сатиричних об’єктів. Сюжетно-композиційні особливості роману «Ярмарок суєти». Соціальна типовість образів Емілії Седлі та Беккі Шарп, майстерність розкриття їхньої індивідуальної психології.

Творчість В. Теккерея  50-их  рр. Історичні романи письменника («Історія Генрі Есмонда», «Віргінці»), його концепція історичного розвитку країни.

В. Теккерей і європейська література.

 

Т. Гарді (1840–1928)

Трагічний гуманізм творчості Т. Гарді. Екзистенційна проблематика творів Т. Гарді, пафос трагічного гуманізму, відчуттям живого нерозривного зв’язку часів, природи та людини.

Романні цикли: «Романи винахідливі та експериментальні»; «Романтичні історії та фантазії»; «Романи характерів і середовища». Вигаданий патріархальний світ Вессексу.

Залежність долі героїні від середовища в романі «Тесс із роду д’Ербервілів». Поетична творчість Т. Гарді.

Польська література

Розчленованість Польщі на три частини, у кожній з яких були свої умови для культурного розвитку Значення повстання 1863 р. для розвитку літератури. Роль «варшавського позитивізму» в розвитку реалізму. 

Уявлення про незмінність існуючих соціальних відносин і апеляція до всіх громадян із закликом співробітничати в ім’я вдосконалювання суспільства через економічне піднесення Польщі. «Органічна праця» та «роботою біля основ» – просвітительська діяльність польської інтелігенції, її сприянням вихованню й освіті народу.

Е. Ожешко (1841–1910)

Втілення у творчості Е. Ожешко найважливіших проблем життя польського суспільства: важке положення селянства, економічна й моральна деградація шляхти, жіноче питання, національно-визвольна боротьба.

Правдиві картини життя польського і білоруського селянства (повісті «Низини», «Дзюрдзи», «Хам»), критика польської аристократії та шляхти («Над Німаном»).

М. Конопницька (1842–1910)

Драматичні долі бідняків-робітників та селян у віршованих новелах зі збірки М. Конопніцької «Картинки».

Оптимізм, філософія активного життя, пафос національно-визвольної боротьби польського народу. Вірш «Присяга», спрямований проти репресивної політики прусської влади. Селянська епопея в октавах «Пан Бальцер у Бразилії» про тяжку долю польських емігрантів та їх повернення на батьківщину.

Американська література

Специфіка осмислення дійсності в літературі США ХІХ ст. Рух аболіціоністів та його відображення у літературі. Зумовленість більш пізнього розвитку реалізму в американській літературі порівняно з європейськими. Зародки реалістичного методу у творчості Г. Лонгфелло та Г. Бічер-Стоу. Сюжетно-композиційні особливості роману «Хатина дядька Тома». Роль роману  в боротьбі проти рабства.

В. Вітмен (1819–1892)

В. Вітмен – американський поет, есеїст, журналіст та гуманіст. Представник перехідного періоду між трансценденталізмом та реалізмом, що об’єднав ці два напрями в своїх творах.

Теми та ідеї віршів і поем із збірки «Листя трави», їх жанрова своєрідність. Композиційні та ідейно-художні особливості збірки «Листя трави». «Пісня радості», «Пісня великої дороги», «О Капітане!» та ін. як втілення демократизму, вираження любові до людини-трудівника, природи.

Поетичне новаторство В. Вітмена, відмова від традиційних поетичних розмірів, форма верлібру, використання прийомів ораторського мистецтва, багатократні повтори тощо.

В. Вітмен і світова поезія.

М. Твен (1835–1910)

М. Твен – засновник американського реалізму. Ранні гумористичні оповідання М. Твена, їх зв’язок з національною традицією та фольклором.

Протиставлення романтичного світу дитячої мрії і фантазії і вульгарної буденності американського містечка («Пригоди Тома Сойєра»). Реалізм роману «Пригоди Гекльберрі Фінна». Об’єктивні протиріччя суспільного життя Америки 90-х рр. ХІХ ст.

Історичні романи М. Твена. Філософська притча М. Твена «Принц та жебрак». Сатирична гострота памфлетів М. Твена.

Суспільна і творча позиція М. Твена в останні роки життя. Поетика пізніх творів. Місце М. Твена в історії американської літератури.

ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Загальна характеристика літературного процесу кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Перехідний характер періоду порубіжжя. Основні літературні напрями епохи, їх філософська основа. Критичний реалізм – панівний напрям в літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття. Проблема натуралізму в літературі. Поняття деканансу і модернізму. Виникнення літератури символізму. Імпресіонізм. Романтизм і неоромантизм. Традиції та новаторство в літературі на зламі століть. Значення літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття для подальшого розвитку літературного процесу.

Г. де Мопассан (1850–1893)

Основні тенденції в розвитку французької літератури кінця ХІХ – поч. ХХ століття.

Внесок Г. Мопассана в розвиток соціально-психологічного європейського роману. Соціальні контрасти та глибини зображення людських характерів (романи «Життя», «Любий друг»). Тема руйнування ілюзій в романі «Життя». Роман-памфлет «Любий друг».

Художня майстерність Г. Мопассана-новеліста. Сюжетні мотиви новелістики Г. Мопассана. Патріотична тема та народні характери («Пампушка», «Два приятелі», «Дуель», «Причинна», «Мадемуазель Фіфі», «Дядько Мілон», «Тітка Соваж» та ін.), засудження світу власників у новелах («Мільйон», «Коштовності», «Намисто», «Парасоля» та ін.). Тема кохання у творчості Г. Мопассана («Щастя», «Місячне світло», «Міс Гарріет», «Перебивниця стільців» та ін.). Новели про селян («Барильце», «Мати потвор», «Повернення», «Сімонів батько», «У морі» та ін.) «Пампушка» – тематика, ідея, проблематика, сюжетно-композиційна побудова, гумор та сатира в новелі.

Р. Роллан (1866–1944)

Особливості творчого методу Р. Роллана. Розвиток жанру біографічного роману у циклі «Героїчні життя» («Життя Бетховена», «Життя Мікеланджело», «Життя Толстого»). Руйнування традиційних для XIX ст. принципів романної форми в романі «Жан-Крістоф» («роман-потік», роман-симфонія, де кожна з трьох частин має свою тональність, свій ритм, інтелектуальний роман).

Втілення французького національного характеру в образі головного героя повісті «Кола Брюньон». Провідна тема – тема творчості, яка розуміється не лише як фахова діяльність головного персонажа, а й як творче ставлення до життя. Стильові особливості (колоритна і жвава розмовна мова, фольклорна стилізація, ритмізована проза).

А. Франс (1844–1924)

Філософські та естетичні основи творчості А. Франса. Посилення критичного ставлення до буржуазного суспільства в романі «Злочин Сільвестра Боннара». Антиклерикальна спрямованість роману «Таіс». Романи про аббата Куан’яра. Роман «Сучасна історія» – сатира на буржуазне суспільство Третьої Республіки. Образ людини із народу в оповіданні «Кренкебіль». Особливості жанру гротескно-пародійного філософського роману А. Франса «Острів пінгвінів». «Сюжет думки» в романі та його зв’язок з жанром. 

Суспільно-політична проблематика роману: концепція історії в романі і проблема історичного прогресу; антиклерикальна тема та її вияви; А. Франс про характер революції; картина імперіалізму та загарбницьких завоювань; переосмислення справи Дрейфуса в романі А. Франса. Прийоми і засоби соціального викриття (алегорія, вставні новели, стилізація, пародія, парадокс, контраст тощо).

Символізм як перший літературний напрям модернізму

 

Загальна характеристика символізму як літературного напрямку. Погляди А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона як філософська основа символізму. Концепт «світової волі» та ідея існування кількох світів – реального (об’єктивного), духовного (суб’єктивного) та ідеального (світу вічних ідей). Особливості поетики: сугестивна основа символу та мелодійність вірша. Національні моделі символізму, представники.

П. Верлен (1844–1896)

Творча еволюція П. Верлена. Імпресіоністична манера письма та особливості формування символістських тенденцій. Збірка «Романси без слів» – вершина творчості П. Верлена. Релігійні мотиви і філософські роздуми в пізній ліриці П. Верлена. «Поетичне мистецтво» як естетичний маніфест символізму.

Принципи поетики П. Верлена: посилення сугестивного впливу поезії на читача/слухача; інтенсивне використання синестезії не лише як прийому, а й як принципу художньої творчості; прагнення до музичності поезій (інтенсивне використання звукопису, асонансу та алітерації) і зняття інформаційно-розповідної функції художнього мовлення; взаємопов’язане зображення стану природи і душі ліричного героя (створення «пейзажу душі»);  прагнення до використання напівтонів, штрихів, деталей, контурів, тобто   усього того, що є атрибутами поетики імпресіонізму.

А. Рембо (1854–1891)

Життєвий та творчий шлях А. Рембо. «П’яний корабель» як символ долі поета. Пошуки «універсальної» мови та теорія яснобачення А. Рембо. Тенденція до взаємопроникнення різних мистецтв (синестезія), філософська глибина сонета «Голосівки». Вірші у прозі (збірка «Осяяння»). Зречення світоглядних та естетичних пошуків у збірці «Сезон у пеклі».

С. Малларме (1842–1898)

С. Малларме – представник та теоретик символізму. Герметизм поетики, відтворення неперервного потоку думок, поетичних асоціацій, найтонших відчуттів («Вікна», «Блакить», «Полудень Фавна», «Осіння скарга», «Надгробок Едгара По» та ін.). Формальне та сенсові новаторство поеми «Кинутий жереб ніколи не скасує випадку». Значення новаторських пошуків французьких символістів. Проблема перекладу символістської поезії.

Бельгійська література

Своєрідність історичного та культурного розвитку Бельгії. Особливості розвитку бельгійської літератури, дві тенденції: ствердження національної самобутності та орієнтація на здобутки європейських літератур. Особливості реалізму Шарля де Костера. «Легенда про Уленшпігеля» Ш. де Костера – «національна біблія» Бельгії. Відродження інтересу до національного життя і національної минувшини у творчості представників угрупування «Молода Бельгія» (К. Лемоньє та ін.).

Е. Верхарн (1855–1916)

Реалістичний життєстверджувальний характер ранньої лірики Е. Верхарна. Звернення до ренесансних традицій живопису в збірці «Фламандки». Вираз кризового світовідчуття у збірках «Вечори», «Розломи», «Чорні смолоскипи». Втілення урбаністичної теми у збірці «Міста-спрути».  Мотиви соціального протесту, антиклерикальна спрямованість поезії. Своєрідність символіки Е. Верхарна, зв’язок з дійсністю і її узагальнене відображення. Символічна п’єса   «Зорі» – соціальна утопія.

М. Метерлінк (1862–1949)

Виникнення та розвиток символістської драми в європейській літературі. Естетичні засади театру М. Метерлінка («Скарб смиренних»).

«Маленькі драми» М. Метерлінка, їх поетика та значення в історії світової драматургії. «Театр смерті», ідея приреченості людей, які схожі на сліпців, що втратили свого поводиря («Принцеса Мален», «Непрохана», «Всередині», «Сліпі», «Смерть Тентажиля»).

П’єси М. Метерлінка «оптимістичного періоду», їх протиставлення «театру мовчання». Філософська драма-феєрія «Блакитний птах». Художні особливості у вираженні концепції автора.

Норвезька література. Г. Ібсен (1828–1906)

Г. Ібсен – засновник і представник «нової» європейської драми. Значення філософсько-історичних драм Г. Ібсена «Бранд» і «Пер Гюнт» в норвезькій і світовій літературі. Соціально-психологічні аналітичні драми Г. Ібсена. Новаторство і традиції. Засоби аналітизму в драмі «Ляльковий дім»: Ретроспективна композиція, наявність зовнішньої та внутрішньої дії, зовнішнього та внутрішнього конфлікту, незавершений фінал. Вплив натуралізму і символізму в творчості Г. Ібсена в останній період творчості. Еволюція творчого методу. Внесок Г. Ібсена в розвиток світового театру.

К. Гамсун (1859–1952)

Загальна характеристика творчості Кнута Гамсуна. Специфіка художнього методу. Глибина психологічного аналізу в романі «Голод». Відображення конфліктних психологічних ситуацій, розгляд рухів та коливань людської психіки як самостійного феномена, внутрішні монологи, що ведуть до використання потоку свідомості в романах «Містерії», «Вікторія», «Пан».

Проблематика й стильові особливості роману «Пан»: неоромантичні тенденції, філософія символізму, риси імпресіоністського зображення у творі К. Гамсуна. Тема природи та концепція «природної людини» у романі «Пан». Сенс назви твору. Образ головного героя роману – Томаса Глана. Особливості трактування проблеми кохання у романі К. Гамсуна «Пан». Патріархальна ідилія у романі «Соки землі». Місце К. Гамсуна у світовій літературі.

Розвиток англійської літератури кінця ХІХ – поч. ХХ століття

Неоромантизм як художня течія в англійській літературі кінця XIX-початку XX століття. Р. Л. Стівенсон та його пригодницькі романи. Соціально-філософська фантастика Г. Веллса. Поезія та проза Р. Кіплінга. Мотиви, ідеї, поетика.

Неоднорідність неоромантизму як літературної течії. Розвиток жанру історичного, пригодницького, «екзотичного» роману (Р. Л. Стівенсон, Д. Конрад). Творчість А. Конан-Дойля, її значення для розвитку детективного жанру. Протиборство людини і природиу творах  Д. Конрада, тема «перемоги в поразці». Еволюція героя у творчості Д. Конрада («Лорд Джим», «Серце темряви», «Тайфун»). Творча біографія Р. Кіплінга. Новелістика, поезія. «Балада про Схід і Захід», роман «Світло згасло». Неоміфологізм у збірках «Книги Джунглів» та «Просто казки». Роман «великого шляху»  «Кім».  Соціально-філософська фантастика Г. Веллса (романи «Війна світів», «Людина-невидимка), «Машина часу», «Острів доктора Моро»).

О. Вайлд (1854–1900)

Оскар Вайлд – найбільш значний письменник і теоретик англійського естетизму. Виклад естетичних поглядів у збірці «Задуми». Співвідношення естетичного та етичного у творчості О. Вайлда (збірки казок «Щасливий принц» та «Гранатова хатинка»). Особливості естетичної теорії О. Вайлда, втілення їх у романі «Портрет Доріана Грея».

Декадентський характер драми «Саломея». Соціально-критичні та реалістичні риси комедій О.Вайлда. «Балада Редингської в’язниці» та «De Profundis» як  завершення ідейно-художніх пошуків письменника.

Б. Шоу (1956–1950)

Драматургія Бернарда Шоу як новий етап в розвитку англійської драми. Розвиток традицій Г. Ібсена в драматургії, теоретичний трактат «Квінтесенція ібсенізму». Роль Б. Шоу в створенні англійської соціальної драми, інтелектуальної «драми-дискусії». Конфлікт між «ідеалістами» та «реалістами» в розумінні Б. Шоу ( драматичні цикли «Неприємні п’єси» та «Приємні п’єси»). Інтерпретація історичної теми («Учень диявола», «Цезар і Клеопатра»).

Жанрове новаторство Б. Шоу, засоби епізації драми (розгорнуті ремарки, відсутність списку дійових осіб, система авторських передмов та післямов). Демократизм Б. Шоу. Комедія «Пігмаліон», парадокс як засіб знищення догматизму та упередженості, традиційності уявлень.

Проблематика п’єси «Дім, де розбиваються серця». Типологічні зв’язки драматургії Б. Шоу з російською літературою.

Розвиток німецької літератури після об’єднання Німеччини

Створення Німецької імперії та особливості літературного розвитку у Німеччині. Філософські та естетичні погляди Ф. Ніцше, його  концепція особистості. «Аполлонійське» та «діонісійське» мистецтво, ідея «смерті богів» і концепція «надлюдини» («Так казав Заратустра»). Вплив поглядів Ніцше на світову культуру. Своєрідність натуралізму в німецькій літературі. «Секундний стиль» та «послідовний натуралізм». Розвиток критичного реалізму. Експресіонізм в німецькій літературі.

Г. Гауптман (1862–1946)

Проблема методу драматургії Г. Гауптмана. Поєднання соціального критицизму з натуралістичною теорією в драмах «Перед сходом сонця» та «Ткачі». Вплив символізму на драматургію  Г. Гауптмана. Неоромантичні та символістські тенденції в драмі «Потонулий дзвін». Дослідження сутності творчої натури, самого процесу творчості, місця художника в суспільстві і його відповідальності за свою працю перед суспільством і самим собою.

Драма «Перед заходом  сонця» – вершина реалізму    Г. Гауптмана.

Г. Манн (1871–1950)

Вплив традицій класичної німецької та французької літератури на становлення Генріха Манна. Тема взаємовідношення мистецтва і життя в сатиричному романі «Кисільні береги». Критика пруської системи виховання і викриття імперіалістичної Німеччини («Учитель Унрат»). Прийоми шаржу, карикатури, гротеску. Публіцистика Г. Манна довоєнного періоду.

Викриття кайзерівської імперії в романі Г. Манна «Вірнопідданий». Проблема антигероя у творчості Г. Манна.  Своєрідність сатири Г. Манна. Використання символічно-гротескних прийомів зображення. Місце роману «Вірнопідданий» в трилогії «Імперія».

Т. Манн (1875–1955)

Розвиток гуманістичних традицій  німецької літератури в творчості Томаса Манна. Поняття «бюргер» та «бюргерство» в прозі та есеїстиці.  

Роман Т. Манна «Будденброки». Своєрідність розробки жанру роману-сімейної хроніки. Новелістика Т. Манна.  Проблема мистецтва в новелах «Трістан», «Тоніо Крегер», «Смерть у Венеції». Роль Т. Манна в становленні жанру інтелектуального роману.

Неоднозначність суспільно-політичної позиції Т. Манна під час першої світової війни.

Література США

Особливості історичного розвитку США і своєрідність американської культури в останню третину ХІХ ст. Прискорені темпи розвитку літературних напрямів. «Джентільний реалізм», література «місцевого колориту». Творчість Ф. Брет Гарта, А. Бірса. Роль письменників-натуралістів в формуванні критичного реалізму в американській літературі. Творчість Х. Гарленда, Г. Фуллера, С. Крейна, Ф. Норріса. Особлива роль жанру новели в літературі США. Художня майстерність О’Генрі.

Дж. Лондон (1876–1916)

Рання творчість Джека Лондона. Поєднання романтизму, натуралізму і реалізму в «Північних оповіданнях».

Соціалістична ідея в творчості Д. Лондона, її вираз у романі-антиутопії «Залізна п’ята». Концепція людини і суспільства в романах Д. Лондона «Морський вовк» та «Мартін Іден». Інтерпретація в творчості теорій Спенсера і Ніцше («Морський вовк»). Трагедія художника з народу в романі «Мартін Іден». Автобіографічна основа роману.

Анімалістичні повісті та їх значення. Проблема творчого методу Д. Лондона.

Т. Драйзер (1871–1945)

3ображення соціальної дійсності в романах Теодора Драйзера «Сестра Керрі» та «Дженні Герхардт». Виступ Т. Драйзера проти «джентільного реалізму».

Вплив на Т. Драйзера теорії Спенсера та натуралізму («Трилогія бажання»). Критика феномену «американської мрії». Трагедія художника в романі «Геній».

Особливості розвитку польської літератури кінця ХІХ – поч. ХХ століття

Б. Прус (1847–1912)

Творчість Болеслава Пруса – майстра польської реалістичної новели та роману. Вплив засад «варшавського позитивізму» на творчість Б. Пруса.

Героїчний опір польських селян німецькій колонізації в повісті «Форпост». Реалістична картина життя буржуазного суспільства в романі «Лялька». Поєднання епічності розповіді, широкого охоплення дійсності з поглибленою психологічною характеристикою героїв. Історичний роман «Фараон».

Г. Сенкевич (1986–1916)

Генрік Сенкевич – творець польського історичного роману. 

Концепція історії Польщі в романах Г.Сенкевича. Тенденційна позиція автора щодо національно-визвольної війни українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким в романі «Вогнем і мечем». Літературно-художнє осмислення глибинних причин подальшого занепаду польської держави (феодальна анархія, зрадницька політика магнатів, свавілля та егоїзм шляхти) в романі «Потоп». Поетизація подвигів польських лицарів у романі «Пан Володиєвський».

Психологічний роман «Без догмату».

Тема боротьби ранніх християн проти деспотизму Нерона в романі-епопеї «Quo vadis». 

 

Російська література доби порубіжжя. Символізм в російській поезії

Самобутній національний характер російського символізму, роль у його ставленні філософського вчення В. Соловйова. Очільник та теоретик символізму в російській літературі В. Брюсов. Два покоління російських символістів: старші (К. Бальмонт, В. Брюсов, Д. Мережковський, З. Гіппіус) та молодші (О. Блок, А. Бєлий, С. Соловйов).

О. Блок (1880–1921)

Поетика символізму у циклі «Вірші про Прекрасну Даму». Тема  кохання  у  контексті величних символістських узагальнень, які переводили її із земної реальності до нетутешнього, незбагненного й таємничого світу вічності, надавали любовному почуттю ліричного героя характеру містичного одкровення. Мелодійність віршів О. Блока, засоби евфонії.

Осмислення самобутності Росії, особливості її національно-духовного розвитку в циклі «Батьківщина». Тема історичних потрясінь у поезії «Скіфи» та поемі «Дванадцять».

ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ СТ.

Пошуки ідеалу світової гармонії в ліриці Р. М. Рільке («Книга годин», «Книга образів», «Сонети до Орфея», «Дуїнські елегії»)

Еволюція творчості Райнера Марії Рільке (1875–1926). Обставини формування митця. Збірки 1895–1898 рр.: неоромантичні мотиви, імпресіоністична поетика. Зб. «Книга годин» (1899–1903): пошуки Бога, тема самотності, форма «ліричного щоденника». Пантеїстичне світосприйняття поета. Утвердження зв’язку людини зі всесвітом і безвихідної самотності у світі людей (цикл «За книгою», «Про фонтани», «Споглядання» зі зб. «Книга картин», 1902–1906). «Вірші-речі» в «Нових поезіях» (1907), предметна пластичність образів та їх символічність. Урбаністична тема у Р. М. Рільке (зб. «Книга картин», «Нові поезії»). Філософська наповненість пізньої поезії («Дуїнські елегії» та «Сонети до Орфея», 1922–1924). Прагнення до синтезу різних сфер буття («видимого» й «невидимого»). Поетичне новаторство Рільке. Особливості символізму у його творчості. Зв’язок з експресіонізмом. Зв’язок Рільке з різними європейськими культурами. Його місце в австрійській літературі та світовій поезії.

Експресіонізм як течія у світовому мистецтві. Основні мотиви лірики експресіоністів

Виникнення експресіонізму в малярстві у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. (Едвард Мунк, французькі постімпресіоністи та «фовісти», німецькі малярські групи «Міст» та «Голубий вершник»). Програмні декларації й мистецька практика експресіоністів як противага імпресіонізмові та символізмові. Німецькі експресіоністські об’єднання «Штурм» та «Акціон», їхня творча активність протягом «експресіоністського десятиліття» (1910–1921). Особливості світогляду та художнього стилю експресіоністів (трагічне світобачення, суб’єктивність образів, створених на межі фантасмагорії й абсурду, використання карикатури та гротеску, апокаліптичні мотиви тощо).

Провідні мотиви в експресіоністській ліриці – у творчості Ґеорґа Гейма (1887–1912), Ґеорґа Тракля (1887–1914), Ґотфріда Бенна (1886–1956) та ін. Поєднання традиційного й авангардного в ліриці експресіоністів. Творчі долі поетів-експресіоністів у контексті літератури міжвоєнного часу. Експресіоністські тенденції у митців Центральної та Східної Європи.

Б. Брехт та його «епічний театр»

Світоглядна і творча еволюція Бертольда Брехта (1898–1956). Зв’язок з експресіонізмом (із групою «Акціон»). Вплив марксистської доктрини на письменника. Ранні п’єси (від «Ваал», 1922 – до «Тригрошової опери», 1928) та поезія: зв’язок з експресіонізмом. «Епічний театр» Брехта у світовій драматургії, його протиставлення традиційному / «арістотелівському» театру. Концепція «епічного театру» та драматургія зрілого Брехта («Страх і відчай Третьої імперії», 1935–1938; «Матінка Кураж», 1939; «Добра людина із Сезуаня», 1941; «Життя Ґалілея», 1939–1946; «Кавказьке крейдяне коло», 1945–1954; «Принцеса Турандот», 1956; тощо). Найважливіший принцип поетики у брехтівському театрі – Verfremdungseffekt / «одивнення» / «очуження». Проза Брехта: новелістика, романи «Тригрошовий роман» (1934) та «Діяння пана Юлія Цезаря» (1949). Заслуга Брехта в організації та діяльності театру «Берлінер Ансамбль» (від 1949 р.). Вплив Брехта на сучасний театр. Неоднозначність сприйняття письменника-авангардиста в розколотому на ідейні табори світі.

«Поетичне відродження» у США. Творчість Р. Фроста

«Поетичне відродження» в американській літературі ХХ ст.: імена, напрямки, стилі, угруповання. Творча індивідуальність видатних представників генерації «поетичного відродження» – Едвіна Арлінґтона Робінсона (18691935), Едґара Лі Мастерса (1868–1950), Роберта Лі Фроста (1874–1963), Карла Сендберґа (1878–1967) та ін. Американські поети-авангардисти в контексті «поетичного відродження» та світової літератури: Езра Паунд (1885–1972) та імажисти Емі Ловелл (1874–1925), Хільда Дулітл (1886–1961) й ін.; Едвард Естлін Каммінґс (1894–1963).

Творча індивідуальність Роберта Фроста. Ранні «ґеоґіанські» збірки («Воля хлопчика», 1913; «На північ від Бостона», 1914; «Між горами», 1916). Естетичні принципи і світогляд поета; «мить істини і гармонії на фоні хаосу» – авторське визначення кредо зрілого митця (збірки «Нью-Гемпшир», 1923; «Струмок, що тече на Захід», 1928; «Неоглядна далина», 1936; «Дерево-свідок», 1942; «На вирубці», 1962; тощо). Особливості поетики (діалогізм, іронічна інтонація, увага до живої мови, класичні розміри та жанри, багатство асоціацій, ремінісцентні зв’язки тощо). Поезія Р. Фроста в контексті американської поетичної традиції: попередники та послідовники.

Т. С. Еліот – поет і теоретик модернізму

Місце Томаса Стернза Еліота (1888–1965) в англомовній модерній культурі. Природа створеної ним «асоціативної поезії». Її вплив на англомовну і світову поетичну традицію. Творча еволюція Еліота – поета і драматурга та теоретика літератури. Т. С. Еліот та американська література. Стосунок Еліота до американського «поетичного відродження». Вплив неокласицизму та імажизму на ранню творчість Еліота (вірші 1910–1912 рр. «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока», «Портрет дами», «Рапсодія вітряної ночі»). Співробітництво з ж. «Егоїст» (імажисти) у Лондоні. Поеми Еліота «Безплідна земля» (1922) і «Порожні люди» (1925): метафоричне відображення міжвоєнної дійсності, втрати загальнолюдських ідеалів, загибелі європейської цивілізації. Вираження кризи свідомості й культури. Інтертекстуальні зв’язки поем Еліота зі світовою класичною літературою. Образна структура поеми «Безплідна земля», її ідейно-художні особливості.

Пізні неокласичні твори Еліота: віршовані драми «Убивство в катедрі» (1935) та «Родинне свято» (1939), поема «Чотири квартети (1943). Літературно-критична спадщина митця. Обґрунтування ним формалізму в літературній критиці. Вплив на формування літературознавчої англо-американської школи американської «нової критики». Літературно-критичні збірки «Священний ліс» (1920), «Користь поезії і користь критики» (1933), «Про поезію і поетів» (1957) тощо.

Ю.О’Ніл і становлення американської драматургії

Становлення традицій американської драматургії у зв’язку із послабленням впливу пуританства на американську культуру і формування творчої індивідуальності Юджіна О’Ніла (1888–1953). Ранні ліричні та натуралістичні п’єси на актуальні теми американського життя: «Курс на Схід, до Кардіффу» (1916), «Карибський місяць» (1918), «Імператор Джонс» (1920) тощо. Співробітництво з експериментальним театром «Провінстаун плейрс» (19161918).

П’єса «Пристрасті під в’язами» (1924) як модерна соціально-психологічна драма – епічна п’єса про пуританську Америку та її руйнування зсередини. Ідейно-конфліктна основа твору. Локальність місця дії і глибина соціального підтексту. Реалістичні та натуралістичні тенденції зображення характерів. Роль символіки та авторських ремарок. Трагедійність розв’язки. Роль відкритого фіналу.

Багатство драматургічних форм і пошуки нових засобів виразності у творчості Ю. О’Ніла (трилогія «Траур до лиця Електрі», 1929; автобіографічна драма «Довгий день, що переходить у ніч», 1941; та ін.). Міфологізм та поглиблений психологізм як провідні тенденції в пізній творчості драматурга. Вплив модерного мистецтва та фройдистської концепції на митця.

«Нова європейська драма» на початку століття. Концепція «гуморизму» у творчості Л. Піранделло та її вплив на розвиток європейського театру

Поняття «нова європейська драма», «інтелектуальна драма», «інтелектуальний конфлікт». Вклад італійського митця Луїджі Піранделло (1867–1936) у розвиток модерної європейської драми та прози.

Огляд творчої біографії Л. Піранделло, умови його формування. Новелістика письменника, її проблематика і поетика: між веризмом та екзистенціалізмом. Роман «Покійний Маттіа Паскаль» (1904): історія життя «маленької людини», ілюзорність її існування, проблеми відчуження, порожнечі й абсурдності людського буття, неможливості знайти вихід із «пастки».

Драматургія Л. Піранделло, її місце у європейській та світовій драматургії. Концепція гуморизму (1908). Історія створення та постановки драми «Шестеро персонажів у пошуках автора» (1921). Близькість світогляду Піранделло до екзистенціалістської філософії. Поетика інтелектуальної драми Піранделло (на прикладі п’єси «Шестеро персонажів у пошуках автора» або ін. п’єс): принцип персонажа-маски, композиційний прийом «театр у театрі», поєднання інтелектуальної проблематики з гротесковим балаганом, відкритість трагічної розв’язки. Конфлікт між реальністю та ілюзією, видимістю й суттю, життєвою правдою і правдою мистецтва; суперечність пошуку істини, трагічність «оголеної маски» – філософська проблематика у п’єсах Піранделло.

 

Футуризм у світовій літературі

Футуризм як один із провідних напрямів європейського модернізму. Історія італійського футуризму (від 1909 р. до Другої світової війни) та його значення як авангардного напряму. Філіппо Томмазо Марінетті (1876–1944) – центральна постать італійського футуризму, автор першого «Маніфесту футуризму» (Париж, 1909). Агресивність та нігілізм у маніфестах Марінетті, захоплення насильством і війною, технічними досягненнями, урбанізмом, авіацією тощо. Вплив футуризму на різні сфери мистецтва – поезію, прозу, драматургію і театр, живопис, музику, скульптуру. Маніфести футуристських груп: «Знищимо місячне сяйво» (1909), «Технічний маніфест футуристичного живопису» (1910), «Маніфест драматургів-футуристів» (1911), «Технічний маніфест футуристичної скульптури» (1912), «Технічний маніфест футуристичної літератури» (1912), «Мистецтво шуму» (1913), «Синтетичний театр футуристів» (1915) та ін. Зневага до класичних традицій, бунт проти естетства, випади проти символізму та імпресіонізму, спроби зруйнування класичної поетики і навіть мовної структури.

Антологія італійських митців «Поети-футуристи» (1912) та її яскраві поетичні імена – Паоло Буцці (1874–1956), Арденґо Соффічі (1879–1964), Коррадо Ґовоні (1884–1965), Альдо Палаццескі (1885–1974).

Футуристи в інших національних літературах (Росія, Польща, Україна тощо). Вплив італійського футуризму на формування і діяльність інших авангардистських напрямів та угруповань – кубізму, дадаїзму, сюрреалізму тощо.

Утвердження фашизму в Італії (1922) та його вплив на літературу і мистецтво міжвоєнного періоду. Зв’язки італійських футуристів із фашизмом.

 

Російські поети-модерністи: завершення «срібного віку»

Доба «срібного віку» та міжвоєнне двадцятиліття в російській поезії. Розмаїття напрямів та угруповань. Вияв символізму, футуризму, експресіонізму та інших авангардних напрямків у російській літературі пореволюційного десятиліття. Доля акмеїстів (Ніколай Гумільов, Сергій Городецький, Осип Мандельштам, Анна Ахматова, Георгій Іванов, Георгій Адамович та ін.). Вклад Олександра Блока (1880–1921), Анни Ахматової (1889–1966), Осипа Мандельштама (1891–1938), Бориса Пастернака (1890–1960), Марини Цвєтаєвої (1892–1941) у розвиток російської поетичної традиції.

Історія створення і контекст поеми О. Блока «Дванадцять» (1918). Її прочитання сучасниками Блока, а також у радянському і сучасному літературознавстві. Композиційно-сюжетно-нараційні та жанрові характеристики поеми. Образ революційної стихії. Символічний образ Христа і суперечки навколо нього. Продовження традиції О. Блока в російській літературі.

Російські футуристи («будетляне») Велемір Хлєбніков (1885–1922), Олексій Кручоних (1886–1968) та ін. Творчість Володимира Маяковського (1893–1930), його зв’язок із футуристами і ЛЕФом; вплив на формування соцреалізму (поеми «Володимир Ілліч Ленін», 1924; «Добре!», 1927; «На весь голос», 1929). Авангардне оновлення Маяковським і футуристами класичної поетики вірша, жанрових форм та стилю.

Утвердження канонів соцреалізму після Першого з’їзду радянських письменників у Москві (1934 р.).

Дадаїзм та сюрреалізм як авангардні угруповання й напрямки у першій половині ХХ ст. Творча еволюція П. Елюара, Л. Араґона, Ж. Превера у контексті модерної літератури Франції

Дадаїстська група (Цюрих, 1916) в історії літератури воєнного і повоєнного часу: вияв стихійного бунту в умовах кризи європейської цивілізації. Виникнення та еволюція сюрреалістичного напряму в модерністському мистецтві 1920–1960-х рр. Програмові засади діяльності сюрреалістської групи Андре Бретона (1896–1966). «Автоматичне письмо».

Творча еволюція Поля Елюара (1895–1952) у контексті французького дадаїстського та сюрреалістського руху. Провідні мотиви поезії Елюара, особливості стилю. Участь поета у Рухові Опору. Вірш «Свобода» (1942) зі збірки «Поезія і правда» – гімн французького Руху Опору.

Еволюція Луї Араґона (1897–1982) – поета і прозаїка, видатного майстра французької лірики. Участь у діяльності групи А. Бретона, у створенні сюрреалістських маніфестів та розрив із Бретоном. Політичні симпатії Араґона та його співробітництво з комуністами. Патріотична лірика митця, активна діяльність у рядах Руху Опору.

Жак Превер (1900–1977) – поет-пісняр і художник, лірик і сатирик в єдиній іпостасі. Стильова палітра Превера: елементи абсурдистської образності, гротеск і задушевна лірика, контрасти і гра словами.

Особливості поетики в ліриці Ф. Ґарсія Лорки. Своєрідність драматургії поета

Доля іспанського поета з «покоління 98-го року». Обставини формування Федеріко Ґарсія Лорки (1898–1936). Зв’язок його творчості зі традиційною народною поезією Андалузії (книга «Поема про канте хондо», 1921). Особливості жанру поеми та його витоки. Синкретизм образів. Характер та зміст образних мотивів. Циклічність побудови поеми. Закономірності композиції циклів – музичний, зоровий, асоціативний, контрастний тощо. Сюжетно-образні, стильові та ритмічні особливості збірки «Циганське романсеро» (1928) – вершинного ліро-епосу Лорки про іспанський народ. Злиття оповідного (романсу / балади) й ліричного первнів у циклі. Виявлення міфічно-фольклорних мотивів та сюжетів. Соціальні мотиви (зі сучасного життя Іспанії) та центральні мотиви свободи і смерті. Трагічність світосприйняття. Епічний характер збірки. Значення новаторства Ф. Ґарсія Лорки в іспанській та світовій поезії.

Еволюція драматургії Ф. Ґарсія Лорки. Жанрове розмаїття. Фольклорно-міфологічні витоки і зв’язок із традицією іспанського барокового театру. Психологічно-метафізичний конфлікт у драмі «Криваве весілля» (1934). Сюрреалістичні поетикальні характеристики Лорчиного театру й поезії.

Польська поезія міжвоєнного часу. Ю. Тувім та «скамандрити»

/ Л. Стафф / Ю. Пшибось

Польська модерна поезія в першій половині ХХ століття: напрямки і течії. Група «Скамандр». Місце Юліана Тувіма (1894–1953) у модерній поезії ХХ ст. Філософська та патріотична лірика у його спадщині (збірки «Чигання на Бога» 1918, «Сократ танцює» 1920; поема «Квіти Польщі», 19391948). Філософське вирішення питання про призначення поезії, про місце поета в житті сучасників (збірки «Сьома осінь» 1922, «Чорноліс» 1929, «Палаюча сутність» 1936). Суспільна діяльність у житті Ю. Тувіма. Гуманізм його поезії. Тема «маленької людини» (збірки «Циганська біблія» 1933, «Нова збірка віршів» 1953). Особливості індивідуального стилю та поетики митця: поєднання класичної форми зі сміливими експериментами, експресивність образів, розмаїття жанрових структур і віршової техніки. Сатира Тувіма: поема «Бал в опері» (1936).

Багатство польської поезії міжвоєнного часу: поєднання класичної форми і філософської глибини (Леопольд Стафф) з декадентською імпресіоністською чутливістю (Ярослав Івашкевич), модерним новаторством (Ю. Пшибось) та авангардистськими пошуками (футуристи), революційними темами й ідеями соціальної справедливості (Владислав Броневський, Бруно Ясенський), гострою сатирою та іронічними експериментами (Ю. Тувім, Константи Ільдефонс Ґалчинський).

Австрійська модерністська проза (Р. Музіль, Ґ. Майрінк, Ф. Кафка). Своєрідність світобачення і його художнього вираження у творчості Ф. Кафки

Місце Франца Кафки (1883–1924) у світовій літературі. Життєвий шлях митця та умови формування його світогляду. Суперечності рецепції: прижиттєва невизнаність і небажання друкуватися та посмертна слава. Розмаїття тлумачень творів Кафки: від коментарів першого біографа й публікатора Макса Брода до нинішніх інтерпретацій у філософії та літературознавстві. Особливості сюжетно-образної системи в його новелах та романах («Америка» 1912–1914?, «Процес» 1914–1918?, «Замок» 19201922?). Мемуаристика («Щоденники») та епістолярій Кафки («Листи до рідних і друзів», «Листи до Феліції Бауер», «Листи до Мілени Єсенської»). Тотальне відчуження як головна тема у творчості празького митця; причини її загостреного вияву. Риси сюрреалістичного стилю у письменника. Зв’язок Кафки з експресіонізмом.

Ідейно-тематичні мотиви й особливості поетики у новелах та романах Т. Манна

Огляд творчого шляху Томаса Манна (18751955). Своєрідне поєднання неоромантизму, декадентства й натуралізму, традиційних та модерних впливів у творчості письменника. Прояв філософії А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, психології З. Фройда у психологічній прозі Т. Манна (ранній роман «Будденброки» 1901, новели збірки «Маленький пан Фрідеман» 1898 та пізніші новели «Трістан» 1902, «Тоніо Креґер» 1903, «Смерть у Венеції» 1913). Міфологізм у романах «Чарівна гора» 1924, тетралогії «Йосиф та його брати» 1926–1943, «Доктор Фаустус» 1947. «Роман виховання» і «роман-міф» в основі жанрової структури цих романів. Новаторство Манна в розвитку європейської романної та новелістичної форми. Реалістична техніка оповіді та прийоми модерного психологізму в новелістиці Манна, зокрема в новелах 1910-х рр. та новелі «Маріо і Чарівник» 1929 р. Уведення в традиційну романну структуру елементів інтелектуальної дискусії, міфологічних паралелей та ремінісценцій. Есеїстика та публіцистика письменника – відображення його політично-соціальної позиції та мистецького світогляду («Міркування аполітичного» 1915–1918, «Ґете і Толстой» 1923, «Німеччина і німці» 1947 тощо).

Поетика роману Д. Джойса «Улісс»: «потік свідомості», деестетизація зображуваного, міфологічні паралелі й алегорії

Огляд творчого шляху Джеймса Джойса (1882–1941). Ірландське походження й виховання, добровільна розлука з батьківщиною та її відображення у творчості митця. Збірка оповідань «Дублінці» (1904, опублік. 1914), перший роман «Портрет художника замолоду» (1904–1916). Історія створення та автобіографічна основа роману «Улісс» (1914–1918), його сприймання сучасниками. Сюжетно-композиційна та стильова структура твору.

Образи головних персонажів – Леопольда Блума, Стівена Дедалуса, Моллі. Біографічні прототипи, архетипна основа, психологічне наповнення, універсальне значення цих образів.

Художні особливості прози Джойса: поглиблений психологізм, суб’єктивізм, розірваність і фрагментарність наративної тканини письма, руйнування тематичних табу та ціннісної ієрархії, міфологічна й інтертекстуальна насиченість образної та стильової структури тексту. Робота письменника над останнім романом – «Поминки по Фіннеґану» (1939). Визнання новаторства Джойса та його вплив на подальший розвиток літератури. Складність перекладу джойсівських творів.

Визначення поняття «проза потоку свідомості» – авангардної техніки прозового письма, розробленої Джойсом та – незалежно один від одного – М. Прустом, В. Вульф, В. Фолкнером.

«Психологічна школа» в англійській літературі 1920–1930-х рр.: В. Вульф, Д. Г. Лоуренс

Вірджинія Вульф (1882–1941) та модерністська література і проза «потоку свідомості». Початок письменницького шляху – роман «Подорож назовні» (1915): тяжіння до експерименту, відчутний вплив інтуїтивістської філософії Анрі Берґсона та прози М. Пруста. Художні особливості зрілої прози В. Вульф (романи «Міссіс Делловей» 1925, «До маяка» 1927, «Орландо» 1928, «Хвилі» 1931, «Роки» 1937, «Між актами» 1941; новелістика). Прийоми імпресіоністичного психологічного письма, його ускладнення задля спроб передати течію часу і глибину людських почувань.

Значення есеїстики та літературної критики В. Вульф, її вклад в утвердження концепції модернізму (зокрема статті «Сучасна художня прози» 1919, «Містер Беннетт і місіс Браун» 1924: протиставлення митців як «матеріалістів» та «спіритуалістів»; збірки «Рядовий читач» 1925 та 1932 рр.). Участь письменниці у феміністській полеміці свого часу (есей «Своя кімната», 1928).

Результати діяльності «групи Блумсбері» (з 1906 р.): заперечення вікторіанських смаків та буржуазних цінностей, утвердження нової техніки психологічного письма. Формування «психологічної школи» в англійській літературі міжвоєнного періоду: особливості і значення нового виміру психологізму у прозі В. Вульф, Девіда Герберта Лоуренса (1885–1930), Річарда Олдінґтона (1892–1962), Вільяма Сомерсета Моема (1874–1965) й ін.

 

Література «втраченого покоління» у Франції, Німеччині, Англії, США

Визначення літератури «втраченого покоління» як творчості генерації письменників, що втілили у своїх творах трагічний досвід Першої світової війни. Виникнення цього явища, причини й умови формування, еволюція, місце у світовій культурі.

Перша світова війна як криза свідомості людства і породжена нею література. Книга Анрі Барбюса (1873–1935) «Вогонь (Щоденник взводу)» (1916), її суспільне та художнє значення. Автобіографічна основа книги. Поєднання натуралістських традицій та нових прийомів експресіоністичного прозового письма. Вплив А. Барбюса на митців «утраченого покоління».

Роман Еріха Марії Ремарка (1998–1970) «На Західному фронті без змін» (1929) та його перегуки з романами Річарда Олдінґтона (1892–1962) «Смерть героя» (1929), Ернста Гемінґвея (1899–1961) «І сходить сонце» / «Фієста» (1926) та «Прощавай, зброє!» (1929), Джона Дос Пассоса (18961970) – романи «42-а паралель» та «1919» із трилогії «США» (1930, 1932), Вільяма Фолкнера (воєнні оповідання 1920-х рр.), Луї Селіна «Подорож на край ночі» (1930). Антимілітаристська гуманістична спрямованість творів «втраченого покоління» про Першу світову війну.

Зображення війни у романі Ремарка. Поетика композиції і сюжету. Особливості розв’язки. Доля героїв. Тема відчуження.

Сатиричний роман Я. Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка». Швейк як вічний образ у літературі

Особливості біографії Ярослава Гашека (1883–1923) – автора єдиного роману. Історія створення «Пригод бравого вояка Швейка на світовій війні» (1920–1922), зумовленість його особливостей умовами написання. Художня своєрідність роману, побудованого на основі архетипної моделі пригодницького твору: специфіка сюжету і композиції (нанизування вставних історій на стрижневий мотив подорожі). Автор-оповідач у романі про Швейка та особливості оповіді: численні позасюжетні вставки (у тому числі й документальні), прийом авторської стильової маски. Типовість сатиричних образів. Стильові особливості роману: розмаїте використання прийомів гумору, карикатури, гротеску. Швейк як універсальний образ. Фольклорне походження архетипного первня образу бравого вояка та його оригінальне трактування Я. Гашеком. Продовження і варіювання образу в пізнішій світовій літературі (твори Б. Брехта, О. Твардовського, В. Войновича та ін.).

Модерністська психологічна проза у Франції міжвоєнного періоду (М. Пруст, А. Жід, Ф. Моріак)

Своєрідність психологізму у прозі Марселя Пруста (1871–1922) – у циклі романів «У пошуках утраченого часу» (1908–1922, опублік. 1913–1927). Тема пам’яті у «романі-потоці». Прустівський варіант прозової техніки «потоку свідомості».

Огляд життєвого шляху Андре Жіда (1869–1951) – «останнього із класиків і першого з модерністів». Його ідейні і творчі шукання, місце й роль у літературному житті Франції ХХ ст. Індивідуалізм Жіда, його пошуки сучасної форми гуманізму. Психологічні романи «Тісна брама» (1909), «Іммораліст» (1902), «Фальшивомонетники» (1925): ідейно-тематичні мотиви й художня структура. Публіцистика Жіда; значення книги «Повернення з СРСР» (1938). «Щоденники» письменника як літературна пам’ятка.

Огляд творчого шляху Франсуа Моріака (1885–1970) та його місце у французькій і світовій літературі. Соціально-психологічні романи «Тереза Дескейру» (1929), «Гадючник» (1932), «Дорога в нікуди» (1939). Морально-етичні та екзистенційні проблеми у творах письменника. Його громадянська позиція у роки Другої світової війни. Повоєнний період творчості: повість «Мавпочка» (1951). Близькість та розбіжності зі французьким митцями-екзистенціалістами.

«Гомоцентрична» проза А. де Сент-Екзюпері

Огляд творчої спадщини письменника Антуана де Сент-Екзюпері (1900–1944). Місце роману «Планета людей» (1939) у його творчості.

Основні тематичні лінії розвитку образних мотивів та проблематика твору. Проблема «земля і людина». Основний конфлікт, його філософсько-етичне звучання. Проблеми: вічного і минущого, життя і смерті, героїчного і трагічного, істинних і фальшивих цінностей. Система образів та особливості оповіді. Автобіографізм роману й особливості образу автора-оповідача. «Космічність» світосприйняття. Способи вираження авторської позиції. Ставлення автора до людей. Система образів-лейтмотивів. Значення образу Землі. Образні паралелі і ремінісценції.

Жанрово-композиційні особливості роману «Планета людей». Ідейно-композиційна роль посвяти та заголовка. Особливості «вільної» композиції. Композиційний стрижень – інтелектуальний конфлікт (людина-обиватель та людина, здатна пізнавати світ і долати власну обмеженість та безсилля), через який виражено ідею твору. Ретроспекції та «відступи» в композиційно-оповідній структурі. Гуманістична спрямованість роману А. де Сент-Екзюпері.

Жанрова своєрідність творів Екзюпері та підстави для визначення його творчого стилю як неоромантичного.

Екзистенціалізм у французькій та світовій літературі.

Роман Ж.-П. Сартра «Нудота», новели зі зб. «Мур»

Екзистенціалізм як напрям філософської думки, його особливості у Франції. Проблема людини і суспільства. Філософський роман як провідний жанр у французькій прозі міжвоєнного періоду (у творчості А. Мальро, А. де Сент-Екзюпері, Ж.-П. Сартра та ін.).

Огляд життєвого і творчого шляху Жана-Поля Сартра (1905–1980): філософська освіта; участь у Другій світовій війні; повоєнна концепція ангажованості; вклад у французьку літературу. Місце роману «Нудота» (1938), збірки новел «Мур» (1939) та п’єси «Мухи» (1943) у творчості письменника. Роман «Нудота»: жанрова своєрідність; образ Рокантена; трактування свободи, гуманізму, творчості. Провідні ідеї екзистенціалізму у збірці новел «Мур». Світоглядні ідеї сартрівської драматургії: парадокси свободи-несвободи, ідея абсурду. Античний міф у п’єсі «Мухи» та її актуальний зміст. Гуманістична спрямованість творів Ж.-П. Сартра.

Екзистенціалістський світогляд у романах А. Камю «Чужий», «Чума». Екзистенціалістська інтелектуальна драма А. Камю «Калігула»

Обставини формування митця-філософа Альбера Камю (1913–1960) та етапи його творчої біографії: «коло Абсурду», «коло Бунту», «коло Вигнання». Есей «Міф про Сізіфа» (1942) як філософське кредо письменника.

Роман «Чужий» (1942): ідейний зміст та оригінальна поетика. Особливості сюжетно-композиційної структури екзистенціалістського філософського роману; умовність образу головного персонажа Мерсо та інших персонажів; знакові образи (жінка-автомат, старий Саламано, Раймон, слідчий, адвокат); аналогії ситуацій (Мерсо і мати – Саламано і його собака; Мерсо і судова влада – Раймон і поліцейський) як спосіб аргументації філософської ідеї.

П’єса «Калігула» (1938, 1944, 1950-ті) як інтелектуальна драма. Композиційна побудова драми та розвиток головного конфлікту. Протистояння й зіставлення Калігули й Хереа, Калігули та Сціпіона, Калігули й Кезонії, Калігули й Гелікона; значення цих протистоянь у розвитку головного конфлікту – спробі імператора-тирана змінити світ за допомогою влади / насильства. Умовність образів-персонажів п’єси, умовність місця і часу подій. Філософське навантаження діалогів та монологів, ускладненість стилю. Ідейний зв’язок п’єси «Калігула» з романом «Чужий».

Роман-притча «Чума» (1947) та філософський есей «Бунтівна людина» (1951) – головні твори другого періоду творчості А. Камю. Алегорія боротьби людства з чумою нацизму і ширший філософський зміст цих творів – осмислення людського існування загалом як відмови від примирення з абсурдом, вибору активної дії та шляху самопожертви. Гіркота філософських прозрінь письменника в останньому великому завершеному творі – повісті «Падіння» (1956).

Філософський роман К. Чапека «Війна з саламандрами»

Сатиричне спрямування творчості Карела Чапека (1890–1938). Новаторство художньої структури роману «Війна з саламандрами» (1936). Історія створення роману: соціально-історичний фон та літературна традиція, що зумовили його появу. Сюжетно-композиційні та жанрові особливості роману К. Чапека: дублювання зав’язки; своєрідність паралельних сюжетних ліній; вставні елементи сюжетної конструкції та принцип монтажу; роль стилізації в побудові оповіді; вияв авторської позиції; відкрита розв’язка роману та її дублювання й варіювання; особливості жанру: науково-фантастичний, сатирично-філософський і роман-антиутопія водночас.

Різне спрямування сатири в романах Я. Гашека та К. Чапека. Сатиричний чеський роман у контексті доби модернізму (проблема визначення напрямів у чеській літературі і приналежності до них чеських Я. Гашека та К. Чапека).

 

Роман-антиутопія в літературі ХХ ст. (Є. Замятін, О. Гакслі, Дж. Орвелл та ін.)

Традиція утопізму у світовій літературі та формування жанру роману-дистопії / антиутопії у ХХ ст. Класичні романи-дистопії: «Ми» Євгенія Замятіна (1920), «Чудовий новий світ» Олдоса Гакслі (1935), «1984» Джорджа Орвелла (1949).

Життєвий і творчий шлях письменника Джорджа Орвелла (1903–1950). Формування його політичних поглядів, зокрема через участь у громадянській війні в Іспанії (1936). Викриття радянської тиранії в алегоричній казці «Звіроферма» (1945). Роман «1984» як вершинний твір-антиутопія. Традиції соціальної сатири Дж. Свіфта у прозі Орвелла.

Розвиток реалістичних тенденцій в американській прозі ХХ ст. (Т. Драйзер, Д. Стейнбек та ін.)

Американська психологічна новела та роман у 19201930-ті рр. (Ш. Андерсон, Е. Гемінґвей, Ф. С. Фіцджеральд, В. Фолкнер та ін.). Особливості розвитку прози в літературі США у першій половині ХХ ст.: своєрідне поєднання неоромантизму й натуралізму, традиційних та модерних впливів. Психологія З. Фройда в інтерпретації американської психологічної прози. Міфологізм. Еволюція американської новели – від гостроти зовнішнього конфлікту в новелі-події до внутрішнього конфлікту в новелі ініціації – у творчості Шервуда Андерсона (1876–1941), Ернста Гемінґвея (18991961), Френсіса Скотта Фіцджеральда (1896–1940) та ін.

Проза «червоного десятиліття» (1930-ті роки) у США. Романи Теодора Драйзера (1871–1945), Джона Дос Пассоса (1896–1970), Джона Стейнбека (1902–1968), їхній резонанс у суспільному житті країни та літературне значення. «Великий американський роман» у літературній свідомості США в ХІХХХ ст.: регіональна тематика, «американська трагедія», історія в русі, символіка.

Творчість Дж. Дос Пассоса: експеримент над натуралізмом, спроби передати динаміку сучасності, використання техніки газетного письма, кіноестетика. Трилогія «США» (романи «42-а паралель», 1930; «1919», 1932; «Великі гроші», 1936): ефект «життя зненацька», смисл назви, чотири способи організації оповіді.

Джон Стейнбек (ранні книги «Райські пасовища», 1932; «Квартал Тортілья Флет», 1935): концепція природи як противага цивілізації. Гостросоціальні неореалістичні твори 1930-х рр.: новела «Про мишей та людей» (1937); роман «Грона гніву» (1939) – найвизначніший роман про події «великої депресії». Повість-притча «Перлина» (1946): звернення до культурного «примітиву» по-американськи.

Поетика і стиль прози В. Фолкнера

Вільям Фолкнер (1897–1962) – видатний представник «південної школи» та всієї американської прози: огляд творчого шляху. Особливий статус Півдня США у літературі (феномен «південного міфу» американської культури). Йокнапатофська сага Фолкнера: 15 романів та близько 70 оповідань. Домінантні теми й конфлікти фолкнерівської прози. Універсальність психологічно-моральних проблем, поставлених на матеріалі з життя американського Півдня. Роман «Галас і шал» (1929) як зразок експерименту у фолкнерівському стилі; визначення в ньому соціальних і духовних колізій, домінантних у творчості Фолкнера. Конфлікт особистості й суспільства в романі «Світло у серпні» (1932). Тема розпаду людських зв’язків – магістральна для творчості письменника і загалом для американської літератури ХХ ст. Феномен «сноупсизму» у трилогії про Сноупсів (романи «Селище», «Місто», «Особняк», 19391959). Фолкнерівська новелістика. Новела «Ведмідь» (1942): мотиви ініціації, гріха, спокути історичної вини. Притаманні прозі Фолкнера психологізм, складний комплекс образних і хронотопних зв’язків між минулим і сучасним, індивідуальною людською пам’яттю і колективним свідомим та несвідомим.

Польська проза міжвоєнного періоду (Я. Івашкевич, З. Налковська, В. Ґомбрович)

Розмаїття індивідуально-творчих стилів у польській прозі міжвоєнного періоду. Продовження традицій реалістично-психологічної прози та традицій «Молодої Польщі» (Владислав Реймонт, Зоф’я Налковська, Ярослав Івашкевич). Авангардна польська проза: Вітольд Ґомбрович (1904–1969), Бруно Шульц (1892–1942). Період декадансу (рух Młoda Polska, 1890-ті – 1918-й) у польській літературі на рубежі століть та його вплив на розвиток польської прози в період міжвоєнного двадцятиліття (неоромантики, декаденти, реалісти старшого покоління: Стефан Жеромський, Станіслав Пшибишевський, Владислав Реймонт).

Впливи модернізму на розвиток польської прози у 1920-х рр. Прозова творчість Ярослава Івашкевича (1894–1980) – яскравий зразок різносторонніх пошуків польських митців у царині прози. Роман «Хвала і слава» (1956–1962) – підсумок польської історії першої половини ХХ століття.

Динаміка літературного процесу в 1930-х рр. (після кризи – від 1932 р.): політизація літератури, пошук епічних форм, рух від «позитивізму» до неореалізму, взаємодія авангардизму та традиціоналізму (Зоф’я Налковська, Марія Домбровська, Станіслав Іґнаци Віткевич, Вітольд Ґомбрович, Бруно Шульц та ін.). Проза Зоф’ї Налковської (1884–1954) на початку століття та її еволюція у міжвоєнний період. Соціально-психологічні романи «Роман Терези Геннерт» (1923) та «Межа» (1935).

Модерністська проза в Росії 1920–1930-х рр.: А. Платонов, М. Булгаков: сатиричні твори нового часу

Поява в Росії у період 1920-х рр. поруч із реалістичною прозою умовно-фантастичної та гротескно-сатиричної, за стилем іноді близької до експресіонізму або сюрреалізму: Євгеній Замятін у романі-антиутопії «Ми» (1920), Михаїл Зощенко у ранніх оповіданнях, Андрій Платонов у творах 1920-х рр., Михаїл Булгаков у деяких творах цього ж періоду та пізніших, недрукованих за життя («Фатальні яйця», «Собаче серце», «Майстер і Маргарита» та ін.).

Огляд творчого шляху А. Платонова (1899–1951). Причини суперечностей у рецепції творчості письменника. Місце роману «Чевенгур» (1929) у творчій спадщині А. Платонова. Історія публікації. Жанрові особливості роману. Утопічні, фантастичні, сатиричні, реалістичні риси. Зображення шляху до комуністичного раю та його будівничих. Міленаристські мотиви: кінця світу, «золотого віку», паломництва, загибелі Антихриста тощо. Стилістика А. Платонова. Його місце в літературі світового модернізму.

Російська література в еміграції: «перша хвиля».

Творчість І. Буніна

Доля представників російської літературної еміграції («перша хвиля»). Найавторитетніші в середовищі російської еміграції міжвоєнного періоду «знаньевцы» / продовжувачі реалістичної традиції: Леонід Андрєєв, Іван Бунін, Олександр Купрін, Борис Зайцев, Іван Шмельов, Олексій Ремезов, Олексій Толстой, «сатириконці» Саша Чорний та Аркадій Аверченко.

Огляд творчого шляху І. О. Буніна (18701953) – «останнього російського класика» (О. Твардовський). Причини суперечностей у рецепції бунінської творчості. Особливості стилю у прозі І. Буніна – першого з російських письменників Нобелівського лауреата (1933). Загибель дворянських садиб, розпад традиційних суспільних зв’язків – провідна тема ранньої і зрілої прози Буніна. Значення письменника у «переведенні» реалістично-психологічної, «толстовської» класичної манери письма на ґрунт нового, модерного світорозуміння. Соціально-психологічна повість «Село» (19091910), оповідання «Граматика кохання» (1915), «Легке дихання» (1916), «Сни Чанга» (1916) та ін. Притаманний письменникові аполітизм у роки Першої світової війни та пристрасна автобіографічно-публіцистична книга про російську революцію – «Окаянні дні» (1920). Автобіографічні повість «Митине кохання» (1925) та роман «Життя Арсеньєва» (1933). Збірка коротких оповідань «Темні алеї», завершена в роки Другої світової війни (19391945): любовна тематика, екзистенційні проблеми.

 

Роман «Гра в бісер» – підсумок духовної і творчої еволюції Г. Гессе

Закорінення творчості Германа Гессе (1877–1962) в німецькій романтичній традиції. Духовний і містичний зв’язок із культурою Сходу – Індією, Китаєм. Зміни у рецепції спадщини Гессе на радянських теренах – закономірність сприйняття видатного європейського модерніста – ідеаліста й романтика. Типово неоромантична проблематика, притаманна раннім віршам та прозовим творам митця. Двополюсність буття як основна ідея філософської концепції Гессе та основний стрижень конфлікту в його творах. Протест письменника проти Першої світової війни, відбитий у долі героя його роману «Степовий вовк» (1927) Гаррі Галлера.

Місія митця в духовному житті суспільства – головна тема вершинного роману Гессе «Гра в бісер» (1930–1943). Головна метафора твору – збирання духовних фрагментів зі всієї культури людства, їхній синтез із метою витворення вищої, релігійно сприйнятої духовності. Критика «фейлетонної епохи» – сатиричне зображення сучасного світу у першій частині. Притчеподібна сюжетна основа та дидактизм розв’язки у другій частині «Гри в бісер» – «Життєписі магістра Гри Йозефа Кнехта». Діалектика боротьби двох первнів у системі образів твору, у розвитку лейтмотивів. Ідилія та утопія як жанрові параметри художньої структури роману. Конфліктний стрижень усіх чотирьох життєписів, уміщених у романі, – суперечність між митцем або іншим представником духовної еліти (пророком, провидцем) і загальною масою людей. Митець і мистецтво як опора існування світу в майбутньому – головна ідея «Гри в бісер». Складна архітектоніка й композиція, синтетична жанрова та стильова природа цього роману – філософської утопії про майбутнє людства, про загальнолюдські духовні цінності. Закономірність успіху «Гри в бісер» у період холодної війни та сучасне прочитання.

Неореалізм в італійській літературі та кіномистецтві повоєнного часу

Вияв неореалістичних тенденцій у повоєнний час у різних регіонах світу, їхній зв’язок із попереднім пануванням тоталітарних режимів. Особливі завдання перед мистецтвом після політичного краху тоталітаризму: переорієнтація сучасників на демократичні цінності, звільнення від тиску тоталітарної ідеології, дискредитація її міфів. Розвиток повоєнної італійської літератури й мистецтва та феномен неореалізму. Неореалізм як напрям, що певною мірою повернув до традицій реалізму – демократизму й гуманізму, засад правдивості та естетичної затребуваності у середовищі «простих» людей. Умовність визначення неореалізму як напряму (відсутність декларацій та маніфестів).

Одна з перших ластівок нового мистецтва – книга Еліо Вітторіні «Сицилійські бесіди» (1938–1939). Представники італійського неореалізму – прозаїки Карло Леві (1902–1975), Чезаре Павезе (1908–1950), Васко Пратоліні (1913–1991) та ін. Входження у твори неореалістів тем і мотивів, пов’язаних із життям широких народних мас – боротьба Руху Опору, соціальна несправедливість, безробіття, злидні, соціальна відсталість тощо.

Криза неореалізму у середині 1950-х, зумовлена мінливим суспільно-політичним кліматом у повоєнній Італії і виявлена втратою неореалістичним кіно свого початкового життєствердного пафосу, появою екзистенційного трагізму.

Неореалістичний період в італійському театрі (19431955). Едуардо де Філіппо (1900–1984) – автор неореалістичних п’єс «Неаполь-мільйонер» (1945), «Привиди» (1946), «Філумена Мартурано» (1946) тощо.

Альберто Моравіа (1907–1990) та його причетність до неореалізму. Оповідання зі збірок «Римські оповідання» (1953), «Нові римські оповідання» (1959): образ «вічного міста» як конкретний реалістичний локус і провідний символ творчості митця. Відсутність щасливих розв’язок, наближення до трагічної екзистенціалістської філософії з її проблемами людського відчуження та абсурду існування. Здрібнення та амбівалентність образів-персонажів із народу.

Антифашистська тема у творчості письменників ФРН у повоєнний час (Г. Бьолль, В. Кьоппеп, З. Ленц, Ґ. Ґрасс). «Група 47»

Історія створення та діяльність «групи 47» – найвагомішого літературно-мистецького об’єднання у німецькомовній культурі другої половини ХХ століття (1944–1960-ті рр.). «Група 47» як широкий і демократичний мистецький рух, який виконував функції організації літературного й мистецького життя. Суперечливе ставлення учасників «групи 47» до авангардизму. Очевидне тяжіння до документальних жанрів – репортажу, нарису. Тяжіння до реалізму (зокрема у Г. Белля) та творчість його супротивників – так званих «магічних реалістів» (Герман Казак, Вольф Єнс), котрі метафоризували пережите Німеччиною нацистське зло. Антифашистські твори неореалістів Вольфґанґа Кеппена, Гайнріха Белля, Ґюнтера Ґрасса та ін.

Творчість фронтовика Вольфґанґа Борхерта (1921–1947). Успіх його п’єси «За дверима» (1947) та особливості її поетики. Вплив експресіонізму на письменника.

«Покоління просіки» та Гайнріх Белль (1917–1985). Огляд літературної спадщини митця, значення його суспільної діяльності. Роман Белля «Де ти був, Адаме?» (1951) як неореалістичне відображення війни у творчості «тих, що повернулися». Ґюнтер Ґрасс (р. н. 1927) – яскравий представник повоєнного покоління в німецькій філософсько-сатиричній прозі (роман «Бляшаний барабан», 1959).

Німецькомовна поезія у повоєнний час. П. Целан, «Фуґа смерті»

Зв’язок Пауля Целана з поетичною традицією (зокрема з німецьким експресіонізмом та французьким сюрреалізмом) і новаторство поезії «після Освенціму» (Теодор Адорно).

Чернівці, німецька поезія і Голокост у долі П. Целана (1920–1970). «Вірш століття» – «Фуґа смерті» (1945): втілення болючої проблематики через сміливе формальне вирішення «антиестетичної» теми умовними засобами. Навіювальна сила поетичного тексту «фуґи». Глибокі інтертекстуальні зв’язки через цитати, ремінісценції, алюзії й шифри, запозичені з історії, міфології, релігії, літератури, філософії, музики тощо. Інтертекстуальні асоціації головних образів. Паралелізм як засіб образно-конфліктного вираження. Образи-знаки та символи. Музичний принцип художньої організації тексту. Ритміка та фонічна структура. Особливості віршової архітектоніки, композиції, синтаксису. Специфіка жанру. Особливості українських перекладів тексту «Фуґи смерті».

10 поетичних збірок Целана (з них 8 прижиттєвих: «Пісок із урн», 1948; «Мак і пам’ять», 1952; «Від порога до порога», 1955; «Мовні ґрати», 1959; «Троянда нікому», 1963; «Переведення подиху», 1967; «Сонця з ниток», 1968; «Диктат світла», 1970). Вклад Целана-перекладача у збагачення світової культури. Рецепція спадщини поета в Україні: сучасне «повернення» в контекст світової та української літератури.

 

Театр абсурду у Франції

Історія виникнення та еволюція французького театру абсурду (19501960-ті рр.): драматургія Артюра Адамова, Ежена Йонеско, Семюела Беккета, Жана Жене. Попередники театру абсурду та передумови його виникнення у кінці 40-х років. Ставлення авторів «антидрами» до екзистенціалістського інтелектуального театру.

Творча еволюція Ежена Йонеско (1912–1994). Ранні п’єси Йонеско («Голомоза співачка» 1950, «Урок» 1951, «Стільці» 1952 та ін.). Проблематика; особливості композиційної побудови; відсутність традиційного конфлікту; образи-маріонетки. Багатоактні п’єси Йонеско («Носороги», 1959; «Король помирає», 1963; «Спрага та голод», 1965; тощо). Історія створення і постановки п’єс Йонеско. Багатоваріантність прочитань. Авторська позиція в п’єсі «Носороги». Політичний та ідеологічний підтекст її сюжету-притчі. Використання алегорії, гротеску, карикатури, ігрових прийомів.

Театр абсурду Семюела Беккета (1906–1989). Огляд творчості ірландського прозаїка й драматурга. Значення п’єси «Чекаючи на Ґодо» (1950). Глибина філософського підтексту, значення сцен-метафор та символічних деталей. Особливості мінімалістського конфлікту та спрощеної композиції, специфіка образів. Використання прийомів ексцентрики / клоунади. Песимістична концепція життя в п’єсах драматурга. Ідея деградації людини і людства в його творчості (у п’єсах «Ендшпіль» 1955, «Остання стрічка Креппа» 1959, «О щасливі дні» 1961, тощо). Тенденція мінімалізації сценічної дії й діалогів, тяжіння до абстрактного авангардистського письма в драматургії Беккета.

Зображення людини у драмах абсурдистів. Дискредитація гуманістичних гасел та декларацій, згущення екзистенційного трагізму.

Еволюція театру абсурду у світовій літературі (Е. Олбі, С. Мрожек, В. Гавел, Л. Петрушевська та ін.)

Вплив театру Йонеско та Беккета на світову драматургію. Розвиток театру абсурду у творчості американських (Едвард Олбі), англійських (Гарольд Пінтер, Норман Сімпсон), польських (Тадеуш Ружевич, Славомір Мрожек), чеських (Вацлав Гавел), японських (Кобо Абе), російських (Людмила Петрушевська) та ін. авторів-драматургів. Особливості поетики абсурдистських п’єс (композиційний принцип «сценічної метафори», умовність хронотопу та розвитку конфлікту, алегоричність та абстрактність персонажів, алогічність діалогів, використання трагіфарсових засобів сценічної гри тощо).

Поєднання абсурдистських принципів поетики із глибиною психологічного підтексту у творчості Едварда Олбі (р. н. 1928). Дебютна п’єса «Зоопаркова історія» (1958): конфлікт відчуження, гротесковий стиль діалогів, трагічність парадоксальної розв’язки. Сенсаційний успіх п’єси «Хто боїться Вірджинії Вулф?» (1962). Поглиблення конфлікту (конфлікт поколінь, сімейний та соціальний аспекти конфлікту тощо) через історичні алюзії (імена головних персонажів) та літературні ремінісценції (назви частин п’єси, назва всієї п’єси). Зближення драматургічної поетики у п’єсах Олбі з арсеналом театру парадоксу (Фрідріх Дюрренматт), із сюрреалістським театром (Антонен Арто).

Огляд творчої біографії Славоміра Мрожека (р. н. 1930) – прозаїка, драматурга та есеїста, а також художника-карикатуриста. Абсурдистська поетика у його п’єсах 6070-х років та пізніша еволюція драматурга: п’єси «Кароль», 1961; «Стриптиз», 1961; «Танго», 1964; «Тестаріум», 1967; «Різниця», 1973; «Емігранти», 1974; «Лис-аспірант», 1978; «Контракт», 1986; «Портрет», 1987; «Прекрасний вигляд», 2000. Специфічний характер польської драми абсурду: зв’язок із сучасною актуальною проблематикою, психологічні лінії конфлікту, алюзії з національної історії й культури тощо.

Тяжіння західноєвропейських абсурдистів (Йонеско, Беккет, Г. Пінтер) до абстрактних / космополітичних форм письма і національне забарвлення абсурдистських п’єс у драматургів С. Мрожека, В. Гавела, Л. Петрушевської.

 

Французький «новий роман» (Н. Саррот, К. Сімон,

А. Роб-Ґріє та ін.)

Філософські засади та практика «нового» французького роману в 1950–1960х рр. Вплив постструктуралістських ідей (1960–1980ті рр.) на естетику й поетику «нового роману». Формулювання постмодерністських концепцій письма (Ролан Барт, Мішель Фуко, Жак Лакан, Жак Дерріда, Жан Бодріяр та ін.), що виявляються у притаманній новороманістам фрагментарності відображення світу й людської свідомості, у ризоматичній наративній та композиційній структурі творів, у непізнаваності суб’єкта нарації / письма (ефект «смерті автора», за Р. Бартом та М. Фуко). Причини несприйняття «нового роману» на теренах СРСР. Вплив поетики «нового роману» на сучасну прозу.

«Три кити» авангардистської поетики у новороманістів (безсюжетність, безгеройність, відсутність визначеного суб’єкта оповіді) та три стильові течії «нового роману»: концепція тропізмів Наталі Саррот (1902–1999), шозизм / речовізм Алена Роб-Ґріє (1922–2008), міфологізм Клода Сімона (1913–2005) та Мішеля Бютора (р. н. 1926). Особливості тексту-ризоми новороманістів у порівнянні з класичною поетикою роману: характеристики сюжету / конфлікту / розвитку дії, композиційної та наративної побудови.

Теоретичні декларації «нового роману» в есеях Н. Саррот, які писалися в 1940–1950-х рр. і видані книгою «Ера підозр» у 1956-му. Практика новороманного письма в її індивідуальному стилі, розроблена ще з 1930-х рр. (книга «Тропізми», 1939). Метапроза Н. Саррот в епоху постмодерну: «Золоті плоди» (1963). Відсутність образів-персонажів та вияв їхньої ентропії.

Міфологічне підґрунтя роману Алена Роб-Ґрійє «У лабіринті» (1959). Провідні ідеї – абсурд людського існування, відкидання можливості пошуків його сенсу, пошуків істини.

Концепція «пластичного театру» у творчості Т. Вільямса

Драматургія США у повоєнний період. Психологічний театр Теннесі Вільямса (1911–1983) та його зв’язок із класичною драматургією США (Ю. О’Ніл та ін.). Концепція «пластичного театру». Різнобічність обдарування письменника і драматурга Т. Вільямса. Труднощі його приходу в літературу (друга половина 1930-х – перша половина 1940-х рр.).

Особливості психологічних драм Т. Вільямса «Скляний звіринець» (1945) і «Трамвай «Жадання» (1947). Ідейно-конфліктна основа п’єс. Камерність дії, локальність місця подій. Глибина психологічного підтексту. Реалістичні і натуралістичні принципи зображення персонажів. Значення фройдистських мотивів у розкритті їх внутрішнього світу. Роль символіки й авторських ремарок. Трагедійність розв’язок, значення відкритого фіналу. Багатство драматургічних форм і пошуки активних засобів художньої виразності у творчості Т. Вільямса.

Проза «чорного гумору» у США (К. Воннеґут, Дж. Геллер)

Політична кампанія маккартизму (під гаслами фанатичного антикомунізму) як вияв симптомів суспільного неврозу у США на початку «холодної війни». Романи гостросоціальної тематики й психологічно-натуралістичного стилю: «Голі й мертві» (1948) Нормана Мейлера (р. н. 1923), «Віднині й повік» (1951) Джеймса Джонса (19211977) та ін. Інтелектуальна проза (Сол Беллоу, Норман Мейлер, Вільям Стайрон), соціально-побутова проза (Джон Чівер, Джон Апдайк) та «проза чорного гумору» (Курт Воннеґут, Джозеф Геллер, Кен Кізі) у літературі США 19601980-х рр.

Абсурдно-гротескна стильова манера у прозі «чорного гумору». Заміна конкретно-історичного зображення умовно-алегоричним, сатиричним, символічним тощо у представників цієї течії Курта Воннеґута (19222007), Джозефа Геллера (1923–1999), пізніших Джона Барта (р. н. 1930), Джона Гокса (1925–1998), Томаса Пінчона (р. н. 1937), Дональда Бартелмі (1931–1989).

Початок і становлення американського постмодернізму (Джон Барт, Томас Пінчон, Дональд Бартелмі). Стильова манера «чорного гумору» у романі Дж. Геллера «Поправка-22» (1963) як сукупність наративних прийомів із використанням наскрізного гротеску, пародії на екзистенціалістські ідеї, пастишу, травестії, алогізму, гіперболізму, розірваної композиції задля висвітлення онтологічного безглуздя цивілізації, де пересічний американець почувається дискомфортно.

Роман Дж. Селінджера «Над прірвою в житі» – предтеча літератури «бунтівного» покоління. Роман К. Кізі «Політ над зозулиним гніздом»)

Життя і творчість Джерома Дейвіда Селінджера (1919–2010) – предтечі повоєнних американських авангардистів. Роман «Над прірвою в житі» (1951) – один із найвпливовіших творів усієї американської літератури; вираження в ньому найгострішого культурного конфлікту 1950–1960-х рр. – конфлікту поколінь та світоглядів. Цінності особистісної самореалізації, індивідуальної виразності у творчості Селінджера. Вплив дзен-буддизму на долю і творчість письменника. Стильова манера у романі Селінджера – своєрідний «ліричний монолог».

Роман-бестселер Кена Кізі (1935–2001) «Політ над зозулиним гніздом» (1962) та його вплив на американську культуру. Трагіфарсова притча про бунт особистості проти Системи. Образи шизофреника Брума Бромдена, анархіста Рендала Патріка Макмерфі, Старшої сестри міс Ретчет. Успіх екранізації роману режисером Мілошем Форманом (1975). Подальша доля і творчість письменника. К. Кізі як культова постать американської контркультури, зв’язкова ланка між бітництвом та хіпстеризмом.

Розвиток американської поезії у повоєнний час. А. Ґінзберґ та бітники

Творчість бітників у 1940–1950-х: проза й поезія Джека Керуака (1922–1969), Алена Ґінзберґа (1926–1997), Вільяма Берроуза (1914–1997). Створений ними образ соціального маргінала. Загальнокультурний резонанс бітницького руху та його сприяння оновленню літературних форм. Бітницький «бунт» як спосіб відособлення, «випадання» зі суспільної системи. Подолання пуританських табу, експеримент у житті та мистецтві. Культ «нової чуттєвості», емоційної безпосередності; творчі зусилля, щоб поєднати виразні можливості слова, звуку, візуального образу. Роман Дж. Керуака «На дорозі» (початок 1950-х рр., опублікований 1957). Цикл із 20 романів автобіографічної «Легенди про Дюлуза».

Поетичний маніфест бітницького авангарду – «поема» А. Ґінзберґа «Плач» / «Виття» (1955) – крик болю, прокляття «молоху» Америки. Авангардистські тенденції повоєнної американської поезії і водночас радикальна її демократизація, руйнування стильових і моральних табу як реакція на пост-еліотівську ситуацію. Митці-«барди» «сан-францистського Відродження»: Лоренс Ферлінґетті, Ґреґорі Корсо та ін.

В. Набоков у контексті російської та американської літератури ХХ ст.

Доля Володимира Набокова (1899–1977) на фоні російської літературної еміграції першої хвилі: між традицією «Срібного віку» та постмодернізмом. Двомовна творчість Набокова – поезія, проза, драматургія, літературознавча есеїстка. Російські романи «Захист Лужина» (1929–1930), «Дар» (1933–1935), «Запрошення на страту» (1935–1936) та ін.: конфлікт духовно обдарованого самітника зі «середньостатистичним» людським оточенням – світом «пошлості». Типово модерністські риси художнього світу В. Сіріна-Набокова. Трагічне забарвлення екзистенційних конфліктів.

Сенсаційний англомовний бестселер «Лоліта» (1955) – спроба поєднання еротики, психологічної прози та соціально-критичного викриття «пошлості». Тлумачення роману як філософського твору про двійника – суперника, ворога. Філософський підтекст конфлікту насильства: Гумберт-художник утілює собою те стирання й поступове розмивання добра, котре стало кричущим спадком концентраційних таборів (А. Бродскі). Зображення зла в образі добропорядної філістерської Америки. Особливості поетики роману: багатошарова композиційна структура, що включає систему «дзеркал» – повторів, взаємовідображень, контрастів, аналогій. Риси, які зближують Набокова з постмодерністами: тотальна іронія; ігровий статус мистецтва в його художницькому світогляді; інтертекстуальність; ентропія героїв-персонажів; ефект «смерті автора»; невизначеність жанру на межі між елітарною та масовою літературою; розмитість ознак часопростору.

 

Жанр філософського роману-притчі у творчості В. Ґолдінґа («Повелитель мух», «Спадкоємці», «Шпиль»)

Огляд творчості Вільяма Ґолдінґа (1911–1993). Питання шляхів цивілізації та гуманізму в повістях-притчах «Повелитель мух» (1951), «Спадкоємці» (1955) та «Шпиль» (1964). Вплив воєнного досвіду на письменника; переосмислення ним традицій просвітницько-оптимістичної, дидактично-романтичної робінзонади, які ідеалізували можливості людини, звільненої від «поганого» впливу цивілізації. Зближення з літературою екзистенціалізму через питання про людську свободу, про вибір людини на кожному кроці життя, будучи міцно пов’язаною соціальними зв’язками. Поетикальна структура сучасного роману-притчі.

Наступні твори письменника – соціально-психологічні романи зі складним філософським підтекстом: «Піраміда» (1967), «Ритуали на морі» (1980), «Паперові люди» (1984), «У тісному сусідстві» (1987), «Пожежа внизу» (1989) тощо. Звернення письменника до різних історичних епох, майстерна стилізація історичного колориту.

Англійська література у повоєнний час: покоління «сердитих молодих людей» (Дж. Осборн та ін.)

Суспільна атмосфера в Англії повоєнного часу (період «повоєнного врегулювання» / postwar settlement). Суперечливий характер літературного розвитку: авангардні та реалістичні тенденції. «Революція в театрі» 1956 року. Поява нового покоління – «нової хвилі» митців – прозаїків та драматургів. Образ молодого сучасника в романах та п’єсах Джона Вейна (1925–1994), Кінґслі Еміса (1928–1995), Джона Осборна (1929–1994), Брендана Бієна (1923–1964), Шейли Ділені (1938–2011) й ін.

Вплив п’єси Дж. Осборна «Оглянься в гніві» (1956) на англійську драматургію свого часу. Джиммі Портер як уособлення «героя часу» – представника своїх молодих ровесників, котрих було названо «сердитими молодими людьми». Особливості розвитку дії та поетика композиції у драмі. Психологічні та соціальні аспекти конфлікту. Продовження традицій шекспірівського та чеховського театру.

Латиноамериканський роман «магічного реалізму» та «новий латиноамериканський роман» і його значення

Традиції латиноамериканської прози у ХХ ст. «Соціальний роман» 19201930-х рр. (твори Маріано Асуели, Ромуло Ґальєґоса, Хосе Еустасіо Рівери, Хорхе Ікаси та ін.) як предтеча нового етапу літературного розвитку: гострий викривальний зміст цих творів, спрямований на конкретні суспільно-історичні обставини життя у країнах континенту, конфлікт «дикості / варварства» та «цивілізації»; життя народної маси показане натуралістичними фарбами. Вплив європейського та північноамериканського реалізму й натуралізму на латиноамериканських митців-реалістів.

Історія формування латиноамериканського роману «магічного реалізму» на рубежі 1940–1950-х рр. (Міґель Анхель Астуріас, Хуан Рульфо, Алехо Карпентьєр, Жоржі Амаду та ін.). «Новий латиноамериканський роман» 1960–1970-х рр. у творчості Ґабріеля Ґарсія Маркеса, Маріо Варґаса Льйоси та ін.: постмодерні характеристики. Творчість гватемальця М. А. Астуріаса (18991974), значення його роману «Сеньйор Президент» (1946).

Кубинський прозаїк Алехо Карпентьєр (1904–1980) та його роман «Царство земне» (1949). Особливе багатоголосся цієї прози, змалювання недогматичної картину світу й утвердження нового погляду на латиноамериканську дійсність та історію як на невичерпне, вічне, текуче буття, представлене через його багатомірність, необмеженість можливостей його розвитку. Вплив індіанської та латиноамериканської міфології, місцевого фольклору та французького сюрреалізму на творчість Астуріаса, Карпентьєра, Рульфо й ін. Необарокові тенденції в латиноамериканській прозі ХХ ст.

Поетична і прозова творчість Х. Л. Борхеса

Місце Хорхе Луїса Борхеса (1899–1986) в аргентинській, латиноамериканській та світовій літературі. Огляд життєвого шляху письменника, обставини формування його таланту. Філософська основа світогляду – агностицизм. Поезія Борхеса: загальна еволюція від авангардизму (збірка «Жар Буенос-Айреса», 1923) до класичної форми та актуалізації старовинних і рідкісних форм поезії («Фрагменти апокрифічного Євангелія» й ін.). Основні характеристики інтелектуальної лірики (вірші «Лабіринт», «Ізраїль», «Ґолем» тощо): підпорядкування образної, віршової й синтаксичної структури авторській ідеї, міфологізм. Провідні мотиви, мінлива художня форма.

Новелістика Х. Л. Борхеса: жанрова розмаїтість, розмитість жанрових меж новели та есею, прозової мініатюри та віршів у прозі; філософська проблематика; постійні образи та мотиви; інтертекстуальна насиченість стилю. Новели-есеї («Вавилонська бібліотека», «Три версії Іудиної зради») та новели-притчі («Притча про Сервантеса і Дон Кіхота», «Євангеліє від Марка», «Два царі і два лабіринти» тощо). Автор у текстах Борхеса (прийоми «маски», містифікації, стилізація). Традиції літератури різних епох у Борхеса та його новаторство. Борхес як попередник постмодернізму.

Творчість Ґ. Містраль, П. Неруди, О. Паса

Вплив латиноамериканського «модернізму» (Рубен Даріо) на поезію ХХ ст. та подолання епігонських тенденцій у літературах Латинської Америки. Актуальність впливу латиноамериканського фольклору та міфології у творчості латиноамериканських поетів. Головні мотиви в ліриці видатної поетеси Ґабріели Містраль (1889–1957). Три поетичні збірки – «Відчай» (Нью-Йорк, 1922), «Тала» (1938) і «Давильня» (1954). Простота форми і глибина ліричного почуття як найважливіші її особливості.

Творча еволюція Пабло Неруди (1904–1973). Рання лірика: збірки «Присмеркове» (1922), «Двадцять віршів про кохання й одна пісня відчаю» (1924) та ін. Авангардистські тенденції у збірках «Місцепроживання – Земля» (1933, 1935). Ліро-епічна поема «Всеохоплююча пісня» (1940–1950). Історія створення. Проблематика, композиційна побудова. Прагнення синтезуючого жанру. Філософська й історіософська лірика пізнього Неруди: «Виноградники й вітри» (1954), «Оди первісним речам» (у 3 кн., 19541957), «Книга безумств» (1958), «Плавання і повернення» (1959), «Каміння Чилі» (1961), «Кінець світу» (1969), «Море і дзвони» (1973), «Книга запитань» (1974), «Вибрані недоліки» (1974) тощо.

Творча індивідуальність Октавіо Паса (1914–1998) – поета, перекладача, есеїста. Головні надбання митця – десяток поетичних збірок та кількох книг есеїстики («Лабіринт самотності», 1950; «Постскриптум», 1970).

 

Структура і стиль роману Ґ. Ґарсія Маркеса «Сто років самотності». Інтелектуальна проза Х. Кортасара (роман «Гра в класи»)

Творчість Ґабріеля Ґарсія Маркеса (р. н. 1927): від оповідань 1947–1948 рр. до романів-бестселерів 1970–1980-х. Вплив Гоголя, Кафки, Гемінґвея на колумбійського прозаїка. Формування задуму «Ста років самотності»: повість «Опале листя» (1951), де вперше з’явилося містечко Макондо; повість «Полковнику ніхто не пише» (1961), роман «Лиха година» (1966), збірки оповідань. Світове визнання роману «Сто років самотності» (1967). Карнавалізація – найпоказовіший естетичний підхід до зображення дійсності в романі: принцип універсалізації, який передбачає зміщення й перевертання протиставлених естетичних полюсів у цьому зображенні (прекрасного й огидного, піднесеного і зниженого, трагічного й комічного тощо). Формування особливого універсального жанру філософсько-епічної прози – меніпеї. Провідна в романі Маркеса тема – «віоленсія», тобто суспільне насильство й колективне та індивідуальне відчуження, породжене цим насильством. Сюжет про столітнє існування сім’ї Буендіа та містечка Макондо, позначені кровопролиттям. Асоціації романних подій (викладених то як родинні перекази, то як фантастичні вигадки, то як історичні хроніки) з історією людства від Адама та Єви до Апокаліпсису – за Біблією. Уплетення в оповідь деталей, що нагадують відомі читачам міфи. Структура образів роману, його травестійний стиль, позначені карнавальною іронією. Хуліо Кортасар (1914–1983) – представник постмодерної латиноамериканської прози.

Польська проза повоєнного часу

В. Мислівський, роман «Камінь на камінь». Проза Є. Анджеєвського, Т. Боровського, Т. Конвіцького, М. Гласко та ін. Творчість Тадеуша Боровського (1922–1951) з молодого покоління «катастрофістів». Книга автобіографічних оповідань «Прощання з Марією» (1947): тема Голокосту. Особливий тип героя-оповідача у Т. Боровського. Знаменитий «Щоденник Варшавського повстання» (1970) Мирона Бялошевського (1922–1983) – незвичний, суто особистісний документ польської історії та пам’ятник літератури.

Польська літературна еміграція після другої світової війни. Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський (1919–2000) та його книга «Інший світ» (1950) – художньо-документальне свідчення з радянського ГУЛАГу, шедевр польської мемуарної прози. Марек Гласко (1934–1969) в контексті літератури повоєнного покоління та третьої хвилі еміграції.

Дисидентська література в Польщі застійного часу: Тадеуш Конвіцький (р. н. 1926) та його роман «Малий Апокаліпсис» (1979) – іронічна дисидентська одіссея. Польська «сільська проза»: Веслав Мислівський (р. н. 1932), роман «Камінь на камінь» (1984) – філософське осмислення народного життя з точки зору селянина Шимона Петрушки.

Польська постмодерністська поезія (Ч. Мілош,

В. Шимборська та ін.)

Творчість Чеслава Мілоша (1911–2004) у контексті розвитку польського модернізму та постмодернізму. Мілош як представник катастрофізму. Повоєнна поетична збірка «Порятунок» (1946): органічне переплетення тем катастрофи, війни і спогадів дитинства, збагачених ліричною іронією. Вплив збірки на весь подальший розвиток польської культури й поезії. Еміграція Мілоша (з 1951 р.). Книга есеїстики «Поневолений розум» (1952). Повісті «Здобуття влади» (1953) і «Долина Ісси» (1955): роздуми про природу та небезпеку тоталітаризму, що знищує в людині особистість; спогади про дитинство та рідну Литву. Переїзд поета до США (1960), викладацька та перекладацька праця. Нові поетичні збірки («Король Попель та інші вірші», 1962; «Місто без імені», 1969; «Там, де сходить і заходить сонце», 1974; тощо). Численні літературні есеї та публіцистика, ґрунтовне наукове дослідження «Історія польської літератури» (1969).

Польська поезія повоєнного покоління (Тадеуш Ружевич, Збіґнев Герберт та Віслава Шимборська): еволюція тем та мотивів, поетичної форми та стилю. Інтелектуальна природа сучасної польської лірики. «Подвійний» літературний дебют Віслави Шимборської (1923–2012): у другій половині 1940-х та після 1956 р. Поетична книжка «Волання до Єті» (1957) та пізніші книги («Сіль», 1962; «Сто потіх», 1967; «Всяк випадок», 1972, 1975; «Велике число», 1976; «Люди на мосту», 1986, 1988; «Кінець і початок», 1992; «Мить», 2002; та ін.). Філософські виміри поезії В. Шимборської – метафізичні, онтологічні, гносеологічні, історіософські, екзистенційні теми. Авторське світобачення, передане мовою конкретики й оперте на мікроскопічний огляд деталей, на парадоксальну багатомірність перспективи, на іронію та самоіронію.

Філософські й соціальні проблеми в романах М. Кундери

Мілан Кундера (р. н. 1929) – представник дисидентського покоління в Чехії. Доля автора та її відображення у творах (романи «Жарт» 1965, «Нестерпна легкість буття» 1972, опублік. 1984).

Суспільно-політичні та філософські проблеми в романі «Нестерпна легкість буття». Історія в романі М. Кундери. Екзистенціалістське бачення історичного поступу та суспільного буття. Доля людини, смисл її буття в історії як головна проблема роману (сюжетні лінії чотирьох головних персонажів – Терези і Томаша, Сабіни і Франца). Основні антиномії тексту: «легкість – тяжкість», «душа – тіло», «свобода – несвобода»; їхній розвиток. Любов та секс у розумінні героїв та автора. Натуралістичні мотиви в тексті. Переосмислення банальних істин, гра парадоксами: свобода – «нестерпна легкість буття» та ін. Філософське й соціальне в розумінні автором категорії свободи.

Сюжетна лінія Кареніна, її роль у розв’язанні філософських парадоксів роману. Екзистенційний характер моральних проблем, поставлених у творі М. Кундери.

Ясунарі Кавабата як виразник «японського способу світобачення»

Розвиток японської прози у повоєнний період. Реформування традиційних жанрів та вплив європейської модерністської літератури й філософії. Огляд творчого шляху Я. Кавабати (1899–1972). Новела «Танцівниця з Ідзу» (1925) – перший значний твір письменника. Вплив філософії дзен-буддизму на творчий світогляд Кавабати. «Повість про принца Ґендзі», видатна пам’ятка середньовічної японської літератури, – постійне джерело натхнення для письменника. Романи «Країна снігу» (1934–1937) і «Тисяча журавлів» (1951) як вираження типово японського бачення краси й гармонії. Сюжет про пошуки кохання, про долі юнака Кікудзі і дівчини Юкіко на тлі чайної церемонії в романі «Тисяча журавлів». Поетика розкриття людських образів через деталі ритуального обряду, тонке відчуття природи. Ускладненість підтексту, ефект недомовленості у стилі письменника. Поширення екзистенціалістської філософії в Японії та її вплив на творчість японських майстрів прози (Я. Кавабата, К. Абе, К. Ое).

Модерне і традиційно японське у творчості

Ю. Місіми (1925–1970)

Ніцшеанська концепція людини і традиційна японська етика «бусідо» у творчості й особистому життєвому кредо Юкіо Місіми. Початок популярності молодого письменника – автобіографічний роман «Сповідь маски» (1949). Роман «Спрага кохання» (1951), який закріпив за ним славу майстра психологічної прози. Роман «Золотий храм» (1956): реальна основа подій, показаних у творі, майстерність вибудуваної автором психологічно-інтелектуальної мотивації поведінки персонажа – послушника буддистського монастиря Мідзоґуті. Оспівування Смерті, руйнування Краси. Свідоме зведення рахунків із життям у поведінці самого Місіми. Великий обсяг (40 романів, 18 п’єс, сотні новел, щоденники) і неперехідне значення літературної спадщини митця.

Риси екзистенціалістського світогляду в повісті К. Абе «Жінка в пісках»

Роман-«парабола» Кобо Абе (1924–1993) «Жінка в пісках» (1968) у контексті поширення екзистенціалістської філософії на теренах світової літератури 1960–1970-х рр. Притчевий сюжет роману і варіанти прочитання його розв’язки. Композиційні особливості роману. Людина в художньому світі К. Абе: універсальність образів та їх нівеляція. Тема відчуження. Універсальність хронотопу. Специфіка деталей і мотивів, що розвивають тему відчуження. Національне й загальнолюдське в романі К. Абе. Екзистенціалістська основа авторської позиції. Розширення меж і можливостей жанру філософського роману в літературі ХХ ст.

Особливості постмодерністського роману (П. Зюскінд, «Запахи»; У. Еко, «Ім’я троянди»)

Традиційне і новаторське в сучасному філософському романі. Класична сюжетно-композиційна структура «роману виховання» у творі Патріка Зюскінда «Запахи» (1985). Детективний сюжет та антураж історичного роману – стилізація історичної епохи Середньовіччя як часу дії – у романі Умберто Еко «Ім’я троянди» (1980). Синтетизм жанру постмодерного роману. Інтертекстуальність як головна якість сюжетної основи роману П. Зюскінда. Проблематика: філософський підтекст головних колізій та ключових епізодів. Образ головного героя-митця. Прийоми зображення персонажів – стилізація, травестія, гротеск, карикатура тощо. Постмодерністський світогляд у романі П. Зюскінда: концепція людини; розуміння ролі митця і мистецтва; концепція суспільного розвитку (прогресу науки, моральних цінностей, зміни стосунків людини з природою тощо). Постмодерна ідея недосяжності істини в романі У. Еко. Символічний образ бібліотеки-лабіринту.

«Смерть автора» як проблема сучасного літературного твору у романах П. Зюскінда та У. Еко.

«Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина та його значення у світовій літературі

Суперечливий процес деміфологізації тоталітарної культури в добу «відлиги» та його наслідки: а) розвиток «ліричної прози» та «сільської» публіцистики; б) бурхливий період «ліричного буму» в літературі 60-х; в) розквіт творчості поетів і прозаїків фронтового покоління; г) початок табірної прози – публікація «Одного дня Івана Денисовича» О. Солженіцина та її наслідки. Самовіддана боротьба О. Твардовського та очолюваної ним (19561968) редакції «Нового мира» за лібералізацію радянської культури.

Феномен нефікційної табірної літератури про ГУЛАГ в історії російської та світової літератури. Життєвий і творчий шлях Олександра Ісайовича Солженіцина (1918–2008). Рецепція творчості та особистості письменника в суспільному й мистецькому житті. Поява «Одного дня Івана Денисовича» (1962) та його вплив на суспільно-політичну ситуацію в СРСР. Історія створення й публікації книги «Архіпелаг ГУЛАГ (1918–1956). Спроба художнього дослідження)» (1958–1980) та її рецепція і суспільне значення. Епічна природа книги. «Архіпелаг ГУЛАГ» та нова поетика сучасної епопеї. Вплив книги «Архіпелаг ГУЛАГ» на суспільну й культурну свідомість людства.

В. Шаламов (1907–1982)

Варлам Шаламов – всесвітньовідомий поет і прозаїк, творець трагічного епосу-свідчення про ГУЛАГ: шість книг оповідань та «Нарисів злочинного світу» під спільною назвою «Колимські оповідання» (1954–1975, опублік. у кінці 1980-х): поєднання авторської експресивної манери з документальною основою та суб’єктивними спогадами. Художницька майстерність Шаламова у зображенні «антисвіту». Особливі риси автобіографічного персонажа / першоособового оповідача в новелах письменника. Екзистенційні проблеми існування людини на межі зі смертю та під постійним руйнівним тиском звироднілого злочинного світу. Особлива вага творчості для збереження людських цінностей (новела «Сентенція»).

 

«Сільська проза» в російській літературі та літературах СРСР («Звична справа» В. Бєлова, «Останній строк» В. Распутіна або «Цар-риба» В. Астаф’єва; новелістика В. Шукшина)

Поява й еволюція «сільської» та «воєнної» прози, зумовлені процесами післясталінської демократизації. Еволюція «сільської» прози у 19501980-х рр. від «колгоспної» публіцистики (Валентин Овечкін, Єфим Дорош та ін.) і гостросоціальної повісті (Володимир Тендряков, Борис Можаєв, Олександр Яшин, Василь Бєлов) до автобіографічної «хроніки» чи сімейної епопеї (Федір Абрамов, Віктор Астаф’єв, Василь Бєлов) та широкоформатного соціально-психологічного й історичного роману (Ф. Абрамов, Сергій Залигін, В. Шукшин). Вагомі суспільні проблеми, котрі зробили неминучою появу радянської «сільської прози» в другій половині ХХ ст. – перманентна криза колгоспного господарювання, виснаження природних та людських ресурсів, зростання соціально-демографічної та екологічної напруги; їх відображення у творчості «деревенщиков». Морально-філософська проблематика у творах В. Астаф’єва, В. Бєлова, Валентина Распутіна й ін. Тема «малої батьківщини», збереження народної пам’яті, руйнування традиційних цінностей.

Огляд творчості Василя Шукшина (1929–1974). Збірки оповідань письменника («Сільські жителі», 1963; «Там, удалині», 1968; «Земляки», 1970; «Характери», 1973; «Бесіди під ясним місяцем», 1974) та романи («Любавіни» 1965, «Я прийшов дати вам волю», 1972) і кіноповісті («Живе такий хлопець», 1963; «Калина червона», 1972; та ін.). Неореалістична поетика у творчості Шукшина й інших авторів «сільської» та «воєнної» прози. Образ «маленької людини» в новому варіанті: «чýдики» Шукшина, автобіографічні герої Астаф’єва, індивідуалізовані герої з народної «маси» у В. Бикова та ін.

«Воєнна проза» в літературах СРСР та в білоруській літературі (В. Биков, «Знак біди»; А. Адамович, «Хатинська повість»)

Радикальний поворот воєнної тематики в радянській літературі на зламі 19501960-х рр.: від героїзації «радянської людини», міфізації «Великої Вітчизняної» та «армії-визволительки» до переважання трагічно-екзистенційної проблематики: оповідання «Доля людини» М. Шолохова (1956), повість «Іван» Володимира Богомолова (1958), «лейтенантські» повісті Георгія Бакланова («П’ядь землі», 1959; «Мертві сраму не ймуть», 1961), Юрія Бондарева («Останні залпи», 1959; «Тиша», 1962), Костянтина Воробйова («Крик», 1961; «Убиті під Москвою», 1963), повісті про окуповану Білорусь Василя Бикова та Алєся Адамовича тощо. Провідна тенденція у прозі фронтовиків – індивідуалізація героя-персонажа та деміфізація історії Другої світової війни. Зростання психологічного драматизму, розвиток конфліктів «углиб», зображення героя «зсередини». Нова важлива тенденція – документалізм, тобто формування на ґрунті воєнної теми нефікційної прози: від циклів нарисів і книг-репортажів («Брестська фортеця» Сергія Смирнова, 1957) до епопейних документальних хронік – «Блокадна книга» А. Адамовича і Даніїла Ґраніна (1977–1981, уперше видана без купюр у 1992) та психологічних розслідувань на основі сповідей свідків («У війни нежіноче обличчя» Світлани Алексієвич, 1984).

Історичний, національний та духовно-етичний аспекти проблематики у творчості фронтовика Василя Володимировича Бикова (1924–2003). Ранні повісті «Журавлиний крик» (1959), «Мертвим не боляче» (1965), «Проклята висота» / «Атака з ходу» (1968), «Круглянський міст» (1969). Притчеподібна оповідь у повістях застійного часу: «Сотников» (1970), «Обеліск» (1971), «Дожити до світанку» (1972), «Вовча зграя» (1974), «Піти й не повернутися» (1978): інакомовний підтекст морального конфлікту. Зростання ваги ретроспекцій та повернення авторської оповіді в радянське минуле Білорусі (1920–1930-ті рр.) у пізніх творах «Знак біди» (1982), «Кар’єр» (1986), «Облава» (1986), «У тумані» (1987) та ін.

Неореалістична поетика у творчості авторів «сільської» та «воєнної» прози.

Постмодерністський світогляд у поезії Й. Бродського

Дисидентська доля Йосипа Бродського (1940–1996). Приналежність поета до «ленінградської школи», до «покоління 1956 р.». Історія суду над Бродським (1964) та його вигнання (з 1972). Ранні вірші (кінець 1950-х – 1972). Й. Бродський в еміграції; «нью-йоркський період» – найбільш плідний у його творчій біографії: поетичні збірки «В Англії» (1977), «Кінець прекрасної епохи» (1977), «Частина мови» (1977), «Римські елегії» (1982), «Нові станси до Августи» (1983), «Уранія» (1987); есеїстика (визнана у США найкращою літературно-критичною публікацією 1986 року англомовна збірка «Менше від одиниці»); викладання в американських університетах, переклади. Новаторство Бродського у тематиці та поетичній формі: оновлення лексики, ритміки, метафорики російської поезії; розмаїття класичних і некласичних форм вірша та поетичної строфіки. Стильові домінанти поезії Бродського: складні асоціативні образи та культурологічні ремінісценції, своєрідна мовна організація тексту (змішування стилів, ускладнення синтаксису), часте використання переносів, акцентованих періодів. Якісно нова змістова наповненість його поезії: поєднання ліризму і філософської глибини, монументальності та подієвої масштабності, іронії та самоіронії. Повернення творів Бродського до Росії після Нобелівської премії 1987 року.

Поезія В. Висоцького: феномен популярності, поетика

Найвідоміші поети в Росії на хвилі «поетичного буму» 1950–1960-х рр. та маргінальне становище серед них поета-барда Володимира Висоцького (1938–1980). Унікальність Висоцького як культового автора пісень, найвідомішого з російських поетів за популярністю серед широкої читацької публіки. Харизматичний талант Висоцького та парадокси його сприймання сучасниками. Акторська кар’єра Висоцького та її відбиток в унікальній поезії барда: зрощення віршів зі сценічними / акторськими жанрами й амплуа. «Рольова» лірика поета. «Четыре четверти пути» у творчій долі Висоцького (за А. Кулагіним) та їхнє наповнення: «блатна» рання лірика, тематичне розмаїття «екстенсивного» періоду, драматичний конфлікт «подолання» у зрілій ліриці «гамлетівського» періоду та у піснях і віршах останнього – «інтенсивного» періоду. Іронія у найрізноманітніших її відтінках – від убивчого сарказму до м’якого гумору й комізму – як незмінна характеристика стилю пісень. Повна відсутність натужної декларативності, риторики. Нетрадиційне потрактування морально-етичної та екзистенційної проблематики в його піснях («Песенка про жирафа», 1968; «Весёлая покойницкая», 1970; «Разбойничья», 1975; «Две судьбы», 1976; та ін.). Найрізноманітніші жанрові та композиційні й ритмічні особливості пісень і віршів Висоцького.

Англомовна психологічна проза у кінці ХХ – на початку ХХІ ст.

Тоні Моррісон, Надін Ґордімер, Джон Кутзеє та ін.: конфлікт «Я – Інший» та ґендерна, постколоніальна, расова проблематика в його аспекті.

Расові проблеми в новелах та романах білої південноафриканки Надін Ґордімер (р. н. 1923) – нобелівського лауреата 1991 р. Прихід письменниці в літературу зі збірками оповідань «Обличчям до обличчя» 1949, «Солодкий голос змія» 1952, «Шість футів землі» 1956. Відображення суспільних конфліктів через призму зображення особистості та самосвідомість окремої людини. Стильова манера письменниці, побудована на вловлюванні складних психологічних асоціацій. Романи «Почесний гість» 1970, «Дочка Бурґера» 1979, «Люди Джулая» 1981 – вияв суспільних конфліктів та ідея історичної приреченості апартеїду.

Обставини формування таланту Тоні Моррісон (р. н. 1931) – нобелівського лауреата 1993 р. Звернення письменниці до проблеми трагічного впливу міжрасових упереджень на афроамериканську спільноту у США (романи «Найблакитніші очі» 1970, «Сула» 1972, «Пісня Соломона» 1977, «Улюблена» 1987, «Джаз» 1992). Зображення «чорної» Америки як особливої етнічно-расової спільноти зі своєрідним менталітетом, який склався впродовж трьох століть рабства та боротьби за національну самосвідомість, проти духовної уніфікації. Особистість негра і доля всього негритянського народу – провідна тема Т. Моррісон. Соціально-побутова й історико-хронікальна зображальність. Алегоричні та міфопоетичні мотиви в її романах (переважно з негритянського фольклору). Особливість романів Моррісон як притч про екзистенцію самотніх людей і пошуки подолання руйнівного впливу самотності. Ґендерна проблематика у цих творах.

Джон Міхаель Кутзеє (р. н. 1940) – нобелівський лауреат 2003 р. з Південної Африки. Романи «У серці країни» (1974), «В очікуванні варварів» (1980), «Життя та час Міхаеля К.» (1983), «Містер Фо» (1986), «Залізний вік» (1990), «Осінь у Петербурзі» (1994), «Ганьба» (1980 та ін. – розвінчування міфів, створених «білою» цивілізацією. Збірка літературно-критичних есеїв письменника «Література білих. Про культуру письма у Південній Африці» (1988).

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Файл

Програма для підготовки (заруб. літ.)

Програма для підготовки (заруб. літ.)
Размер: 586 Кб

.

Пожаловаться на материал

Історія зарубіжної літератури – літературознавча дисципліна, яка має на меті скласти цілісне уявлення про особливості світового літературного процесу від Античності до періоду другої половини ХХ століття.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Проектування рибогосподарського підприємства

Курсова робота. Рибницько-біологічне обґрунтування. Гідротехнічні споруди. Рибозахисні споруди та пристрої. Рибоводні господарства.

Система нормативных документов в строительстве. Дома жилые одноквартирные

Строительные нормы и правила Российской Федерации Государственный комитет Российской Федерации По строительству и жилищно-коммунальному комплексу (Госстрой России) дома жилые одноквартирные

Анализ себестоимости продукции

Анализ себестоимости продукции предприятия состоит из 5 этапов: 1. постановка целей анализа. 2. общий анализ 3.анализ показателя в динамике 4.факторный анализ 5.выводы и предложения.

Работа с коврами, ковровыми и прочими покрытиями пола

Напольные покрытия в гостинице, их назначение и виды. Особенности ухода за ковровыми покрытиями. Особенности ухода за твердыми напольными покрытиями. Защита.

История Казахстана

Племена которые населяли территорию Казахстана. Казахстан в послевоенный период. Походы Чингизхана. Казахское ханство. Социальная структура Казахстана. Экономическое развитие Казахстана. Экологические проблемы. Реформы Республики Казахстан. Общественно-политическая жизнь Казахстана.

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok