Адміністративно-процесуальне право

Лекція 7. Адміністративно-процесуальне право

ПЛАН

1. Поняття та сутність адміністративного процесу

2. Структура адміністративного процесу

3. Принципи адміністративного процесу

4. Провадження за зверненнями громадян

5. Загальна характеристика адміністративного судочинства

1. Поняття та сутність адміністративного процесу

На сьогоднішній день в адміністративній науці не склалося усталеного та єдиного розуміння адміністративного процесу. Можна виділити принаймні три основні підходи до його визначення.

Перший підхід (його ще називають "юрисдикційним") передбачає так зване "вузьке розуміння адміністративного процесу", згідно якого адміністративний процес - це врегульований нормами адміністративно-процесуального права порядок застосування заходів адміністративного примусу, і насамперед адміністративних стягнень (іншими словами, у вузькому розумінні адміністративний процес – це провадження в справах про адміністративні правопорушення). У такому розумінні адміністративний процес має виключно юрисдикційний (правоохоронний) зміст.

Відповідно до другого підходу (так званого "управлінського"), його ще називають "широким розумінням адміністративного процесу", адміністративний процес пропонується розглядати як врегульований нормами адміністративно-процесуального права порядок розгляду індивідуально-конкретних справ у сфері виконавчої діяльності органів публічного адміністрування, а у передбачених законодавством випадках і іншими, уповноваженими на то органами. Іншими словами, у широкому розумінні адміністративний процес – це вся сукупність адміністративних проваджень.

Нарешті, виокремлюється і третій підхід до визначення адміністративного процесу, умовно його можна назвати "судочинським", який походить від розуміння юридичного процесу виключно як форми правосуддя. Отже, адміністративний процес у даному випадку розглядається тільки як судовий розгляд публічно-правових спорів, віднесених до компетенції адміністративних судів. В рамках даного підходу також існують різні точки зору, наприклад, виділяється адміністративний процес як вид судового процесу (адміністративне судочинство) та окремо управлінський процес (правозастосовча діяльність адміністративних органів), або стверджується що адміністративний процес – це форма правосуддя, тобто адміністративне судочинство, а діяльність органів публічної адміністрації взагалі носить не процесуальний, а процедурний характер (так звані адміністративні процедури).

Враховуючи вищенаведені погляди, слід зазначити, що адміністративний процес - це урегульований правом порядок розгляду і розв'язання адміністративних справ, що реалізується в рамках діяльності органів публічної адміністрації та деяких інших владних суб'єктів.

Будь-яке явище, зокрема й адміністративний процес, глибоко пізнається тоді, коли поряд із визначенням наводяться його харак¬терні риси Це дозволяє певним чином зосередитися на основних особливостях цього явища

Характерні риси адміністративного процесу:

- це - різновид юридичного процесу, який водночас має певні суттєві відмінності від кримінального та цивільного процесів,

- це - різновид управлінської або судочинської діяльності,

- комплексний характер, що проявляється у розгляді як позитивних справ, так і конфліктних питань, у застосуванні адміністративного примусу,

- чітка регламентація адміністративно-процесуальними нормами,

- проміжні та кінцеві стадії закріплюються у спеціальних документах,

- широке коло суб'єктів здійснення.

Специфічними є мета й завдання адміністративного процесу.

Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів. У свою чергу, завдання цього проце¬су становлять собою поняття, що відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність комплексу відповідних завдань, розв'язання яких і дозволяє досягти наміченої мети.

Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях і етапах.

Щодо адміністративного процесу доцільно виділити і його цілі:

— стратегічні;

— тактичні;

— оперативні.

За такої класифікації слід брати до уваги не тільки часову характеристику цілей (перспективні, проміжні тощо). Ці категорії несуть більше смислове навантаження, включаючи в себе також значимість результатів, на досягнення яких вони спрямовані.

До стратегічних цілей адміністративного процесу слід віднести головну його ціль — належне, засноване на суворому дотриманні законів регулювання діяльності суб'єктів процесу в ході здійснення установчих, правотворчих, правозастосовних та контрольних функцій на всіх його рівнях.

Сукупність тактичних цілей адміністративного процесу становлять цілі окремих проваджень, а також стадій цих проваджень.

До оперативних відносять цілі етапів, стадій проваджень, а також окремих процесуальних дій Як і тактичні, ці цілі мають проміжний характер.

Адміністративний процес відрізняється від інших видів юридичної процесуальної діяльності і насамперед від кримінального та цивільного процесів. Відмінності, що існують між ними, чітко виявляють специфіку адміністративного процесу.

Ці відмінності полягають у такому:

по-перше, адміністративний процес реалізується у сфері публічного управління та при здійсненні правосуддя, кримінальний і цивільний – лише при здійсненні правосуддя;

по-друге, адміністративний процес не обмежується діяльністю щодо розгляду спорів і вжиття примусових заходів, а включає також діяльність з реалізації регулятивних норм, діяльність, так би мовити, позитивного, організуючого характеру. Це пояснюється специфікою адміністрування як діяльності в основному творчої, в якій метод примусу є не основним, а допоміжним;

по-третє, адміністративний процес реалізується суб'єктами які: а) належать до різних структур державного апарату виконавчої та судової; б) різняться своєю правовою природою, оскільки серед них є як органи держави, так і органи місцевого самоврядування; в) поряд з вирішенням адміністративних справ, вони виконують не менш важливі управлінські функції, наприклад, аналітичну.

2. Структура адміністративного процесу

Найважливішими елементами структури адміністративного процесу є адміністративно-процесуальні провадження, Вони співвідносяться з адміністративним процесом як категорії особливого й загального і входять у його структуру як відособлений елемент. Структура адміністративного процесу - це сукупність окремих проваджень, кожне з яких характеризує певну послідовність процесуальних дій.

Відокремлення проваджень у рамках адміністративного процесу зумовлено низкою факторів, Насамперед, кожне провадження має свою мету і коло завдань, які розв'язуються для досягнення цієї мети. У свою чергу, функціональний характер адміністративно-процесуальних проваджень дозволяє говорити про наявність певної сукупності таких проваджень, з огляду на це можна виділити адміністративно-установчі, адміністративно-правотворчі, адміністративно-правозастосовні й адміністративно-контрольні провадження.

Поділ адміністративного процесу на відповідні процесуальні провадження відбиває об'єктивну потребу суспільного поділу праці і спеціалізації діяльності різного роду суб'єктів, уповноважених здійснювати таку діяльність. При цьому виділення конкретних проваджень у рамках адміністративного процесу пов'язане з необхідністю регулювання певних якісно однорідних суспільних відносин, що формуються в адміністративно-процесуальній сфері і набувають таким чином характеру процесуальних правовідносин.

Класифікація адміністративно-процесуальних проваджень можлива на декількох підставах.

За функціональною ознакою в структурі адміністративного процесу можуть бути виділені: а) провадження, що носять установчий характер (провадження по утворенню державних органів, суб'єктів підприємницької діяльності); б) провадження, що мають правотворчий характер (провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів); в) правоохоронні провадження (провадження в справах про адміністративні правопорушення, провадження по скаргах громадян); г) правонаділяючі провадження (провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень).

Стосовно поділу адміністративних проваджень залежно від характеру врегульованості, то варто зазначити, що звичайні провадження - типові варіанти проваджень, які мають усі складові частини (стадії, етапи, дії), тоді як спрощені провадження характеризуються мінімально необхідною кількістю процесуальних елементів.

Залежно від характеру індивідуально-конкретної адміністративної справи можна виділити: а) юрисдикційні провадження; б) провадження неюрисдикційного характеру.

Велика частина проваджень, які становлять структуру адміністративного процесу, спрямована на регулювання правовідносин позитивного характеру, що виникають у ході виконавчо-розпорядницької діяльності державних органів. Проте порушення вимог правових норм вимагає відповідного реагування з боку держави. Ця обставина зумовлює існування особливого роду правоохоронної діяльності, змістом якої є розгляд справ про правопорушення, правові спори по суті й ухвалення щодо них відповідних рішень. У процесі такої діяльності розв'язується юридична справа, здійснюється правовий захист порушених або тих, що оспорюються, інтересів, ухвалюється державно-владне рішення про застосування відповідної правової санкції, відновлення порушеного права.

Ця діяльність, яка має назву юрисдикційної, характерна також і для адміністративного процесу. Тому частину проваджень у структурі адміністративного процесу слід охарактеризувати як адміністративно-юрисдикційні. До них належать:

—провадження у справах про адміністративні правопорушення;

—провадження за скаргами громадян;

—дисциплінарне провадження.

До проваджень, що мають неюрисдикційний характер, слід віднести:

— провадження з випрацювання й ухвалення нормативних актів;

— провадження з ухвалення індивідуальних актів управління;

— провадження за пропозиціями і заявами громадян;

—  провадження із застосування адміністративно-попереджувальних заходів;

—  провадження із застосування запобіжних заходів;

— реєстраційно-дозвільне провадження;

— установче провадження;

— провадження з реалізації контрольно-наглядових повноважень;

— виконавче провадження;

— провадження з приватизації державного і громадського майна;

— провадження у земельних, екологічних, фінансово-бюджетних, податкових і інших справах;

— діловодство.

Отже, у структурі окремих адміністративно-процесуальних проваджень, адміністративного процесу загалом можна виділити відносно відмежовану, виділену в часі й логічно пов'язану сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення визначених цілей і розв'язання відповідних завдань, яка функціонально погоджується з ними, відрізняється колом суб'єктів і закріплюється у відповідних процесуальних актах. Цю сукупність процесуальних дій визначимо як процесуальну стадію.

Щодо адміністративного процесу можна виділити такі його стадії:

1) стадія аналізу ситуації, в ході якої збирається і фіксується інформація про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюється перспектива подальшого руху справи, ухвалюється рішення про необхідність такого руху. Цю стадію можна також назвати стадією порушення адміністративної справи;

2) стадія ухвалення рішення в справі, в ході якої: а) дається юридична оцінка зібраної інформації; б) повно й усебічно досліджуються матеріали справи з метою встановлення об'єктивної істини, ухвалюється конкретне рішення;

3) стадія оскарження або опротестування рішення в справі (ця стадія має факультативний характер);

4) стадія виконання ухваленого рішення, в ході якої одержує логічне завершення вся діяльність щодо адміністративної справи (варто підкреслити важливість цієї стадії, оскільки без неї все провадження в справі практично втрачає сенс, стає пустою формальністю).

Процесуальні етапи - сукупність дій, необхідних для досягнення внутрішньостадійної проміжної мети. Наприклад, на стадії розгляду справи про адміністративне правопорушення мають місце такі процесуальні етапи, як підготовка справи до роз¬гляду, аналіз фактичних матеріалів, оцінювання доказів тощо.

Процесуальні дії - це конкретні дії, спрямовані на забезпечення провадження в адміністративній справі. Прикладами процесуальних дій можуть бути: а) у сфері адміністративного судочинства (судовий розгляд справи) - роз'яснення особам, які беруть участь в адміністративній справі, їхніх прав та обов'язків; б) у сфері нормотворчого провадження (законопроектна діяльність Кабінету Міністрів України) - візування Прем'єр-міністром України проекту закону України, що попередньо був схвалений Кабінетом Міністрів України.

Отож, структуру адміністративного процесу складають окремі провадження, які, своєю чергою, складаються зі стадій адміністративних проваджень, процесуальних етапів і процесуальних дій

3. Принципи адміністративного процесу

Принципи адміністративно-процесуальної діяльності — це вихідні, основні ідеї, відповідно до яких вона здійснюється. При цьому слід мати на увазі, що принципи адміністративного процесу спираються на конституційні принципи публічного адміністрування, проте при цьому відбивають специфіку адміністративно-процесуальної сфери.

Можна виділити такі принципи адміністративного процесу:

1) принцип законності;

2) принцип правової рівності;

3) принцип охорони інтересів держави та особи;

4) принцип публічності (офіційності) процесу;

5) принцип об'єктивної істини;

6) принцип гласності процесу;

7) принцип здійснення процесу державною мовою і забезпечення права користування рідною мовою;

8) принцип швидкості й економічності процесу;

9) принцип самостійності в ухваленні рішень;

10) принцип неухильної реалізації правових презумпцій невинуватості і правомірності дій громадян.

Принцип законності є найважливішим принципом адміністративного процесу і характеризується як режим відповідності суспільних відносин, що виникають у цій сфері, законам і підзаконним актам держави, як режим, атмосфера взаємодії, відносин держави й громадянина. Принцип законності виступає одночасно і як принцип діяльності центральних і місцевих державних органів і посадових осіб, і як принцип відносин держави й громадянина.

Перехід до демократичної, правової держави неможливий без суворого й неухильного дотримання законності. Утвердження цього принципу конче потребують національно-державне будівництво і моральне відновлення суспільства. Реалізація принципу законності в адміністративно-процесуальній сфері спирається на такі умови: єдність законності; гарантування прав і свобод громадян; неприпустимість протиставлення законності й доцільності; невідворотність покарання за порушення закону.

Принцип правової рівності ґрунтується на конституційному положенні про рівноправність громадян перед законом. Проте було б неправильним розглядати його однобічно в контексті застосування лише до громадян. Він повною мірою стосується й інших суб'єктів адміністративного процесу. Іншими словами, вимоги закону поширюються на всі без винятку державні органи, об'єднання громадян і посадових осіб, які здійснюють адміністративно-процесуальну діяльність. Конкретне втілення принцип правової рівності знаходить у формуванні правового статусу суб'єктів адміністративного процесу, причому особливе значення має закріплення широкого кола прав і обов'язків громадян, котрі відіграють тут роль дієвого інструмента реалізації і захисту своїх інтересів.

Зазначений принцип органічно пов'язаний із реалізацією інших принципів адміністративного процесу, зокрема принципу охорони інтересів держави та особи. Невипадково законодавець за державними органами закріпив як найважливіші завдання охорони суспільного ладу держави, встановленого порядку управління, державного і громадського порядку. Тут у наявності зворотний зв'язок. Охорона інтересів особи, громадянина — найважливіший фактор стабільності громадянського суспільства, а отже, належного функціювання державного апарата, держави загалом.

Принцип публічності (офіційності) адміністративного процесу знаходить своє відбиття в закріпленні обов'язку державних органів, їх посадових осіб здійснювати розгляд і розв'язання індивідуально-конкретних справ і пов'язані з цим дії (підбір необхідних матеріалів і доказів) від імені держави і, як правило, за державний рахунок. На відміну від цивільного процесу, в адміністративному відсутня плата за ведення процесу у вигляді мита, тобто відносини між суб'єктами будуються виключно на безоплатних засадах.

Принцип об'єктивної істини в адміністративному процесі спрямований на повне виключення з процесу проявів суб'єктивізму, однобічності в аналізі дій суб'єктів; він покликаний забезпечити встановлення й оцінку реальних фактів, що мають значення для ухвалення обгрунтованого рішення у конкретній адміністративній справі. Невипадково, наприклад, законодавець як найважливіші завдання у справі про адміністративне правопорушення закріпив необхідність своєчасного, всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин кожної справи, розв'язання її в чіткій відповідності з законодавством. Необхідною законодавець також вважає оцінку досліджуваних у ході розгляду справи доказів.

Впровадження принципу гласності адміністративного процесу зумовлено необхідністю широкої поінформованості суспільства про діяльність державних органів, їх посадових осіб щодо виконання адміністративно-процесуальних функцій. Поряд із правом громадян на одержання інформації про діяльність державних органів, закріпленим у ст. 43 Закону України “Про інформацію”, законодавець ставить обов'язок відповідних органів повідомляти громадян про ухвалені рішення. Так, наприклад, ч. 7 ст. 14 Закону України “Про об'єднання громадян” указує на необхідність легалізуючого органу оприлюднити в засобах масової інформації офіційне визнання об'єднання громадян.

Принцип здійснення процесу державною мовою і забезпечення права користування рідною мовою кожному з громадян, котрі беруть участь у процесі. Розгляд конкретних справ ведеться державною мовою України, але якщо громадянин, котрий бере участь у процесі, не володіє українською, він може користуватися своєю рідною мовою. При цьому йому повною мірою забезпечується одержання всієї необхідної інформації і можливість довести власну інформацію до відома органу чи посадової особи, котра розглядає конкретну справу. На це спрямована участь у процесі такої процесуальної постаті, як перекладач. Так, наприклад, ст. 268 КпАП України передбачає, що при розгляді справи про правопорушення особа, притягувана до адміністративної відповідальності, має право виступати рідною мовою і користатися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження.

Швидкість і економічність адміністративного процесу зумовлено оперативністю управлінської діяльності державних органів. Визначення конкретних, порівняно невеликих термінів розгляду адміністративних справ є, з одного боку, перешкодою для прояву тяганини, а з іншого — дозволяє упорядкувати рух справ, увести процес у визначені часові рамки. Ведення адміністративного процесу матеріально є менш обтяжливим для держави, ніж ведення кримінального й цивільного процесів.

Здійснення принципу самостійності в ухваленні рішень виключає будь-яке втручання інших органів і посадових осіб в адміністративно-процесуальну діяльність суб'єктів, уповноважених вести процес. Це дозволяє підвищити відповідальність за ухвалення рішень, сприяє їх законності й обгрунтованості. Упровадження цього принципу не дозволяє також органу чи посадовій особі перекладати обов'язки щодо розв'язання справи, які входять до їх компетенції, на нижчі інстанції.

Принцип презумпцій невинуватості і правомірності дій громадян. Дотримання зазначених презумпцій має бути вихідною посилкою для всього ходу адміністративного процесу. Це дозволить надійно захистити права і законні інтереси громадян, котрі беруть участь у процесі.

Значення цих презумпцій зумовлено визнанням в Україні людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканності і безпеки вищою соціальною цінністю. Конституція України закріплює положення, що відбивають сутність презумпції невинуватості, зокрема, ст. 62 указує: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, поки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь”.

4. Провадження за зверненнями громадян

Відповідне провадження поєднує в собі юрисдикційні (провадження за скаргами) та неюрисдикційні (інші види звернень) елементи. Правове регулювання цього виду провадження здійснюється, перш за все, за Конституцією, спеціальним Законом "Про звернення громадян" та іншими законами та підзаконними актами, які відображають специфіку провадження за скаргами в окремих сферах публічного адміністрування (податкових органів, органів внутрішніх справ, митних органів тощо).

Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності, Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке саме право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліків діяльності підприємств. установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад. посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадин, посадових осіб.

До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать ті, внаслідок яких:

порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян);

створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;

незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Скарга може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом 1 року з моменту прийняття рішення, але не пізніше 1 місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням.

Законодавством встановлені певні вимоги до звернення. Так, згідно зі ст. 5 Закону "Про звернення громадян" звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства. Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне). Письмове звернення повинно бути підписане .заявником (заявниками) із зазначенням дати.

Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду. Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає. Органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше 1 місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати 45 днів.

Провадження з розгляду звернень громадян — це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації з розгляду скарг, заяв і пропозицій окремих громадян та їхніх колективів.

Адміністративне провадження з розгляду звернень громадян характеризується рядом особливостей:

1} на відміну від більшості адміністративних проваджень, котрі порушуються органами публічної влади, це провадження здійснюється внаслідок волевиявлення громадян. Громадянин (колектив громадян) у ньому завжди є єдиним ініціатором та, одночасно, головною заінтересованою стороною;

2) провадження з розгляду звернень громадян — це єдине адміністративне провадження, яке не може бути однозначно віднесено до конфліктних або неконфліктних. У його межах можуть розглядатися як адміністративні справи "позитивного" (управлінського) характеру, так і справи, що виникають з приводу конфлікту між учасниками правовідносин (перший тип справ базується на заявах та пропозиціях громадян, другий — на їхніх скаргах).

3) звернення громадян становить універсальний процесуальний засіб для порушення інших адміністративних проваджень (ліцензійного, реєстраційного, дозвільного, адміністративно-позовного тощо), а також їхніх окремих стадій або етапів.

5. Загальна характеристика адміністративного судочинства

Визначення поняття "адміністративне судочинство" вперше законодавчо закріплено в ст. 3 КАС України, відповідно до якої адміністративне судочинство — це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому КАС України.

Найважливішим джерелом адміністративно-процесуального права є Конституція України. Положеннями Конституції України встановлюються основні права і свободи громадян, зокрема право на судовий захист, право на судове оскарження, право на правову допомогу, а також основоположні аспекти здійснення правосуддя, зокрема принципи побудови судової системи, правовий статус суддів, основні принципи здійснення судочинства і ін.

До джерел адміністративно-процесуального права належить також Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р., що розвиває і доповнює положення Конституції України. Цим актом встановлені цілі і завдання правосуддя, методи і форми його реалізації, система органів правосуддя, основні положення організації і діяльності судів в Україні, у тому числі й адміністративних судів.

Основним законом, що містить адміністративно-процесуальні норми, що регламентують порядок адміністративного судочинства, є Кодекс адміністративного судочинства України (далі — КАС України). КАС України був прийнятий 6 липня 2005 р. і набув чинності 1 вересня 2005 р. Значення ухвалення даного правового документа важко переоцінити, особливо з урахуванням того, скільки наукових дискусій і обговорень останніми роками велося навколо нього. Кодекс адміністративного судочинства України містить безліч новел законодавства, зокрема офіційно закріплює ряд нових понять і положень, таких як "справа адміністративної юрисдикції", "адміністративне судочинство", "адміністративний процес", "адміністративний позов" тощо.

Кодекс адміністративного судочинства України складається з 7 розділів і 272 статей.

Джерелами адміністративно-процесуального права виступають інші закони України, де визначені окремі положення, що стосуються адміністративного процесу. Законом України "Про судову експертизу" встановлені основні аспекти правового становища експерта, зокрема вимоги, що ставляться до осіб, які можуть залучатися як експерти для участі в адміністративному процесі, їх процесуальні права і обов'язки та ін. Законом України "Про виконавче провадження" встановлені основні положення виконавчого провадження у адміністративних справах. До джерел  адміністративно-процесуального права в певній частині слід віднести також Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", Закон України "Про прокуратуру", Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" та ін.

Джерелами адміністративно-процесуального права виступають також укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, міжнародні договори і угоди.

Велике значення для однакового розуміння і правильного застосування норм адміністративно-процесуального права мають роз'яснення, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, що не мають нормативного характеру, але є обов'язковими для судів, інших органів і посадовців, що застосовують правові норми, щодо яких зроблені роз'яснення.

Система адміністративних судів побудована наступним чином. Судами першої інстанції є: по-перше, неспеціалізовані місцеві загальні суди. Вони поряд з адміністративними справами розглядають цивільні і кримінальні справи. Це районні, міські, районні у містах та міськрайонні суди. По-друге, окружні адміністративні суди. Місцеві загальні суди і окружні адміністративні суди є судами першої інстанції та не підпорядковані одні одному. Апеляційною інстанцією (тобто інстанцією, яка переглядає судові рішення, які не набрали законної сили) для місцевих загальних судів та окружних адміністративних судів є апеляційні адміністративні суди. Вони створюються в округах. Вищою судовою інстанцією, касаційною інстанцією (переглядає судові рішення адміністративних судів першої інстанції та апеляційних адміністративних судів) в адміністративних справах є Вищий адміністративний суд. Законодавством також передбачено можливість перегляду судових рішень у виняткових випадках Верховним Судом України. Винятковими випадками визнаються: 1) неоднакове застосування закону судами різних юрисдикцій; 2) наявність рішення Європейського суду з прав людини, яким констатовано порушення Україною її зобов’язань.

Компетенція адміністративних судів поширюється на:

- спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

- спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

- спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

- спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

- спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

- що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

- що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

- про накладення адміністративних стягнень;

- щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Стадія адміністративного судочинства — відносно самостійна сукупність послідовно здійснюваних процесуальних дій, що поряд з загальними цілями має притаманні тільки їй цілі, а також особливості, що стосуються учасників адміністративного процесу, їхніх прав і обов'язків, строків здійснення процесуальних дій і характеру оформлюваних процесуальних документів.

Перелік стадій адміністративного судочинства подібний із стадіями інших видів позовного судочинства. До них належать:

1) стадія відкриття провадження в адміністративній справі;

2) стадія підготовчого провадження;

3) стадія судового розгляду адміністративної справи;

4) стадія апеляційного перегляду судових рішень;

5) стадія касаційного перегляду судових рішень;

6) стадія провадження за винятковими обставинами;

7) стадія провадження за нововиявленими обставинами;

8) стадія звернення судових рішень в адміністративних справах до виконання.

Провадження в адміністративній справі не обов'язково проходить усі з названих стадій — це в кінцевому підсумку визначається особами, які беруть участь у справі, насамперед сторонами. Обов'язковими є лише перші три з названих стадій. Інші стадії адміністративного судочинства, провадженні! у яких залежить від ініціативи вищезазначених осіб, є факультативними.

10

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Поняття та сутність адміністративного процесу. Структура адміністративного процесу. Принципи адміністративного процесу. Провадження за зверненнями громадян. Загальна характеристика адміністративного судочинства

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok