Поняття злочину

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Кафедра кримінально-правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни

«Кримінальне право України (загальна частина)»

на тему: «Поняття злочину»

Студента II курсу групи ЮП-23

напряму підготовки «Правознавство»


Керівник: кандидат юридичних

наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін


Національна шкала _________________

Кількість балів: _______ Оцінка: ECTS ______

Члени комісії ________________ ___________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Харків — 2015

План

1. Природа злочину як негативного соціального явища.

2. Формальне матеріальне формально-матеріальне визначення злочину.

3. Суспільна небезпечність, кримінальна протиправність, винність і каранність як ознаки злочину.

4. Малозначна дія бездіяльність, що формально містить ознаки злочину, їх зміст та співвідношення зі злочином.

5. Співвідношення злочину з іншими правопорушеннями та правомірною поведінкою.

6. Список використаної літератури.

1. Природа злочину як негативного соціального явища

Зло́чин — злодіяння, злий вчинок з точки зору тієї чи іншої системи цінностей, людини, групи людей, чи людства в цілому. Людину, яка чинить злочин, називають «злочинець». Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. У законодавстві України злочин (кримінальне правопорушення) — передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне винне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України). Аналізуючи існуючі нині визначення поняття злочину, ми не можемо не замислитися над тим, чому для законодавця і кримінально-правової науки уявлення про злочин як певного роду діянні виявилися кращими, ніж колись існувала трактування цього поняття як порушення закону, права. Очевидно, що одна з причин - бажання перенести акцент з юридичної сторони злочину на фактичну, т. е. на ту, яка в певному сенсі є первинною. Що ж до іншої причини, то вона безсумнівно пов'язана з вирішенням питання про можливість караності так званого «голого умислу». Самого наміри, думки, бажання вчинити якісь вчинки. В даний час положення про те, що без діяння не може бути злочину, стало аксіомою, а тому сама думка про обгрунтованість побудови відповідних дефініцій сприймається як само собою зрозуміла. Разом з тим, на відміну від традиційного трактування, вбачає у злочині безпосередньо саме діяння, в юридичній літературі висловлювалася думка про те, що більш кращим є визначення злочину з використанням термінів «дія» і «бездіяльність». Констатуючи наявність деяких нюансів у трактуванні родової приналежності поняття злочину, слід разом з тим підкреслити, що ніким і ніколи вони не зв'язувалися з необхідністю концептуального його переосмислення в цьому плані. Тим часом, конструюючи визначення злочину за типом - злочин є діяння, яке відрізняється деякою сукупністю ознак (суспільною небезпекою, противоправностью. Поняття злочину, окремі автори, усвідомлюючи це чи ні, відводять в даному випадку діянню роль поняття, що охоплює своїм змістом всі елементи складу злочину. У підсумку виникає, якщо так можна висловитися, гранично широке трактування смислового значення терміна «діяння», в якому кожен з елементів складу сприймається як структурна, складова частина злочину. Злочин немислим без діяння. Але воно настільки ж немислимо і без провини, порушення наданих прав і покладених обов'язків, заподіяння або створення загрози заподіяння шкоди. У визначенні поняття злочину важливо, стало бути, вказати не тільки на те, без чого злочин не існує як таке, але і на те, що об'єднує всі необхідні ознаки в єдине ціле і дозволяє розкрити взаємозв'язок між ними і злочином. Цінність визначення злочину через категорію «ставлення» укладена саме в тому, що воно дозволяє підкреслити нерозривний зв'язок між внутрішніми і зовнішніми ознаками злочину. Чому вчинені самі по собі, без участі волі чи свідомості дії (бездіяльність), які б тяжкі наслідки вони ні спричинили, не можуть вважатися злочином? Та тому, що в них немає вираження внутрішнього, особистісного ставлення індивіда. А чим пояснюється некараність, тим, що внутрішнє, психічне ставлення особи не знайшло зовнішнього вираження в конкретному зачіпає інтереси оточуючих дії або бездіяльності. Підкреслюючи, що в злочині завжди передбачається нерозривний взаємозв'язок зовнішньої (фізичної) і внутрішньої (психічної) його сторін, ми тим самим бачимо у злочині суспільно значуще ставлення індивіда. Той факт, що аж ніяк не всяка дія і бездіяльність, вчинене під контролем свідомості і волі людини, має вважатися злочином, мабуть, ніколи і ні в кого сумнівів не викликав. Настільки ж очевидною була й інше: злочином може називатися лише таке діяння, яке тягне за собою певні наслідки. Примітно, що, вирішуючи питання про доцільність вказівки на них у визначенні поняття злочину, ще Я. С. Таганцев свого часу висловлював ряд міркувань, і нині заслуговують уваги. Так, зауваживши, що деякі зарубіжні криміналісти схильні спеціально згадувати в дефініціях злочинів про наслідки кримінально караних діянь, він констатував: що розуміються як саме посягання на правову норму, саме пошкодження правоохоронюваним інтересу або поставлення його в небезпеку, злочинні наслідки притаманні кожному злочинному діянню, однак при такий їх інтерпретації дана ознака злочину втрачає своє практичне значення. Не може бути діяльності людини, яка не супроводжувалася б найрізноманітнішими змінами у зовнішньому світі, але кримінальне право має справу лише з тими з них, які виявляються юридично значущими, суттєвими. Пов'язуючи злочинні наслідки лише з такого роду змінами навколишньої дійсності, Н. С. Таганцев розрізняв діяння шкідливі (фактично спричинили шкідливі наслідки) і небезпечні (що створили лише загрозу їх фактичного появи). Характеризуючи в цьому зв'язку небезпеку як одне з можливих злочинних наслідків, він вважав, що вона завжди існує об'єктивно, незалежно як від самого факту усвідомлення її винним, так і від характеру - умисного або необережного - психічного відносини; може або прямо вказуватися в кримінальному законі, або матися на увазі їм; бути результатом не тільки дії, а й бездіяльності особи; загрожувати визначеним або невизначеним благ та ін. Крім визнання небезпеки видом злочинних наслідків деякої групи діянь, автором згадувалися ще два її смислових значення в кримінальному праві: як моменту розвивається шкідливої діяльності («Зла і суб'єктивно небезпечна воля, здійснюючись в поза, мало-помалу набуває та об'єктивну небезпеку, що стає все грізніше і грізніше ... ») і як одного з« істотних ознак, що визначають саме поняття кримінально караною неправди; обсяг і енергія цієї небезпеки є суттєвим моментом, є підставою для встановлення відносної кримінальної важливості діяння і для визначення законодавцем розмірів кримінальної кари ». Причини злочинності - такі явища суспільного життя, які породжують злочинність, підтримують її існування, викликають її зростання або зниження. Причини та умови злочинності у різних джерелах називаються по-різному (детермінанти, чинники та ін.) Під причинами злочинності розуміються соціальні, економічні, психологічні та інші об'єктивно існуючі чинники, які породжують і постійно відтворюють злочинність і злочини як наслідок своєї дії. Це базовий, основний елемент в проблемі існування злочинності. Іншими словами, причинами злочинності називається сукупність соціальних явищ і процесів, які у взаємодії з обставинами, граючими роль умов, детермінують існування злочинності як соціального явища, наявність окремих складових її частин, а на індивідуальному рівні - вчинення конкретних злочинів. З наведеного визначення випливає, що поняття причин злочинності пов'язане з філософськими категоріями причин, умов і детермінант, а також має різні рівні: причини всієї злочинності, окремих її структурних підрозділів, одиничних злочинів. Суб'єктивні причини злочинності - певні елементи соціальної психології, що характеризуються деформацією моральних цінностей і спотвореним правосвідомістю особистості, що здійснює правопорушення. Об'єктивні причини злочинності - соціальні злочинності, соціальні суперечності і економічні кризи, політична нестабільність у суспільстві, що утворюють труднощі і недоліки для людей тим самим, породжуючи антигромадську мотивацію і злочинну поведінку. Умови злочинності - це сукупність явищ, які самі по собі не можуть породити злочинність, але служать обставинами, що сприяють її виникненню й існуванню. Умови злочинності поділяються на три основні групи: 1) супутні умови, - ті, які утворюють загальний фон подій і явищ, обставини місця і часу; 2) необхідні умови, - без яких подія не могла б настати; 3) достатні умови - комплекс усіх необхідних умов. Об'єктивні умови злочинності - недоліки організаційного, правового, технічного порядку, підтримують, а іноді і оживляючі дію суб'єктивних і об'єктивних причин злочинів. Суб'єктивні умови злочинності - це демографічні, соціально-рольові та психологічні особливості населення. Розподіл причин і умов злочинності на об'єктивні і суб'єктивні, дозволяє виявити можливість впливу зовнішніх факторів на людську поведінку і вплив внутрішніх, особистісних особливостей індивіда на його вчинки. Причини та умови тісно пов'язані між собою і необхідні для виникнення злочинності. Ті фактори, які виступають у якості причин, безвідповідних умов не можуть породити злочинність. Зв'язок причин і умов називають детермінізмом. Саме взаємодія причин і умов породжує слідство. Так, вчинення злочину, кваліфікованого за ст. 264 КК (Порушення правил дорожнього руху і експлуатації транспортних засобів), що виразилося у скоєнні автомобільної аварії, коли водій у дощову погоду при поганій видимості перевищив швидкість і не помітив розмитого ділянки дороги. Причина події - перевищення швидкості та неуважність водія: Не будь цього, аварія б не трапилася. Дощова погода і погана видимість - умови сталася аварії; самі по собі вони не можуть її викликати, але і без цих умов аварія навряд чи відбулася б. Таким чином, суть умови і його відмінність від причини полягає в тому, що це явище чи процес, які самі по собі не можуть породити безпосередньо дане слідство, але, супроводжуючи причин у просторі і в часі і впливаючи на них, забезпечують певну їх розвиток, необхідне для виникнення наслідку. Іншими словами, причина породжує наслідок, у той час як умова цьому лише сприяє, забезпечуючи можливість дії причини. Вплинути на злочинність, попередити скоєння злочину можна, впливаючи не тільки на причини, але і на умови злочинності. У багатьох випадках впливати на умови, що сприяють вчиненню злочинів, і тим самим блокувати дії причин практично легше і доступніше, ніж усунути причини злочинності. Розмежувати причини та умови злочинності не завжди легко і просто. Таке розмежування більше застосовується щодо індивідуального злочинного поведінки, де можна з достатньою впевненістю розділити, що породило відповідний вчинок індивіда, а що лише зумовило її вчинення. На більш високих рівнях аналізу таке розмежування істотно ускладнено, бо в ієрархічній взаємозв'язку ті чи інші явища і процесивиступають в одному випадку в якості причини, а в іншому - як умова. Будь-яке явище, в тому числі і злочинність, має не тільки ряд (ієрархію) причин, а й ряд (ієрархію) умов, що сприяють настанню даного явища. Одні умови мають супутній характер - не роблять безпосереднього впливу на вчинення злочинів (наприклад, нічний час при вчиненні крадіжки, розбою, грабежу). Інші умови більш істотні (неорганізованість дозвілля, погана виховна робота, відсутність контролю, що сприяють хуліганству та правопорушенням у сфері міжособистісних відносин у колективі військової частини). Особливе значення мають необхідні умови, без яких причина не може породити наслідок, наприклад, недоліки в охороні зброї та боєприпасів при їх розкрадання. Щоб розібратися в різноманітті причин і умов злочинності, повніше виявляти їх на практиці і цілеспрямовано здійснювати необхідні заходи щодо їх усунення та нейтралізації, потрібні належні їх диференціація і класифікація. 1) За механізмом дії вони поділяються на причини злочину, їх умови і криміногенні чинники (тобто фактори, що породжують злочини). Одні з них детермінують несприятливе моральне формування особистості (недоліки сімейного, шкільного, армійського виховання, негативний вплив оточення і пр.) Інші пов'язані з зовнішніми по відношенню до індивіда умовами і ситуаціями, які сприяють, полегшують або навіть провокують прояв антисоціальних поглядів і спонукань у конкретному злочинному посяганні (погана охорона зброї і техніки, зловживання алкоголем і пр.) Перша група детермінант більше пов'язана з причинами злочинності, друга - є переважно умовами вчинення злочинів. 2) За рівнем (ієрархії, субординації) функціонування криміногенні детермінанти класифікуються: на загальні причини та умови злочинності; причини та умови груп злочинів (рецидивних, злочинів неповнолітніх, корисливих); причини і умови окремих конкретних злочинів. Ці три рівні причин взаємопов'язані. Інший вид рівневого підходу передбачає виявлення причин і умов злочинності (у цілому і окремих структурних її підрозділів) на рівні всього суспільства (макрорівень), окремих його соціальних груп і сфер суспільного життя і на рівні окремого індивіда. 3) За змістом: соціально-психологічні (більшість причин злочинів криється в психології злочинця); соціально-економічні, політичні; ідеологічні; виховні; правові; організаційно- управлінські (безгосподарність, погана профілактична робота за місцем проживання). 4) За природою виникнення: об'єктивно-суб'єктивні (більшість причин мають цю природу); об'єктивні; суб'єктивні. Абсолютно об'єктивних чи суб'єктивних абсолютно явищ у суспільстві не існує. Більшість криміногенних детермінант носить об'єктивно-суб'єктивний характер з переважанням об'єктивного або суб'єктивного. 5) За близькості до події злочину: найближчі і відокремлені; безпосередні та опосередковані причини і умови. 6) За джерелами: внутрішні і зовнішні (що мають міжнародний характер). Як найближчих причин злочинності та злочинів виступають явища соціально-психологічного характеру, а саме криміногенно деформована суспільна та індивідуальна психологія, що суперечить загальноприйнятим принципам міжнародного, конституційного та кримінального права. Причини, що впливають на злочинність, можуть також бути: 1) загальні - система всіх обставин, при сукупності яких настає слідство. Мова йде про сукупність всіх явищ та чинників, що породжують злочинність, і всіх умов, що обумовлюють її; 2) специфічні - частина загальної причини, наявність якої при певній ситуації (певних умов) призводить до злочину. Не можна говорити, що зазначені причини злочинності з'явилися саме сьогодні. Вони існували завжди, адже суспільні суперечності вічні - вони будуть там, де є суспільство. Проблему причин злочинності, її сутність і місце в справі боротьби зі злочинністю необхідно розглядати на різних рівнях: 1) індивідуальному - розглядаючи особистість злочинця, досліджуючи механізм злочинної поведінки, можна встановити і відповідні обставини, фактори, що штовхають особу на вчинення злочину; 2) соціологічному - тут необхідно звернутися безпосередньо до самого товариства, таким його сфер, як соціальна, економічна, політична, духовна. Ці сфери впливають на формування особистості майбутнього злочинця, мотивацію його вчинків і реалізацію задуманого; 3) філософському - самої загальною причиною злочинності в будь-якому суспільстві можна вважати об'єктивно існуючі соціальні суперечності (завжди існує, але не завжди формально, домінуючий, економічно сильний клас і його протилежність).

2.формальне матеріальне формально-матеріальне визначення злочину

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні усі ті об'єктивні та суб'єктивні властивості, які характеризують будь-яку людську поведінку: фізичні властивості — той чи інший рух тіла або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояви свідомості і волі, мотивація поведінки, її цілеспрямованість. У Кримінальному кодексі Франції 1992 р. визначення поняття злочину взагалі не дається, в ст. 111-2 говориться про те, що закон дає визначення злочинів і проступків та встановлює покарання, які застосовуються до осіб, які їх вчинили. При цьому злочинні діяння КК Франції поділяє па злочини і проступки. Кримінальний кодекс ФРН 1871 р. в редакції від 2.01.1975 р. у п. 12 гл. 2 першого розділу ("Пояснення термінів") визначає: (1) Злочинами є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання; (2) Проступками є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий строк і покарання у вигляді штрафу. У США існує як федеральне кримінальне законодавство, так і законодавство окремих штатів. У федеральному кримінальному законодавстві визначення поняття "злочинний акт" не дається, а в кримінальних кодексах окремих штатів такі визначення є. У КК Китайської Народної Республіки дається розгорнуте матеріально-формальне визначення поняття злочину: "Всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну цілісність, заподіюють шкоду системі диктатури пролетаріату, порушують соціалістичну революцію і соціалістичне будівництво, громадський порядок, посягають на всенародну власність громадян, їх свободу, демократичні й інші права, а також інші суспільно небезпечні дії, за які в КК передбачене кримінальне покарання, є злочинами". У Кримінальному кодексі Японії 1907 р. визначення поняття злочину відсутнє, воно дається в теорії кримінального права. Немає визначення поняття злочину і в законодавстві Англії, де діє система прецедентного права. Таке визначення дається практикою та доктриною. Так, у коментованому зводі англійського законодавства Хелсбері визначається: "Здебільшого під злочином розуміється зло, що впливає на безпеку чи процвітання взагалі, тому суспільство зацікавлене його бороти. Часто це моральне зло, тобто поведінка, шкідлива для загального морального духу суспільства". У ст. 14 КК Російської Федерації від 1.01.1997 р. дається таке означення злочину: "Злочином визнається винно вчинене суспільно небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом під загрозою покарання", тобто в цьому визначені вказується чотири ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність і караність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності або антицінності людської поведінки, відповідності або невідповідності цим потребам та інтересам, злочин завжди є антигромадською поведінкою. Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок [20]. Ст. 11 КК виділяє дві важливі особливості злочину — вчинення злочину винно-навмисно чи необережно, а також караність злочину [2]. Злочином називається суспільне небезпечне, винне і каране діяння (дія чи бездіяльність), передбачене кримінальним законом. Залежно від того, чому надавалося більше значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину — можна виділити три визначення поняття злочину: формальне, матеріальне та формально-матеріальне. Формальне визначення відбивало лише юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнавалося таке діяння, яке передбачалося кримінальним законом як кримінально каране (злочинне те, що каране за кримінальним законом). Матеріальне визначення підкреслювало соціальну суть злочину, суперечність його певним суспільним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння). Формально-матеріальне об'єднує в собі як соціальну, так і правову характеристику злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння). У визначені злочину названо дві ознаки злочину: протиправність (протизаконність) — формальна, нормативна ознака, та суспільна, і суспільна небезпечність — матеріальна ознака, тобто дається матеріально-формальне визначення поняття злочину. В теорії кримінального права обов'язковими ознаками злочину, також називають винність і караність або лише винність. Проектом Кримінального кодексу України пропонується вказати на три ознаки злочину: суспільну небезпеку, забороненість кримінальним законом і винність. Об'єктивно суспільно небезпечне діяння може бути визнане злочином лише в разі, коли воно є проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи необережно). Суспільна небезпечність — матеріальна ознака. Саме ця ознака відбиває соціальну властивість злочину. У ст. 3 КК однозначно визначено, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння [2]. Яка б шкода не була заподіяна діянням особи, які б тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за відсутності вини, тобто умислу або необережності, коли особою не усвідомлювалася суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (бездіяльності) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не бажала їх настання, а й не передбачала можливості їх настання і при цьому на неї законом не покладався обов'язок передбачення таких наслідків, воно (діяння) не може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні відсутній прояв свідомості та волі особи. Критерієм оцінки суспільної небезпечності виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину, об'єкт, на який посягає злочин, наслідки злочину, спосіб вчинення злочину, форма вини, мотиви та ін. У законі виділяються такі поняття, як характер і ступінь суспільної небезпечності. Під характером суспільної небезпечності розуміють її якісну властивість, під ступенем — кількісну. Ступінь суспільної небезпечності (інтенсивність суспільної небезпечності) відбивається в: а) ступені тяжкості шкоди; б) способі, місці, часі вчинення злочину; в) ступені вини; г) мотивах і меті; д) усіх інших об'єктивних і суб'єктивних ознаках злочину. Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона: 1) є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; 2) дозволяє розмежувати різні за характером і ступенем суспільної небезпечності злочини; 3) визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; 4) є одним із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання. Згідно із ч. 2 ст. 11 Кримінального кодексу України не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі . Поняття злочину в кримінальному законі є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових норм і інститутів як Загальної, так і Особливої частини КК і дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень. Ч. 1 ст.11 КК України дає загальне визначення поняття злочину, яке містить у собі сукупність ознак, обов'язкових для будь-якого конкретного злочину. Такими ознаками є: суспільна небезпечність діяння, передбаченість його КК, винність та вчинення його суб'єктом злочину. Закон не називає окремо таку ознаку як караність діяння, але обов'язковість її випливає з передбаченості діяння КК: якщо діяння передбачене КК як злочин, то за нього обов'язково в КК передбачене і певне покарання (ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 4 та інші) [2]. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є певною поведінкою, певним вчинком людини, в якому проявляється його свідомість та воля. Така поведінка може виявлятися у двох формах: дії та бездіяльності. Критерієм розподілу виступає фізична ознака: дія — це активна поведінка, (в основі якої лежить певний рух людини); бездіяльність — пасивна поведінка (відсутність руху), яка виявляється в тому, що особа не виконує певних дій, які вона повинна і могла виконати. Юридичний обов'язок особи діяти випливає з закону, іншого нормативного акта, з посади, яку займає особа, з попередньої її поведінки тощо. Можливість особи діяти встановлюється відповідно до конкретних обставин справи та характеристики особи. Відсутність хоча б однієї з цих умов (або обов'язку, або можливості діяти) виключає злочинну бездіяльність. Обов'язковість діяння як ознака злочину означає, що думки, погляди, переконання, що не знайшли свого втілення у конкретній дії чи бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, не можуть визнаватися злочином. Діяння (дія або бездіяльність) як ознака злочину повинне виявляти свідомість і волю суб'єкта, що його вчинює. Тому, якщо свідомість або воля суб'єкта виключаються чи пригнічуються певними об'єктивними чи суб'єктивними факторами, діяння не може бути визнано злочином. До таких обставин відносяться, наприклад, нездоланна (непереборна) сила, тобто такі об'єктивні та суб'єктивні обставини, які виключають можливість особи діяти за своєю волею (стихійні лиха, хвороба особи тощо). Так, якщо лікар внаслідок снігового замету не зміг своєчасно прибути до хворого і надати йому допомогу, внаслідок чого хворий помер, то він не буде нести кримінальну відповідальність за ненадання допомоги хворому [ст. 139, 2], тому що мала місце нездоланна сила, яку лікар подолати не міг. Як обставини, що також впливають на прояв волі особи і виключають відповідальність, КК передбачає непереборний фізичний примус або психічний примус, який відповідає ознакам крайньої необхідності. Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це — об'єктивна суттєва властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві на певному етапі розвитку (наприклад, відносин з охорони основ національної безпеки України, охорони життя, здоров'я, свободи, власності, відносин у сфері господарської діяльності, в сфері службової діяльності тощо). Важливість, цінність суспільних, відносин, які виступають об'єктом злочину, перш, за все визначають його суспільну небезпечність, певну тяжкість, а тим самим впливають на: а) визнання діяння злочином; б) відмежування його від інших правопорушень; в) тяжкість злочину; г) суворість покарання; д) застосування певних інститутів, передбачених КК. Злочин серед інших правопорушень характеризується найвищим ступенем суспільної небезпечності і саме це дозволяє відмежовувати його від близьких за об'єктивними і суб'єктивними ознаками інших правопорушень, наприклад, адміністративних. Так, ч. 2 ст. 9 КпАП прямо передбачає, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачене КпАП, настає, "якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності". Наприклад, ст. 164 КпАП передбачає відповідальність за зайняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо його отримання передбачене законом, а ст. 202 КК визнає це ж діяння злочином, якщо воно було пов'язане з отриманням доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. І ст. 41 КпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке порушення було грубим, воно є злочином і тягне кримінальну відповідальність за ст. 172 КК [2]. Винність як обов'язкова ознака злочину виражає його внутрішній психологічний зміст — психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. У цій ознаці відбивається найважливіший конституційний принцип — принцип суб'єктивного ставлення до вчиненого, тобто відповідальності тільки при наявності вини, закріплений в ст. 62 Конституції України і відтворений в ст. 2 КК [2]. Це означає, що Закон України виключає принцип об'єктивного ставлення: відповідальність за вчинене суспільно небезпечне діяння при відсутності вини. Отже, злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза характером діяння: об'єктом, наслідками, способом та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння, ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином. Тому, яким би суспільно небезпечним об'єктивно не було діяння, але якщо в ньому не проявлена вина, воно не є злочином. Протиправність як ознака злочину виявляється в тому, що тільки таке суспільно небезпечне, винне діяння може бути злочином, яке прямо передбачене КК України, який є єдиним законом про кримінальну відповідальність. Якщо діяння не передбачене КК, воно не є злочином. Це відтворює принцип законності і виключає застосування кримінального закону за аналогією. Кримінальна протиправність як формальна ознака злочину нерозривно пов'язана з його суспільною небезпечністю як матеріальною ознакою: вона є законодавчою оцінкою об'єктивної, реальної небезпечності передбаченого в законі діяння для охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів: ч. 3 ст. 3 наголошує, що злочинність діяння визначається тільки КК. Тому, якщо навіть діяння становить певну небезпеку для суспільних відносин, але прямо не передбачене в КК України, воно не може розглядатися як злочин. Караність як обов'язкова ознака злочину означає, що, якщо діяння, передбачене кримінальним законом, є злочином, то за нього обов'язково в санкції статті Особливої частини КК передбачене певне покарання. В ст. 11, яка визначає поняття злочину, караність не вказується як самостійна ознака злочину, але необхідність її випливає з інших статей КК. Разом з тим помилковим є розуміння караності як обов'язкового призначення за кожен злочин покарання. Кримінальний закон передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання за вчинений злочин при наявності певних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 11 передбачене КК суспільно небезпечне, винне діяння тільки тоді є злочином, коли воно вчинене суб'єктом злочину, тобто фізичною, осудною особою, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до ст. 22 [2] може наставати кримінальна відповідальність. З цього випливає неможливість ні за яких умов визнання злочином такого об'єктивно суспільно небезпечного діяння, яке вчинено юридичною особою, неосудною особою, або особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Якщо, наприклад, шкода охоронюваним кримінальним законом відносинам спричинена діяльністю юридичної особи (підприємством, організацією, установою), то кримінальну відповідальність за це може нести лише певна фізична особа, в діянні якої міститься склад злочину (засновник, директор, бухгалтер та ін.). Склад злочину — це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільно небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут одержує свою реалізацію принцип: "Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі". З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, які у даний момент визначені як злочинні. Отже, для того, щоб будь-яке суспільне небезпечне діяння, що зустрічається в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння даного виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільно небезпечні діяння людина може бути притягнута до кримінальної відповідальності і їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може призвести на практиці до порушень законності й обмеження прав громадян. Тільки законодавець у нормах закону за допомогою закріплення відповідних об'єктивних і суб'єктивних ознак визначає, які з вчинених суспільно небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі (та у цьому і немає необхідності) виділити і нормативне закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) мають безліч ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього відношення до розв'язання питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, які характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найтиповіші, що однаково притаманні всім злочинам даного виду. Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих юридично значущих ознак, що визначають суспільно небезпечні діяння певного виду як злочинні. В той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо він містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні і зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі. Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, необхідно завжди виходити з тих закріплених у нормах Загальної частини КК ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені у статтях 18, 19 і 22 вимоги до суб'єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку). Тому вже при конструюванні конкретних кримінально-правових норм немає необхідності кожного разу вказувати на вимоги до загальної характеристики суб'єкта злочину. Так само, як немає необхідності в кожній статті КК розкривати зміст умислу і необережності, оскільки зміст цих понять закріплений у статтях 24 і 25 КК [2]. Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі найбільш повно законодавцем закріплюються ознаки об'єктивної сторони. Це викликано тим, що вони в більшості випадків індивідуальні і притаманні тільки цим злочинам. Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі закріплюються вказані ознаки з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням стадій вчинення злочину і різної ролі у ньому всіх співучасників немає необхідності, адже ці особливості, у свою чергу, мають загальний, типовий для всіх злочинів характер і тому закріплені в Загальній частині КК у статтях 13—16, 26—28 [2]. Таким чином, у нормах Загальної частини містяться лише ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або багатьом з них. Саме ці ознаки в поєднанні з ознаками, описаними в конкретних нормах Особливої частини, і утворюють склад конкретного вчиненого злочину. Важливо зазначити і те, що склад злочину — це реально існуюча система ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка. А якщо це об'єктивна реальність, то її можна пізнати і використати в практичній діяльності. Звичайно, коли ми говоримо, що всі ознаки будь-якого складу включені в той чи інший кримінальний закон, то при цьому враховується, що ці ознаки зовні не завжди очевидні, бо вони певною мірою формалізовані і у самому тексті закону можуть зазначатися як безпосередньо, так і через систему юридичних понять і категорій. Так, у ст. 185 КК досить докладно закріплені ознаки складу крадіжки, як таємного викрадення чужого майна. Тут зазначений предмет посягання (чуже майно), описаний характер дії (таємне викрадення), але в той же час нічого не говориться про суб'єкта злочину, форму вини й інші ознаки цього складу. Усі ці ознаки мають загальний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини, до яких і потрібно звертатися. Наприклад, зі змісту статей 18, 19 і 22 випливає, що суб'єктом крадіжки може бути лише осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років. Порівняльний же аналіз статей 24 і 185 показує, що крадіжка як діяння, свідоме і спрямоване на отримання наживи, може бути вчинена лише з прямим умислом. Визнаючи місце розташування ст. 185 у системі Особливої частини (глава VI "Злочини проти власності"), слід зробити висновок, що об'єктом крадіжки є відносини власності. Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, тому що вони не співпадають, а лише співвідносяться як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин — це конкретне суспільне небезпечне діяння, вчинене у певній обстановці, у певний час і у певному місці, що відрізняється безліччю особливостей від всіх інших злочинів даного виду (наприклад, крадіжка, вчинена вперше, шляхом обману, була усунута охорона, запори знищені тощо). Тому цей злочин відрізняється безліччю властивих йому індивідуальних ознак від всіх інших крадіжок. Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, вбивства, зґвалтування, грабежу і т.д.), у якому об'єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їхні ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади вчинених ними злочинів тотожні, однакові. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обсяг ознак злочину і складу злочину різний. З одного боку, обсяг ознак злочину є ширшим за обсяг ознак складу, тому що останній містить у собі лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам даного виду, ознаки. З іншого боку, склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, тому що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду. Поряд зі складом конкретного злочину в теорії кримінального права виділяють загальне поняття складу злочину. Вчення про загальне поняття складу злочину ґрунтується на теоретичному узагальненні типізованих ознак, властивих всій сукупності складів конкретних злочинів. Отже, це не законодавче, а теоретичне поняття. У ньому узагальнені ознаки, що характеризують об'єктивні і суб'єктивні ознаки всіх складів злочинів, передбачених чинним кримінальним законодавством. Різним є практичне призначення загального і конкретного складів злочинів. Загальне поняття складу злочину, як наукова абстракція, є засобом пізнання конкретних складів, містить рекомендації з їх конструювання, дозволяє здійснювати їх наукову класифікацію. Конкретний же склад злочину містить всі описані в законі ознаки певного виду злочинів. Тому встановлення цих ознак у суспільно небезпечних діях особи свідчить про те, що нею вчинений злочин. Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки: 1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільне небезпечне діяння як злочинне; 2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак; 3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним; 4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин. У науці кримінального права вчення про склад посідає особливе місце. Це пояснюється як його значущістю для вирішення питань про злочинність або не злочинність діяння, правильної кваліфікації вчиненого і точного застосування закону, так і тим, що в рамках самого вчення про склад вивчаються і розвиваються всі основні інститути кримінального права. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК "підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом". У цій нормі визначається найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і ніякі інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності. Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності. Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, тому що основним завданням слідства саме і є встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину. Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і провиною, тобто незлочинним суспільно небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень). У законодавчій практиці за допомогою складу здійснюється криміналізація (декриміналізація) суспільно небезпечних діянь. Тому склад злочину, як і вчення про нього, утворює той інструмент, за допомогою якого законодавець і здійснює кримінальну політику в галузі криміналізації діянь. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається великого значення. В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне. Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінально каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом). Формальними, як є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права (Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США). Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин —- суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння). Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу — воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину». Наведене поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки: 1) це діяння вчинене суб'єктом злочину; 2) воно є винним; 3) вказане діяння є суспільно небезпечним; 4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Суспільна небезпечність і винність —- є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Передбаченність діяння КК — формальна ознака, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність. Діяння - у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Злочином визнається діяння, вчинене суб'єктом злочину, тобто фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само Діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку. Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності. З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

3.Суспільна небезпечність, кримінальна протиправність, винність і каранність як ознаки злочину

Суспільна небезпечність - це ключова ознака поняття злочину у вітчизняному кримінальному праві. Розкриттю її змісту присвячено ряд спеціальних публікацій українських авторів. Незважаючи на деякі відмінності у підходах, по суті, всі автори одностайні у розумінні суспільної небезпечності як ознаки злочину:

- це здатність заподіювати реальну шкоду правоохоронюваному об'єкту або створювати загрозу заподіяння такої шкоди;

- наявність такої шкоди (реальної або потенційної) оцінюється з позицій усього суспільства, а не конкретного потерпілого. Саме тому небезпечність і називається суспільною;

- шкода є настільки великою, що загрожує основоположним суспільним цінностям, становить для нихнебезпеку.

Суспільна небезпечність як ознака злочину має оціночний характер, адже різним є характер посягання - наприклад, значно різняться між собою посягання проти особи, проти власності, проти громадського порядку тощо. Різним є і ступінь соціальної конфліктності того ж самого діяння. Так, грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом (хуліганство), є більш небезпечним, коли його вчинює група осіб, проте ще більш небезпечним є хуліганство, пов'язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії.

Суспільна небезпечність діяння більш чітко розкривається у зіставленні з такими правовими поняттями, як правовий порядок, громадський порядок тощо, за дотримання яких правове життя набуває стабільності, передбачуваності, динамізму. Небезпечне діяння руйнує засади правового життя, свавілля окремої особи протистоїть суспільному благу. Оцінка потенційної суспільної небезпечності діяння відбувається в процесіправотворчості, коли законодавець вирішує питання про встановлення чи скасування кримінальної відповідальності за певне діяння. Як правило, законодавець досліджує всі ознаки суспільно-правового явища, що включає як "злочинне" - зокрема поширеність певного кола небезпечних діянь, їх асоціальний характер, так і потребу у протидії таким діянням, державне забезпечення такій протидії тощо.

Оцінка суспільної небезпечності вже вчиненого діяння відбувається в ході правозастосування. При цьому встановлюються такі критерії оцінки суспільної небезпечності діяння:

- об'єкт посягання (його значущість, вагомість);

- шкода, заподіяна злочином, її характер (фізична, майнова, моральна тощо) та розмір;

- спосіб вчинення злочину (насильство, погроза, обман, використання службового чи іншого становища, груповий);

- мотиви і мета вчинення діяння.

Суспільна небезпечність злочину характеризується двома показниками - її характером і ступенем. Характер суспільної небезпечності-це її якісний критерій (якісна ознака), що залежить від важливості (суспільної цінності) об'єкта злочину. Так, основи національної безпеки України, життя особи, мир, безпека людства, міжнародний правопорядок тощо захищаються тільки кримінальним законом. Отже, посягання на них не потребує відмежування подібного злочину від інших правопорушень. Конкретне посягання може бути спрямовано на один або кілька об'єктів кримінально-правової охорони. Наприклад, при порушенні правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, об'єктом правопорушення виступає безпека дорожнього руху, а при спричиненні при цьому смерті потерпілого чи загибелі кількох осіб об'єктом злочину виступає і життя; при вчиненні грабежу може постраждати здоров'я та власність особи, а при розбої небезпека загрожує життю та власності особи. Отже, на суспільну небезпечність діяння вказує і характер його наслідків, зокрема спричинена шкода.

Ступінь суспільної небезпечності являє собою її кількісний критерій (кількісну ознаку) і визначається характеристикою конкретного посягання, зокрема місцем, способом, обстановкою його вчинення, наявністю певного знаряддя, ступенем реалізації злочинного наміру, кількістю потерпілих тощо. Визначальну роль для оцінки ступеня суспільної небезпечності злочину відіграють заподіяні злочином наслідки.

Характер і ступінь суспільної небезпечності діяння враховуються при вирішенні багатьох кримінально-правових питань, зокрема:

- систематизації злочинів - визначення місця статей, які їх передбачають, у системі кримінального закону;

- відмежування злочинних посягань від діянь, які лише за окремими зовнішніми ознаками схожі зі злочинами (необхідна оборона, крайня необхідність тощо);

- відмежування злочинів від інших правопорушень, зокрема адміністративних проступків, цивільних деліктів;

- класифікації злочинів;

- звільнення від кримінальної відповідальності;

- призначення покарання;

- звільнення від покарання та його відбування;

Кримінальна протиправність тісно пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є її законодавчою оцінкою. У кримінальному законі вичерпно визначено коло посягань, які являють собою злочини. Це зроблено у статтях Особливої частини кримінального закону, які лише називають злочин чи більш-менш детально описують його ознаки та встановлюють види та розміри покарання за його вчинення.

Тому не може вважатися злочином діяння, не передбачене кримінальним законом, хоча воно, можливо, й становить небезпеку для суспільства. Наприклад, на думку окремих авторів, суспільну небезпечність становить клонування біологічних істот, створення генномодифікованих організмів, заперечення окремих історичних подій тощо. Однак допоки чинний кримінальний закон не забороняє такі діяння під загрозою кримінального покарання, вони не можуть визнаватися злочинами, їх вчинення не тягне тих наслідків, які настають у разі вчинення злочинів.

Таким чином, у визначенні наявності чи відсутності кримінальної протиправності діяння найбільш яскраво виражений принцип nullum crimen, nulla poena, sine lege (немає злочину, немає покарання без вказівки на те у законі). Положення, що злочином є лише діяння, прямо передбачене законом, обмежує сваволю у правозастосуванні, свідчить про демократизм і гуманізм кримінального права. До визнання обов'язковості цієї ознаки злочину людство дійшло в ході тривалого історичного розвитку. Протягом століть окрім злочинів, прямо передбачених законом, злочинами визнавалися й інші діяння - які у своїх основних рисах нагадували описані у статтях закону. Тобто допускалося застосування закону за аналогією (про аналогію див. вище - у підрозділі про принципи кримінального права). Наприклад, порушення правил безпеки руху водіями тривалий час не було передбачено як окремий злочин. Тому щодо таких порушень, які потягли людські жертви чи інші тяжкі наслідки, застосовувалися норми про порушення правил безпеки виробництва чи про злочини проти життя і здоров'я особи. Сьогодні у зв'язку із забороною аналогії (ч. 4 ст. З КК) та встановленням обов'язковості наявності ознаки кримінальної протиправності злочину такого роду застосування закону неможливе - злочином визнається лише діяння, прямо передбачене законом.

Кримінальна протиправність злочинів встановлюється в результаті прийняття відповідних законів, внесення до них змін і доповнень. Тому коло злочинів змінюється в ході правотворчості - певні діяння стають кримінально протиправними і набувають рис злочинів (відбувається так звана криміналізація), або ж, навпаки, у кримінальному законі відбуваються зворотні процеси, внаслідок яких певні діяння перестають визнавати злочинами (має місце декриміналізація). Переважно, криміналізація та декриміналізація відбуваються внаслідок доповнення кримінального закону новими статтями чи виключення з нього окремих статей, викладення деяких статей у новій редакції. Однак нерідко формальні зміни у тексті кримінального закону не означають змін у колі злочинів. Це, зокрема, має місце тоді, коли законодавча новела передбачає таке діяння, яке і раніше було передбачено як злочин іншою, більш загальною, статтею кримінального закону. Наприклад, доповнення КК ст. 270і "Умисне знищення або пошкодження об'єктів житлово-комунального господарства" згідно із Законом України від 13 січня 2011 р. № 2924-VI зовсім не означає криміналізації знищення чи пошкодження таких об'єктів, якщо це вчинено загальнонебезпечним способом, спричинило майнову шкоду в особливо великих розмірах або загибель людей чи інші тяжкі наслідки. Адже такі дії і раніше були кримінально протиправними і визнавалися злочином відповідно до ч. 2 ст. 194 КК.Важливою ознакою злочину, що розкриває його суб'єктивну психологічну характеристику, євинність. У сучасному кримінальному праві виключається об'єктивне інкримінування, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини, яка полягає у психічному ставленні особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Відповідальність за злочин тільки за наявності вини випливає зі ст. 62 Конституції України. У частині 2 ст. 2 КК також вказується, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Звідси випливає, що невинне діяння не може визнаватися злочином.

Вина, характеризуючи внутрішній зміст діяння, впливає на ступінь його тяжкості, адже у скоєному певним чином поєднуються його об'єктивні властивості (суспільна небезпечність, шкідливість) і суб'єктивне ставлення (свідоме, вольове) до діяння. Саме діяння не можна розглядати поза зв'язком із суб'єктивним ставленням особи до нього; зміст психічного ставлення не може існувати поза зв'язком із протиправним характером самого діяння. Вчені зазначають, що "злочин вчинюється конкретною особою, яка тією чи іншою мірою переносить на своє діяння, об'єктивує у ньому ту суспільну небезпечність, яка у потенційному вигляді існувала ще до початку його вчинення"'.

У чинному КК (статті 23, 24, 25) поняття вини визначається як ставлення особи до вчиненого і його наслідків, що дістає вияв у вигляді умислу або необережності. Вина особи, або її винуватість, є синонімами. Можна стверджувати на цій підставі, що вина як ознака злочину пов'язана із суспільною небезпечністю діяння, дістає вияв у кримінальній протиправності. У самому визначенні злочину дається його загальна характеристика як діяння - дії (активної поведінки) або бездіяльності (пасивної поведінки), що має вирішальне значення для розуміння злочину як свідомого вольового акту поведінки людини. Думки, погляди, переконання, не реалізовані в актах дії або бездіяльності, як би вони не суперечили інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Без психологічної основи діяння не є свідомим і вольовим актом, а отже, воно не може бути визнано злочином.

Вчинення діяння належним суб'єктом як ознака злочину

Суб'єктність - це ознака, вказана у законодавчому визначенні поняття злочину. У частині 1 ст. 11 КК прямо зазначено, що злочин - це діяння, вчинене суб'єктом злочину. За чинним кримінальним законом суб'єктом злочину визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). З цього випливає, що діяння особи, не наділеної вказаними ознаками, не може визнаватися злочином. Відповідно, не є злочинами:

- діяльність корпорацій - юридичних осіб та інших організацій, установ. Разом із тим, питання запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб є актуальним, жваво обговорюється в літературі. Невизнання злочинами дій колективних суб'єктів зовсім не означає, що окремі фізичні особи, які вчинили дії у складі колегіальних органів, не підлягають кримінальній відповідальності;

- суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

- суспільно небезпечні діяння неосудних осіб. Слід підкреслити, що передбачені кримінальним законом, формально кримінально протиправні посягання двох останніх категорій осіб прийнято називати не злочинами, а об'єктивно суспільно небезпечними діяннями. Караність - це ознака, яка прямо не вказана у законодавчому визначенні загального поняття злочину, а випливає з інших ознак. Оскільки всі статті Особливої частини КК, які передбачають конкретні діяння, водночас встановлюють покарання за їх вчинення, то це є підставою вважати караність обов'язковою ознакою злочину. Вона пов'язана з такими ознаками останнього, як суспільна небезпечність, протиправність, винуватість, суб'єктність, і є похідною від них. Караність полягає у правомірній загрозі застосування за вчинення злочину покарання, встановленого у кримінально-правовій санкції. Однак караність як ознаку злочину не можна змішувати з реальним застосуванням покарання за вчинення злочину. У кримінальному законі передбачені підстави та умови звільнення особи від покарання, що свідчить про його гуманізм і справедливість. Отже, караність не означає автоматичного покарання всіх без винятку винуватих осіб, оскільки кримінальний закон надає можливість карати лише в порядку менш жорстких санкцій, не пов'язаних з ізоляцією особи від суспільства, і переходити до більш жорстких санкцій, в яких передбачаються певні строки ув'язнення. Загальна тенденція розвитку кримінального законодавства полягає в гуманізації відповідальності, що є особливо помітним стосовно певних категорій осіб, винуватих у вчиненні вперше злочинів невеликої та середньої тяжкості. Шляхом звільнення від кримінальної відповідальності таким особам надається можливість виправитися, повністю реабілітуватися перед державою та суспільством. Соціально-правова основа звільнення від кримінальної відповідальності - це прагнення Української держави ефективно і раціонально боротися зі злочинністю за допомогою кримінально-правового впливу, підвищуючи його ефективність, реалізуючи такі принципи кримінального права, як економія кримінальної репресії, гуманізм, індивідуалізація відповідальності. Так, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання можливі більш як за 240 статтями КК.

Злочин як сукупність ознак Злочин - це діяння, наділене всією сукупністю передбачених законом ознак. Відсутність хоча б однієї з них означає, що діяння втрачає статус злочину, оцінюється як інше (незлочинне) правопорушення або навіть як правомірна поведінка. Так, заподіяння тілесного ушкодження особою, яка перебуває у стані неосудності, не є злочином, а отже, таку особу не можна притягати до кримінальної відповідальності. Або використання малолітнього для досягнення злочинного наміру повнолітнім злодієм не створює такої кваліфікуючої обставини злочину, як вчинення його у складі групи. У даних прикладах відсутня така ознака злочину, як належний суб'єкт злочину. У першому випадку особа перебуває в стані неосудності, тобто не може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. У другому ж випадку суб'єкт злочину відсутній у зв'язку з недосягненням малолітнім віку кримінальної відповідальності, чим часто-густо користуються досвідчені крадії. У такому разі суд може визнати вчинення злочину з використанням малолітнього обставиною, що обтяжує покарання дорослій особі. Обидва приклади підтверджують, що у злочині поєднуються криміноутворюючі ознаки, які мають чіткі нормативні зв'язки між собою, сталість та актуальність. Єдність ознак злочину - суспільної небезпечності, протиправності, винності, суб'єктності і караності - утворює нову якість діяння, ознаки якого передбачені у кримінальному законі. У чинному КК (ст. І) також існує визначення злочину, яке ґрунтується на поєднанні формально - та соціально-детерміністського підходів і передбачає сукупність ознак, без наявності якої злочин у конкретному вчинку відсутній. Це визначення, хоча, можливо, й не задовольняє всіх наукових вимог, є продуктивним, цінним і сучасним; у ньому інтегруються всі закономірні нормативні зв'язки та ознаки злочину.

4. малозначна дія бездіяльність, що формально містить ознаки злочину, їх зміст та співвідношення зі злочином "Злочин" - ключове поняття кримінального права, своїм змістом відображає соціальну суть законодавства, його головні інститути, а також кримінально-правову політику держави у протидії злочинності (ч. 1 ст. 11) КК. Давньоримський правник Ульпіан одним з перших визначив загальне поняття злочину. Він вважав злочином таке порушення закону, яке поєднується з насильством чи обманом. Злочин за ст. 11 КК - "це передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину". Основні ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність, діяння, вчинення діяння суб'єктом злочину. Суспільна небезпека злочину виражається в тому, що він посягає на існуючі та гарантовані державою певні суспільні відносини, а саме суспільний устрій, права і свободи людини, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та ін. У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома критеріями: характером і ступенем. Характер суспільної небезпечності - це якісний показник, що визначається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також сггівставленням у межах одного і того ж об'єкта окремих складів злочину. Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудована Особлива частина Кодексу. Ступінь суспільної небезпечності - це кількісне вираження порівняльної небезпеки діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвалтування, вчинене групою осіб ч. 3 ст. 152 КК, становить більшу небезпеку, ніж зґвалтування, вчинене однією особою ч. 1 ст. 152 КК. Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку (кваліфікацію), але й дають можливість відрізнити один злочин даного виду від іншого злочину того ж виду. Він залежить від тяжкості наслідків, що настали, їх характеру: загибель людей, матеріальна чи моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел чи необережність у тому чи іншому вигляді; мотивів, якими керувався винний під час вчинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності, якщо остання не була доведена до кінця, та інших обставин. Протиправність діяння. Особа, яка вчинила правопорушення, відповідатиме за нього як за злочин тільки в тому випадку, якщо він передбачений кримінальним законом. Винність виражається у тому, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння умисно (ст. 24 КК) чи необережно (ст. 25 КК).

Діяння - вольова усвідомлена поведінка особи, спрямована на заподіяння шкоди суспільним відносинам.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. У теорії кримінального права злочин визначають як протиправне, винне, суспільно небезпечне і каране діяння.

Під караністю, як ознакою наукового поняття "злочину", слід розуміти передбачення в КК можливості призначення покарання за будь-який злочин. В теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину в КК завжди передбачене покарання. Більшість вчених (В. Сташис, П. Матишевський та ін.) це визначають як караність діяння. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кримінальному законі покарання обов'язково і в усіх випадках повинні застосовуватись за вчинення суспільно небезпечного діяння. Якщо таким чином визнавати караність, то вона не може бути ознакою будь-якого злочину (П. Михайленко). Тому, що цілий ряд статей КК передбачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності або покарання (ст.ст. 44-49, 74 КК). Покарання не може існувати без вчинення злочину і в зв'язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з ознаки протиправності, яка передбачена в понятті злочину за КК.

Злочин відмежовується від інших правопорушень за такими основними критеріями, як характер і ступінь суспільної небезпеки, суб'єкт юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, що передбачаються за їх скоєння, суб'єкт правопорушення.

Уперше на законодавчому рівні проблема співвідношення понять злочину й адміністративного правопорушення визначилася після прийняття в 1791 р. КК Франції. Цей законодавчий акт пропонує такий розподіл правопорушень: злочин, проступок, порушення. Ознакою, котру законодавець поклав у основу такого поділу, є тяжкість покарання, встановленого за відповідне правопорушення.

На основі аналогічної ознаки законодавець Норвегії, Італії, царської Росії визначив два види діянь: злочин і проступок.

У ч. 2 ст. 11 передбачено положення, згідно з яким за певних умов діяння не розглядається як злочин. Мова йде про так звані малозначні діяння, в яких: - формально містяться ознаки діяння, передбаченого КК, тобто формальна ознака злочину присутня;- відсутня матеріальна ознака злочину, тобто діяння або зовсім не містять суспільної небезпеки, або вона є незначною. У зв'язку з тим, що чинний КК декриміналізував ряд діянь із 1 вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як малозначні, тому що відсутня їх кримінально-правова заборона. Малозначність діяння у зв'язку з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, але може містити склад іншого правопорушення, наприклад, адміністративного чи дисциплінарного. У такому випадку до особи, яка його вчинила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи дисциплінарного впливу, які не є кримінальним покаранням.

Водночас вважається неточним ужитий законодавцем в ч. 2 ст. 11 КК термін "істотна шкода", адже цей термін уживається в деяких кримінально-правових нормах Особливої частини КК, що призводить до колізії між нормами. Якщо незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації не заподіяло істотної шкоди, дії винної особи слід кваліфікувати за ч. 1 чи ч. 2 ст. 359 КК, якщо була загроза завдання істотної шкоди - за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 359 КК, а якщо істотна шкода завдана - за ч. 3 ст. 359 КК. Виходячи з цього, дії передбачені ч.ч. 1, 2 ст. 359 КК можуть визнаватися малозначними, згідно з ч. 2. ст. 11 КК не є злочином дія чи бездіяльність, які хоча формально й містять ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становлять суспільної небезпеки, тобто не заподіяли та не могли заподіяти істотної шкодифізичній або юридичній особі, суспільству чи державі.5. Співвідношення злочину з іншими правопорушеннями та правомірною поведінкою Злочин відмежовується від інших правопорушень за такими основними критеріями, як характер і ступінь суспільної небезпечності, суб'єкт юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, передбачених за їх скоєння, суб'єкт правопорушення. Вперше на законодавчому рівні проблема співвідношення понять злочину й адміністративного правопорушення визначилася після прийняття в 1791 р. КК Франції. Цей законодавчий акт пропонує такий розподіл правопорушень: злочин, проступок, порушення. Ознакою, котру законодавець поклав у основу такого поділу, є тяжкість покарання, встановленого за відповідне правопорушення.  Критерієм для виокремлення злочину з-поміж інших правопорушень є формальна ознака.  Тож злочин відрізняється від інших правопорушень характером і ступенем суспільної небезпечності.  Так, за характером суспільної небезпечності, вбивство, розбій, терористичний акт відрізняються від будь-якого іншого правопорушення. За ступенем суспільно) небезпечності вирізняються правопорушення, що посягають на один родовий об'єкт, але мають різні ознаки об'єктивної та суб'єктивної сторін правопорушення. Так, адміністративне правопорушення дрібне хуліганство (ст. 173 КпАП) за ступенем суспільної небезпечності (відсутність таких ознак, як особлива зухвалість або винятковий цинізм) відрізняється від злочину хуліганство (ст. 296 КК).  Отже, ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між злочинами й іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками формою та видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння та його наслідками. Законодавець, найчастіше, здійснює розмежування за наслідками вчинення діяння і, насамперед, за розміром заподіяної шкоди Від цивільних правопорушень злочин відрізняється переважно ступенем суспільної небезпечності, який, зазвичай, також визначається розміром заподіяної шкоди. Так, умисне знищення чи пошкодження чужого майна стає злочином лише тоді, коли завдало шкоди у великому розмірі (ч.1 ст. 194), а якщо такої шкоди не було завдано, то винна особа несе лише цивільно-правову відповідальність, якщо дії зі знищення майна не містять за об'єктом посягання інших ознак, наприклад, хуліганства (ст. 296).  Відмінність полягає також у суб'єкті юрисдикції. Закон про кримінальну відповідальність приймає тільки парламент України, інші ж види відповідальності можуть визначати інші державні органи. 

Тільки суд може призначати покарання за вчинений злочин, за інші правопорушення (наприклад, адміністративне) – й інші представники влади можуть визначати розмір стягнення. Злочин тягне покарання, що має обов'язковий наслідок – судимість особи, а  інші правопорушення тягнуть різні види стягнення за відсутності вказаного наслідку.  Ще одним критерієм розмежування адміністративного правопорушення та злочину є тяжкість і вид стягнення. Такі покарання, як довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, обмеження волі, громадські роботи, арешт, передбачені лише за злочини.  Злочин обов'язково вчиняється з виною (умисел або необережність), а інші правопорушення можуть тягнути відповідальність і без вини. Так, якщо 18-річний син на підставі довіреності взяв у батька автомобіль і на ньому збив людину із необережності (потерпілий загинув) – син буде притягнутий до кримінальної відповідальності за ч 2 ст. 286 КК, а батько до цивільної за ч 2 ст. 1187 ЦК (хоча його вини немає), бо шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, котра на відповідній правовій підставі (право власності) володіє транспортним засобом, зберігання чи утримання якого створює підвищену небезпеку.  За суб'єктом правопорушення кримінальні і інші правопорушення можуть бути також розмежовані. Суб'єктомзлочину може бути лише фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. За цією ознакою злочин можна відмежувати від цивільно-правового, а також деяких інших видів правопорушень, суб'єктом яких може бути і юридична особа. Фізична особа у цивільному праві у певних випадках може виступати суб'єктом правопорушення незалежно від віку і осудності (статті 1178, 1184, 1186 ЦК України). Суб'єктом дисциплінарного правопорушення може бути не будь-яка особа, а тільки та, на яку поширюється дія певних дисциплінарних статутів чи положень.  На відміну від злочину, цивільно-правовим правопорушенням в окремих випадках може бути визнане і діяння, вчинене за відсутності вини.Так, згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, може нести відповідальність за відсутності її вини (умислу або необережності), якщо це встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано: 1) каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного засобу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт, а також 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідальність без вини передбачена також статтями 1173-1176 ЦК України.  Такі критерії, як кримінальна протиправність і кримінальна караність, дозволяють відмежувати злочини від інших правопорушень, не передбачених чинним КК і вчинення яких не створює підстави для застосування кримінальних покарань. Інакше кажучи, правопорушення, відповідальність за які не передбачена КК, не є злочинами.  Відмежування злочинів від аморальних вчинків звичайно здійснюється за критеріями кримінальної протиправності й караності, а також за об'єктом, ступенем суспільної небезпеки та деякими іншими ознаками.  Так, суспільство може визнавати аморальними, а у деяких випадках і суспільно небезпечними вчинками самогубство і замах на самогубство, клонування людини, проведення самоабортів, свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження на венеричну хворобу тощо, але усі ці діяння не розглядаються як злочини, оскільки відповідальність за них чинний КК не встановлює. Санкціями за невиконання вимог моральності можуть бути лише певні форми морального впливу, наприклад, громадський осуд.  Об'єкт аморальних вчинків суттєво відрізняється від об'єкта злочину. З одного боку, аморальні вчинки можуть посягати на такі загальні блага, як уявлення суспільства про добро і зло, справедливість тощо, але не всі злочинні посягання є аморальними (нейтральними до моралі є більшість необережних злочинів, ряд злочинів у сфері господарської діяльності, інші злочини, для яких не є характерними корисливі чи інші низькі мотиви). З іншого боку, об'єктами аморальних вчинків можуть бути суспільні відносини, які перебувають виключно у сфері моральності і не мають жодного кримінально-правового відтінку: кохання, загальне ставлення до віросповідання, деякі правила етикету тощо.  На відміну від злочину, аморальний вчинок не завжди полягає у конкретному діянні (дії або бездіяльності). Аморальними можуть бути спосіб життя загалом або деякі його сфери, думки та переконання.  Більш чітко таке відмежування можна зробити тоді, коли ознаки, за допомогою яких визначається ступінь суспільної небезпеки, чітко визначені безпосередньо в законі. Так, виготовлення порнографічних предметів визнається злочином лише за наявності мети їх збуту або розповсюдження (ст. 301) тощо.  Відмежування злочинів від суспільно небезпечних діянь, які не визнаються злочинами, здійснюється переважно за критеріями кримінальної протиправності й караності, суб'єкта, винності.  Так, немає сумніву у тому, що суспільно небезпечними діяннями є застосування будь-якої зброї масового знищення – хімічної, біологічної, ядерної, лазерної, інфразвукової, радіологічної, променевої тощо. Проте кримінально протиправним і караним (ст. 439 КК) визнається застосування лише перших трьох із перелічених її видів. Проблема відмежування злочинів від правомірної поведінки, яка не є ні аморальною, ні суспільно небезпечною і, маючи певні ознаки злочину, насправді може бути навіть суспільно корисною, стосується, зокрема, випадків, коли діяння не визнається злочином через існування обставин, які виключають його злочинність (статті 36-43 КК) або кримінальну караність (ч. 1 ст. 5 КК).  Наприклад, заподіяння нападникові шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для припинення суспільно небезпечного посягання, за умов, передбачених законом, не визнається злочином і є суспільно корисним діянням, оскільки воно спрямоване на захист суспільних цінностей.  Інколи одним і тим самим діянням вчинюються правопорушення, відповідальність за які передбачена КК та іншим (не кримінальним) законодавчим актом, тобто йдеться про сукупність злочинів та інших правопорушень.  Наприклад, ст. 176 КК визнає злочином, зокрема, незаконне розповсюдження творів, якщо ці дії завдали шкоди у великому розмірі. Відповідно ж до ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» такі самі дії є цивільно-правовим проступком, який тягне відповідальність, передбачену ст. 52 зазначеного Закону.  Теоретично можливою є сукупність злочину з конституційним правопорушенням. Так, вчинення Президентом України державної зради чи іншого злочину водночас розглядається і як конституційне правопорушення, що має своїм наслідком відповідальність у виді усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. У силу прямої вказівки закону (ч. 2 ст. 9 КУпАП, ч. 1 ст. 3 Закону України «Про боротьбу з корупцією»), як правило, неможливою є сукупність злочинів і адміністративних та правопорушень корупційного характеру, які посягають на один і той самий об'єкт правової охорони: злочин як більш антисоціальне правопорушення поглинає останні. Література 1. Беккерия Ч.О преступлениях и наказаниях. – М., 1995.2. Ковалев М. И. Понятие признаки преспутления и их значение для квалиикации. – Свердловськ, 1997.3. Ковалев М.И. Понятие преступления с советском уголовном праве. Свердловск Изд-во Урал. Ун-та 1987.4. Козлов А.П. Понятия преступления – Спб.6 Изд-во «Юрдический центр Пресс», 2004.5. Кривошеин П.К. Преступление: Историческое исследование. – Киев, 19936. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. – М.,1996.7. Мальцев В.В. Определение характера и степени общественной опасности преспупления//Акутальные проблемы борьбы с преступностью. Свердловск, 1989. С. 13-19.8. Марцев А.И. Признаки преступления//Уголовно-правовые и криминологические меры предупреждения перступлений. Омск:Омск, ВШМ МВД СССР, 1986. С.3-12.9. Марцев. А.И. Общественная вредность и опасность преступления //Правоведение. 2001. N 4 C. 148 – 15510. Микитчик О.В. Сутність злочину як правового явища // Вісник Національної академії внутрішніх справ. – 2000. Вип.. 3

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Курсова робота з навчальної дисципліни «Кримінальне право України (загальна частина)». Природа злочину як негативного соціального явища. Формальне матеріальне формально-матеріальне визначення злочину. Суспільна небезпечність, кримінальна протиправність, винність і каранність як ознаки злочину. Малозначна дія бездіяльність, що формально містить ознаки злочину, їх зміст та співвідношення зі злочином. Співвідношення злочину з іншими правопорушеннями та правомірною поведінкою.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Грунти. Тест з відповідями

Яка характерна ознака середньозмитих грунтів? По якому типу грунтоутворення сформувалися чорноземи? Як орються грунти, розташовані на схилах і які культури потрібно вирощувати?

Информатика

Ответы к зачету. Информатика как научная дисциплина. Понятие информации. Информационные услуги и продукты. Правонарушения в информационной сфере. Дискретное (цифровое) представление информации. Принцип работы компьютера.

Смысловая роль знаков препинания. Структура предложения и пунктуация. Интонация и пунктуация.

Тест по геоинформационным системам. Ответы

Проблемы принятия коллективных решений и способы их решения

Курсовая работа по теории принятия решений. Целью данной курсовой работы является самостоятельное изучение выбранного раздела (в частности, коллективное принятие решения), ознакомление со спектром предметных задач, освоение алгоритмов решения и решение учебной задачи.

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok