Українське питання в контексті зовнішньої політики європейських держав у 1938-1939 рр.

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Острозька академія»

Факультет міжнародних відносин

Кафедра історії ім. М.П. Ковальського

Українське питання в контексті зовнішньої політики європейських держав у 1938-1939 рр.

Острог – 2015

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. АКТУАЛІЗАЦІЯ ІНТЕРЕСУ ДО УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ З БОКУ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ НАПРИКІНЦІ 1938 – НА ПОЧАТКУ 1939 РОКІВ

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ В БЕРЕЗНІ-КВІТНІ 1939 РОКУ

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ У ПРОЦЕСІ РАДЯНСКЬКО НІМЕЦЬКО ЗБЛИЖЕННЯ І ПІДПИСАННЯ ПАКТУ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА

ВИСНОВКИ…………………………………………….….….……...………….40

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………..43

ВСТУП

Актуальність теми зумовлена потребою ґрунтовного вивчення зовнішньої політики європейських держав крізь призму їхнього ставлення до українського питання в період 1938–1939 рр. Хоча за період незалежної України історіографія теми поповнилася значним науковим доробком, низка її аспектів залишається недостатньо висвітленою, отже зберігає наукову актуальність. Крім того, врахування уроків тогочасних міжнародних відносин сприятиме розробці нинішнім керівництвом України більш раціональної і виваженої зовнішньої політики, підпорядкованої національним інтересам держави.

Історіографія проблеми. За часів радянської влади висвітлення теми відверто не підтримувалося, можливості її об’єктивного вивчення були значно обмеженими. Про українське питання говорилося лише «як про так зване» і порушувалося воно виключно в контексті міжнародного імперіалізму та «злочинної діяльності українських буржуазних націоналістів».

Проте ця проблема досліджувалась Ю. Сливкою, М. Швагуляком, В. Ковалем та іншими авторами, працям котрих були властиві ідеологічні штампи. Незважаючи на це, в їх публікаціях викладена ґрунтовна характеристика політики Німеччини та інших держав щодо України, позиції урядів Польщі, Угорщини та Румунії в розв’язанні українського питання. Заслугою згаданих авторів є й те, що вони вперше залучили до наукового обігу документи і матеріали зовнішньополітичних відомств Німеччини, Великої Британії, Чехословаччини, Польщі, Угорщини та інших країн.   З кінця 80-х – початку 90-х років почався якісно новий етап дослідження концептуальних проблем історії України, зокрема її ролі в міжнародних взаєминах, зокрема як важливого фактора європейської політики. У цей період з’явилися публікації C. Віднянського, М. Гетьманчука, С. Кульчицького, А. Трубайчука, М. Швагуляка та інших.  Українському питанню в політиці іноземних держав присвячені дисертації: М. Вегеша, І. Ветрова, Н. Свідерської, Л. Трофимович та ін.  Окрему групу становлять роботи іноземних авторів, серед яких є розвідки вчених української діаспори. Так, П. Стерчо висвітлив статус Карпатської України напередодні Другої світової війни. М. Прокоп проаналізував політику керівництва СРСР щодо України крізь призму подій у Європі. В. Косика у своєму дослідженні підкреслив, що німецький уряд не мав ні точного плану щодо українського питання, ні послідовної політики щодо українських політичних сил, а діяв ситуативно. Український вектор зовнішньої політики Німеччини у 1938 – 1939 рр. проаналізував Д. Злепко. Серед публікацій вчених Західної Європи про події 1938-1939 рр. виділяються роботи німецької дослідниці І. Фляйшхауер. Публікації французького вченого Ж. Дюрозеля, дають можливість краще оцінити міжнародну ситуацію передодня Другої світової війни.     Позитивно оцінюючи наведений вище науковий доробок, водночас слід зауважити, що деякі аспекти теми потребують подальшого ґрунтовного вивчення, а отже, тема зберігає наукову актуальність.     Метою роботи є висвітлення українського питання у зовнішній політиці європейських держав у 1938 – 1939 рр. Для реалізації визначеної мети поставлено завдання дослідити:       1) місце України в геополітичних планах іноземних держав;  2) передумови актуалізації українського питання напередодні Другої світової війни;           3) еволюцію політики країн Європи щодо українського питання;   4) наслідки підписаного у серпні 1939 р. таємного додаткового протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад.   Об’єктом дослідження є зовнішня політика європейських держав у 1938 – 1939 рр., а його предметом – українське питання у їхній зовнішній політиці в окреслений період.      Хронологічні рамки роботи охоплюють період вересень 1938 – вересень 1939 рр. Нижня межа зумовлена Мюнхенською угодою, що стала переломним моментом у політиці країн Європи, проголошенням автономії Закарпаття та різкою актуалізацією українського питання на міжнародній арені, а верхня – визначається початком світової війни, реалізацією серпневих німецько-радянських домовленостей та підписанням договору про дружбу і кордон між Німеччиною і Радянським Союзом.   Територіальні рамки дослідження охоплюють землі, які входять до складу сучасної України.          Методологічну основу роботи становлять найважливіші принципи наукового дослідження: історизму, об’єктивності, усебічності, а також загальнонаукові і спеціальні методи: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний. З їх допомогою картина вказаних подій представлена цілісним явищем у взаємозв’язку із реальними подіями. Також ми зверталися до таких загальнонаукових методів, як метод класифікації, узагальнення, статистичний метод тощо. Їх використання дало змогу досягнути визначеної мети.        Джерельна база дослідження складається з опублікованих документів і матеріалів. Зокрема, на початку 90-х років ХХ ст. побачили світ, збірники документів та матеріалів про радянсько-німецькі взаємини і загалом про радянську зовнішню політику напередодні та на початковому етапі Другої світової війни, в яких чільне місце посіла і українська проблема: «Оглашению подлежит: СССР – Германия 1939-1941. Документы и материалы», двотомник «Год кризиса: 1938-1939. Документы и материалы» і 23-й том «Документы внешней политики СССР. 1939 г.», які дають змогу по-новому осмислити міжнародні події того складного періоду в історії Європи та ще раз пересвідчитися у вагомості українського питання в тогочасній політиці країн континенту.        Структура роботи відповідає поставленій меті та основним завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. АКТУАЛІЗАЦІЯ ІНТЕРЕСУ ДО УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ З БОКУ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ НАПРИКІНЦІ 1938 – НА ПОЧАТКУ 1939 РОКІВ

На межі 1930 – 1940 рр. «українське питання» вкотре опинилося в епіцентрі великої європейської політики. Накопичивши потужний воєнний потенціал, низку проблем соціально-економічного та етнокультурного плану, уряди країн-учасниць Першої світової війни потроху наближалися до ідеї чергового переділу земель Східної Європи. В майбутній доленосній для Європи сутичці Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Лемківщина, Підляшшя та Холмщина виступали розмінною монетою чергових сепаратних угод і домовленостей гравців першої величини. Мало хто з них збирався брати до уваги інтереси й сподівання мешканців цих територій, зокрема й одвічне прагнення українців до створення власної суверенної держави1.

Після завершення Першої світової війни створити соборну українську державу не вдалося. Українські землі ввійшли до складу Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини та Румунії. Однак досвід визвольних змагань та будівництва власної держави в 1917-1921 рр. сприяв зростанню національно-патріотичних почуттів, зокрема в західних землях України.

Розділені кордонами чотирьох держав, українці перебували в різних умовах. Та частина, що проживала в межах СРСР, знекровлена голодомором та репресіями, була поставлена перед проблемою фізичного виживання. За умов сталінського тоталітарного репресивного режиму, котрий знищив українську національну еліту, не було можливості засвідчити перед міжнародним співтовариством своє політичне та національне кредо2.

Позиція Сталіна в питанні про Україну залишалася незмінною впродовж 20–30-х років: повна інтеграція в загальносоюзний господарський комплекс, придушення будь-яких виявів національного життя, прагнення до автономії та «сепаратизму»3.

Що ж до українців Закарпаття, то після включення цього краю до складу Чехословаччини, вони здобули досить сприятливі умови для політичного і культурного розвитку, що дало підставу говорити про його національне відродження в міжвоєнний період. В епіцентр міжнародної політики питання про Закарпаття винесли і події в самому краї, куди наприкінці 30-х років перемістився центр західноукраїнського національного життя. Усе більш рішуча вимога закарпатських політичних лідерів надання автономії краю, зближення на цій платформі провідних політичних партій Підкарпатської Русі, а також міжнародні обставини змусили празький уряд нарешті впритул зайнятись цією проблемою4.

Активізація агресивних дій держав фашистського блоку з середини 30-х років зачіпляла насамперед інтереси Чехословаччини, до якої все відвертіше ставили вимоги німці, угорці і поляки. З початку 1938 р. питання про долю Чехословаччини як держави, про Словаччину і Підкарпатську Русь – Закарпаття як її частини знаходилось в центрі уваги європейських дипломатів і світової громадськості. Українське Закарпаття в силу свого геополітичного положення було зв’язуючою ланкою тодішньої системи європейської безпеки (Мала Антанта, договір про взаємну допомогу між Францією, ЧСР і СРСР 1935 р.). Саме тому чехословацький уряд напередодні національної трагедії робив усе можливе, щоб утримати цей край в складі республіки і дати відсіч зазіханням на нього не тільки Угорщини, яка вважала його «історично угорським», але й претензіям на його частину з боку Польщі (вимога спільного кордону з Угорщиною) і Румунії (приєднання східних територій, де частково проживали румуни)5.

Серед держав, безпосередньо зацікавлених в українському питанні, була й Румунія. Існування Карпатської України влаштовувало Бухарест, оскільки певною мірою урізувало інтереси Угорщини, зміцнення якої було небажаним. У зв’язку з цим румунський уряд виступав проти анексії Закарпаття Угорщиною та встановлення спільного польсько-угорського кордону. Водночас у Румунії побоювалися реалізації планів Німеччини щодо створення Великої України за рахунок включення земель Північної Буковини. У Північній Буковині румунський уряд проводив послідовну політику повної асиміляції українців. Із прискоренням процесу фашизації країни дискримінація українського населення особливо посилилася. На початку 30-х років лідери націонал-цараністської партії висунули гасло «Румунія для румунів». Шалена шовіністична пропаганда поєднувалася з каральними заходами задля насадження всього румунського. Закон «Про захист національної праці» (1938 р.) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах6.

Треба згадати ще одну державу, яка була зацікавлена в ревізії Версальської системи, у тому числі домагалася перерозподілу українських земель на свою користь: хортистську Угорщину. Згідно з умовами Тріанонського мирного договору 1920 року від Угорщини відійшли дві третини території, заселені переважно іншими націями. Чехословаччина отримала, зокрема, Закарпатську Україну. Але угорська реакція не хотіла миритися з наслідками й уроками війни. Вона мріяла про створення «великої батьківщини Карпат і Дунаю», до якої б увійшли втрачені території7.

Українське питання напередодні Другої світової війни було ще більше заплутаним, ніж у 1914 році. Його вирішення впливало на долю щонайменше чотирьох держав, до складу яких входили українські етнічні землі у міжвоєнний період. З приходом у 1933 році до влади в Німеччині націонал-соціалістичної партії, лідери якої відкрито декларували необхідність геополітичних змін у Європі, «українська проблема» набула нового звучання в устах європейських дипломатів, політиків і журналістів8.

У політиці Німеччини, особливо з приходом у 1933 р. до влади нацистів, в українському питанні можна виділити два аспекти. З одного боку, плани гітлерівців щодо України зумовлювалися поглядами Гітлера, викладеними у «Майн Кампф»: «…ми хочемо призупинити вічний потяг німців на захід Європи і вказати на схід. Велетенська імперія на сході дозріла для загибелі…»9, – здійснення східної експансії, воєнний розгром і розчленування СРСР, поневолення та колонізація всіх народів, що проживали на схід від Німеччини. З другого боку, українське питання вважалося зручним засобом дестабілізації внутрішнього життя країн, до яких входили українські території.

Якщо перший аспект відображав концепцію здобуття німцями «життєвого простору» на Сході, то другий – відому тезу німецьких геополітиків про послаблення Росії. Ще в 1897 р. П. Рорбах писав: «Хто володіє Києвом, той має ключі від Росії»10. Саме  цієї точки зору дотримувалось зовнішньополітичне управління НСДАП на чолі з А. Розенбергом: «Протягом найближчого часу утворення південної держави самостійної України стане фактом. Такий союз і утворення спільного кордону перетворюються на державну необхідність для майбутньої німецької політики...»11.

Гучні заяви А. Розенберга, а також тези розділу «Східна орієнтація чи східна політика» «Майн Кампф» стали основою для народження блефу про «Велику Україну». Суть останнього полягала у пропагуванні ідеї східного походу Німеччини на СРСР з метою відторгнення України. СРСР у 1930-х рр. не становив мілітарної загрози для Західної Європи, але примара комуністичної навали хвилювала її набагато більше, ніж відродження сильної Німеччини. Саме на цьому Гітлер починає вибудовувати блеф. Німеччина об’єктивно прагнула зміцнити своє становище в центрі Європи, а не на її сході. Останній у планах Гітлера мав стати господарським придатком Рейху12.

Відновлення могутності Німеччини бачилося Гітлером і шляхом ведення складних дипломатичних комбінацій, в основі яких протиріччя Англії та Франції. Щоб вивести Німеччину з міжнародної ізоляції, фюрер завдав удару по найслабшому місці Версальської системи – національному питанню. Адже гасло «право націй на самовизначення», яке було концептуальною основою системи облаштування повоєнного світу, для деяких народів не було реалізованим. Новоутворені держави: Чехословаччина, Югославія та Польща були багатонаціональними. Судетським німцям, словакам та українцям-русинам в Чехословаччині, галицьким українцям у Польщі, всупереч міжнародним договорам, не було надано автономії. Це давало змогу Німеччині вимагати перегляду Версальських договорів13.

Уперше українське питання було використане Третім райхом у ході чехословацької кризи, де була застосована тактика, яку згодом буде неодноразово використано – ослаблення майбутньої жертви агресії з середини через підтримку відцентрових сил у державі. У Чехословаччині однією з таких сил були неконсолідовані політично, зате розміщені в стратегічній точці Європи закарпатські українці14.

Намагаючись порушити, а згодом і зруйнувати систему рівноваги сил у Європі й встановити «новий порядок», який міг би гарантувати Німеччині домінування і добробут, Гітлер зумів використати різні політичні фактори на користь німецького райху. Серед цих факторів – права німецької меншини, більшовицька загроза в Європі. Політичні сили Європи, починаючи із самої Великобританії, відчували потенційну загрозу з боку Радянського Союзу. Гітлер зробив цю загрозу головним козирем у своїй дипломатичній грі15.

Пропагандистська кампанія навколо Великої України, яка вийшла з Берліну, швидко охопила Велику Британію та Францію. Проголошення автономної Карпатської України відбулося в той момент, коли дипломати займалися здогадками про найближчі плани Гітлера й шукали засоби захисту Заходу від можливого конфлікту. Тому їх цілком влаштовувало повернення вістря німецького експансіонізму на схід, що, з одного боку, дозволяло Третьому райху вирішувати свої економічні та політичні проблеми, а з іншого – не зачіпати життєві інтереси Заходу. Британія і Франція прагнули уникнути війни через недостатній рівень своєї боєготовності і під майже одностайним тиском громадськості. Після колосальних людських втрат у Першій світовій війні народи цих країн не бажали воювати з-за чужих їм Судетів. 25 серпня 1938 р. чехословацький президент Е. Бенеш заявив: «Я боюся лише двох речей: війни, а після неї – більшовицької революції»16.

Для нападу на Чехословаччину був розроблений план «Грюн» («Зелений»), а також план «Рот» («Червоний») – війни з Францією, якщо вона виступить на захист Чехословаччини. Остаточний варіант плану «Грюн» містив такий прогноз: «Рішення розпочати війну буде прийняте Францією лише в тому випадку, якщо можна буде з певністю чекати військової допомоги з боку Великобританії». Отже, останній належала ключова роль у таборі противників Німеччини. Якщо Велика Британія могла б підтримати українські прагнення, то для Франції це було складніше. Оскільки, Париж наражав на небезпеку свого союзника Польщу, до складу якої входила велика частина українських земель. В кінцевому рахунку Франція зайняла позицію мінімального втручання в східноєвропейські справи, зосередившись на внутрішніх17.

Така поведінка Заходу дозволила керівникам Німеччини дійти до висновку, що у випадку східного напрямку експансії з боку західних демократій не варто чекати будь-яких рішучих кроків. У такій ситуації для походу на СРСР Німеччині потрібно було залучити в союзники Польщу. Ще в січні 1934 р. було підписано німецько-польський пакт про ненапад. Обидві країни урочисто оголосили початок «вічного миру» та «дружби двох народів». У Берліні Польщу називали «великою державою» і натякали на можливість здійснення спільної акції на Сході, зокрема в Україні18.

29-30 вересня 1938 р. Мюнхені відбулися переговори Гітлера з британським прем’єр-міністром Н. Чемберленом та французьким прем’єром Е. Даладьє. Посередником виступив Муссоліні, але насправді його «компромісна» пропозиція була написана Гітлером і перекладена італійською мовою. Цей документ ліг в основу рішень Мюнхенської конференції. За її ухвалою, чехословацький уряд за десять днів (1-10 жовтня) мусив передати німцям Судетську область, залишивши в ній недоторканним абсолютно все нерухоме і живе майно. За це Гітлер усно «гарантував» дальшу недоторканність Чехословаччини, та й то лише за умови задовільнення територіальних претензій до неї з боку Польщі та Угорщини. Представників Чехословаччини на Мюнхенську конференцію не допустили, нав’язавши їй диктат чотирьох держав. Мюнхен був великою, просто нечуваною політичною перемогою Гітлера. Уникаючи війни, Англія і Франція зрадили союзника, пожертвували його територією. Але це зовсім не було зроблено задля того, щоб спрямувати нацистську агресію на схід, проти СРСР, як твердила згодом радянська пропаганда. Таке твердження повністю спростовується наступними подіями: коли Гітлер напав на Польщу, Англія і Франція оголосили Німеччині війну, хоч саме через Польщу лежав для Гітлера єдиний шлях на схід19.

Мюнхен став переломним моментом усього періоду міжвоєнної дипломатії. Англійський історик Н. Дейвіс зазначив, що він ще не зробив війну неминучою, але породив розгубленість, яка призвела до утвердження двох фатальних припущень: по-перше, Мюнхен переконав А. Гітлера, а можливо, і Й. Сталіна, що «мирна агресія» й надалі даватиме дармові дивіденди; по-друге, на Заході склалося враження, що проводити переговори з нацистами – помилка. Тому під час наступного раунду гри, коли під загрозою опинилася Польща, Мюнхен дав змогу А. Гітлеру і Й. Сталіну здійснити агресію мирними методами: Захід намагався стримувати агресора, не ведучи переговорів, а Польща за всяку ціну намагалася уникнути долі Чехословаччини20.

Унаслідок Мюнхенської змови чотирьох держав Чехо-Словаччина (так стала називатися країна після того, як Словаччина, а також Підкарпатська Русь отримали автономію), по суті, виявилась розділеною на три частини, кожна з яких намагалась здійснювати внутрішню і зовнішню політику на свій розсуд, не враховуючи наявність єдиної держави. 10 жовтня 1938 р. радіо Праги повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків й українців, а наступного дня була надана автономія Підкарпатській Русі, визнано її уряд21.

Як зазначають українські історики О. Богів і В. Задорожний, від середини жовтня 1938 року у середовищі українофільської течії на Підкарпатті формується пронімецька зовнішньополітична орієнтація. Причини цього вони вбачають у наступному: відносній пронімецькій орієнтації як Чехо-Словацької держави взагалі, так і її федеральних органів у післямюнхенський період, особливо за часів президентства Е. Гахи; потребою зовнішньої міцної протидії домаганням Будапешта та Варшави стосовно території краю; наявністю з боку Берліна, хоч і не щирих, кроків на підтримку українських визвольних змагань; існуванням пронімецьких традицій серед частини організацій української діаспори, які налагодили контакти з українським рухом на Закарпатті.

Після Мюнхенської конференції Німеччина починає формувати власну політику у справі Закарпаття. Вона базується на двох принципах: опір утворенню угорсько-польського кордону; підтримка українських сил на Закарпатті. Німецька підтримка українського характеру закарпатської автономії пояснюється кількома причинами. По-перше, саме українські провідники на Закарпатті не виявили себе у підтримці угорських претензій, задоволення яких привело б до небажаного тоді для Німеччини польсько-угорського спільного кордону. По-друге, українську закарпатську проблему Берлін міг вдало використати як засіб тиску на Угорщину, Польщу, СРСР і Румунію22.

7 жовтня 1938 р. директор політичного департаменту німецького міністерства закордонних справ Верман опрацював для Гітлера меморандум, в якому він розглядав три можливих сценарії подальшої долі Карпатської України: 1) незалежна держава як орієнтаційна точка для українців в УРСР, Польщі та Румунії; 2) автономна Карпатська Україна з орієнтацією на Прагу та Братиславу; 3) прилучення Карпатської України до Угорщини. Верман вважав першу розв’язку мало реальною, хоча і її не відкидав, а третю відкинув зразу. Залишилася друга пропозиція, тобто існування Карпатської України в складі ЧСР, на яку спершу пристав і сам А. Гітлер, проте вже до кінця жовтня змінив свою думку на користь Угорщини. Це було спричинене тим, що німецьке керівництво спочатку сподівалося, що здобуде згоду Польщі на поступки в справі Данцигу і Помор’я без передачі Карпатської України угорцям23.

2 листопада 1938 р. Німеччина й Італія провели т. зв. Перший Віденський арбітраж по розгляду угорських територіальних претензій до Чехословаччини. Йшлося про відзискання територій, де угорці становили більшість населення; їх було втрачено після поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні. Рішенням реваншистського арбітражу Угорщині було прирізано 11,9 тис. кв. км від Словаччини та Закарпатської України. Остання втратила 1545 кв. км і 182 тис. населення, в тому числі понад 30 тис. українців. Угорщина забрала міста Берегове, Ужгород, Мукачеве і декілька суто українських сіл. Уряд Волошина перебрався з Ужгорода в Хуст. Після Віденського арбітражу територія автономії становила 11 100 кв. км, населення – 552 тис.24.

Угорські домагання закарпатської території у час чехословацької кризи потрібно розглядати у двох періодах. Їх межею є середина листопада 1938 р. Цей поділ базується на двох факторах. По-перше, зайнявши 9-10 листопада південно-західну частину Закарпаття за умовами Віденського арбітражу Угорщина отримала той максимум, що можливо було досягти невійськовим, дипломатичним шляхом. По-друге, якщо спочатку для античехословацької акції на території Закарпаття Будапешт шукав військової підтримки з боку Німеччини, Польщі чи Румунії, то починаючи зі спроби агресії 19-21 листопада, Угорщина вирішує покладатися на власні збройні можливості, при згоді та дипломатичній підтримці з боку Німеччини25.

У період чехословацької кризи 1938 р., будучи впевненими, що Англія і Франція не воюватимуть за Чехословаччину, польські лідери і, насамперед, міністр закордонних справ Ю. Бек, вирішили скористатись сприятливим, як їм здавалося, моментом для розв’язання давньої суперечки з останньою за Тешинську Сілезію26.

Для кращого розуміння суті польської зовнішньої політики необхідно проаналізувати діяльність міністра Ю. Бека, який постійно декларуючи принципи «політики рівноваги», почав вносити до неї істотні зміни. Польща, на думку польського міністра, в умовах кардинальних змін міжнародної ситуації повинна енергійніше захищати свої «інтереси», а її зовнішня політика стати «динамічною». Безумовно, потужним каталізатором для подібної позиції Ю. Бека могла бути тільки агресивна політика А. Гітлера. Йому, очевидна, імпонувала гітлерівська політика з позиції сили, яка сприймалася як ефективний засіб вирішення міжнародних проблем. Проте «динамічну» зовнішню політику Ю. Бек впроваджував у життя, постійно озираючись на А. Гітлера, намагаючись за усіляку ціну його не дратувати і не допускати конфліктів з Німеччиною27.

Справжні наміри Польщі в українському питанні проявилися в кінці 1938 – на початку 1939 рр. під час спроби населення Карпатської України вибороти незалежність28. Польська республіка була серйозно стривожена виникненням автономної Карпатської України. Маючи під своєю владою українців, вона не була зацікавлена в актуалізації українського питання, яке почала пропагувати Німеччина. З одного боку, Польща боялась, що Карпатська Україна стимулюватиме національно-визвольний рух на її східних теренах, а з іншого, – що автономія стане в руках Німеччини зародком майбутньої пронімецької України, в тому числі й за рахунок Польщі29. Тому Варшава виступала за анексію Закарпаття Угорщиною. Польща підтримувала ідею спільного польсько-угорського кордону ще й тому, що вбачала в її реалізації перший крок на шляху втілення в життя свого амбітного проекту «третя Європа».

Спочатку у Варшаві вважали, що створення польсько-угорського кордону вдасться встановити силами безпосередніх учасників, однак протиріччя інтересів, з яким вони зіштовхнулися, наводили на думку, що єдиною державою, яка реально впливає на хід подій у Європі, є Німеччина. Восени 1938 р. за підтримку польських інтересів Берлін зажадав таких поступок, на які Польща не могла піти. За таких умов польські дипломатичні кола дійшли висновку про необхідність поліпшення стосунків зі східним сусідом. У Варшаві сподівались, що усунення напруги між Польщею та СРСР зміцнить становище країни перед Німеччиною і продемонструє світові єдність позицій двох держав в українській проблемі. Однак польсько-радянське потепління не дало бажаних результатів. Польща відкинула німецькі територіальні зазіхання і відмовилась стати союзником у поході проти Радянського союзу30.

Взимку німецьке керівництво провело ряд дипломатичних зустрічей з поляками для того, щоб притягнути їх на свій бік. 5 січня 1939 р. відбулася зустріч А. Гітлера та міністра закордонних справ Ю. Бека. Гітлер вказував на те, що у світовій пресі Німеччині намагаються приписати якісь наміри щодо України, і заявив, що в цьому відношенні Польща ні найменшою мірою не повинна остерігатися Німеччини, оскільки вона не має жодних інтересів по той бік Карпат31.

26 січня 1939 міністр закордонних справ Німеччини І. Ріббентроп на одній із таких зустрічей запитав свого польського колегу Ю. Бека про ставлення офіційної Варшави до питання «Великої України» і запропонував відновити двосторонню співпрацю. Але Ю. Бек вказав на труднощі такої співпраці з огляду на польську громадську думку. Така позиція Польщі остаточно підірвала надії Берліна на дальшу співпрацю з нею за ціну спільного польсько-угорського кордону. Період польсько-німецької співпраці, що розпочалася ще в 1934 р. і було направлена в русло польсько-німецької війни проти СРСР, закінчився – польсько-німецькі взаємини перейшли в інший етап, що вів до війни32.

На початку 1939 року, в зв’язку з провалом німецько-польських переговорів, А. Гітлер переглянув свої стратегічні плани і остаточно накреслив план майбутньої експансії. Було вирішено розгромити Польщу, потім напасти на Захід і тільки після цього – на СРСР. Доля Карпатської України була вирішена – відігравши свою роль у внутрішній дестабілізації ситуації в Чехословаччині, вона мала стати винагородою Угорщині за її приєднання до Антикомінтернівського пакту.

Отже, за Версальсько-Вашингтонською системою міжнародних відносин, яка склалася після Першої світової війни, українські землі були розподілені між її географічними сусідами. Українські території стали «кордоном» між більшовицькою Росією та Європою. Така ситуація зберігалася в 20-30-ті роки ХХ ст., поки не була порушена гітлерівською Німеччиною у вересні 1939 р. Великобританія та Франція використали українське питання для спрямування нацизму на схід. Німеччина прагнула обміняти свою згоду щодо польської експансії на західні українські землі на відчуження від Польщі втраченого раніше Данцига та земель «польського коридору».

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ В БЕРЕЗНІ-КВІТНІ 1939 РОКУ

Надання автономії Підкарпатській Русі стало причиною неспокою одразу у декількох столицях. Прага і Варшава боялися українського іредентизму, який посилався після цієї події. Ці побоювання не були безпідставними: те, що найменша і найпізніше пробуджена частина України буде, як здавалося в 1938 р., найближча до здобуття державності, викликало величезну хвилю національного піднесення серед західних українців. Тисячі молодих галичан, членів і прихильників ОУН, оминаючи польські прикордонні пости, перебирилися гірськими стежками в Закарпаття і вступали в збройні сили – Карпатську Січ33.

«Підтримка» Карпатської України нацистською Німеччиною занепокоїла ряд європейських держав. Ще в грудні 1938 р. британський прем’єр-міністр Д. Ллойд Джордж у розмові з радянським послом І. Майським висловив думку, що «Литва – дуже мале завдання для Гітлера. Інша справа Польща. В останні місяці польсько-німецькі відносини значно погіршилися. Недарма Польща зараз намагається поліпшити свої відносини з СРСР. План Гітлера зводиться до того, щоб повернути собі «коридор» і Сілезію та відірвати від Польщі її українську частину, об’єднати останню з Прикарпатською Україною та з обох створити васальну українську державу за типом Чехословаччини»34. Це завдання стояло в авангарді німецької дипломатії. Посол Франції в Німеччині Р. Кулондр у листі до свого міністра закордонних справ Ж. Бонне писав, що в оточенні А. Гітлера розглядають умови надання Польщею, Румунією та Радянським Союзом незалежності українським землям, аби вони змогли об’єднатися навколо Карпатської України35.

Незважаючи на те, що німецькі дипломати пускали чутки про гарантування райхом незалежності Карпатській Україні, А. Гітлер на початку весни 1939 р. прийняв рішення покінчити з самостійним існуванням Чехословаччини. Карпатську Україну планувалося передати Угорщині, яка мала стати союзником Німеччини у прийдешній війні. Припинення Берліном допомоги Карпатській Україні обумовлювалося ще й тим, що А. Гітлер взяв курс на зближення з СРСР36. 

Розвиток подій після Мюнхена несподівано зробив для Кремля найгострішим з усіх міжнародних питань долю українського Закарпаття. Було схоже на те, що Німеччина має намір встановити свій протекторат над Карпатською Україною, яка проголосить себе незалежною державою. У пресі навіть висловлювалася думка, що Німеччина сама заволодіє Карпатською Україною і звідти рушить на завоювання Радянської України. Кожній людині зі здоровим глуздом було ясно, що це нісенітниця – затиснуте у горах Закарпаття не могло служити плацдармом для наступу механізованої армії. До того ж, між краєм та СРСР лежала територія Польщі37.

Й. Сталін цими подіями був глибоко стривожений. Він, звичайно, добре розумів нереальність якогось наступу із Закарпаття на Україну. Але його, як і Варшаву, лякала можливість виникнення навіть маленької української держави, яка могла б стати прикладом для всіх українців і центром сепаратистської пропаганди, спрямованої на УРСР. 10 березня 1939 р. на XVIII з’їзді ВКП(б) Й. Сталіна особливу увагу приділив Карпатській Україні. У своїй доповіді він говорив, що Великобританія, Франція і США дуже зацікавлені в тому, аби Гітлер пішов війною проти СРСР, зокрема тепер, коли має в руках Карпатську Україну. «Виглядає, – заначив Сталін, – що цей підозрілий шум мав своєю метою збудити гнів СРСР проти Німеччини, затруїти атмосферу і спровокувати конфлікт з Німеччиною без наявних на те причин»38. Він висміяв ідею приєднання Радянської України з 30 млн. осіб до краю з населенням всього 700 тис. осіб як пропозицію «злиття слона з комарем».

Заяви Й. Сталіна отримали відгук у Берліні. Карпатська Україна була перешкодою на шляху тимчасового врегулювання німецько-радянських відносин. Тому А. Гітлер вирішив відступитися від Закарпаття. 12 березня він повідомив угорського посла про свою згоду на угорську окупацію Карпатської України. Для нього це був перший реальний крок до нейтралізації СРСР в умовах майбутньої війни з Францією39.

Проголошення Словаччиною 14 березня 1939 р. незалежності і прийняття президентом Чехословацької республіки Е. Гахою рішення про капітуляцію Чехословаччини перед Німеччиною змусили уряд Карпатської України, яка опинилася у політичному вакуумі, зробити спочатку формальну заяву про незалежність автономії, а потім, на першій сесії Сойму, 15 березня прийняти і сам акт про незалежність Карпатської України40.

Проти волі Німеччини, з одного боку, а при повній індиферентності Британії та Франції, як гарантів непорушності її кордонів, Карпатська Україна діяла суверенно, діяла так, як їй наказувала національна честь і від неї вимагала історія. Уже вранці 15 березня 1939 року не одержавши з Берліну відповіді, на телеграму з попереднього дня, Уряд Карпатської України звернувся з категоричною вимогою до уряду Німеччини відповісти ясно і як найшвидше, чи Німеччина пообіцяла Карпатську Україну Угорщині чи ні. В тому самому часі, як А. Гітлер, в’їздив до Праги без найменшого чеського спротиву, без одного, пострілу бодай на знак символічного протесту, міністерство закордонних справ Німеччини направило телеграму своєму дипломатичному представникові в Хусті Г. Гофману такого змісту: «Прошу поінформувати Уряд Карпатської України усно, що з огляду на те, що мадярські війська на широкому фронті посунулися вже вглиб Карпатської України, уряд Німеччини радить йому не ставити опору. Так як справи зараз стоять, уряд Німеччини вважає, що він не є в позиції прийняти охорони41.

15 березня 1939 р. розпочалася нова фаза міжнародної кризи, що ознаменувалася остаточною ліквідацією Чехословаччини. Внаслідок цього був порушений баланс сил, закладений версальською системою договорів, який гарантував Великій Британії та Франції гегемонію в Європі. У березні-квітні 1939 р. розпочався період остаточної розстановки військово-політичних сил напередодні нової війни42.

Ліквідація Карпатської України слугувала своєрідним індикатором політики нацистської Німеччини в українському питанні. В газеті ОУН «Українське слово» від 18 червня 1939 р. зазначалося: «Ми самі добре знаємо, що нам належить, хто наш ворог і що ми можемо виграти чи втратити. Ми ніколи не виношували ідею, що зможемо отримати якийсь подарунок від Гітлера…»43.

Появу державності Карпатської України можна було вважати чимось парадоксальним. Серед усіх західноукраїнських земель цей регіон був найменш розвинутим соціально-економічно, культурно і політично. Однак саме на цій території був досягнутий певний рівень самоврядування. Керівники та ініціатори створення Карпатської України щиро вірили в те, що Німеччина веде чисту гру й, обіцяючи розпочати із Закарпаття визволення всієї України, стримає своє слово, дане перед усім світом. Вони ще не знали всієї підступності нацистських верховодів, яким не просто закони були неписані, а в зневажанні законів вони знаходили особливу втіху44.

Не бажаючи втрачати свої позиції, Велика Британія та Франція починають діяти. Громадська думка цих країн суттєво змінилася – від ейфорії, породженої сподіваннями на тривалий мир після Мюнхена, до усвідомлення німецької небезпеки і необхідності відсічі агресії. В політичних колах Лондона та Парижа міцніла думка про потребу встановлення більш тісних контактів з СРСР. Становище Великої Британії та Франції ускладнювалось ще й тим, що Захід, прагнучи локалізувати німецьку експансію Центрально-Східною Європою, втратив там панівні позиції. Свідченням зміни політики стало надання англо-французьких гарантій спочатку Польщі, а згодом Румунії та Греції. Однак західні демократії розуміли, що їх гарантії без військової допомоги СРСР не мають міцної основи45.

У зв’язку з цим українське питання набрало для Заходу зовсім іншого звучання. Переконавшись, що експансія на схід для Гітлера не є першочерговою, почалося згортання української теми у пресі. Тільки за останні чотири місяці 1938 р. в англійських газетах і журналах було опубліковано 900 статей та матеріалів, присвячених українській темі46. За нової міжнародної ситуації актуалізація українського питання не була в інтересах Великої Британії та Франції. Тому, якщо Захід і турбувала надалі ця проблема, то виключно в контексті безпеки та внутрішньої стабілізації його союзників, на території яких проживали українці. Українське питання втратило гучність і тимчасово зникло з міжнародної політики.

Своєю чергою, Німеччина, яка визначила наступною жертвою Польщу, повертається до української справи. На початку квітня 1939 р. верховне  командування збройних сил Німеччини опрацювало директиву про єдину підготовку до війни на 1939-1940 pp. У другій частині документа під кодовою назвою «Вайс» від 11 квітня був викладений план агресії проти Польщі, котрий розглядали як попередній захід перед війною з Францією та Англією. Згідно з рішенням військово-політичного керівництва Німеччини підготовча робота до вторгнення у Польщу мала бути завершена не пізніше 1 вересня 1939 р.47.

Різке загострення німецько-польських відносин у ході підготовки нацистського нападу на Польщу послужило першопричиною нової політичної кризи в Європі. На горизонті міжнародної політики знову замаячило українське питання. Його активізація була обумовлена насамперед агресивними планами і політичними акціями правителів Третього райху. В ході опрацювання своїх антипольських замірів вони неминуче ставили перед собою різні питання, що стосувалися подальшої долі українських земель. На перших порах якихось викінчених конкретних замірів щодо Західної України в нацистської верхівки ще не було. Про загальний напрям думок свідчать вказівки Гітлера командуванню сухопутних військ від 25 березня 1939 p.: «Вторгатися на Україну фюрер не хоче. В залежності від обставин можна було б створити українську державу. Але ці питання поки що залишаються відкритими»48.

Проте вже з середини квітня дедалі чіткіше визначалася позиція керівництва Німеччини у справі Західної України. Подальша доля цієї української землі розглядалася ним насамперед під кутом зору сприяння успішній реалізації планів захвату Польщі. Ставши на шлях конфронтації з останньою, гітлерівці вирішили знову послужитися «українською картою». Для цього вони пішли на поліпшення відносин з  українською політичною еміграцією49.

У березні-квітні 1939 р. Берлін прагнув зосередити зусилля в українському питанні виключно проти Польщі. Для реалізації свого плану він мусив докласти чимало сил, аби заглушити біль і розчарування українців ліквідацією Карпатської України і переконати їх у щирості своїх намірів забезпечити державну незалежність України. При цьому ідеальним вважався такий варіант, коли б конфлікт із Польщею не був відкрито викликаним Німеччиною. Для цього урядові кола останньої сконцентрували основну увагу на організації масового виступу українців в Галичині. Саме це міркування і спричинило посилення інтересу гітлерівців до «української карти».

План організації повстання докладно розповів німецькому журналістові співробітник бюро міністра закордонних справ Німеччини П. Клейст 2 травня 1939 р. Суть плану полягала в тому, щоб зусиллями українських угруповань підготовити населення Західної України до масового виступу проти польських властей. «Не треба піддавати спеціальній обробці українські керівні кола, – говорив Клейст, – бо останні події (передача гітлерівцями Закарпаття Угорщині) аж ніяк не похитнули їх відданості Берлінові. Здійснивши таку підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повстання. Із Словаччини та Карпатської України ми направили б зразу великі партії зброї та боєприпасів, а також послали б добре навчені військової справи загони «січовиків»50.

Зміна міжнародної ситуації навесні 1939 р. поставила західноукраїнський політикум у складні умови: з одного боку, антиукраїнський наступ польської влади змушував шукати шляхи порозуміння з державою, а з іншого – Німеччина – ворог Польщі і надалі розглядалась як єдина реальна сила, на яку може опертись український державницький рух. Хоча після падіння Карпатської України ореол Третього райху як оборонця обездолених розвіявся, в українському політичному таборі набирала силу теза, що Німеччина за певної міжнародної ситуації, коли їй буде стратегічно вигідна незалежна Україна, може допомогти українцям у їх устремліннях.

Таким чином, в березні-квітні 1939 р. Німеччина вже чітко розуміла, що наступною після Судетів буде Польща. Проте не маючи повної ясності щодо поведінки Радянського Союзу на випадок польсько-німецької війни, А. Гітлер і його оточення розробляли план підготовки повстання у Східній Галичині та залякування Й. Сталіна створенням Української держави.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ У ПРОЦЕСІ РАДЯНСКЬКО-НІМЕЦЬКО ЗБЛИЖЕННЯ І ПІДПИСАННЯ ПАКТУ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОТА

У квітні-травні 1939 р. українське питання знову виходить на авансцену європейської політики, але вже у вужчому, німецько-польсько-радянському контексті. Політична воєнна криза 1938-1939 pp. виникла і загострювалася всередині капіталістичної Європи Радянський Союз вона прямо ніяк не зачепила. Найважливішою стратегічною обставиною для нього було те, що допоки існувала незалежна Польща, не могло бути німецького нападу на СРСР.

Цілком несподівано Н. Чемберлен зробив політичний крок, котрий ще більше посилив позицію Радянського Союзу. Раніше, пам’ятаючи про страшні людські втрати, що їх Англія зазнала у Першій світовій війні, британський прем’єр-міністр не мав жодного бажання воювати за якісь Судетські гори, заселені в основному німцями. До того ж, як усякий добропорядний джентльмен, Чемберлен свято вірив у твердість даного слова. До Мюнхена А. Гітлер запевняв весь світ: що крім Судетів, він нічого від Чехословаччини не хоче, чехи йому непотрібні. Коли 15 березня стало ясно, що він цинічно брехав, і на Н. Чемберлена впала злива критики з боку тих самих людей, які доти хвалили його за Мюнхен, британський прем’єр-міністр круто змінив курс і став доводити, що він зовсім не був «умиротворителем», капітулянтом, ладним на будь-які поступки, аби тільки уникнути війни.

31 березня 1939 р. Н. Чемберлен виступив у парламенті із заявою: в разі нападу на Польщу «уряд Його Величності зобов’язується негайно подати польському урядові підтримку усіма силами, які будуть у його розпорядженні. На такий випадок уряд дає гарантії польському урядові». Перед тим він домігся французької підтримки своєї ініціативи і заяву у парламенті він закінчив так: «Мушу додати, що уряд Франції уповноважив мене з усією певністю заявити, що він стоїть на такій самій позиції»51.

Заява Чемберлена про гарантії мала найсерйозніші політичні наслідки. Вона змінила всю ситуацію: 1) Й. Сталін, дізнавшись, що західні держави зобов’язалися самі воювати з Німеччиною з-за Польщі, вперше отримав гарантію того, що СРСР за власним вибором може залишитися осторонь від європейської війни в разі німецького нападу на Польщу, отже, стати арбітром європейських справ; 2) Польща, підбадьорена зобов’язанням західних держав, ще більш вперто могла відкидати будь-яку співпрацю з СРСР проти можливої гітлерівської агресії; 3) А. Гітлер внаслідок одностороннього зобов’язання Англії і Франції дістав більший шанс на нейтралітет СРСР на випадок німецької війни із Заходом з-за Польщі.

Навесні 1939 р. радянський керівник опинився на роздоріжжі. Мюнхен, падіння Чехословаччини, англійські гарантії Польщі, Румунії та Греції – все це докорінно змінило ситуацію в Європі. За таких умов він мусив негайно зробити вибір. І такий вибір ним був зроблено на користь союзу з А. Гітлером. 17 квітня 1939 р. Радянський Союз зробив важливий зовнішньополітичний крок: запропонував укласти угоду між СРСР, Англією і Францією про взаємну допомогу і військову конвенцію. Нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов запропонував урядам цих країн радянські умови: 1) СРСР, Англія, Франція укладають на п’ять-десять років угоду про троїсту взаємодопомогу, в тому числі і збройну, на випадок агресії проти кожного з учасників угоди; 2) три держави зобов’язуються подавати збройну допомогу усім країнам між Балтійським та Чорним морями, що межують з СРСР, у разі агресії проти них; 3) одночасно з угодою укладається воєнна конвенція про розміри й форми збройної взаємодопомоги52.

Дату 17 квітня 1939 р. пов’язують ще з однією важливою подією, яка мала великий вплив на українське питання в радянсько-польських відносинах. Ряд істориків вважають, що вона стала вихідним пунктом у майбутніх переговорах Радянського Союзу і Німеччини під час укладення договору про ненапад53.

Важливим кроком на шляху зближення СРСР і Німеччини була відставка 3 травня 1939 р. прихильника системи колективної безпеки наркома закордонних справ М. Литвинова Призначення на посаду В. Молотова було прямо пов’язане з новою світовою війною, яка невблаганно наближалася. Тему радянсько-німецьких контактів у Радянському Союзі перестали приховувати. 31 травня, вперше виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР як нарком закордонних справ, В. Молотов проголошував, що радянський уряд не хоче розривати ділові контакти з такими країнами, як Німеччина та Італія54.

У радянського керівництва були свої далекоглядні плани. Й. Сталіна приваблювала ідея «збирання» втрачених в ході революції і громадянської війни територій колишньої Російської імперії. Союз з Англією і Францією, на думку кремлівського вождя, міг нейтралізувати найбільш небезпечного ворога СРСР – нацистську Німеччину. Однак, зусилля кремлівського керівництва на переговорах з Францією і Англією щодо можливого приєднання до Радянського Союзу східних районів Польщі і прибалтійських держав зустріли опір. Західні партнери СРСР на переговорах не схвалювали й можливості пропуску Червоної армії через територію Польщі, добре усвідомлюючи, що вона може там залишитися назавжди55.

Водночас Німеччина давала чітко зрозуміти, що готова врахувати радянські інтереси в Європі. А. Гітлер, розуміючи наміри Й. Сталіна, висловлював готовність надати свободу дій стосовно Західної України, Бессарабії та Прибалтики. Втім, це не заважало німецьким відомствам і надалі з максимальною обережністю і конспіративністю вести підготовку до українського повстання в Польщі на випадок, якщо з Москвою так і не вдасться домовитися. Зробивши відповідні висновки з невдалих травневих зондажів і маючи перед собою перспективу війни на два фронти, німецька сторона запропонувала СРСР набагато більше, ніж відмову від використання української проблеми в майбутньому. Однак українське питання і надалі залишається на чільному місці у німецько-радянських переговорах.

Специфіка українського питання полягала в тому, що в разі німецько-польської війни воно неминуче набуло б ширшого міжнародного масштабу. У разі захоплення Польщі Німеччиною володіння Західною Україною давало б можливість А. Гітлеру мати вигідний стратегічний плацдарм і засіб постійного тиску на Радянський Союз. Обидва диктатори, вели торги за українські землі. Спочатку Німеччина планувала залишити за собою землі, що входили колись до складу Австро-Угорщини, згодом Галичину виставляють на торги «в порядку дискусії». Галичина як з геополітичних, так і з стратегічних міркувань була однаково потрібна обом сторонам. Оскільки Й. Сталін був у вигіднішому становищі, то саме він і здобув українські землі56.

Вітчизняні дослідники зазначають, що у політиці нацистської Німеччини необхідно виділяти два аспекти: 1) з одного боку, у стратегічній концепції Третього райху про забезпечення життєвого простору німецькому народові усі слов’янські народи, в тому числі й український, як представники нижчої раси, були заздалегідь приречені на поневолення; 2) з іншого боку, Німеччина, як одна з головних ініціаторів перегляду версальської системи договорів, була зацікавлена в тому, щоб залучити до цього процесу якнайбільше держав і народів, які були незадоволені своїм міжнародним статусом57.

«Українська карта» відігравала для Москви далеко не останню роль у виборі на користь угоди з Німеччиною, хоч Й. Сталіна до певної міри непокоїли демагогічні заяви А. Гітлера про створення «незалежної» України. Небезпеку кремлівський диктатор вбачав у діяльності ОУН, діячі якої не збиралися бути розмінною монетою в антипольських планах нацистів.

У травні-липні 1939 р. обидва диктатори, хоча і виношували ідею зближення, але ще не були готовими здійснити радикальний поворот у політиці своїх держав. Статс-секретар МЗС Німеччини Е. Вайцзеккер під час розмови з повіреним у справах СРСР в Німеччині Г. Астаховим 30 травня знову торкнувся справи поліпшення відносин між обома державами. При цьому він, покликаючись на позицію свого уряду щодо Карпатської України, доводив, що Німеччина не має якихось планів щодо українських земель. Цей дипломат давав зрозуміти, що українське питання не може бути перешкодою у нормалізації німецько-радянських взаємин. На початку червня Е. Вайцзеккер у відповідності з особистою інструкцією Гітлера заявив Г. Астахову про необхідність вибирати між двома альтернативними рішеннями: «Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами...»58.

Але радянські представники поводилися стримано. «Ми робимо аванси... Росіяни все ще дуже недовірливі», – записав у щоденнику Е. Вайцзеккер 18 червня. Наприкінці червня німецький посол у Москві В. Шуленбург, зустрівшись із В. Молотовим, ще раз заявив про бажання Німеччини нормалізувати відносини з СРСР, після чого в контактах настала місячна перерва. Тим часом термін нападу Німеччини на Польщу наближався. Німецькі установи і спецслужби продовжували відпрацьовувати шляхи і методи використання «української карти». Але питання позиції СРСР під час майбутньої воєнної акції проти Польщі дедалі більше хвилювало нацистську верхівку. Тому наприкінці липня – на початку серпня німецька дипломатія відновила контакти з радянським урядом. При цьому вона намагалася конкретизувати умови, на базі яких можна було б досягнути поліпшення відносин. 26 липня німецька сторона зробила першу серйозну спробу домовитися з Радянським Союзом. Повірений у справах СРСР у Берліні Г. Астахов провів переговори із представником міністерства закордонних справ Німеччини К. Шнурре. Останній заявив: «Що ж стосується прибалтійських країн, то ми готові в цьому плані поводити себе так, як до України. Від будь-яких посягань на Україну ми цілком відмовилися»59. Цю заяву можна було розцінити як натяк на те, що в разі німецько-польської війни Німеччина могла б не окуповувати Західну Україну.

29 липня Е. Вайцзеккер уповноважив німецького посла в Москві Ф. Шуленбург передати В. Молотову: «За будь-якого розвитку польського питання мирним шляхом, як ми цього хочемо, чи якимсь іншим шляхом, тобто із застосуванням сили, ми готові гарантувати усі радянські інтереси і досягнути порозуміння з московським урядом». Німецька пропозиція зацікавила радянське керівництво. Тому 2 серпня Й. Ріббентроп заявив Г. Астахову, що на всій території між Балтійським і Чорним морями немає проблеми, яку б не можна було розв’язати в інтересах обох сторін. Була порушена, зокрема, можливість домовитися про майбутнє Польщі. Г. Астахов поцікавився конкретними пропозиціями, на що Й. Ріббентроп відповів, що вони будуть подані тоді, коли Радянський уряд повідомить про свою принципову згоду на врегулювання взаємин двох держав60. Отже, Берлін проявляв готовність до спільного поділу Польщі і передачі прибалтійських країн Радянському Союзові.

Кремлівські політики давали на це принципову згоду, яка означала, що вони не стануть на шляху німецької агресії проти Польщі. Хоча у виборі угоди на користь СРСР для нацистського керівництва «українська карта» відігравала важливу роль. Не випадково в цей самий час А. Гітлер заявляв своїм генералам: «Якщо Захід такий нерозумний і сліпий, що не може цього побачити, я буду докладати зусиль, щоб досягнути домовленості з Росією. Тоді я завдам удару по Заходу і після його поразки поверну об’єднані сили проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна»61.

Але А. Гітлер не міг чекати «поступових» переговорів з Москвою. Йому потрібно було діяти дуже швидко, щоб зірвати англо-французько-радянські переговори, адже найпізнішим терміном нападу на Польщу було 1 вересня, а була вже середина серпня. Укладати угоду зі Й. Сталіним потрібно було швидко: не поступово, а одним великим стрибком62.

Серед головних причин, які змушували нацистів домагатися поліпшення німецько-радянських відносин, було і прагнення запобігти зближенню СРСР з західними державами. Вони з занепокоєнням стежили за радянсько-англо-французькими переговорами, що проводилися у ті дні у Москві. Виникнення антигітлерівської коаліції, як розуміли в Берліні, могло поставити під загрозу всю нацистську стратегію агресивної війни. Тому правителі Німеччини готові були декларувати доволі значні поступки на користь СРСР, щоб спонукати його зайняти нейтральну позицію на випадок майбутньої німецько-польської війни. «Відмова від Прибалтики, Бессарабії, Східної Польщі (не кажучи вже про Україну) – це в даний момент мінімум, на який німці пішли б без тривалих розмов, лише б одержати від нас обіцянку невтручання у конфлікт із Польщею» – повідомляв Г. Астахов у той час до Москви63.

В середині серпня настала вирішальна стадія у переговорах. У ніч із 14 на 15 серпня Й. Ріббентроп надіслав телеграму Ф. Шуленбургу з вимогою отримати згоду радянського керівництва на його приїзд до Москви для переговорів. 15 серпня під час зустрічі з німецьким послом В. Молотов висунув ідею укладення договору про ненапад між СРСР та Німеччиною. Нацистська верхівка поспішала. 20 серпня до Й. Сталіна з особистим посланням звернувся А. Гітлер. Він пропонував якнайскоріше обговорити проект пакту про ненапад і додатковий протокол до нього. Зазначаючи, що для  успішного проведення переговорів у цій справі потрібне прибуття до Москви міністра закордонних справ Німеччини, А. Гітлер наполягав, щоб це відбулося 22 або 23 серпня. 21 серпня Й. Сталін дав відповідь, висловивши згоду на приїзд Й. Ріббентропа 23 серпня64. 21 серпня делегація СРСР, за його вказівкою, припинила переговори з Англією та Францією, поклавши на західні держави відповідальність за їх провал65.

Зрив тристоронніх міждержавних переговорів призвів до рішучого повороту історії міжнародних відносин. Але подібний розвиток подій не був дивним, тому що стратегічною метою Й. Сталіна було зближення з Третім Райхом, а переговори з представниками британської і французької сторін – затягуванням часу66. Англо-франко-радянський пакт міг бути підписаний лише за таких умов, за яких Й. Сталін підписав його з А. Гітлером. Але таких умов Англія і Франція прийняти не могли67.

23 серпня у Москві відбулися переговори німецького міністра закордонних справ Й. Ріббентропа зі Й. Сталіним і В. Молотовим. Пізно вночі, в перші години 24-го, було підписано пакт про ненапад. Він укладався на десять років з автоматичним продовженням на п’ять років, якщо жодна із сторін завчасно його не денонсує. У статті 1-й зазначалося, що сторони «зобов’язуються утримуватися від будь-якого насильства, від будь-якої агресивної дії та будь-якого нападу» у відносинах між собою як окремо, так і спільно з іншими державами. Стаття 2-а зобов’язувала не підтримувати треті держави, які можуть напасти на якусь із договірних сторін. Стаття 3-я передбачала консультації з питань, що становитимуть взаємний інтерес. Стаття 4-а забороняла участь у будь-яких комбінаціях держав проти якоїсь із сторін. Стаття 5-а зобов’язувала розв’язувати суперечки та конфлікти між сторонами виключно мирним шляхом68.

Долю західноукраїнських земель вирішувала стаття 2-а таємного протоколу: «На випадок територіально-політичної зміни областей, які входять до складу Польської держави, межа сфери інтересів впливу Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нареву, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і які будуть кордони цієї держави, може бути кінцево вирішене тільки впродовж подальшого політичного розвитку. У кожному випадку обидва уряди вирішать це питання шляхом дружньої згоди»69. Відповідно до таємного протоколу західноукраїнські землі повинні були відійти до Радянського Союзу.

Під час підготовки до війни проти Польщі керівництво райху намагалося вирішити два головні питання: 1) по-перше, уникнути під час військових дій боротьби на два фронти, тобто проти країн Заходу і Сходу (Радянського Союзу); 2) по-друге, створити внутрішні передумови в Польщі для мотивації збройного втручання70. Йшлося про повторення в тій чи іншій формі у Польщі судетського, а можливо словацько-карпатського варіанта. Тому А. Гітлеру «українська карта» була потрібна для реалізації плану ліквідації Польської держави. Першу частину свого плану військового нападу на Польщу він почав реалізовувати ще у березні 1939 р. Однак радянсько-німецьке зближення в серпні 1939 р. змушувало А. Гітлера вносити корективи у процесі використання українського питання.

Компроміс між СРСР і Німеччиною, досягнутий внаслідок складного політичного та дипломатичного протиборства, визначив подальшу долю Західної України, вніс істотні зміни в міжнародний характер українського питання. Ці землі стали об’єктом політичного торгу між двома державами у питанні перерозподілу сфер впливу, з якого автоматично виключалися інші великі європейські держави, що мали свої геополітичні плани стосовно України71. Будучи неспроможною вести війну на два фронти, нацистська верхівка не лише публічно зреклася своїх антирадянських завойовницьких планів, а й фактично відмовлялася від використання «української карти» в інтересах своєї зовнішньої політики72.

Офіційні установи Третього райху отримали наказ здійснювати контроль за діяльністю українських організацій. 24 серпня його військово-політичне керівництво вирішило утриматися від організації повстання на Західній Україні як штучного приводу для вторгнення вермахту. Побоюючись викликати недовір’я радянського уряду, нацистські відомства і спецслужби різко обмежили свої зв’язки з українськими емігрантським угрупованнями. Особливо старанно маскувався підрозділ, що перебував у складі вермахту. Легіон на чолі з Р. Сушком був розташований у другому ешелоні німецької армії, яка готувалася до вторгнення у Польщу73.

А. Розенберг. писав 25 серпня 1939 р: «Якщо ми до того ж змушені будемо віддати польську Україну Радянському Союзові, то це з нашого боку другий після Карпатської України удар одній із найсильніших антимосковських сил»74. Лідери ОУН та деяких інших українських організацій були приголомшені таким поворотом у політиці гітлерівців.

До підписання німецько-радянського пакту західноукраїнський політичний табір був розколотий на два стани: пропольський та пронімецький. Українські політики усвідомлювали, що вони не обізнані у всіх деталях позалаштункових дипломатичних ходів, не хотіли відкрито ставати на якусь одну сторону, а прагнули за будь-якого розвитку подій залишити за собою можливість задекларувати свою прихильність чи лояльність тій стороні, від якої у майбутньому буде залежати доля українського народу.

Прихильники першого вважали своїм основним завданням зберегти здобутки українців у межах Польської держави і не наражатись на репресії з боку влади при непевній міжнародній ситуації. Прихильники другого висловлювали підтримку Німеччині, сподіваючись на її сприяння в реалізації українських державницьких устремлінь. Після 23 серпня 1939 р. надії щодо Третього райху пропали й лідери легального українського політичного табору одностайно виступили на боці Польщі75.

Намагаючись виділити українське питання у зовнішній політиці Радянського Союзу, політичні сили Західної України у цей період заявляли: 1) Москва ніколи «не погодиться із самостійницьким українським рухом», а його перемога можлива лише в результаті війни; 2) війна «взагалі актуалізує українську проблему»; 3) проте війна «між націоналістичними та демократичними державами залишить у привілейованому становищі лише СРСР»; 4) тому така війна, яка «безпосередньо не зачіпає українське питання, не в наших інтересах»; 5) подібна війна може вестися лише за українські землі, а тому буде мати «характер імперіалістичного суперництва»76.

Перед початком Другої світової війни громадськість Західної України висловлювала думки, що у підсумку Радянський Союз приєднається до Німеччини. За таких умов справедливе розв’язування українського питання перенесеться на далеку перспективу. Історичний досвід подій Першої світової війни навчив українців, що 1) орієнтуватися на допомогу Німеччини не можна; 2) держави демократичного блоку також «не йдуть назустріч українцям»; 3) обидві сторони хочуть використати українське питання у своїх цілях.

Згода А. Гітлера на приєднання до СРСР частини польських та румунських земель зводила нанівець вкрай неприємну для Й. Сталіна ймовірність створення на західних кордонах його держави незалежної Української республіки, яка б мала негативний вплив на Радянську Україну. Реакція Кремля на подібну перспективу виявилася, зокрема, під час існування Карпатської України наприкінці 1938 – на початку 1939 рр., коли «спільна біда» привела навіть до деякого поліпшення відносин між Москвою і Варшавою. Обидві сторони побоювалися втратити своїх українців внаслідок підтримки Німеччиною планів українських самостійників77.

Рішення Гітлера розпочати війну проти Польщі 1 вересня 1939 р. не було узгоджене з СРСР. Поява німецьких військ у погодженій радянській сфері впливу, плани створення маріонеткової Західної України чи як альтернатива – передачі її території Угорщині стали не лише порушенням досягнутих 23 серпня 1939 р. у Москві відкритих і таємних угод, але й створювали цілком реальну політичну і військову небезпеку для Союзу РСР та Української РСР78.

12 вересня німецькі війська дійшли до передмість Львова. Але за наказом А. Гітлера вони не стали його брати, а повернули на північ, в напрямку Хелма й Бреста. 17 вересня, коли крах Польщі став уже очевидним, польський кордон перейшли радянські війська. Відповідно до домовленостей, досягнутих у переговорах 23 серпня і зафіксованих у таємному протоколі, німецьке командування відвело свої війська за демаркаційну лінію від Львова й Бреста, але перед тим у кількох містах (Бресті, Гродно, Ковелі, Пінську) відбулися спільні паради військ-переможців. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 у Москві Й. Ріббентроп за дорученням Гітлера підписав разом з В. Молотовим договір про дружбу і кордон і ще ряд таємних протоколів про поділ сфер впливу і співпрацю між двома державами. Сталін дістав «свободу рук» у Східній Європі79.

Отже, розпочинаючи війну проти Польщі, СРСР також використав українське питання для прикриття своїх стратегічних цілей. Більшовицька експансія на захід і захоплення нових територій подавалися радянською пресою як захист «єдинокровних братів-українців». Черговий раз СРСР використав українське питання під час радянсько-німецьких переговорів з приводу підписання договору про дружбу і кордон. Радянське керівництво відмовилося віддати українські землі по верхній течії Сяну Німеччині, аргументуючи це турботою про інтереси українців. Рішуче і послідовно добиваючись поступок з німецького боку в питанні української території, Сталін розглядав український народ виключно під кутом зору геополітичних зацікавлень Кремля.

ВИСНОВКИ

Унаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. та падіння Української Народної і Західно-Української Народної Республік Україна не лише втратила державну незалежність, але й була черговий раз розчленована: Наддніпрянська Україна увійшла до складу СРСР, Західна Україна (Східна Галичина та Західна Волинь) – до Польщі, Північна Буковина – до Румунії, Закарпаття – до Чехословаччини.

Становище українців у складі цих держав не було однаковим, але спільним для них було національне приниження та поневолення, а, отже, й прагнення відновити свою державну незалежність і соборність. Інтенсивність боротьби за визволення була різною.

У міжвоєнний період нерозв’язаність українського питання стала одним із важливих чинників загострення міжнародних відносин й, загалом, розхитування стабільності у Центральній Європі. Це проявилося в кінці 30-х років, коли під прапором перегляду версальської системи договорів українське питання надзвичайно швидко актуалізувалося і стало ефективним засобом ревізії післявоєнних кордонів, зокрема Чехословаччини, насамперед імперськими державами – головними ініціаторами розв’язання Другої світової війни.

На першому етапі – наприкінці 1938 – початку 1939 рр. – ініціатором актуалізації української проблеми на міжнародній арені виступила Німеччина. У зв’язку з проголошенням автономії Закарпаття, вона використовувала українське питання в двох аспектах. З одного боку, як засіб розвалу Чехословаччини та шантажу щодо Угорщини, яка прагнула окупації Закарпаття, з метою залучити її до Антикомінтернівського пакту, а також щодо Польщі та Румунії – постійним залякуванням створити Велику Україну на українських землях, які входили до складу цих держав. З іншого боку, для керівників Третього райху актуалізація українського питання дала змогу з’ясувати можливу поведінку держав Заходу та Радянського Союзу на випадок реалізації плану створення «Великої України», як засобу уникнути у майбутній війні боротьби на два фронти, а головне – визначити напрямок першого удару. Цих цілей німецький уряд досяг, розчленувавши і окупувавши Чехословаччину та залучивши Угорщину до Антикомінтернівського пакту.

На другому етапі – березень-квітень 1939 р., коли Німеччина чітко визначила Польщу як чергову жертву, не маючи повної ясності щодо поведінки Радянського Союзу на випадок польсько-німецької війни, А. Гітлер і його оточення розробляли план підготовки повстання у Східній Галичині та залякування Й. Сталіна створенням Української держави.   На третьому етапі – травень-серпень 1939 р. – керівництво Третього рейху перейшло від млявої політики до активного залучення Радянського Союзу до справи спільного розчленування Польщі та поділу сфер впливу в Центральній і Східній Європі. Тогочасні радянсько-німецькі переговори завершилися підписанням пакту Молотова-Ріббентропа.     Після нападу Німеччини на Польщу українське питання було важливим чинником німецько-радянських переговорів у процесі виконання серпневих домовленостей, зокрема пакту Молотова-Ріббентропа, а також підписання договору про дружбу та кордон. «Українська карта» стає важливим політичним засобом у руках Гітлера, який він використовує з метою прискорення військового виступу Радянського Союзу проти Польщі   Крім Німеччини, на різних етапах українською проблемою цікавились, насамперед, Польща, Угорщина та Румунія, до складу яких входили частини земель України. Якщо Угорщина прагнула анексувати Закарпаття та встановити спільний польсько-угорський кордон, то в Польщі та Румунії були занепокоєні можливістю реалізації планів Німеччини щодо створення Великої України за рахунок окупованих ними земель. Західні держави – Велика Британія та Франція, розглядали Україну виключно з позиції спрямування агресії Німеччини на схід, проти СРСР та реалізації своїх геополітичних цілей.            Напередодні Другої світової війни Україна була не суб’єктом, а об’єктом міжнародної політики. Хоча у жовтні-листопаді 1939 р. Західна Україна, а у червні 1940 р. Північна Буковина були включені до складу радянської України в процесі реалізації німецько-радянських домовленостей, насправді сам факт возз’єднання українських земель був закономірним наслідком багатовікової національно-визвольної боротьби українського народу та фактичною реалізацією акту злуки України від 22 січня 1919 р.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДЖЕРЕЛА

  1.  Гітлер А. Mein Kampf [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://economics.kiev.ua/index.php?id=223&view=article
  2.  Год кризиса, 1938-1939: Документы и материалы. В двух томах. – М.: Политиздат, 1990. – Т. 1. – 555 с.
  3.  Год кризиса, 1938-1939: Документы и материалы. В двух томах. – М.: Политиздат, 1990. – Т. 2. – 431 с.
  4.  Документы внешней политики СССР. – М., 1977. – Т.21 (1 января – 31 декабря 1938 г.). – 792 с.
  5.  Документы внешней политики СССР. 1939. – Т. 22: В 2-х кн. – М., 1992. – Кн. 1. – 712 с.
  6.  Документы внешней политики СССР. 1939. – Т. 22. В 2-х кн. – М.: Международные отношения, 1992 – Кн. 2. – 688 с.
  7.  Документы и материалы кануна Второй мировой войны. Из архива министерства иностранных дел Германии. – 1937-1939. – М., 1981. – Т.1 (сентябрь 1937 – декабрь 1938 г.). – 302 с.
  8.  Документы и материалы кануна Второй мировой войны. Из архива министерства иностранных дел Германии. – 1937-1939. – М., 1981. – Т.2 (январь – август 1939 г.). – 415 с.
  9.  Карпатська Україна (1938-1939). Збірник архівних документів і матеріалів / Упоряд. М. Делеган, С. Вискварко. – Ужгород: Карпати, 2009. – 288 С.
  10.  Оглашению подлежит: СССР – Германия 1939-1941. Документы и материалы. – М., 1991. – 366 с.

ЛІТЕРАТУРА

  1.  Богів О. Вплив Карпатоукраїнського фактора на політику європейських країн у період чехословацької кризи (травень 1938 р. – березень 1939 р.) / О. Богів. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01. – Чернівці, 2003. – 22 с.
  2.  Патриляк І. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду / І. Патриляк, М. Боровик. – Ніжин, 2010. – 590 с.
  3.  Віднянський С. Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918 – 1989 рр.) / С. Віднянський // УІЖ. – 1997. – № 1. – С. 43-61.
  4.  Віднянський С. Україна та «українське питання» в політиці Чехословаччини / С. Віднянський // Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз. – К., 1996 [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://litopys.org.ua/ukrxx/r10.htm 
  5.  Вронська Т. Національне питання в радянській політичній тактиці і стратегії у переддень світової війни / Т. Вронська, О. Лисенко // Національне питання в Україні ХХ – початку XXI ст.: історичні нариси. – К. : Ніка-Центр, 2012. – С. 340-358.
  6.  Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.)./ М. Гетьманчук. – Львів: Вид-во НУ «Львівська політехніка», 2008. – 432 с.
  7.  Гетьманчук М. Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр. / М. Гетьманчук. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. іст. наук : спец. 07.00.02. – Львів, 2003. – 34 с.
  8.  Григоришин С. Україна в румунських зовнішньополітичних концепціях / С. Григоришин // Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз. – К., 1996 [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://litopys.org.ua/ukrxx/r11.htm 
  9.  Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття / Я. Грицак. – К.: Ґенеза, 1996. – 360 с.
  10.  Дейвіс Н. Європа: Історія / Н. Дейвіс. – К., 2006. – 1464 с.
  11.  Ковалюк В. Західна Україна на початку Другої світової війни / В. Ковалюк // УІЖ. – К., 1991. – № 9. – С. 30-41.
  12.  Коваль В. Шлях до війни: партнерство двох диктаторів (1939-1940 рр.) / В. Коваль // Україна у Другій світовій війні, 1939-1945. – К.: «Ґенеза», 2003. – Т.4. – С. 15-63.
  13.  Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Косик В. – Париж;Нью-Йорк;Львів: НТШ, 1993. – 683 с.
  14.  Лисенко О. Українське питання в період Першої і Другої світових воєн: спроба порівняльного аналізу / О. Лисенко, О. Реєнт // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – 2004. – Вип. 26. – С. 21-37.
  15.  Макарчук В. Державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період Другої світової війни (1939 – 1945 рр.) / В. Макарчук. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. юридичних наук : спец. 12.00.01. – К., 2007. – 26 с.
  16.  Малик Я. Зовнішньополітичне становище України між двома світовими війнами / Я. Малик, В. Трофимович // Україна у міжнародних відносинах ХХ століття. – Львів: Вид-во ЛНУ ім. І. Франка, 2004. – С. 146-195.
  17.  Овсій І. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року) / І. Овсій. – К., 1999. – 240 с.
  18.  Прийдун С. Українське питання в контексті радянсько-німецьких відносин 1938-1940 рр. / С. Прийдун [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://academia.in.ua/?q=node/1552
  19.  Прокоп М. Україна і українська політика Москви / М. Прокоп. – Мюнхен: Сучасність, 1956. – 176 с.
  20.  Савенко А. Україна в політиці іноземних держав періоду Другої світової війни (1939 – 1945 рр.) / А. Савенко. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук.: спец. 07.00.01. – Донецьк, 2010. – 20 с.
  21.  Свідерська Н. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни (вересень 1938 – вересень 1939 рр.) / Н. Свідерська. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук.: спец. 07.00.01. – Львів, 2001. – 20 с.
  22.  Сливка Ю. Україна в Другій світовій війні: національно-політичний та міжнародно-правовий аспекти / Ю. Сливка // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів: Ін-т. Українознавства ім. І. Крип’якевича, 2005. – Вип. 13. – С. 36-67.
  23.  Стерчо П. Карпато-Українська держава: до історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 рр. / П. Стерчо. – Львів: За вільну Україну, 1994. – 288 с.
  24.  Трофимович Л. Небезпечне суперництво…Українське питання в зовнішній політиці Польщі та Радянського Союзу. 1938 – 1939 рр. / Л. Трофимович, В. Трофимович. – Рівне: Волинські обереги, 2013. – 284 с.
  25.  Трофимович Л. Підкарпатська Русь у контексті європейської політики (жовтень-грудень 1938 р.) / Л. Трофимович // Наукові записки НаУОА. Серія «Історичні науки». – Острог, 2009. – Вип. 14. – С. 338-353.
  26.  Трофимович Л. Українське питання в зовнішній політиці Польщі і Радянського Союзу. 1938 – 1939 рр. / Л. Трофимович. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02. – Львів, 2011. – 20 с.
  27.  Трубайчук А. 1939 год. К истории советско-германского уговора / А. Трубайчук. – К., 1994. – 138 с.
  28.  Трубайчук А. Брудершафт двох диктаторів / А. Трубайчук. – К.: Асоціація істориків «Істина», 1993. – 336 с.
  29.  Трубайчук А. Друга світова війна / А. Трубайчук. – К., 1995. – 191 с.
  30.  Фляйшхауер И. Пакт. Гитлер, Сталин и инициатива германской дипломатии 1938–1939 / И. Фляйшхауер. – М.: Прогресс, 1990. – 480 с.
  31.  Швагуляк М. Українська карта: Українське питання у міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни / М. Швагуляк // Дзвін. – 1990. – № 7. – С. 83-95.
  32.  Швагуляк М. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни (1938-1939) / М. Швагуляк // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Випуск 35-36. – Львів, 2000. – С. 296-320
  33.  Ширер У. Взлет и падение Третьего рейха: в 2-х Т. / У. Ширер. – М.: Воениздат, 1991. – Т. 1 – 659 с.

1 Вронська Т. Національне питання в радянській політичній тактиці і стратегії у переддень світової війни / Т. Вронська, О. Лисенко // Національне питання в Україні ХХ – початку XXI ст.: історичні нариси. – К. : Ніка-Центр, 2012. – С. 340.

2 Свідерська Н. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни (вересень 1938 – вересень 1939 рр.) / Н. Свідерська : Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01. – Львів, 2001. – С. 8.

3 Лисенко О. Українське питання в період Першої і Другої світових воєн: спроба порівняльного аналізу / О. Лисенко, О. Реєнт // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – К., 2004. – Вип. 26. – С. 23.

4 Віднянський С. Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918 – 1989 рр.) / С. Віднянський // УІЖ. – 1997. – № 1. – С. 54.

5 Віднянський С. Україна та «українське питання» в політиці Чехословаччини / С. Віднянський // Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз. – К., 1996 [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://litopys.org.ua/ukrxx/r10.htm 

6 Григоришин С. Україна в румунських зовнішньополітичних концепціях / С. Григоришин // Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз. – К., 1996 [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://litopys.org.ua/ukrxx/r11.htm 

7 Швагуляк М. Українська карта: Українське питання у міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни / М. Швагуляк // Дзвін. – 1990. – № 7. – С. 83.

8 Патриляк І. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду / І. Патриляк, М. Боровик. – Ніжин, 2010. – С. 21.

9Гітлер А. Mein Kampf [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://economics.kiev.ua/index.php?id=223&view=article

10 Цит. за: Трубайчук А. 1939 год. К истории советско-германского договора / А. Трубайчук. – К., 1994. – С. 28.

11 Там само.

12 Прийдун С. Українське питання в контексті радянсько-німецьких відносин 1938-1940 рр. / С. Прийдун [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://academia.in.ua/?q=node/1552

13  Там само.

14 Свідерська Н. Вказ. праця. – С. 11.

15 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косик. – Париж;Нью-Йорк;Львів, 1993. – С. 57.

16 Коваль В. Шлях до війни: партнерство двох диктаторів (1939-1940 рр.) / В. Коваль // Україна у Другій світовій війні, 1939-1945. – К., 2003. – Т.4. – С. 24.

17 Свідерська Н. Вказ. праця. – С. 12.

18 Малик Я. Зовнішньополітичне становище України між двома світовими війнами / Я. Малик, В. Трофимович // Україна у міжнародних відносинах ХХ століття. – Львів: Вид-во ЛНУ ім. І. Франка, 2004. – С. 128.

19 Коваль В. Вказ. праця. – С. 26.

20 Дейвіс Н. Європа: Історія / Н. Дейвіс. – К., 2006. – С. 1021 – 1022.

21 Трофимович Л. Підкарпатська Русь у контексті європейської політики (жовтень-грудень 1938 р.) / Л. Трофимович // Наукові записки НаУОА. Серія «Історичні науки». – Острог, 2009. – Вип. 14. – С. 339.

22 Богів О. Вплив Карпотоукраїнського фактора на політику європейських країн у період чехословацької кризи (травень 1938 р. – березень 1939 р.) / О. Богів : Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01. – Чернівці, 2003. – С.10.

23 Прокоп М. Україна і українська політика Москви / М. Прокоп. – Мюнхен: Сучасність, 1956. – С. 89.

24 Коваль В. Вказ. праця. – С. 28.

25 Богів О. Вказ. праця. – С. 12.

26 Трофимович Л. Українське питання в зовнішній політиці Польщі і Радянського Союзу. 1938 – 1939 рр. / Л. Трофимович. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02. – Львів, 2011. – С. 10.

27 Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.)./ М. Гетьманчук. – Львів, 2008. – С. 305.

28 Гетьманчук М. Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр. / М. Гетьманчук:  Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. іст. наук : спец. 07.00.02. – Львів, 2003. – С. 9.

29 Запись беседы А. Гитлера с министром иностранных дел Польши Ю. Беком // Документы и материалы кануна Второй мировой войны. Из архива министерства иностранных дел Германии. – 1937-1939. – М., 1981. – Т.2 (январь – август 1939 г.). – С. 10-11.

30 Свідерська Н. Вказ. праця. – С. 14.

31 Запись беседы А. Гитлера с министром иностранных дел Польши Ю. Беком // Документы и материалы кануна Второй мировой войны. Из архива министерства иностранных дел Германии. – 1937-1939. – М., 1981. – Т.2 (январь – август 1939 г.). – С. 6.

32 Прокоп М. Вказ. праця. – С. 90-91.

33 Грицак Я. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття / Я. Грицак. – К.: Ґенеза, 1996. – С. 145.

34 Запись беседы Полномочного Представителя СССР в Великобритании с членом парламента Великобритании Ллойд-Джорджем // Документы внешней политики СССР. – М., 1977. – Т.21 (1 января – 31 декабря 1938 г.). – С. 661-662.

35 Письмо посла Франции в Германии Р. Кулондра министру иностранных дел Франции Ж. Боннэ // Документы и материалы кануна Второй мировой войны. Из архива министерства иностранных дел Германии. – 1937-1939. – М., 1981. – Т.1 (сентябрь 1937 – декабрь 1938). – С. 265-268.

36 Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.) / М. Гетьманчук. – С. 313.

37 Коваль В. Вказ. праця. – С. 36.

38 Из Отчетного доклада Центрального Комитета ВКП (б) XVIII съезду ВКП (б) // Год кризиса 1938–1939: Документы и материалы. – М.: Политиздат, 1990. – Т. 1. – С. 423.

39 Коваль В. Вказ. праця. – С. 38.

40 Текст Конституційного Закону про незалежність Карпатської України, прийнятого Соймом Карпатської України // Карпатська Україна (1938-1939). Збірник архівних документів і матеріалів. – Ужгород: Карпати, 2009. – С. 216.

41 Цит за: Стерчо П. Карпато-Українська держава: до історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 рр. / П. Стерчо. – Львів, 1994. – С. 216-217.

42 Свідерська Н. Вказ. праця. – С. 15.

43 Цит. за: Вронська Т. Вказ. праця. – С. 340.

44 Овсій І. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року) / І. Овсій. – К., 1999. – С. 210.

45 Свідерська Н.Вказ. праця. – С. 16.

46 Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.). / М. Гетьманчук. – С. 311.

47 Швагуляк М. Українська карта: Українське питання у міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни / М. Швагуляк. – С. 89.

48 Цит. за: Малик Я. Вказ. праця. – С. 148.

49 Швагуляк М. Українська карта: Українське питання у міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни / М. Швагуляк. – С. 89.

50 Запись беседы германского журналиста с советником бюро министра иностранных дел Германии П. Клейстом  // Год кризиса, 1938-1939: Документы и материалы. – Т. 1. – С. 421.

51 Цит. за: Коваль В. Вказ. праця. – С. 43-44.

52 Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.) / М. Гетьманчук. – С. 320.

53 Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.) / М. Гетьманчук. – С. 320.

54 Там само. – С. 320-321.

55 Там само. – С. 322.

56 Свідерська Н. Вказ. праця. – С. 16.

57 Сливка Ю. Україна в Другій світовій війні: національно-політичний та міжнародно-правовий аспекти / Ю. Сливка // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів: Ін-т. українознавства ім. І. Крип’якевича, 2005. – Вип. 13. – С. 36-67.

58 Цит за: Швагуляк М. Українська карта: Українське питання у міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни / М. Швагуляк. – С. 91.

59 Запись беседы временного поверенного в делах СССР в Германии Г. А. Астахова с заведующим восточноевропейской референтурой отдела экономической политики министерства иностранных дел Германии К. Ю. Шнурре // Год кризиса, 1938-1939: Документы и материалы. – М., 1990. – Т. 2. – С. 137.

60 Фляйшхауер И. Пакт. Гитлер, Сталин и инициатива германской дипломатии 1938 – 1939 / И. Фляйшхауер. – М.: Прогресс, 1990. – С. 223.

61 Цит. за: Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.) / М. Гетьманчук. – С. 324.

62 Ширер У. Взлет и падение Третьего рейха / У. Ширер. – М., 1991. [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://krotov.info/libr_min/25_sh/ir/er_18.htm

63 Телеграмма временного поверенного в делах СССР в Германии Г. А. Астахова в Народный комиссариат иностранных дел СССР // Год кризиса, 1938-1939: Документы и материалы. – М., 1990. – Т. 2. – С. 185.

64 Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.) / М. Гетьманчук. – С. 325.

65 Коваль В. Вказ. праця. – С. 47.

66 Трофимович Л. Небезпечне суперництво…Українське питання в зовнішній політиці Польщі та Радянського Союзу. 1938 – 1939 рр. / Л. Трофимович, В. Трофимович. – Рівне: Волинські обереги, 2013. – С. 129-132.

67 Трубайчук А. Брудершафт двох диктаторів / А. Трубайчук. – К., 1993. – С. 222.

68 Договор о ненападении между Германией и Советским Союзом // Год кризиса. 1938-1939: Документы и материалы. – Москва, 1990. – Т.2. – С.321.

69 Секретный дополнительный протокол // Оглашению подлежит: СССР – Германия 1939-1941. Документы и материалы. – М., 1991. – С. 71.

70 Сливка Ю. Вказ. праця. – С. 40.

71 Савенко А. Україна в політиці іноземних держав періоду Другої світової війни (1939 – 1945 рр.) / А. Савенко. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук.: спец. 07.00.01. – Донецьк, 2010. – С. 13.

72 Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.) / М. Гетьманчук. – С. 322.

73 Швагуляк М. Українська карта: Українське питання у міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни / М. Швагуляк. – С. 92.

74 Цит за: Там само.

75 Свідерська Н. Вказ. праця. – С. 16.

76 Цит за: Гетьманчук М. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.) / М. Гетьманчук. – С. 334-335.

77 Ковалюк В. Західна Україна на початку Другої світової війни / В. Ковалюк // УІЖ. – К., 1991. – № 9. – С. 30.

78 Макарчук В. Державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період Другої світової війни (1939 – 1945 рр.) / В. Макарчук : Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. юридичних наук : спец. 12.00.01. – К., 2007. – С. 11.

79 Трубайчук А. Друга світова війна / А. Трубайчук. – К., 1995. – С.16-17.

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Файл

1.doc

1.doc
Размер: 296.5 Кб

.

Пожаловаться на материал

Актуалізація інтересу до українського питання з боку європейських держав наприкінці 1938 – на початку 1939 років. Українське питання у контексті європейської політичної кризи в березні-квітні 1939 року. Українське питання у процесі радянскько-німецького зближення і підписання пакту Молотова-Ріббентропа

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Иерархические и сетевые модели данных. Основы языка SQL

Основными понятиями в теории баз данных являются категории «данные» и «модель данных». Организация данных в СУБД. Иерархическая модель.

История зарубежной музыки XIX-XX вв.

Список музыкальных произведений к экзамену по курсу

Сад в ансамбле буддийского монастыря

Классический период в искусстве японских садов — 14—16 века. Сформировавшийся в предшествующую эпоху тип дворцового пейзажного сада продолжал существовать, но изменения,

Лингвокультурология

Язык - культура - человек - этнос. История и теоретические основания лингвокультурологии. Язык и культура: Проблемы взаимодействия. Лингвокультурный анализ языковых сущностей. Бытие человека в культуре и языке. Человек в зеркале сравнения.

Конституционное право. Лекция №1

Конституционная правовая норма. По объекту (содержанию) правового регулирования.. По юридической силе.. По характеру содержащихся правовых предписаний..

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok