Технології соціальної роботи з інвалідами

Вступ

В сучасному українському суспільстві однією з актуальних і значимих проблем є проблема ефективного соціального захисту та підтримки різних груп населення. Для її успішного рішення потрібно об'єднати зусилля фахівців у різних галузях діяльності, зокрема, професійних соціальних працівників, володіючих різними технологіями вирішення соціальних проблем. При визначенні технологій у соціальній роботі необхідно враховувати, по-перше, загальні трактування соціальних технологій, по-друге, особливості школи соціальної роботи як однієї з видів людської діяльності і, по-третє, особливості об'єктів, суб'єктів, змісту, засобів і інших компонентів школи соціальної роботи як певної цілісності.

Соціальна робота з інвалідами є однією з важливих і пріоритетних сфер соціальної роботи, в основі якої – правові основи соціального захисту населення, система державних і недержавних закладів та установ, форми, методи соціальної роботи, соціальні технології і технології соціальної роботи, зміст і специфіка яких визначається рівнем обмеження життєдіяльності людини, а також повноваженнями організацій соціальної сфери, рівнем кваліфікації працівників, досвідом роботи, фінансуванням, ресурсами тощо.

Інвалідність є проблемою не однієї людини або навіть не частини населення, а всього суспільства в цілому. Постійне зростання інвалідності та чисельності інвалідів - з одного боку, поглиблення уваги до кожного індивіду, незалежно від його фізичних, психічних та інтелектуальних здібностей, - з іншого, вдосконалення уявлень про цінність особистості і необхідності захищати її права, характерне для демократичного, громадянського суспільства,- все це предмет соціальної роботи з інвалідами. Соціальна специфіка інвалідності полягає в правових, економічних, комунікативних, психологічних та інших бар'єрах, які не дозволяють людям з різними відхиленнями здоров'я активно включатися в життя суспільства і повноцінно брати участь в ній.

Сьогодні інваліди відносяться до найбільш соціально незахищеним категоріям населення. Найбільш актуальними завданнями соціальної політики щодо інвалідів є забезпечення їм рівних з усіма іншими громадянами можливостей в реалізації прав і свобод, усунення обмежень у їх життєдіяльності, створення сприятливих умов, що дозволяють інвалідам вести повноцінний спосіб життя, активно брати участь в економічній, соціальній і політичній життя суспільства, виконувати свої громадянські обов'язки.

Головна проблема дослідження полягає в невідповідності значимості соціального захисту та забезпечення інвалідів реальному стану цієї сфери в сучасних умовах. Інвалідність це соціальний феномен, уникнути якого не може жодне суспільство, і кожна держава за рівнем свого розвитку, пріоритетів та можливостей формує соціальну та економічну політику щодо інвалідів. Звичайно, масштаб інвалідності залежить від безлічі факторів, а саме: стан здоров'я нації, розвиток системи охорони здоров'я, соціально-економічний розвиток, стан екологічного середовища, історичні та політичні причини, зокрема, участь у війнах і військових конфліктах та інше. У нашій країні все з перерахованих факторів мають яскраво виражену негативну спрямованість, яка зумовлює значне поширення інвалідності в суспільстві. Непрацездатні громадяни в кожній країні складають предмет турбот держави. Основною турботою держави стосовно інвалідів є їх матеріальна підтримка (допомоги, пільги і т.д.). Однак непрацездатні громадяни потребують не тільки матеріальної підтримки. Важливу роль грає надання їм фізичної, психологічної, організаційної та іншої допомоги. Особи з обмеженими можливостями та їх сім'ї є однією з найбільш ущемлених категорій населення. Крім загальних соціальних труднощів, характерних для значної частини населення в кризовій ситуації, вони з великими труднощами адаптуються до негативних соціальних змін, володіють зниженою здатністю до самозахисту, відчувають практично стовідсоткову малозабезпеченість, страждають від недостатності розвитку правової бази, нерозвиненості систем допомоги їм з боку держави та недержавних організацій.

Актуальність звернення до теми зумовлена тим, що у сучасному суспільстві для ефективного соціального захисту та підтримки різних груп населення виникла потреба активізувати й упорядкувати діяльність професійних соціальних працівників у відповідності до потреби сучасного суспільства взагалі і окремих сфер зокрема. Ступінь розробленості теми. Аналізована проблема недостатньо розроблена. Багато праць присвячено теоретичним дослідженням та мало застосовується практично. Відсутня єдина типологія соціальних технологій.

Актуальність теми і її теоретична і практична значимість зумовили вибір напрямів дослідження, цілі й завдання роботи, її об'єкт і предмет. Метою курсової роботи є розкриття сутності технологій соціальної роботи, визначення їх місць у системі соціальних технологій, опис специфіки, об'єкту і предмета впливу, основних елементів і складових частин технологій соціальної роботи; класифікація технологій соціальної роботи за рівнем спільності та масштабам впливу на соціальні об'єкти різного рівня складності, розкриття внутрішньої структури кожного з виділених класів, а також застосування соціальних технологій на практиці в соціальній роботі з інвалідами.

Цілі роботи:

1. Розкрити сутність поняття соціальних технологій та технологій соціальної роботи. 2. Практичне застосування технологій соціальної роботи з інвалідами.

Об'єктом даної курсової роботи є застосування фахівцями різних соціальних технологій в процесі соціальної роботи з інвалідами.

Предметом курсової роботи є люди з обмеженими можливостями, які опинилися у важкій життєвій ситуації.

Основна гіпотеза: розробка й активніше практичне застосування соціальних технологій стимулюватиме ефективність соціального захисту та підтримки різних груп населення, в тому числі інвалідів.

Під час написання курсової роботи були використані такі основні методи: гіпотетичний, аналітичний, статистичний аналіз.

Новизна роботи обумовлена недостатньою вивченістю соціальних технологій і відсутність їх єдиної класифікації.

Курсова робота складається з таких структурних компонентів: у вступі розкривається актуальність аналізованої проблеми, визначаються об'єкт, предмет, мета, завдання дослідження, основна гіпотеза; у першій частині розглядаються поняття і сутність соціальних технологій, їх класифікація; у другій частині - основні типи технологій соціальної роботи; у третій частині описані технології соціального захисту інвалідів, у заключній частині містяться висновки з цілей та завдань курсової роботи.

Практична значимість дослідження у тому, що викладене в курсовій роботі дає можливість активізувати й упорядкувати діяльність професійних соціальних працівників у відповідності до потреб сучасного суспільства взагалі і окремих сфер зокрема.

1. Соціальні технології

Поняття "соціальна технологія" стало використовуватися в науці лише у 40-х рр. XX ст. Основу цього поняття становить термін "технологія", але технологія не в традиційному значенні, яке стосується лише матеріального виробництва, а в ширшому - зачіпає і соціальну сферу. Так, Курбатов В.І. і Курбатова О.В. [1] визначають її як впорядковану в часі та просторі послідовність процесів соціальної діяльності, сукупність навичок, методів, прийомів, вкладених у досягнення певної виховної мети, реалізацію соціального замовлення і як розробку методів і методик результативного і раціонального цілеспрямованого соціального впливу. У той самий час Іванов В.М. і Патрушев В.І. дають три визначення поняття "соціальна технологія": 1. Спеціально організована область знання про засоби і процедури оптимізації життєдіяльності людини в умовах наростаючої залежності, динаміки відновлення соціальних процесів.

2. Спосіб здійснення діяльності з урахуванням її раціонального розділення на процедури та постійні операції із подальшою координацією і синхронізацією та вибір оптимальних методів їх виконання

3. Метод управління соціальними процесами, як система їх відтворення у певних параметрах - якість, властивість, обсяги, цілісність діяльності тощо.

Можна стверджувати, що в сучасній науці сутність технології визначається двома основними поняттями: операція і процедура, де операція - це конкретні дії, створені задля рішення певного завдання, а процедура - це набір певних необхідних дій. Виходячи з цього, можна запропонувати таке визначення поняття "технологія" - це спосіб втілення людьми конкретного складного процесу шляхом розділення його на систему послідовних, взаємозалежних процедур і операцій, які виконуються більш-менш однозначно і ставлять за мету ефективне досягнення поставленої цілі[2]. М.С.Данакін конкретизує розуміння соціальних технологій, як способу здійснення діяльності з урахуванням її раціонального розділення на процедури та проведення операції із подальшою координацією і синхронізацією та вибору оптимальних методів їх виконання. Перевагою даного визначення є те, що може бути віднесено до всіх видів людської діяльності, зокрема, до соціальної роботи як інтегрованого,універсального виду діяльності, спрямованої на задоволення соціально гарантованих і особистісних інтересів та потреб клієнтів, передусім соціально вразливих груп. Отже, поняття "соціальна технологія" у науковій літературі використовують у таких значеннях:

1. Сукупність способів, методів, прийомів організації діяльності, з метою впливу на соціальні процеси та соціальні системи.

2. Опис способів, методів, прийомів організації діяльності у методиках, куди входять такі розділи:

• мета, завдання й можливості методу;

• планований підсумковий стан соціального суб'єкта;

• застосовувані методи і прийоми;

• способи, умови і послідовність їх застосування;

• необхідний час реалізації даної технології;

• кваліфікація працівників;

• способи вивчення прийомів технології.

3. Область знання,що розглядає питання створення, використання, поширення відповідних методів і процедур освітньої діяльності, тобто. що є науковою дисципліною. Наприклад, громадські науки пов'язані насамперед із рішенням практичних завдань, обумовлених функціонуванням і удосконаленням соціальних об'єктів, під якими в даному випадку розуміють як групи, верстви людей, окремих індивідів, так і соціальні явища і процеси.

4. Сама діяльність по цілеспрямованому перетворенню соціальних суб'єктів. Оптимізація розвитку та функціонування об'єктів, суб'єктів, явищ, соціальних процесів потребує технологічного підходу до управління соціальною діяльністю, оскільки масштаб змін що відбуваються, залучення людських, матеріальних, інформаційних та інших ресурсів такі великі, що спонтанність, стихійність, надмірна кількість помилок призвели б до невиправданої трати зусиль і коштів. Тому формування політики обумовлене сучасним суспільством і державою можливе тільки з урахуванням технологізації, яка передбачає максимально ефективне і доцільне використання ресурсів і коштів.

Соціальні технології дуже різні,так як пов’язані з різноманітністю соціального світу, соціального життя.

Класифікація соціальних технологій .

1. За масштабами розв'язуваних соціальних проблем:

універсальні соціальні технології;

приватні соціальні технології.

До універсальних технологій можна віднести технології соціальної діагностики стану будь-якого соціального явища, а до приватних - конкретну технологію, що використовується під час вирішення конкретного завдання, наприклад, технологію педагогічного впливу.

2. За рівнем соціальної діяльності:

глобальні соціальні технології, використовувані в масштабах людства;

регіональні соціальні технології, дають ефект під час вирішення негараздів в умовах конкретного регіону;

національні соціальні технології, засновані на особливостях національних традицій, психології, ментальності та т.п.;

державні, дозволяють вирішувати соціальну проблему на рівні конкретної держави;

муніципальні тощо.

3. За характером розв'язуваних завдань:

функціональні соціальні технології, призначені для забезпечення оптимального і результативного функціонування існуючих соціальних систем у різноманітних галузях життя;

інноваційні соціальні технології, створені для забезпечення оптимального переходу різних соціальних систем в іншу якість;

технології рішення соціальних суперечностей і конфліктів, дозволяють знайти й реалізувати найоптимальніші шляхи й на методи вирішення такої проблеми.

4. За характером соціальних процесів:

соціальні технології,що дозволяють створити новий об'єкт:

стимулюючі соціальні технології, предметом впливу яких є окремі процеси функціонування даного об'єкта;

стримуючі соціальні технології, певним чином регулюючі процес функціонування соціального об'єкта;

руйнуючі соціальні технології, результатом дії яких стає зникнення соціального об'єкта в цілому або будь-якої його частини.

5. За характером та змістом використовуваних коштів:

організаційно - управлінські й адміністративні соціальні технології;

соціально-правові технології;

медико-соціальні технології;

психологічні технології;

педагогічні технології і т.п.

6. За метою функціонування:

соціальні технології, зорієнтовані на створення;

соціальні технології, зорієнтовані на зміну або виправлення умов перебігу процесу чи квазітехнології;

соціальні технології, зорієнтовані на знищення, руйнацію, зникнення чи антитехнології[3].

Отже, соціальні технології - це неоднозначне і багатоаспектне явище. Рішення будь-якої соціальної проблеми передбачає використання технологій у взаємозв'язку та взаємозалежності. Соціальні технології в соціальній роботі – певні інститути суспільства, які забезпечують необхідний рівень соціального , економічного достатку і добробуту громадян. До них доцільно віднести соціальне забезпечення, соціальне страхування, соціальну опіку і піклування.

2. Технології соціальної роботи

Технологія соціальної роботи як вид професійної діяльності – це сукупність способів дій, спрямованих на відновлення, збереження чи поліпшення соціального функціонування об’єкта, а також на попередження негативних соціальних процесів, при можливому повторенні ( тиражуванні) певної системи дій.

Технології соціальної роботи стратегічного характеру націлені на всі прошарки населення, на широкий спектр соціальної сфери, на створення умов , що дають змогу підвищити життєвий рівень народу, зменшити чисельність населення, що потребує соціальної допомоги.

Технології соціальної роботи тактичного характеру – це робота з нужденними прошарками населення , що нині є визначальними в системі соціальної роботи. Для успішного здійснення практичної соціальної роботи слід поєднати технології стратегічного характеру, що поки є випереджальними, з технологіями тактичної спрямованості. Загальні технології соціальної роботи:

діагностика, профілактика, адаптація, реабілітація, корекція, соціальна терапія, соціальна експертиза, прогнозування, проектування, посередництво, консультування, також можна зарахувати соціальне забезпечення, соціальне страхування, опіку і піклування.

Для успішного вирішення соціальних проблем необхідно вчасно й у повному обсязі виявити, осмислити і усвідомити як самі проблеми, їх зміст, перспективи і можливі наслідки так і способи їх вирішення. Це можливо в тому випадку, якщо фахівець (соціальний працівник) володіє навичками професійної діяльності як соціальна діагностика.

Соціальна діагностика - це виявлення, вивчення причинно-наслідкових зв'язків і адміністративних взаємовідносин, що породжують комплекс соціальних проблем різного рівня організації[4].

Успіх діяльності соціального працівника великою мірою залежить від того, наскільки своєчасно будуть розкриті ним соціальні проблеми клієнта. Послідовна реалізація основних стадій соціальної діагностики полягає в певних принципах (конфіденційність, наукова обґрунтованість, непричинення шкоди, об’єктивність, ефективність, верифікація соціальної інформації, системність, клієнтоцентризм), дотримання яких гарантує отримання достовірних результатів в процесі формування реалістичної програми подальшої діяльності як клієнта так і соціального робітника[5]. Систему методів соціальної діагностики умовно можна розділити на дві основні групи: методи проведення діагностичного дослідження і методи аналізу діагностичної інформації.

На етапі збору і аналізу даних про соціальну ситуацію використовують два типи дослідницьких методів:

1. Історико - генетичні – повинні визначити час, джерела і причини зародження соціальної проблеми, прослідкувати ступінь її прояву на різних стадіях життя клієнта, бо ряд соціальних патологій має спадкову природу чи соціально успадковується. 2. Структурно-функціональні – передбачають отримання даних про поточний стан соціальної проблеми, структуру соціального об’єкта і зв’язки, що поєднують його елементи. На початковому етапі ведення діагностики доцільно використати метод збору первинної інформації, ознайомитися з наявними документами і статистичними матеріалами. Бесіда – метод отримання і коригування інформації на основі вербальної комунікації, успіх якої забезпечують вміння зацікавити співбесідника темою бесіди, створення атмосфери взаємної поваги та довіри, використання методів переконання і навіювання.

Спостереження – це цілеспрямоване, систематичне, активне вивчення предметів і явищ реальної дійсності, яке повинно вестись для вирішення чітко визначеного завдання згідно з планом, бути цілеспрямованим, вимагати активності спостерігача, проводитись систематично.

Інтерв ю – це співбесіда, яка проводиться за певним визначеним планом, обумовлює прямий контакт інтерв юєра з респондентом, дозволяє отримати додаткову діагностичну інформацію про соціальний об’єкт. Запис відповідей проводиться письмово або, з дозволу респондента, на диктофон.

Анкетування – групове або індивідуальне – це система об’єднаних єдиним дослідницьким задумом питань на можливі відповіді, метою яких є вияв кількісно-якісних характеристик об’єкта та предмета аналізу.

Тестування – отримання поглибленої інформації з допомогою питань, проективних малюнків, геометричних фігур та інших дослідницьких матеріалів, являє собою спосіб виміру і оцінки найбільш складних ознак, властивостей і станів особистості, які не піддаються прямому чи безпосередньому спостереженню.

Біографічний метод – спосіб дослідження, діагностики, корекції і проектування життєвого шляху особистості, заснований на вивченні особистості в контексті її особистої історії і перспектив розвитку її індивідуального буття і взаємовідносин з іншими людьми.

Як технологія соціальної роботи соціальна діагностика використовує такі методи накопичення та збору інформації:

1. Соціологічні – економічний стан особистості, соціальної групи, спільноти, общини; соціально-побутові умови життя громадян; соціальні взаємозв’язки , їх адекватність, відповідність соціальному статусу, рівню освіти особистості, її запитів, потреб, соціального оточення; наявність/відсутність соціальних хвороб(алкоголізм, наркоманія, бідність, бездомність, соціальна ізольованість, маргіналізація тощо) з погляду соціального порядку, соціальних відносин, змін, способу життя, суспільних станів, міжособистісних стосунків; духовна сфера; соціальні інтереси, потреби, запити особистості; регіональні особливості, їх вплив на соціальне самопочуття особистості; наявність соціальної інфраструктури.

2. Педагогічні – вивчення , дослідження рівня ціннісних орієнтацій, ідеалів, еталонів поведінки, соціалізації (соціальної адаптації, індивідуалізації, інтеграції):

Педагогічне спостереження; анкетування з метою виявлення ціннісних орієнтацій, духовних запитів і потреб, рівня освіченості й культури; соціально - педагогічний експеримент. 3. Психологічні – вивчення психологічного самопочуття, психологічного мікроклімату, психологічної сумісності в мікросоціумі, рівня психологічної культури: психологічне спостереження; анкетування, інтерв’ювання.

Аналіз діагностичної інформації проводиться методами:

класифікації – належність до конкретної категорії осіб, які потребують соціальної допомоги з урахуванням віку, статі, стану та ін.; характер соціального явища; кореляції – вияв взаємного зв’язку, взаємного впливу проявів, факторів, індивідуальних особливостей, встановлених під час проведення діагностики; порівняльного аналізу проблем – використовується, коли залишаються нез’ясованими причини певних явищ, що виявлені в ході проведення соціальної діагностики; експертними – передбачають залучення до проведення діагностичного аналізу широкого кола спеціалістів, включаючи аналітиків із суміжних галузей діяльності; ранжування альтернатив – застосовуються у випадку отримання в процесі діагностики декількох можливих варіантів вирішення конкретної соціальної проблеми.

Соціальна терапія - це комплекс рішень, процедур, заходів і безкомпромісність дій, вкладених у вирішення соціальних проблем різного рівня організації[6].

У соціальній терапії як технології соціальної роботи застосовуються прийоми, техніки впливу на особистість та її оточення з огляду на специфіку соціальної ситуації, зміст, завдання соціальної терапії, рівень соціальної структури суспільства, на якому вона проводиться. Соціальна терапія це явище, що можна розглядати і аналізувати на різних рівнях організації суспільства. Рівні соціальної організації визначатимуть мету, завдання, можливості та засоби, використовувані у процесі соціально-терапевтичного впливу на конкретний соціальний об'єкт. Процес соціальної терапії спрямовано на рішення найрізноманітніших завдань. Їх характер і зміст визначаються конкретною проблемою, або групою проблем, завдань, які вимагають свого рішення. Проте, можна говорити про існування основних типів завдань соціальної терапії:

виправлення, корекція поведінки й діяльності суб'єкта;

попередження дисфункцій;

забезпечення розвитку суб'єкта;

самоствердження особистості суб'єкта.

Для рішення таких завдань використовують різні методи:

1. Адміністративні - жорстке слідування формальним нормам і правилам, існуючим у суспільстві (закони, інструкції, т.п.).

2. Економічні методи - в процесі їх використання можуть бути враховані і проаналізовані економічні інтереси й економічне становище того чи іншого соціального суб'єкта ( економічні пільги, підтримка, санкції).

3.Психолого-педагогічні методи - спрямовані, насамперед, на окрему людину чи малі соціальні групи. Використання цих методів практично передбачає вплив як на систему взаємин у малих групах так і на внутрішній світ людини, його систему ціннісних орієнтацій і ідеалів.

Відповідно до об'єкту впливу вирізняються такі види соціальної терапії:

1. Індивідуальна - використовується до окремої людини для розв'язання проблеми, що вимагає конфіденційності (сексуальне насильство, сімейні негаразди тощо.) та до тих, хто не хоче або по будь-яким причинам неспроможний брати участь у груповій терапії.

2.Групова - надання допомоги людям у подоланні особистісних порушень чи соціального безладдя з допомогою груп (при керівництві соціального працівника чи іншого фахівця - психолога, лікаря, педагога). Групи формуються за багатьма принципами: вікові, статеві, професійні, навчальні, для спільної прикладної діяльності тощо.

3. Сімейна терапія - робота соціального працівника чи іншого фахівця з сім'єю, яка сприймається як цілісна одиниця, по гармонізації внутрішньо-сімейних стосунків, у подоланні сімейних труднощів і вирішенні внутрішньо-сімейних конфліктів, фахівець прагне розкрити внутрішньо-групові ролі членів сім'ї, їх взаємні обов'язки, спонукати їх до більш гнучкої поведінки й т.п.

Найбільш дієві методи терапевтичних технологій: трудова, терапія самовиховання, методи поведінкової терапії в групі, дискусійна терапія, соціотерапія, музикотерапія, ритмотерапія, арттерапія, кольоротерапія, психогімнастика, натур психотерапія, логотерапія, бібліотерапія, імаготерапія, ігротерапія.

Соціальна профілактика – технологія соціальної роботи,що становить комплекс взаємопов’язаних заходів, це свідома, цілеспрямована, соціально організована діяльність по запобіганню можливих соціальних, психолого-педагогічних, правових і соціальних та інших проблем та досягнення бажаного результату. [7]

Приведене вище визначення поняття "соціальна профілактика" дає можливість окреслити основні цілі, на досягнення яких спрямований той процес;

виявлення причини та умов,що сприяють виникненню будь-якої проблеми чи комплексу проблем;

зменшення ймовірності чи попередження виникнення неприпустимих відхилень від системи соціальних стандартів і норм у діяльності й поведінці людини чи групи;

запобігання можливих психологічних, соціокультурних й інших колізій у людини чи групи;

збереження, підтримання та захист оптимального рівня та способу життя людей;

сприяння людині чи групі у досягненні поставлених цілей, розкриття своїх внутрішніх потенціалів і творчих здібностей.

Методи соціальної профілактики:

1. Медико-соціальні – спрямовані на створення необхідних умов збереження рівня фізичного та соціального здоров'я (медико-соціальне просвітництво, пропаганда здорового образу життя, медико-соціальний патронаж тощо).

2.Організаційно-адміністративні - створення соціального контролю, розробка відповідної правової і законодавчої баз, формування системи органів прокуратури та установ реалізації діяльності з соціальної профілактики ( соціальний контроль і соціальний нагляд, соціальне управління економіки й соціальне планування та ін.). 3. Правові розробки і створення відповідної системи правових норм і правил поведінки в діяльності людей у всіх галузях соціального життя й створення ефективної діючої системи контролю над виконанням цих правил ( правове просвітництво, правовий контроль, правові санкції і т.п.)

4. Педагогічні формування у різних соціальних суб'єктів соціально прийнятної системи цінностей, норм, стереотипів і ідеалів, підвищення рівня знань і кругозору (методи виховання і освіти).

5. Економічні - спрямовані на підтримку прийнятного і гідного рівня життя людей та створення необхідних умов задоволення їх матеріальних потреб ( економічне стимулювання, заохочення, пільги, підтримка й т.п.)

6. Політичні – створення в суспільстві ефективної системи політичних прав, свобод, цінностей і орієнтирів, що дозволяють всім соціальним суб'єктам відстоювати свої інтереси у соціально прийнятних і допустимих межах.

Виділяють три рівні соціальної профілактики: загально соціальний , спеціальний, індивідуальний.

Реалізація профілактичних заходів здійснюється через систему методів: профілактична інформаційно-консультативна бесіда; системне спостереження; профілактичні тренінги; стимулювання розвитку нових навичок, моделей поведінки; метод звичайної нейтралізації конфліктної ситуації; метод профілактичного втручання та ін..

Соціальна реабілітація - це комплекс заходів, вкладених у відновлення зруйнованих чи втрачених з будь-яких причин громадських зв'язків і стосунків, соціально та особисто значимих характеристик, властивостей і можливостей суб'єкта. Це усвідомлений, цілеспрямований, внутрішньо організований процес[8].

Чинники, які зумовлюють потреби суб'єкта в соціально-реабілітаційних заходах, можна розділити на дві основні групи:

1. Об'єктивні, тобто. соціально чи природно зумовлені:

вікові зміни;

природні, техногенні чи екологічні катастрофи;

важкі захворювання чи травми;

соціальні катастрофи (економічна криза,воєнний конфлікт, зростання національної напруженості тощо.).

2. Суб'єктивні чи особистісно зумовлені:

зміна цілей, інтересів і ціннісних орієнтацій суб'єкта і власні дії (те що в сім'ї, звільнення за власним бажанням чи відмова від продовження навчання);

девіантні форми поведінки й ін.

Під впливом цих та інших чинників, людина або група, по-перше, відсуваються на периферію соціального життя, поступово набуваючи деяких маргінальних якостей і характеристик і, по-друге, втрачають почуття ідентичності між собою і навколишнім світом. Результатом цих процесів стає ситуація соціальної чи особистісної недостатності, яка може супроводжуватися руйнацією людської особистості. До засобів соціальної реабілітації, якими володіє сучасне суспільство, можна віднести такі системи: охорони здоров'я; освіти; професійної підготовки і перепідготовки; джерела масових комунікацій і масової інформації;

організації та установи психологічної підтримки, допомоги та корекції;

громадські й недержавні організації, працюючі у сфері рішення специфічних соціальних і особистісних проблем (працевлаштування інвалідів чи неповнолітніх, допомогу жертвам сексуального чи сімейного насильства і т.п.).

Соціальна реабілітація націлена на сприяння позитивним змінам у житті індивіда чи соціальної групи. Як технологія соціальної роботи соціальна реабілітації проводиться завдяки законодавству і сформованим підходам в практиці роботи соціальних служб: реалізація програм і проектів, діяльність реабілітаційних центрів, реабілітація як система підтримки найбільш соціально уразливих верств населення.

Соціальна адаптація – це процес пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин з соціальними об’єктами, рольова пластичність поведінки, інтеграція особистості в соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії; здійснюється у формі акомодації(повного підпорядкування вимогам середовища без їх критичного аналізу), конформізму(вимушеного підпорядкування вимогам середовища) та асиміляції (свідомого і добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними). Відповідність між рівнем соціальної потреб і рівнем їх задоволення визначає рівень соціальної адаптації.

Компоненти соціальної адаптації:

соціально-побутова – пристосування індивіда до нових умов життя, побуту, що передбачає поліпшення його становища, психологічного самопочуття, узгодженість з намірами, інтересами, уподобаннями.

економічна – здійснюється в нових соціально-економічних умовах життя і стосується всіх цільових груп населення.

комунікативна – зумовлює пристосування індивіда до нових взаємозв’язків і взаємостосунків, розвиток соціальних навичок і умінь, соціальної компетенції.

регулятивна – пов’язана з життєвими циклами людини, переходом від одного віку до іншого, перебігом різних життєвих подій і змін, що потребують формування нових якостей характеру, рис особистості та вимог до суспільства, яке має забезпечувати гідне існування громадян.

самореалізація – рівень задоволення духовних потреб особистості, реалізації творчого потенціалу.

Стадії соціальної адаптації клієнта:

1.Адаптаційний шок - загальний розлад функцій соціального суб'єкта чи зміна системи внаслідок будь-якого потрясіння соціогенного характеру, викликаного різким порушенням звичної взаємодії з зовнішнім середовищем[9].

2. Мобілізація адаптаційних ресурсів - етап глибокого осмислення ситуації та концентрації зусиль для пошуку виходу з неї, пов'язаний з активним, свідомим пошуком, вибором і освоєнням на поведінковому рівні нових моделей життєдіяльності. 3. Відповідь на "виклик середовища" - реалізація конкретної моделі поведінки й агентської діяльності, які вибираються суб'єктом з урахуванням власних адаптивних ресурсів і можливостей, поглядів на те, що відбувається і основних характеристик соціального середовища, у якому протікає процес соціальної адаптації.

Послідовна зміна основних етапів соціальної адаптації припускає використання різних механізмів, кожен із яких відрізняється своєрідністю і адаптивними можливостями, що з'являються в людини чи групі і вирішування з їх допомогою проблеми адаптації до нових умов життєдіяльності.

Повна соціальна адаптація включає фізіологічну, управлінську (створення сприятливих умов на роботі , в побуті), економічну (засвоєння нових соціально- економічних норм і принципів економічних відносин індивідів), педагогічну(система освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда), психологічну (процес пристосування органів чуття до особливостей діючих на них стимулів і запобігання надмірному навантаженню на рецептори), професійну адаптацію (пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці і особливостей конкретної спеціальності).

Технології адаптації забезпечують відтворення процесів включення особистості в групи, колективи, в нові умови соціального середовища, діяльності, відносин; характеризуються узгодженням бажаного суб’єктом з його можливостями і реальністю соціального середовища, тенденціями їх розвитку.

Соціальне консультування – технологія соціальної роботи, яка полягає в дослідженні проблеми клієнта, знаходженні разом з ним позитивних шляхів її вирішення, наданні порад і рекомендацій щодо наявності для цього соціальних ресурсів. Теоретично та в практиці соціальної роботи існують два основні підходи до визначення сутності соціального консультування[10]С.135-136):

1. Функціональний - як будь-яка форма надання клієнту допомоги та поради у відношенні змісту, процесу чи структури розв'язуваного завдання, коли сам консультант не відповідає за рішення, але постає як помічник у вирішенні будь-якої проблеми. 2. Професійний - консультування сприймається як особлива професійна служба, що надає послуги громадянам і організаціям з допомогою спеціально навчених і кваліфікованих осіб, що допомагають виявити соціальні проблеми клієнта, проаналізувати їх, дати рекомендації з вирішення і сприяти, за необхідності, прийняттю та виконанню прийнятих рішень та отриманих рекомендацій.

Форми і способи соціального консультування:

монолог клієнта та його наступний аналіз з консультантом;

діалог, вільна розмова клієнта і консультанта;

відповіді консультанта на прямі питання клієнта;

різноманітні тестування;

різні тренінги і навчання і т.п.

Основні принципи проведення консультацій:

доцільність і цілеспрямованість, добровільність і ненав’язливість, методична грамотність і компетентність.

Яку б форму роботи з клієнтом не обрав консультант у кожному випадку потрібно пам’ятати, що у фахівця повинно бути щире бажання допомогти людині, делікатність, хороший контакт з нею, ретельність, обережність і поступовість у роботі. Основні етапи консультування: вияв причин, які спонукали клієнта звернутися за консультацією; аналіз , оцінка і діагностика проблеми; формулювання проблеми і визначення цілей консультації; встановлення стратегії і плану дій; здійснення відповідних дій, оцінка результатів консультації і висновків.

Результатами консультування можуть бути: покращення розуміння проблеми, себе, оточуючих; зміна емоційного стану; здатність до прийняття рішення; здатність до здійснення даного рішення; підтвердження своїх думок, почуттів, рішень; отримання підтримки; пристосування до ситуації, яку неможливо змінити; пошук і вивчення альтернатив, отримання практичної допомоги через прямі дії; розвиток наявних умінь і навичок, набуття нових; отримання інформації; реагування на дії інших людей та ситуацію.

Соціальне забезпечення – комплекс заходів,спрямованих на підтримку та підвищення грошових доходів населення, є складовою соціальної політики держави і компонентом системи соціального захисту і соціальної роботи зокрема.

Основу соціального забезпечення громадян становлять пенсійне забезпечення, система грошових допомог, адресна соціальна допомога, підвищення оплати праці.

Спеціальні ( прикладні) технології соціальної роботи – це визначені технологічні процедури надання допомоги конкретним категоріям і соціальним прошаркам, що потребують підтримки: соціальна робота у сфері зайнятості населення з безробітними громадянами; особами девіантного поводження; родинами; особами, що страждають психічними розладами і схильними до суїциду; з інвалідами, громадянами літнього віку; фемінологічні технології соціальної роботи; соціальна робота з дітьми і підлітками, молоддю, малозабезпеченими прошарками населення; вирішення соціально-етнічних проблем; соціальна робота з бездомними і безпритульними, з мігрантами, біженцями і змушеними переселенцями; прикладні технології соціальної роботи в армії і пенітенціарних установах; соціальна робота на виробництві, за місцем проживання та ін..

Найважливішим завданням соціальних працівників є впровадження на практиці традиційних технологій, які добре зарекомендували себе, і апробація, застосування інноваційних технологічних процедур, орієнтованих на оволодіння клієнтом навичками соціального самозабезпечення, соціального самозахисту.

При розробці, апробації і впровадженні соціальних технологій у практичній соціономії доцільно виходити не тільки з потреб вузької професійної спрямованості соціальної роботи як дії з надання допомоги нужденним, а також з погляду стратегічного перспективного соціального завдання установлення взаємовигідного паритету між окремими громадянами і суспільством у цілому, метою якого має бути поліпшення рівня життя.

3. Технології соціальної роботи з інвалідами

3.1.Інваліди як категорія клієнтів соціальної роботи

У сучасному законодавстві прийнято таке визначення поняття "інвалід" - це людина, що в зв'язку з обмеженням життєдіяльності, фізичних і розумових недоліків, потребує соціальної допомоги і захисту[12]. Отже, згідно з законодавством , основою надання інваліду певного обсягу соціальної допомоги є обмеження системи його життєдіяльності, тобто повна чи часткова втрата людиною здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю амбіційною поведінкою і занять трудовою діяльністю.

Термін "інвалідність" ("Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів" ООН) охоплює значну кількість різних функціональних обмежень, які трапляються серед населення в усіх країнах світу. Люди можуть стати інвалідами внаслідок фізичних, розумових чи сенсорних дефектів, стану здоров´я чи психічних хвороб. Порушення функцій та інвалідність можуть бути ледве помітними чи непомітними з першого погляду; тимчасовими чи постійними, прогресуючими чи регресуючими. Фізичні та інші вади не завжди виникають в результаті інвалідизації, іноді порушення функції викличе дефект одразу, без проміжних стадій інвалідності. Крім індивідуальних обмежень, які виникають внаслідок порушення функції (інвалідності), соціальні фактори і фактори навколишнього середовища можуть поглиблювати чи пом´якшувати умови, які призводять до фізичних та інших вад.

Концептуальні моделі інвалідності – варіанти концептуально-практичних підходів до розуміння інвалідності, взаємовідносин інваліда і суспільства, меж і можливостей соціальної реабілітації та інтеграції інвалідів. підходів

Медична модель інвалідності розглядає інвалідність як захворювання, постійний або тимчасовий фізіологічний, психологічний, анатомічний дефект і визначає групу інвалідності, виходячи зі ступеня втрати працездатності. Основним методом розв’язання проблем інвалідності з погляду цього підходу є медична реабілітація і трудотерапія. Із медичної моделі інвалідизації особистості випливають специфіка надання допомоги інвалідам: лікування; догляд, нагляд; надання пенсій, пільг, грошової допомоги; спеціальне навчання і виховання. її кінцева мета - забезпечення виживання особистості в умовах, які не пристосовані до потреб інваліда.

Соціальна модель розглядає інвалідність як обмежене соціальне функціонування та життєдіяльність в рамках збереження інвалідом здатності соціально функціонувати. Розвязання проблем інвалідності сконцентровано на створенні системи соціальних послуг, спрямованих на забезпечення соціальної адаптації. Визначальна роль в обмеженні повноправного функціонування людини в суспільстві належала її оточенню. Під інвалідністю розуміють тепер стан, спричинений не фізичним, психічним або розумовим порушенням людини, а взаємодією із середовищем, непристосованим до її можливостей. Відновлення працездатності пов’язане зі створенням альтернативних соціальних об’єктів, пристосованих до її потреб, засобів, що надавали б їй можливість вести максимально повноцінне суспільне життя. Інтеграція інвалідів в суспільство, пристосування умов в суспільстві для інвалідів включає створення доступного середовища та заходів, що сприяють працевлаштуванню у звичайні організації, навчання суспільства навичкам спілкування з інвалідами.

Політико-правова модель трактує інвалідність як обмеження в можливостях і розглядає людей з інвалідністю як меншість, яка має право на рівність і свободу. Рівність участі у всіх аспектах життя суспільства і свобода вибору для цієї групи людей повинна реалізовуватись через законодавчо закріплені права, стандартизацію положень і правил, доступність архітектурного середовища, розвиток відповідної інфраструктури, зміну суспільної свідомості.

Культурна модель розглядає людину з точки зору її унікальності як особистості, що має позитивне значення для розвитку суспільства. Інвалідність трактують як культурну відмінність нарівні з неоднаковістю за кольором шкіри, віросповіданням, традиціями. В суспільстві для кожного члена, включаючи людей з функціональними обмеженнями, повинні бути створені рівні умови для розвитку і реалізації потенційних здібностей і талантів.

Зараз в Україні відбувається перехід від суто медичного підходу щодо розуміння інвалідності до соціальної моделі, в межах якої реабілітація людини з обмеженими можливостями розглядається як відновлення не лише працездатності, а й усіх соціальних функцій людини.

Види інвалідності:

по віковим характеристикам: діти-інваліди; дорослі інваліди;

за походженням інвалідності: інваліди дитинства; інваліди війни; інваліди праці; інваліди з загальних захворювань;

за здатністю пересуватися: мобільні; мало мобільні; нерухомі;

за рівнем працездатності: працездатні в сприятливих умовах праці (інваліди 3-групи); обмежено працездатні;тимчасово непрацездатні (інваліди 2-ї групи); непрацездатні (інваліди 1-ї групи).

Відповідно до такої внутрішньо групової стратифікації інвалідів як соціальної категорії у суспільстві розробляється й реалізується відповідна соціальна політика, спрямована на захист інтересів цієї групи людей.

Групи інвалідності в Україні визначаються відповідно до Інструкції про встановлення груп інвалідності від 28 грудня 1991 р. № 16.01/20. Залежно від важкості інвалідності встановлюється перша, друга, третя група інвалідності. Питання про встановлення груп інвалідності розглядається після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення ґрунтується на оцінюванні комплексу клінічних, психологічних, соціально-побутових і професійних факторів. При цьому враховуються: характер захворювання, ступінь порушення функцій, ефективність лікування і реабілітаційних заходів, стан компенсаторних механізмів, клінічний і трудовий прогноз, можливість соціальної адаптації, потреба в різних видах соціальної допомоги, особисті установки, конкретні умови і зміст праці, професійна підготовка, вік та ін.

При огляді у медико-соціальних експертних комісіях у кожному випадку, незалежно від захворювання чи дефекту, проводиться комплексне обслідування усіх систем організму хворого з метою об´єктивного оцінювання стану здоров´я і ступеня соціальної адаптації, використовуються дані функціональних і лабораторних методів дослідження, проводяться опитування хворого, аналіз необхідних документів. Звертається увага на особисті установки інваліда, можливість соціальної адаптації. Огляд ґрунтується на принципах медичної етики і деонтології.

При винесенні рішення про інвалідність складається індивідуальна програма реабілітації, що передбачає послідовність з проведеними раніше медико-соціальними заходами, розглядається питання про потребу в різних видах реабілітації, соціально-побутових послуг, матеріальної допомоги.

При нестійких, зворотних морфологічних змінах і порушеннях функцій органів і систем організму з метою спостереження за ефективністю лікування та проведення реабілітаційних заходів, станом здоров´я і ступенем соціальної адаптації проводиться періодичний огляд інвалідів через 1—3 роки.

При стійких, незворотних морфологічних змінах і порушеннях функцій органів і систем організму, неможливості поліпшення перебігу захворювання і відновлення соціальної адаптації, внаслідок неефективності вжитих реабілітаційних заходів, інвалідність установлюється без зазначення строку переогляду.

Термін "непрацездатність" ("Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів" ООН) означає втрату чи обмеження можливостей участі в житті суспільства нарівні з іншими, зокрема в сфері інформації, зв´язку та освіти.

Таким чином, термінологія, яка використовується в міжнародних правових документах, визнає необхідність розгляду як індивідуальних потреб особистості (реабілітація, надання допоміжних засобів тощо), так і соціальних проблем (різні перешкоди для участі в житті суспільства).

Міжнародні концепції встановлення інвалідності

Медико-соціальна модель інвалідизації особистості відображена у «Міжнародній класифікації порушень, зниження працездатності та соціальної недостатності», основу якої становить таксономія порушень, обмеження життєдіяльності та соціальної недостатності.

Порушення - це будь-яка втрата чи аномалія психологічної, фізіологічної чи анатомічної структури чи функції. Вважається, що цей термін місткіший, ніж "вада" і "розлад", тому що охоплює не тільки розлади і дефекти, але й інші аномалії - втрату органа, кінцівок, частини тіла, також аномалії розумової діяльності. Як один з його аспектів розглядається функціональне обмеження.

Обмеження життєдіяльності – будь-яке обмеження чи відсутність (в результаті порушення) здатності здійснювати діяльність способом, який вважається нормальним для людини, це зниження здатностей у комунікації, самообслуговуванні, орієнтації у просторі й часі, контролю за своєю поведінкою, витривалості. Ступінь обмеження може бути тимчасовим чи постійним, оборотним чи необоротним, прогресивним і регресивним. Це процес, в результаті якого обмежуються функції організму і діяльності людини у повсякденному житті, тобто він є наслідком порушення чи психологічної реакції на нього. Відповідно до цього специфікація соціального втручання має бути узгодженою зі здібностями індивіда і його особливими потребами у безбар´єрній архітектурі, спеціальному навчанні, допоміжних пристроях і засобах, у температурному режимі, освітленні тощо.

Соціальну недостатність розглядають як такий недолік індивіда, який випливає із порушення чи обмеження життєдіяльності, за яких людина не може виконувати в повному обсязі звичну для її становища роль у житті (залежно від віку, статі, соціального і культурного стану); характеризує невідповідність між потребами людини та її становищем і очікуваннями самого індивіда або соціальної групи, до якої він належить; виникає в разі ізольованості індивіда від сім´ї, відсутності мобільності й фізичного доступу до об´єктів соціального оточення та засобів комунікації, фізичної залежності від інших людей, низького рівня комунікації, незадоволеності потреби у самореалізації, тобто означає порушення у соціальній сфері людини, відсутність умов для гармонізації та гуманізації відносин людини і оточення. Тому поняття "соціальна недостатність" протилежне поняттю "соціалізація" та відображає соціальні, економічні і культурні наслідки порушення функцій організму, що спричинюють інвалідизацію індивіда.

Одна з умов соціального захисту інвалідів - визнання того факту, що попри всі профілактичні заходи завжди будуть люди з інвалідністю. Це означає, що необхідно виявляти і ліквідовувати перешкоди до повної їх участі у житті суспільства.

Зокрема, навчання має, по можливості, проходити у звичайній школі, інвалідам молодого віку необхідно надати можливість отримання освіти і роботи.

Це водночас підтверджує не тільки рівні права, але і рівні обов´язки інвалідів перед суспільством: виконання їх ролі у суспільстві та обов´язків дорослих громадян. Формування позитивного іміджу інваліда у суспільній свідомості є важливою умовою їх інтеграції, адже здорові люди бачать перш за все ознаки інвалідності: тростину, інвалідну коляску, милиці, слуховий апарат, але не бачать саму людину, особистість.

Міжнародні аспекти правового захисту інвалідів

Основу правового захисту людей з інвалідністю становлять міжнародні стандарти щодо забезпечення прав і гарантій соціального захисту дітей-інвалідів і дорослих людей, що відображені в документах Організації Об єднаних Націй: Декларації прав дитини (1959 p.), Декларації соціального прогресу та розвитку (1969 p.), Декларації про права розумово відсталих осіб (1971 p.), Декларації про права інвалідів (1975 p.), Всесвітній програмі дій стосовно інвалідів (1981 p.), Конвенції про права дитини (1989 p.), Всесвітній декларації щодо забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей (1990 p.), Принципах захисту психічно хворих і покращання психіатричної допомоги (1991 p.), Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів (1993 р.) та інших документах.

Важливими у цьому процесі є такі оцінювальні показники: нове законодавство, що містить основні положення Всесвітньої програми; нові програми допомоги; кількість осіб, які користуються послугами; підвищення відповідних бюджетних асигнувань.

Сучасні стратегії забезпечення рівних можливостей для інвалідів

В основі провідних принципів розробки державних програм з проблем інвалідності знаходяться напрямки діяльності з забезпечення інвалідів рівними можливостями. Вперше поняття "створення рівних можливостей для інвалідів" визначається у Всесвітній програмі дій щодо інвалідів (ГА ООН, резолюції № 37/53 від 3 грудня 1982 p.). "Створення рівних можливостей для інвалідів" — "процес, завдяки якому такі загальні системи суспільства, як фізичне і культурне середовище, житлові умови і транспорт, соціальні служби і служби охорони здоров´я, доступ до освіти і праці, культурного і соціального життя, включаючи спорт і створення умов для відпочинку, робляться доступними для всіх" (п. 12).

Керівні принципи організації послуг в інтересах інвалідів із урахуванням завдань створення рівних можливостей визначаються таким чином:

а) інваліди повинні продовжувати жити у своїх общинах і вести, за необхідної підтримки, звичайний спосіб життя;

б) інваліди мають брати участь у прийнятті рішень на всіх рівнях, що стосуються, як загальних справ общини, так і всіх справ, які мають для них як людей з фізичними недоліками особливе значення;

в) інваліди повинні отримувати необхідну допомогу в межах звичайних систем освіти, охорони здоров´я, соціальних служб тощо;

г) інваліди мають брати активну участь в загальному соціальному й економічному розвитку суспільства, а їхні потреби повинні враховуватися у національних планах розвитку. Інвалідам повинна бути надана рівна можливість брати участь у національному розвитку.

Створення рівних можливостей означає також, що державна політика має використовувати "всі засоби таким чином, щоб кожний індивід мав рівні можливості для участі в житті суспільства. Після досягнення інвалідами рівних прав у них повинні бути також рівні обов´язки. У міру отримання інвалідами рівних прав суспільство вправі очікувати від них більшого. У рамках процесу забезпечення рівних можливостей необхідно створювати умови для надання допомоги інвалідам для того, щоб вони могли повною мірою виконувати свої обов´язки як члени суспільства" ("Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів".) Цей документ має рекомендаційний характер і зумовлює прийняття державами моральних та політичних зобов´язань, а також передбачає реалізацію принципів, що стосуються відповідальності й співробітництва. Мета правил - забезпечити інвалідам ті самі права й обов´язки, що й іншим членам суспільства.

У "Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів" визначаються цільові галузі для створення рівних можливостей: доступність, освіта, зайнятість, підтримка прибутків і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура, відпочинок і спорт, віросповідання, що тісно пов´язане зі створенням механізмів полегшення пересування інвалідів до рекреаційних установ, моральною і фінансовою підтримкою персоналу, який здійснює соціальні програми, у тому числі проекти, що передбачають розробку методики забезпечення доступності.

Правові основи соціального захисту інвалідів в Україні.

Правові та організаційні засади щодо задоволення особливих потреб інвалідів у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у спеціальному й загальному законодавстві України. У спеціальному законодавстві права інвалідів урегульовані шляхом :

· прийняття окремого закону, що стосується виключно інвалідів (Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 p.; Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" від 16 листопада 2000 р. № 2019-11);

· включення питань, що стосуються інвалідів, до галузевих законів (Законів України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р., "Про державну допомогу сім´ям з дітьми" від 21 листопада 1992 р., "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р., "Про освіту" від 23 травня 1991 р., "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" від 5 лютого 1993 p., Основ законодавства України про охорону здоров´я від 19 листопада 1992 p., Кодексу законів про працю та ін.);

· нормативно-правових документів, що регулюють механізм реалізації законів; типові положення, взірцеві положення, інструкції, укази, накази, розпорядження та ін.

Соціальний захист інвалідів всіх вікових груп

Основним законом України із соціального захисту інвалідів є Закон "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 12 березня 1991 р. № 875-12. Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами.

У законі зазначається, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами, визначаються цільові сфери створення умов для нормальної життєдіяльності інвалідів, такі як: діяльність державних органів влади, освіта, профорієнтація і працевлаштування, участь інвалідів у прийнятті рішень, матеріальне і соціальне оточення, фінансування соціальних проектів і програм із соціального захисту інвалідів. На виконання закону були прийняті ряд підзаконних і правових актів, національні програми, які регулюють механізм його реалізації.

У ст. 2 закону визначається поняття інвалід. У законі зазначається, що дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом.

Сьогодні державна політика соціального захисту інвалідів здійснюється відповідно до Законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та інших законодавчих актів, норми яких визначають додаткові державні соціальні гарантії окремим категоріям інвалідів: інвалідам війни, інвалідам з числа осіб, котрі постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АБС, інвалідам з числа військовослужбовців тощо.

Пенсійне забезпечення інвалідів здійснюється згідно з законами України "Про пенсійне забезпечення", "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а також іншими законодавчими актами, зокрема "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про службу в органах місцевого самоврядування".

Таке законодавче розмежування питань соціального захисту інвалідів унеможливлює реалізацію соціальної політики в єдиному напрямі для всіх категорій громадян.

Законом України "Про психіатричну допомогу", прийнятим Верховною Радою України 22 лютого 2002 p., визначено правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою на підставі пріоритету прав і свобод людини і громадянина, встановлено обов´язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту особам, які страждають на психічні розлади.

З метою поліпшення соціального захисту дітей-інвалідів 16 листопада 2000 р. Верховною Радою України прийнято Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам". Цим законом передбачені заходи, спрямовані на поліпшення матеріального забезпечення дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства, зокрема цим категоріям інвалідів надається право на державну соціальну допомогу, яка виплачується замість пенсії.

Правові аспекти щодо освіти інвалідів містяться в Законах України "Про освіту", "Про дошкільне виховання", "Про загальну середню освіту" тощо. Значну увагу приділено вирішенню проблем дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку в Національній доктрині розвитку освіти, затвердженій Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347.

Законодавством України про працю передбачена система пільг для працюючих інвалідів, працівників, які мають дітей-інвалідів. Встановлення цих пільг спрямовано на створення умов для реалізації інвалідам повною мірою свого конституційного права на працю, на створення умов для продуктивної та безпечної праці інвалідів, під час прийому на роботу та звільнення з неї.

Для поліпшення умов перевезення пасажирів з ураженням опорно-рухового апарату у вересні 2001 р. Кабінетом Міністрів України прийнято розпорядження "Про розробку та організацію серійного виробництва міських пасажирських автобусів і тролейбусів, переобладнаних або обладнаних спеціальними пристроями для перевезення інвалідів на візках.

Соціальна підтримка осіб з обмеженими фізичними можливостями є одним із пріоритетних напрямів Стратегії подолання бідності, затвердженої Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. № 637, оскільки інвалідність тісно пов´язана з бідністю.

Зроблені певні кроки зі створення правової бази у сфері реабілітації інвалідів. Указами Президента України затверджено Національну програму професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями , створено Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, постановою Кабінету Міністрів України схвалено Концепцію ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів в Україні.

Побудова правової бази виходить із того, що не лише декларується той чи інший набір гарантій для осіб з обмеженими фізичними можливостями, а й законодавчо встановлюється процедура їх впровадження і контролю за реалізацією, яка здатна забезпечити втілення всієї сукупності соціальних прав осіб з обмеженими фізичними можливостями в суспільному житті.

Основні принципи реалізації соціальної політики:

принцип соціального партнерства, співпраця з соціальної підтримки і захисту інвалідів державними і недержавними організаціями (громадськими, релігійними, політичними); · принцип соціальної солідарності передбачає формування та виховання у здорових і працездатних громадян готовності допомагати інвалідам і підтримувати їх;

принцип участі, направлений замінити залучення самих інвалідів до розробки відповідних соціальних програм, до вирішення власних проблем;

принцип соціальних компенсацій, створення доступного і комфортного для інвалідів середовища життєдіяльності, надання їм певних пільг і переваг перед іншими членами суспільства;

принцип державних та громадських гарантій передбачає, що незалежно від свого економічного, соціально-політичного і технологічного стану, не можна суспільству і державі будь-коли залишати інвалідів напризволяще і відмовляти їм у соціальній підтримці і допомозі.

Державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється Міністерством праці і соціальної політики України, Міністерством охорони здоров´я України та місцевими радами народних депутатів України. Представники республіканських громадських організацій інвалідів є членами колегій згаданих міністерств. Міністерство праці і соціальної політики України спільно з іншими міністерствами і відомствами, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів здійснює розробку й координацію довгострокових і короткострокових програм з реалізації державної політики щодо інвалідів та контролює їх виконання у таких напрямах:

пенсійне забезпечення;

соціальний захист інвалідів, ветеранів війни та праці, дітей-сиріт, одиноких, багатодітних матерів, малозабезпечених сімей з дітьми; осіб, постраждалих від Чорнобильської катастрофи;

соціальне обслуговування громадян похилого віку та інвалідів установами соціального захисту.

В систему Міністерства праці та соціальної політики входять:

управління праці та соціальної політики обласних, районних, міських державних адміністрацій;

територіальні центри обслуговування пенсіонерів і самотніх непрацездатних громадян та відділення соціальної допомоги вдома;

будинки-інтернати;

центри зайнятості;

навчальні заклади;

підприємства «Укрпротез»

санаторії для інвалідів та ветеранів.

Фонд соціального захисту інвалідів

Для фінансування державних соціальних програм підтримки і захисту інвалідів 18 липня 1991 р. Постановою Кабінету Міністрів України № 92 створено Фонд соціального захисту інвалідів. Згідно з Постановою уряду "Питання Фонду соціального захисту інвалідів" від 11 липня 2002 р. № 954 Фонд є урядовим органом державного управління у складі Міністерства праці та соціальної політики України.

Від стану дохідної частини державного та місцевих бюджетів залежить надання інвалідам пільг та компенсацій, передбачених законодавством України, а також рішенням місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Соціальна реабілітація інвалідів – це система відновлення соціальних взаємозв’язків, соціального статусу, працездатності через комплекс соціально-медичних, соціально-психологічних і соціально-правових заходів; проводиться органами охорони здоровя , реабілітаційними центрами, соціальними службами для молоді та іншими організаціями та установами, до компетенції яких входять завдання соціальної реабілітації інвалідів різних груп інвалідності та вікових категорій.

У відповідності із ЗУ « Про реабілітацію інвалідів в Україні» ( ст.25) основними формами реабілітаційних заходів є:

надання реабілітаційних послуг; забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення; матеріальне забезпечення.

Реабілітаційні програми можна поділити за такими напрямами:

Психологічний – передбачає психологічну підтримку людини з обмеженими можливостями, відновлення та розвиток інтелектуальних функцій людини, її емоційного стану, навичок психічної саморегуляції, комунікативної культури. Специфічні методи , що використовуються у проектах для інвалідів, є психологічні тренінги ( аутотренінг, комунікативний тренінг, тренінг креативності), психотерапія, ігротерапія, бібліотерапія, арттерапія та ін.;

соціально-культурний – передбачає активізацію та розвиток творчо-художнього потенціалу дітей і дорослих, засвоєння ними цінностей культури та мистецтва;

професійний – орієнтується на навчання інваліда трудовим навичкам, поглиблення його професійних знань та знаходження для нього посильної роботи. Освіта інваліда сприяє його успішному функціонуванню, зменшує соціальну напругу та забезпечує стабільність й захист людини в кризових життєвих ситуаціях, розкриває для неї реальні перспективи. Основні завдання освітньої діяльності інвалідів:розвиток освітньої та загальнодоступної мотивації, поглиблення для зростання інформаційної культури та практичної діяльності; формування інтелектуальних та прикладних навичок, вмінь та способів діяльності; розвиток комунікабельності як засобу збагачення стосунків із світом;

соціально-реабілітаційний – має на меті вирішення завдань соціалізації особистості з обмеженими можливостями. Знижена самооцінка, що формується в осіб з розумовими та фізичними вадами під впливом негативного ставлення оточуючих,недоступності багатьох можливостей, звичних для здорових людей, соціальної незахищеності, призводить до негативного ставлення до себе як до особистості, низької соціальної активності цієї категорії людей, недостатньої освіти, некваліфікованої праці, низького соціального становища.

Технології соціального захисту – це комплексна система соціально-економічних засобів, призначена для надання різнобічної допомоги непрацездатним чи обмежено працездатним особам, тимчасово непрацюючим, а також родинам, доходи працездатних членів яких не забезпечують суспільно необхідного рівня життя. Соціальний захист інвалідів з боку держави може здійснюватись в грошовій формі у вигляді пенсій і допомог, у натуральній формі, а також шляхом надання різного роду послуг особам, які є об’єктом соціального захисту, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв´язку до особливостей інвалідів.

Порядок та умови визначення потреб у зв´язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з урахуванням здатностей інваліда до професійної і побутової діяльності. Види та обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації та адаптації.

Для проведення реабілітаційних заходів медичними закладами розробляється індивідуальна програма реабілітації, яка є обов´язковою для виконання державними органами, підприємствами (об´єднаннями), установами та організаціями. Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

Соціальні служби для молоді

Специфіка діяльності ССМ як допоміжна наявній системі спеціального навчання, виховання і соціального захисту з метою інтеграції дітей-інвалідів та молодих інвалідів у суспільство, створення для них рівних можливостей, відповідно до положення ст. 6 Закону "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" і Програми організації діяльності ССМ щодо соціальної роботи з дітьми і молоддю з особливими потребами, що передбачає розробку, впровадження і реалізацію регіональних соціальних програм з питань соціальної реабілітації дітей-інвалідів, комплексу взаємопов´язаних заходів з метою ефективної соціальної реабілітації дітей-інвалідів; визначення трьох основних напрямів діяльності соціальних служб: соціальної профілактики, соціального обслуговування, соціальної реабілітації.

Чимало молодих інвалідів не можуть забезпечити себе матеріально через непрацездатність. Для молоді, яка має функціональні обмеження та вади психічного розвитку, соціальні служби організовують центри праці, творчі лабораторії, реалізують проекти з надомної праці. Такі форми роботи поліпшують соціальне самопочуття інвалідів, сприяють їх інтеграції у суспільстві.

Недержавні організації та установи інвалідів (НДО)

Громадські організації відіграють велику роль у наданні соціальної допомоги інвалідам, вирішенні їхніх проблем, їх соціалізації і залучення до активного суспільного життя, забезпечують робочі місця для певного контингенту людей, надають соціально важливі послуги інвалідам, таким чином сприяючи створенню умов для забезпечення життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями. Тому органи виконавчої влади соціального захисту повинні бути зорієнтовані на найкращу взаємодію з ними та різними благодійними організаціями.

Саме через ці організації здебільшого внутрішні бізнесові структури та міжнародні донори надають кошти для здійснення в Україні соціальних проектів.

В Україні діють Українське товариство сліпих (УТОС) та Українське товариство глухих (УТОГ). Метою заснування їх у 1933 р. було організаційне об´єднання громадян з вадами зору та слуху, надання їм всебічної допомоги у професійній, трудовій і соціальній реабілітації, підвищення їхнього загальноосвітнього та культурного рівня, інтеграції інвалідів у навколишнє середовище, організація розроблення та виготовлення допоміжних технічних пристроїв.

Всеукраїнська організація інвалідів "Союз організацій інвалідів України" (СОІУ).

Організація "Український конгрес інвалідів", зареєстрована Міністерством юстиції України 26 січня 1997 p.

Спілка шахтарів-інвалідів України –основною метою її діяльності є соціальний захист зазначеної категорії осіб.

Всеукраїнська організація інвалідів війни та Збройних Сил, легалізована 16 червня 1994 р. Міністерством юстиції України.

Український національний фонд допомоги інвалідам Чорнобиля, Міжнародна конфедерація інвалідів Чорнобиля, Міжнародний фонд інвалідів Чорнобиля "Чорнобиль-Надія", Всеукраїнська громадська організація інвалідів Чорнобиля "Прип´ять", Всеукраїнська громадська організація інвалідів "Допомога інвалідам Чорнобиля", Всеукраїнське благодійне об´єднання інвалідів Чорнобиля та війни "Відродження України" засноване у 1994 p., з метою захисту та соціальної реабілітації інвалідів з числа ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС та інвалідів війни.

Ряд неурядових організацій майже всіх регіонів України захищають права дітей-інвалідів.

Жіночі організації підтримують жінок з фізичними вадами у нових соціально-економічних умовах, допомагають їм розкрити і реалізувати свій потенціал у суспільно-громадському житті.

За рішенням 15 всеукраїнських та 10 регіональних організацій у вересні 2001 р. створено Всеукраїнське громадсько-політичне об´єднання "Національна Асамблея інвалідів України". Метою діяльності Асамблеї є об´єднання громадських організацій інвалідів, узгодження дій та консолідація зусиль, спрямованих на поліпшення становища інвалідів в Україні, захист конституційних прав інвалідів, підвищення їх ролі та соціального статусу в суспільстві. Одним із головних завдань є представництво конституційних прав і законних інтересів інвалідів та їх організацій у Верховній Раді України, Кабінеті Міністрів України, інших органах виконавчої влади та місцевого самоврядування, громадських об´єднаннях.

Одним зі шляхів професіоналізації громадських організацій є їх участь у розробленні урядових програм, надання партнерських грантів для їх спільного виконання. Таким самим чином утверджується партнерство українських громадських організацій із західноєвропейськими (за сприяння Демократичної програми ТАСІС), канадськими (за сприяння Канадського агентства міжнародного розвитку), американськими (Каунтерпарт Альянс) та іншими організаціями.

Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" передбачає механізм соціального партнерства держави та громадських організацій інвалідів.

У загальнодержавному процесі розв´язання проблем інвалідів їх організації можуть і повинні виконувати специфічні функції, які державні інститути або просто не в змозі виконати, або виконують з набагато меншим ефектом. Саме на цьому поділі та взаємному доповненні функцій і має засновуватися соціальне партнерство держави та організацій інвалідів у розв´язанні соціальної проблематики інвалідів.

Освіта і професійна підготовка інвалідів

Передумовою гарантій зайнятості для інвалідів є здобуття відповідної освіти і професії. У Конституції України та Законах України "Про освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", інших документах державою забезпечується доступність і безоплатність освіти інвалідам у державних та комунальних навчальних закладах на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям, їхнім бажанням та інтересам, професійна підготовка або перепідготовка інвалідів проводиться з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи (поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання.

В Україні розроблено Комплексну програму освіти та фахової підготовки інвалідів, спрямовану на створення сприятливих педагогічних, психологічних, соціально-економічних, медичних, організаційних та правових умов і гарантій для реалізації прав інвалідів на отримання освіти відповідно до інтелектуальних, психологічних та фізичних можливостей особистості.

Основні завдання програми: забезпечення конституційних прав інвалідів на профорієнтацію, освіту, професійне навчання; широке сприяння інтеграції інвалідів у суспільство; створення сприятливих умов для фізичного, психічного і духовного розвитку дітей-інвалідів, забезпечення їх правового і соціального захисту; психологічна адаптація дітей-інвалідів у суспільстві та формування у населення позитивного ставлення до інвалідів; забезпечення освіти і фахової підготовки дітей-інвалідів з метою їхньої підготовки до трудової діяльності, самообслуговування, самозабезпечення і сімейного життя; розроблення і вдосконалення системи функціонування освітніх закладів різних форм власності з метою інтеграції інвалідів у навчальний процес; розроблення системи фінансової підтримки і кредитування освіти дітей-інвалідів та членів їхніх сімей; здійснення заходів щодо профілактики девіантних форм поведінки серед дітей-інвалідів; здійснення інформаційної і профілактичної роботи серед населення з метою запобігання інвалідності та процесам депопуляції; підтримка і реалізація наукових розробок, спрямованих на розв´язання актуальних проблем освіти інвалідів; забезпечення дітей-інвалідів підручниками, навчальними посібниками та іншими засобами навчання.

Система спеціалізованих шкіл-інтернатів доступна всім Інвалідам, що забезпечує охоплення усіх інвалідів системою неповної середньої освіти. Школи-інтернати пристосовані для інвалідів певного виду захворювання та мають спеціальні методики, навчальні матеріали та посібники. У школах працюють кваліфіковані педагоги та спеціальний персонал, які мають навички роботи з такими учнями.

У разі неможливості здійснення навчання і виховання дітей з обмеженими можливостями розвитку в дошкільних закладах, загальноосвітніх школах та спеціальних закладах системи освіти органи управління освітою за ініціативи батьків (осіб, які їх замінюють) або учнів організовують їхнє навчання відповідно до Положення про індивідуальне навчання учнів у системі загальної освіти.

Професійне навчання для інвалідів - це підвищення їхнього соціального статусу та можливість підвищення рівня доходів, розвиток навичок та вміння працювати. Для суспільства професійне навчання інвалідів - це зниження напруженості на ринку праці, підвищення суспільної продуктивності, розв´язання соціальних проблем інвалідів. Основна мета професійного навчання інвалідів - інтеграція їх у суспільство.

В Україні фахову підготовку інвалідів здійснюють навчальні заклади, підпорядковані міністерствам праці та соціальної політики, освіти і науки, центри професійної реабілітації інвалідів, підприємства громадських організацій інвалідів, державна служба зайнятості (для тих інвалідів, які звернулись до неї за допомогою у працевлаштуванні).

Професійне навчання є одним із заходів професійної реабілітації. Національною програмою професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями передбачено збільшити кількість спеціальних груп з навчання конкурентоспроможних професій та спеціальностей для осіб з обмеженими фізичними можливостями у вищих і професійно-технічних навчальних закладах відповідно до попиту, регіональних ринків з урахуванням особливих потреб таких осіб. За інших рівних умов інваліди мають переважне право на зарахування до цих навчальних закладів.

Для розв´язання проблеми соціальної адаптації та залучення учнів з числа осіб з особливими потребами до суспільного життя у професійно-технічних навчальних закладах організовуються спеціальні групи (з урахуванням захворювання). Таких груп налічується більше ста. Професійно-технічні заклади також організовують спеціальні групи професійно-технічного навчання при спеціалізованих школах-інтернатах.

Для підготовки фахівців з числа інвалідів у вищих навчальних закладах передбачено гарантії і пільги для інвалідів різних категорій і груп інвалідності. Під час навчання інвалідів у вищих навчальних закладах їм виплачується пенсія і стипендія у повному розмірі. Після закінчення навчального закладу їм надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або вільного працевлаштування (за бажанням).

Працевлаштування інвалідів

Право інвалідів на працю встановлено законами України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" та "Про зайнятість населення", які спрямовані на створення інвалідам реальних можливостей продуктивно працювати і передбачають конкретні механізми їх реалізації. У Законі України "Про зайнятість" і Кодексі про працю визначаються загальні засади зайнятості та працевлаштування населення.

У Законі "Про основи соціальної захищеності інвалідів" в розд. IV висвітлюється порядок працевлаштування, освіти і професійної підготовки інвалідів:

У ст. 17 зазначається, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (в об´єднаннях), в установах і організаціях зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом;

Ст. 18 визначає органи влади, які здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю і несуть відповідальність за виконання законодавства. Підприємства (об´єднання), установи та організації незалежно від форми власності й господарювання, які використовують працю інвалідів, зобов´язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;

У ст.19 і 20 визначається норматив робочих місць для інвалідів.

Важливою віхою у забезпеченні прав інвалідів у сфері працевлаштування є Національна програма професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями , яку затверджено Указом Президента України від 13 липня 2001 р. № 519/2001. Програму прийнято з метою посилення соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями, створення сприятливих соціально-економічних, медичних, організаційних та правових умов для реалізації ними прав на освіту, професійну орієнтацію та добровільну посильну працю.

Метою програми є створення сприятливих соціально-економічних, медичних, психологічних, організаційних та правових умов і гарантій для реалізації прав осіб з обмеженими фізичними можливостями на професійну орієнтацію та підготовку, освіту, добровільну посильну працю.

Основними завданнями програми є забезпечення:

реалізації державної політики у сфері професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, сприяння їх широкій інтеграції у суспільство;

реалізації особами з обмеженими фізичними можливостями їх конституційних прав на професійну орієнтацію та навчання, освіту, зайнятість;

розроблення економічного та організаційно-правового механізму створення нових і збереження існуючих робочих місць для зазначених осіб;

створення сприятливих умов для співпраці громадських організацій інвалідів з роботодавцями, профспілками, органами виконавчої влади у сфері професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями;

розвитку служб професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями у сільській місцевості.

Основні заходи програми:

удосконалення організаційної структури та управління системою професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями;

організація професійної орієнтації та психологічної підтримки осіб з обмеженими фізичними можливостями;

професійне навчання осіб з обмеженими фізичними можливостями;

створення звичайних, спеціалізованих і збереження наявних робочих місць для осіб з обмеженими фізичними можливостями;

виробнича адаптація осіб з обмеженими фізичними можливостями у процесі трудової діяльності.

Важливою складовою створення необхідних умов трудової діяльності інвалідів є створення для них відповідних робочих місць. Постановою Кабінету Міністрів України "Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів" від 3 травня 1995р. №314 затверджено Положення про робоче місце інваліда та про порядок добору інвалідів на зайняття визначеної посади, а також обладнання відповідного робочого місця спеціальним технічним устаткуванням, пристосуваннями і пристроями для праці інваліда залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСБК), професійних навичок і знань інваліда. Ці робочі місця можуть бути створені як на виробництві, так і вдома.

Організація діяльності підприємств інвалідів має свої особливості, пов´язані з використанням праці осіб з обмеженими фізичними можливостями. Це ставить такі підприємства у нерівні умови з іншими суб´єктами господарської діяльності (нижча продуктивність праці, збільшення витрат на обслуговування робочих місць, висока собівартість продукції тощо).

Соціальні працівники сприяють активній адаптації інвалідів до професійної діяльності у звичайних трудових умовах, забезпечують створення нових робочих місць, захищають права інвалідів та ін.

Висновок

При визначенні технологій у соціальної роботі необхідно враховувати, по-перше, загальне трактування соціальних технологій, по-друге, особливості соціальної роботи як однієї з видів роботи з людьми і, по-третє, особливості об'єктів, суб'єктів, змісту, засобів і інших компонентів соціальної роботи як певної цілісності. Цілком прийнятне визначення соціальних технологій стосовно соціальної роботи, яке давалося у вітчизняній літературі - вони трактуються як сукупність прийомів, методів і впливів, застосовуваних соціальними службами, окремими установами соціального обслуговування і соціальними працівниками задля досягнення поставленої мети у процесі здійснення соціальної роботи, рішення різноманітних соціальних проблем, забезпечення ефективності реалізації завдань соціального захисту населення.

Соціальні технології у цій галузі життя базуються на реальному досвіді соціальної роботи, засадах і теоретично-методологічних закономірностях, виявлених соціальними науками - соціологією, теорією соціальної роботи, теорією управління, правом, соціальною педагогікою, валеологією та інших.

Класифікація технологій у соціальної роботі може бути різноманітною, так як технології у соціальній роботі можуть бути класифіковані за різними ознаками.

Розробка й застосування технологій залежать від диференціації об'єкта. Як відомо, об'єкти соціальної роботи досить різноманітні. Це люди похилого віку і пенсіонери, інваліди і підлітки з девіантною поведінкою, бездомні, мігранти, члени багатодітних сімей та ін. Всі вони мають соціально-демографічні, психологічні особливості, характеристики і специфічні проблеми, притаманні на конкретному етапі життєвого шляху.

Для успішного вирішення соціальних проблем необхідне практичне системне застосування соціальних технологій кваліфікованими фахівцями.

Список літератури

[1] Курбатов В.І., Курбатова О.В. Соціальне проектування:Уч. посібник. Ростов-на-Дону: Фенікс, 2001, с.112

[2] Енциклопедія соціальної роботи. У 3-х т. – М.: Центр загальнолюдських цінностей, 1996,с.268

[3] Соціальні технології: Тлумачний словник. - М., 1994,с.93

[4] Теорія і практика соціальної роботи. У2-х т. - М.: Союз.- 1994,с.16

[5] Енциклопедія соціальної роботи. У 3-х т. – М.: Центр загальнолюдських цінностей, 1996,с.290

[6] Соціальні технології: Тлумачний словник. - М., 1994,с.277

[7] Соціальна робота. Російський енциклопедичний словник. - М.: Союз, 1997,с.221

[8] Соціальна робота. Російський енциклопедичний словник. - М.: Союз, 1997,с.327

[9] Корель Л. В. Соціальна адаптація: етюди апологій. - Новосибірськ, 1997,с.124

[10] Словник-довідник з роботи. - М.:Юрист, 1997,с.135-136

[11] Теорія і практика соціальної роботи. У2-х т. - М.: Союз.- 1994,с.285

[12] Соціальна робота: теорія і практика / Відп. ред.Холостова Є.І.,Сорвина О.С..- М.:ІНФРА-М, 2001,с.211

[13] Словник-довідник з роботи. - М.:Юрист, 1997,с.7

14 Звєрєва І .Д., Іванова І.Б. Концептуальні основи соціального захисту людей з функціональними обмеженнями (за матеріалами ООН): Зб. теорет. та метод. матеріалів для працівників соц. служб для молоді. – К.: А.Л.Д., 1995. – с.4-13

Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції: - с.94

15 Проблеми соціальної адаптації молодих інвалідів: Інформ.-метод. бюл.» Довіра і надія»/ Відп. за вип. І.Б.Іванова. – К.,1994. - № 6. – с.30

16. Соціально-психологічна робота з дітьми та молоддю з особливими потребами: Метод.рек./ Н.О.Головко та ін.; Держ .соц. служба для сім ї, дітей та молоді. – К.: Держсоцслужба, 2005. – с.107

17 Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів. Офіційний переклад. – Національна Асамблея інвалідів України, 2003. – с.40

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Файл

Технології соціальної роботи з інвалідами.docx

Технології соціальної роботи з інвалідами.docx
Размер: 85 Кб

.

Пожаловаться на материал

Курсова робота. Застосування фахівцями різних соціальних технологій в процесі соціальної роботи з інвалідами. Розробка й активніше практичне застосування соціальних технологій стимулюватиме ефективність соціального захисту та підтримки різних груп населення, в тому числі інвалідів.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Стратегии маркетинга

Основные аспекты разработки плана маркетинга Понятие и типология планов маркетинга Маркетингового стратегии банка Разработка мероприятий плана

Технико-экономическое обоснование. Дипломный проект

Целью данного проекта, разработки системы управления автомобильными светофорами с учетом режима приоритета, является внедрение разработки системы, описанной выше, которая наиболее выгодна как с технической так и с экономической стороны.

Анафилактический шок

Анафилактический шок — аллергическая реакция немедленного типа, состояние резко повышенной чувствительности организма, развивающееся при повторном введении чужеродных белков и сывороток, медикаментов, при укусе перепончатокрылых

Принцип измерения высоты

Антенна радиовысотомера формирует диаграмму направленности, ширина которой в горизонтальной плоскости по азимуту 2°, а в вертикальной плоскости по углу места 50\'. Для определения высоты полета цели антенна устанавливается на азимут цели и качается по углу места в пределах 0 — 30°.

Ответы на ГОСы

Теория менеджмента, маркетинг, управление человеческими , бизнес-планирование управление проектами, основы логистики, управление качеством, экономика и организация предприятия управление изменениями, корпоративная социальная ответственность, антикризисное управление, оценка бизнеса риск-менеджмент, бизнес-среда предприятия

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok