Українсько-американські відносини. English-Ukrainian

Українсько-американські відносини

Україну як незалежну державу США визнали 26 грудня 1991. Дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1992.

Нульовою, якщо не мінусовою точкою відліку українсько-американських відносин можна вважати промову Президента США Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 у Києві, в якій він однозначно висловився за збереження СРСР і підтримку М. Горбачова. Безпрецедентним для США було те, що відправляючись з Москви до Києва, Джордж Буш показав текст цієї промови радянському керівникові. Для США це був період болісної переоцінки зовнішньополітичних пріоритетів. Державний департамент дотримувався «московоцентричної тенденції», демонстрував фатальне нерозуміння глибинних процесів, що відбувалися на пострадянському просторі. З іншого боку, тверезомислячі політики, зокрема Дик Чейні, Збігнєв Бжезінський, Генрі Кісінджер та інші усвідомлювали необхідність визнання державної незалежності України, встановлення з нею повномасштабних міждержавних відносин. Однак протягом майже всього періоду 1991 — 1993 рр. ці політики були в меншості. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Україною.

Отож головною метою зовнішньої політики України на американському напрямі в цей період було здобути від США реальне визнання України як рівноправного партнера. 5 — 11 травня 1992 р. відбувся перший офіційний робочий візит Президента України Л. Кравчука до США. В ході візиту було підписано низку документів, зокрема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу «демократичного партнерства» двох країн. Практика ж тодішніх українсько-американських відносин залишалася на тому ж рівні.

Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу. У засобах масової інформації США з'явилася серія тенденційних антиукраїнських публікацій. Майже до середини 1993 р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України. США наполягали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь та приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Адміністрація Б. Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993 р., постала перед дилемою: продовжувати політику Буша чи шукати нові підходи до розбудови українсько-американських відносин. Після деяких сумнівів він обрав другий шлях. Важливу роль тут відіграли, насамперед, впливові представники Конгресу США.

У квітні 1993 Держдепартамент виступив із заявою про необхідність і невідкладність «спільного подолання кризи довіри». 9 травня того ж року Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спеціальним радником Державного секретаря США із зв'язків з новими незалежними державамиС.Телботом. Він заявив про бажання американської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, підкреслюючи, що не тільки Білий дім, а й уся адміністрація провели інтенсивний перегляд політики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити і підписати на найвищому рівні українсько-американську Хартію про партнерство, дружбу і співробітництво.

Отже, були закладені серйозні підвалини для надання українсько-американським відносинам принципово нового рівня. Важливим свідченням позитивних зрушень стало схвалення Конгресом США 30 вересня 1993 фінансової допомоги Україні в розмірі $350 млн. 24—25 жовтня 1993 Київ з офіційним візитом відвідав Державний секретар США В. Крістофер. Була, зокрема, досягнута домовленість про те, що США сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів (ГАТТ), налагодженню конструктивного співробітництва з МВФ та МБРР. Крістофер запропонував також, щоб Україна залучалася до ініційованої США в рамках НАТО програми «Партнерство заради миру». Однак невдовзі в українсько-американських відносинах знову виникла напруженість. Вона була викликана тим, що Україна, на думку США, непослідовно і не вповному обсязі виконувала зобов'язання, прийняті у Лісабоні 23 травня 1992 р. щодо договору про СНО-І.

Важливим кроком на шляху подолання цієї проблеми стала ратифікація 18 листопада 1993 р. Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для дальшого поліпшення українсько-американських відносин мало підписання Президентами України, США та Росії 14 січня 1994 р. Тристоронньої заяви в Москві. Це був справжній прорив у непростих відносинах, що склалися у трикутнику Україна — США — Росія. У заяві містився історичний пункт про те, що США й Росія готові надати Україні гарантій безпеки. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994 р. зняти застереження Верховної Ради від 18 листопада 1993 р.

Ще більш динамічними і визначеними українсько-американські відносини стали після того, як на президентських виборах 1994 р. переміг Л. Кучма. Це стосувалося не тільки політичної сфери, але й, що особливо важливо — економічної співпраці.

Державний візит до США Президента Л. Кучми 19 — 23 листопада 1994 р. започаткував якісно новий етап міжнародного співробітництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала «Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва», підписана у Білому домі 22 листопада 1994 р. Президентами Л.Кучмою та Б. Клінтоном. Сторони визнали, що існування вільної, незалежної і суверенної Української держави, її безпека й процвітання мають велике значення для США. 1994 рік завершився урочистим акордом Будапештського саміту ОБСЄ 5-6 грудня, на якому Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, а також Франції та Китаю.

Ставши без'ядерною державою, Україна здобула вагомий міжнародний авторитет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення партнерських відносин зі США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими із цього погляду були державний візит Президента США Клінтона до Києва 11-12 травня 1995 р. та робочий візит Л. Кучми до Вашингтона 20 — 22 лютого 1996 р. Безпрецедентним стало підписання в Києві (всупереч існуючій у США практиці) Спільної заяви президентів України і США від 11 травня 1995 р., в якій з боку США висловлено підтримку процесів демократичних і ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету, територіальної цілісності.

Увага до пост'ядерної України з боку президенської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько-американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки.

У той же час між США та Росією було утворено міжурядову комісію Гор — Черномирдін, що являла собою міжвідомчий орган, покликаний налагоджувати конкретні питання двосторонніх взаємин економічного та правового характеру. Порівняння цих двох комісій (міждержавної у випадку України та міжурядової у випадку Росії) свідчило про якісно різний рівень їх роботи та уваги з боку США.

Під час візиту міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як «стратегічне партнерство». І хоч надалі реалії україно-американських відносин не завжди відповідали умовам «стратегічного партнерства», рішення про його започаткування було важливим досягненням обох сторін. Невдовзі Україна посіла третє місце за кількістю виділеної іноземним країнам допомоги від Конгресу США після Ізраїля та Єгипту. Протягом 1990–2001 рр. Україна отримала від США допомоги на суму близько 2 млрд доларів.

Варто зазначити, що така посилена увага до України та зацікавленість у її розвитку з боку Заходу з'явилася не на пустому місці. За рахунок матеріальної допомоги ззовні, інвестицій та позик від Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) та інших західних фінансових інституцій Україна нарешті змогла дещо призупинити розгортання внутрішньої економічної кризи. У 1996 році Верховна Рада України прийняла демократичну Конституцію. Незважаючи на суттєві розбіжності у відносинах з Росією, сторони зуміли налагодити прагматичні відносини. Результатом стало підписання у 1997 році Договору про Чорноморський флот, а також двостороннього політичного договору, в якому Росія нарешті визналасуверенність та териториальну цілісність України. Вдалося поглибити вже існуючі відносини співробітництва із Північноатлантичним альянсом.

Розчарування Заходу

І все ж цих досягнень виявилося недостатньо. З часом бачення геостратегічної важливості місця України на Заході, та особливо у США, почало змінюватися. У американської сторони на зміну самодостатньому сприйняттю потенційного впливу, який Україна могла б справляти на забезпечення безпеки в регіоні, прийшло усвідомлення того, що без внутрішнього зміцнення держави її потенціал не можна буде використати. Проте попередні тривалі розмови про «ключову роль України» дали привід українським урядовцям вважати, що до євроатлантичної спільноти можна повноправно долучитися виключно за рахунок власного геостратегічного розташування, не прикладаючи особливих зусиль для внутрішнього розвитку. Але, як з'ясувалося, наскільки ефективною не була б часом українська зовнішня політика, вона виявилася неспроможною компенсувати усі внутрішні негаразди в країні.

Тривалий час вкладаючи значні кошти в реформування свого «стратегічного партнера», США були роздратовані тим, що позитивні зрушення відбувалися занадто повільно. Можливість більш-менш рівноправного «стратегічного партнерства» між двома державами у майбутньому, яке б виправдало свою гучну назву, почала піддаватися сумніву. Якщо у 1994–1996 рр. Україну розглядали в США як досить перспективного партнера, що тимчасово перебуває у скруті, то тепер почало створюватися враження негативізму, що межувало з відштовхуванням.

США прагнули якнайскоріше вийти із стадії надання матеріальної допомоги Україні, та перейти до стадії, коли б економічні відносини між двома державами відбувалися за рахунок природнього інтересу американського приватного капіталу. Україна ж виявляла свою нездатність забезпечити сприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів. Часті зміни урядів, непослідовна економічна політика, всеохоплююча корупція, політична нестабільність, гучні скандали за участі вищих посадових осіб остаточно розвіяли атмосферу романтизму у відносинах, присутню з часів підписання Тристороннього договору у 1994 році. Не підкріпивши гучні обіцянки успішною їх реалізацією, Україна вичерпала кредит довіри, пов'язаний з ними. Тому у США все частіше почали говорити про те, що безумовна до того допомога Україні з їх боку повинна перейти на принцип «винагороди за досягнення».

До 1994 року на Заході Україну часто називали майбутньою Югославією із ядерною зброєю. У 1994–1997 роках її успіхи давали підстави проводити аналогії з успішним прикладом Польщі у подоланні труднощів перехідного періоду. Відтепер же в Україні все частіше вбачали типову державу СНД з цілим букетом різного типу проблем, характерних для їх більшості на пострадянському просторі. Бажання України представляти собою європейську державу різко контрастувало з дійсністю. «З одного боку, зовнішні атрибути західної демократії були присутні. Проте з іншого, насправді занадто часто проявлялася її євразійська сутність». На Заході зростало невдоволення невизначеністю та непередбачливістю української «багатовекторності», яку почали розглядати як політику «маятника» від Заходу до Росії та часте намагання України покращити свої відносини з одним з них за рахунок інших. Відбувалося «шантажування» на державному рівні: якщо Україна не досягала бажаного у відносинах із одним вектором, вона натякала на можливості зосередження замість нього на іншому.

До того ж, якщо раніше з особою Президента України Л.Кучми пов'язувалися надії на швидке реформування країни та її демократизацію, то тепер в режимі його правління на Заході все частіше помічалися авторитарні тенденції. Приводом для цього стали значні порушення законодавчих норм під час президентської кампанії 1999 року. Більше того, референдум про зміну української Конституції весни 2000 року продемонстрував еволюцію -президентсько-парламентської форми державного правління у бік домінування президентської її частини.

Початок 2000 року обіцяв потепління та приніс надії на покращення стосунків України із Заходом. Перш за все це було пов'язано із тимчасовим поліпшенням політичної та економічної ситуації в країні.

Одним із найочевидніших досягнень України стало формування нелівої пропрезидентської більшості у парламенті. Стосунки між законодавчою та виконавчою владою стали конструктивнішими. Суттєво пришвидшився процес прийняття рішень, який раніше часто блокувався розбіжністю позицій президента та парламенту та намаганням кожного проводити власну політику.

Іншим досягненням стало сформування нового уряду на чолі з колишнім главою Національного банку Віктором Ющенком. Новий прем'єр-міністр України мав репутацію прозахідно налаштованого політика та одразу після приходу до влади почав здійснювати комплекс довгоочікуваних реформ. За часів прем'єрства В.Ющенка в Україні нарешті було прийнято збалансований, оснований на готівковому розрахунку бюджет; відбулася реструктуризація енергетичного сектора; проведено аграрну реформу, що сприяла підвищенню приватної ініціативи у галузі; приватизація стала прозорішою. Результати стали відчуватися майже одразу: Україна досягла позитивного зростання ВВП, спостерігався ріст у аграрній сфері та розвитку індустрії, сума зібраних податків підвищилася, були виплачені борги по зарплатах та пенсіях, рівень доходів населення почав зростати.

На жаль, політичні зміни, що призвели до позитивних економічних та соціальних зрушень, виявилися тимчасовими. Парламентська більшість розпалася невдовзі після свого сформування. Почали помічатися суттєві розбіжності у поглядах між прем'єром, який намагався проводити незалежну політику, та Президентом, який міг допустити це лише до певної міри. Реформи В.Ющенка, спрямовані на зменшення частки тіньового капіталу в українській економіці, зачіпали інтереси впливових фінансових кіл, що підтримували Л.Кучму при владі. Тому незабаром темп та розмах реформ помітно зменшився.

Тим часом на Заході хоч і відзначили успіх українських реформ, та проте підтримки тією мірою, на яку сподівалися в Києві, не було надано. Під час візитів Л.Кучми до західних столиць, а особливо до Вашингтона, українському Президентові давали зрозуміти, що винагороди за досягнення рано чекати, реформи треба продовжувати далі. В.Ющенка, який посів крісло прем'єра не без підтримки Заходу, зокрема США, було звинувачено у наданні експертам МВФ неправдивої інформації про фінансове становище України з метою отримання більших кредитів. Запланований візит В.Ющенка до США було відкладено після заяви адміністрації Б.Клінтона про те, що він відбудеться тільки після належного «очищення уряду». Таким чином, позиції В.Ющенка серед американського державного керівництва було суттєво підірвані на самому початку його прем'єрства. Протягом більшої частини терміну перебування В.Ющенка на чолі уряду (вересень 1999-грудень 2000 року) Україна була відрізана від будь-якої форми допомоги МВФ, у той час як її отримували попередні уряди В.Пустовойтенка та навіть П.Лазаренка. Складалася парадоксальна ситуація: поряд із вимогами більш інтенсивних реформ Україні було відмовлено у коштах, які були суттєво необхідними для їх проведення.

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В.Путін уже почав проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією. У концепції зовнішньої політики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, «наймогутнішої євразійської сили».

Одним із перших проявів зміни зовнішньополітичного курсу стало звільнення з посади 29 вересня 2000 року Л.Кучмою під тиском Москви прозахідно налаштованого міністра зовнішніх справ Бориса Тарасюка, що мав репутацію послідовника курсу інтеграції України до НАТО та ЄС. На його місце було призначено Анатолія Зленка, першого міністра зовнішніх справ Л.Кравчука, який вважався більш прийнятним для Росії.

Як виявилося, для України наслідки байдужості Заходу були набагато сильнішими, ніж посягання на неї з боку Росії. Сподівання українських дипломатів «зіграти» на представленні «європейської України» як буфера щодо «євразійської Росії» не справдилися, адже Заходу політично та психологічно було важко зробити який-небудь остаточний вибір між партнерством з Україною та партнерством з Росією.

Кінець умовно виділеного третього етапу україно-американських відносин у часі збігся із закінченням терміну президентства Білла Клінтона. Під час його останнього візиту до України в якості глави американської держави 5 червня 2000 року у своїй промові він декілька разів повторював слова Т.Шевченка: «Борітеся — поборете!!!». Буквально це означало, що тільки після того, як Україна подолає свої внутрішні проблеми, можна буде говорити про поглиблення україно-американських відносин.

Прийшовши до влади, кандидат від Республіканської партії Дж. Буш перш за все відмовився від практики свого попередника створювати двосторонні комісії на чолі з віце-президентом. Таким чином, надії України на заміну комісії Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети економіки, зовнішньої політики, оборони).

З самого початку свого президентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутрішнім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне положення України втрачає свою цінність.

Про зміну ставлення у США до України говорив і той факт, що перший візит високопосадового представника нової президентської адміністрації Дональда Рамсфельда до України відбувся лише у червні 2001 року, через п'ять місяців після офіційної зміни влади у Вашингтоні. До того ж, перебуваючи в сусідній Польщі в середині червня, Дж. Буш не відвідав Україну, хоча про неї і йшлося у розмовах із польськими урядовцями. Україні декілька разів пропонувалося наслідувати досвід Польщі у виборі шляху розвитку. Дж. Буш також сказав, що «Польща відіграла… вельми важливу роль для України…. Польща і Сполучені Штати та інші європейські держави повинні працювати з Україною, аби допомогти їй зробити правильні рішення і правильний вибір у майбутньому. Цими рішеннями є свобода, демократія і відкриті ринки…». Критичні заяви щодо внутрішнього становища в Україні та майбутні плани НАТО щодо розширення, яке все ще не торкнулося України, пом'якшувалися розмовами про те, що «Європа, яку ми будуємо, повинна включати Україну…». Та все ж було зрозуміло, що силу власних європейських устремлінь Україні треба було ще довести.

Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це робив Б.Клінтон, почав провадити політику, спрямовану на нормалізацію відносин безпосередньо з Росією. Роль, яка відводилася Україні попереднім президентом у здійсненні впливу на Росію, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової президентської адміністрації стали концепції «русоцентричної» «школи думки», представленої Дж. Метлоком та С.Хантінгтоном. Адміністрація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте демонстративний інтерес до українського питання з боку США залишився позаду.

Команда Барака Обами провела ревізію відносин Сполучених Штатів із зарубіжними країнами. На тлі активних контактів Білого дому і Кремля, відносини Києва і Вашингтона виглядали млявими: створилося враження, шо адміністрація США взяла паузу в україно-американських відносинах.

27-29 квітня 2009 відбувся візит в Україну першого заступника держсекретаря Джеймса Стайнберга, котрого супроводжував співробітник Білого дому Девід Ліптон, що було розцінено як сигнал, що Київ і надалі залишається для Вашингтона стратегічним партнером, а перегляд відносин Сполучених Штатів із Росією не відбуватиметься за рахунок України. Президент України Віктор Ющенко провів зустріч з Джеймсом Стайнбергом[1]. У інтерв'ю для преси Стайнберг відмітив необхідність розвивати вже існуючі консультативні органи, поглиблювати співробітництво на основі дорожньої карти, і хартії про стратегічне партнерство. Пріоритетними питаннями відносин назвав енергетику, торгівлю і питання безпеки[2].

20-22 липня 2009 Віце-президент США Джозеф Байден відвідав Україну з робочим візитом. У ході переговорів Президента України Віктора Ющенка та Віце-президента США Джозефа Байдена досягнуто домовленості про створення Українсько-Американської Комісії зі стратегічного партнерства, перше засідання якої було заплановано на осінь 2009 року.[3]

Після приходу до влади в України проросійської команди президента Віктора Януковича українсько-американські стосунки позначилися похолоданням. Криза у відносинах поглибилася після арешту колишнього прем'єра Юлії Тимошенко та представників її колишнього уряду.

22 вересня 2012 року Сенат США схвалив резолюцію № 466 по Україні, в якій засуджував дії адміністрації президента Віктора Януковича, спрямовані на політично мотивоване ув'язнення колишнього прем'єра Юлії Тимошенко. Сенат США закликав адміністрацію Януковича негайно звільнити Тимошенко й інших політичних ув'язнених. Також сенат пропрохав ОБСЄ чинити багатосторонній дипломатичний тиск на Януковича, щоб звільнити Тимошенко, і закликав Державний департамент США видати заборону на видачу віз тим, хто відповідальний за ув'язнення Тимошенко й погане поводження з нею. Згідно з документом, резолюція була доповненням до міжнародного аналізу й протестів із приводу порушень, які відбувалися в Україні[4][5]. У відповідь МЗС України зазначило, що вважають недоцільним коментувати резолюцію, оскільки вона була прийнята у «сумнівний спосіб» і має декларативний, не обов'язковий характер. Також МЗС України звинуватило прихильників Тимошенко у дискридетації країни[6].

Уряд і Конгрес США виступили з критикою репресивних дій адміністрації президента Віктора Януковича, спрямованих на придушення громадського руху за Євроінтеграцію України восени-взимку 2013 року. Сенат США і Державний департамент США засудили застосування насильства проти мирних демонстрантів у Києві 30 листопада, 1 грудня і 11 грудня 2013 року[7][8]. Після перемоги Революції гідності, США надали революційному уряду України всебічну допомогу[9][10]. Колишнього президента Януковича було занесено у санкційні списки[11]. 18 грудня 2014 року президент Барак Обамапідписав «Закон про підтримку свободи України»[12][13].

Договірно-правова база

За станом на 1 травня 2009 р. існує майже 120 підписаних і готових до підписання угод та інших спільних документів

Закон про підтримку свободи України 2014 (англ. Ukraine Freedom Support Act of 2014) — законопроект, ухвалений 11 грудня 2014 Сенатом і 12 грудня 2014 Палатою Представників США. Визначає Україну військовим союзником США за межами НАТО[1]. 18 грудня Закон підписав Президент США Барак Обама[2].

Закон дозволяє послідовно посилювати тиск на оборонну, енергетичну і фінансову галузі російської економіки.

Проект Сенату № S.2828

Законопроект спрямований на захист України, Грузії та Молдови та інших країн регіону від російської агресії — як воєнної, так і енергетичної.

Автором документу є сенатор Роберт Менендес. Його було пролобійовано активістами української діаспори, для чого вони створилиспеціальний сайт.

Проект доручає Президенту США запровадити санкції проти Російської Федерації, а саме стосовно:

  • Рособоронекспорту[ru] та інших оборонних компаній;
  • Газпрому;
  • нафтового сектора;
  • фінансової системи Росії.

Акт надає допомогу Україні:

  • у військовому, оборонному, енергетичному та цивільному секторах;
  • внутрішньо переміщеним особам.

Також доручається Держсекретарю США співпрацювати з українськими чиновниками, аби допомогти Україні знизити залежність від імпорту природного газу з Російської Федерації.

Крім того, Актом обумовлюється посилення телерадіомовлення на країни колишнього Радянського Союзу з метою протидії російській пропаганді.

Проект Палати Представників № H.R.5859[ред. • ред. код]

12 грудня Палата Представників у пришвидшеному режимі прийняла свій варіант Закону, що майже повторює зміст S.2828. Він має № H.R.5859 і називається «Про введення санкцій стосовно Російської Федерації з метою забезпечення додаткової допомоги Україні, а також для інших цілей» (англ. To impose sanctions with respect to the Russian Federation, to provide additional assistance to Ukraine, and for other purposes).

Автор проекту — конгресвумен Марсі Каптур. Саме цей варіант документа підписаний Президентом[3].

У порівнянні з початковим текстом, був вилучений розділ щодо надання Україні статусу головного союзника поза НАТО із зауваженням, що це є прерогативою адміністрації президента США. Крім того, зазнали певних поправок формулювання щодо санкцій проти Росії. З іншого боку, передбачається виділення $350 млн на військову підтримку України, в тому числі у вигляді постачання оборонного озброєння[4].

Згідно з коментарем МЗС України, Закон передбачає можливість надати Україні військову техніку, наприклад, засоби протитанкового озброєння, радарних систем для боротьби з артилерією, тактичних розвідувальних БПЛА, захищених засобів зв'язку, а також допомогу щодо навчання українських військовиків.

Упродовж 60 днів після вступу в дію Закону Президент США має подати до Конгресу перелік необхідного військового майна та послуг, а також розрахунки щодо термінів проведення відповідних робіт. З цією метою Державному департаменту виділяється 350 млн дол., які будуть доступні для використання до кінця 2017 р. (100 млн — у 2015 фінансовому році, по 125 млн у 2016 та 2017).

У бюджеті США також закладаються кошти, аби надати Україні технічну допомогу у царині зміцнення енергетичної безпеки та розвитку громадянського суспільства. Аби зменшити залежність України від експорту енергоносіїв, США допомагатимуть Уряду України у розробці середньо- та довгострокових планів з підвищення енергоефективності та виробництва енергії. З цією метою на 2016–2018 фін. рр. передбачені видатки у розмірі 50 млн дол.

На розвиток в Україні громадянського суспільства, незалежних ЗМІ та боротьбу з корупцією передбачено виділити 20 млн дол.[5]

Українсько-американські відносини.

 

Україну як незалежну державу США визнали 26 грудня 1991р.Ж дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1991р. Значення українсько-американських відносин обумовлюється насамперед тим, що мова йде про провідну державу, економічний та політичний потенціал якої визначально впливає на розвиток світових процесів.

У ході українсько-американських відносин виділяють певні етапи, своєрідні “припливи і відпливи”, кожен з яких віддзеркалює особливості внутрішньої та зовнішньополітичної ситуації в обох країнах та міжнародної ситуації в цілому. Нульовою, якщо не мінусовою точкою відліку можна вважати промову Президента США Дж. Буша, виголошену 1 серпня 1991р. у Києві, в якій він однозначно висловився за збереження СРСР і підтримку М. Горбачова. Безпрецедентним для США було те, що відправляючись з Москви до Києва, Дж. Буш показав текст цієї промови радянському керівникові. Для США це був період болісної переоцінки зовнішньополітичних пріоритетів. Державний департамент дотримувався “московоцентричної тенденції”, демонстрував фатальне нерозуміння глибинних процесів, що відбувалися на пострадянському просторі. З іншого боку, тверезомислячі політики, зокрема Р.Чейні, З.Бжезінський, Г.Кісінджер та інші усвідомлювали необхідність визнання державної незалежності України, встановлення з нею повномасштабних міждержавних відносин. Однак протягом майже всього періоду 1991 – 1993 рр. ці політики були в меншості. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Україною.

Отож головною метою ЗПУ на американському напрямі в цей період було здобути від США реальне визнання України як рівноправного партнера. 5 – 11 травня 1992р. відбувся перший офіційний робочий візит Президента України Л. Кравчука до США. В ході візиту юуло підписано низку документів, зокрема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу “демократичного партнерства” двох країн. Практика ж тодішніх українсько-американських відносин залишалася на тому ж рівні.

Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без’ядерного статусу. У засобах масової інформації США з’явилася серія тенденційних антиукраїнських публікацій. Майже до середини 1993р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України. США наполягали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь та приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Адміністрація Б. Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993р., постала перед дилемою: продовжувати політику Буша, чи шукати нові підходи до розбудови українсько-американських відносин. Після деяких сумнівів був обраний другий шлях. Важливу роль тут відіграли насамперед впливові представники Конгресу США.

У квітні 1993р. Держдепартамент виступив із заявою про необхідність і невідкладність “спільного подолання кризи довіри”. 9 травня того ж року Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спеціальним радником Державного секретаря США із зв’язків з новими незалежними державами С.Телботом. Він заявив про бажання американської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, підкреслюючи, що не тільки Білий Дім, а й уся адміністрація провели інтенсивний перегляд політики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити і підписати на найвищому рівні українсько-американську Хартію про партнерство, дружбу і співробітництво.

Отже, були закладені серйозні підвалини для надання українсько-американським відносинам принципово нового рівня. Важливим свідченням позитивних зрушень стало схвалення Конгресом США 30 вересня 1993р. фінансової допомоги Україні в розмірі 350 млн. $. 24 – 25 жовтня 1993р. Київ з офіційним візитом відвідав Державний секретар США В, Крістофер. Була, зокрема, досягнута домовленість про те, що США сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів (ГАТТ), налагодженню конструктивного співробітництва з МВФ та МБРР. Крістофер запропонував також, щоб Україна залучалася до ініційованої США в рамках НАТО програми “Партнерство заради миру”. Однак невдовзі в українсько-американських відносинах знову виникла напруженість. Вона була викликана тим, що Україна, на думку США, непослідовно і не вповному обсязі виконувала зобов’язання, прийняті у Лісабоні 23 травня 1992р. щодо договору про СНО-І.

Важливим кроком на шляху подолання цієї проблеми стала ратифікація 18 листопада 1993р. Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для дальшого поліпшення українсько-американських відносин мало підписання Президентами України, США та Росії 14 січня 1994р. Тристоронньої заяви в Москві. Це був справжній прорив у непростих відносинах, що склалися у трикутнику Україна – США – Росія. У заяві містився історичний пункт про те, що США й Росія готові надати Україні гарантій безпеки. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994р. зняти застереження Верховної Ради від 18 листопада 1993р.

Ще більш динамічними і визначеними українсько-американські відносини стали після того, як на президентських виборах 1994р. переміг Л. Кучма. Це стосувалося не тільки політичної сфери, але й, що особливо важливо – економічної співпраці.

Державний візит до США Президента Л. Кучми 19 - 23 листопада 1994р. започаткував якісно новий етап міжнародного співробітництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала “Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва”, підписана у Білому домі 22 листопада 1994р. Президентами Л.Кучмою та Б. Клінтоном. Сторони визнали, що існування вільної, незалежної і суверенної Української держави, її безпека й процвітання мають велике значення для США. 1994 рік завершився урочистим акордом Будапештського саміту ОБСЄ 5-6 грудня , на якому Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, а також Франції та Китаю.

Ставши без’ядерною державою, Україна здобула вагомий міжнародний авторитет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення партнерських відносин зі США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими із цього погляду були державний візит Президента США Клінтона до Києва 11-12 травня 1995р. та робочий візит Л. Кучми до Вашингтона 20 – 22 лютого 1996р. Безпрецедентним стало підписання в Києві (всупереч існуючій у США практиці) Спільної заяви президентів України і США від 11 травня 1995р., в якій з боку США висловлено підтримку процесів демократичних і ринкових перетворень в Україні, її полвтичного суверенітету, територіальної цілісності. Принципово новим елементом взаємодії двох держав стала Спільна українсько-американська міжурядова комісія, очолювана Президентом України Л.Кучмою та віце-президентом США А. Гором. Постійно розширюється договірно-правова база двосторонніх відносин. За станом на 1 січня 2000р. вона має понад 70 підписаних і готових до підписання угод та інших спільних документів.

США – головний інвестор України. Складовими фінансово-економічної підтримки України є грантова допомога, кредити Ексімбанку, МВФ та СБ, гуманітарна допомога неурядових організацій (“Фонд допомоги дітям Чорнобиля”, “Фонд США – Україна” та ін.). Державним інструментом надання допомоги виступає Агентство міжнародного розвитку США, що має свій офіс у Києві.

Інтенсивно розвивається й військово-політичне співробітництво. Воно реалізується як на двосторонній основі, так і в рамках програми НАТО “Партнерство заради миру”. Загалом успішно розгортається співпраця України та США в освоєнні Космосу.

Перспективи українсько-американських відносин багато в чому залежать від наявності в Україні оптимального інвестиційного клімату, від динаміки її просування шляхом демократії та реформ. Водночас і не меншою мірою вони залежать від того, як наш партнер буде підтримувати політичний та економічний курс, обраний Україною.

Широке коло проблем було обговорено під час візиту Клінтона до Києва 5 червня 2000р. Було підписано низку міжнародних угод, зокрема, з питань поглиблення інвестиційної і торгової співпраці, вступу України до СОТ, співробітництва в сфері науки й технологій тощо.

Ще недавно США називали Україну дуже важливим геополітичним партнером на пострадянському просторі. Тепер на зміну ейфорії, схоже, приходить протверезіння. Відносини між країнами проходять серйозну перевірку на міцність, якої вони можуть і не витримати.

Своєрідним «моментом істини» став знаменитий скандал, що отримав назву «диски — стегенця». Проігнорувавши неодноразові попередження Америки, Україна нарвалася на штрафні санкції, збитки від яких тільки найближчим часом становитимуть 75 млн. доларів. За прогнозом прем’єр-міністра Анатолія Кінаха, загальні втрати української економіки перевищать 470 млн. доларів. Удару зазнав не лише бюджет країни, а й імідж влади, і він тим відчутніший, що на носі — вибори у Верховну Раду.

Поліпшити становище могла б адекватна реакція на санкції з боку України. Та ба... По-перше, поспіхом ухвалений закон виявився елементарно неякісним: нагадаємо, що, за словами економічного радника посольства США в Україні Кена Ферфакса, «закон розроблено для чого завгодно, але не для того, щоб розв’язувати проблему піратства». А по-друге, Міністерство аграрного розвитку України несподівано з’ясувало, що «ніжки Буша» непоправно шкодять здоров’ю українських громадян. Інакше кажучи, Україна вирішила образитися. Але, як відомо, на ображених воду возять.

Днями керівник департаменту співробітництва з СОТ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України Євген Шкарбан заявив, що «США чинять жорсткий опір вступу України в СОТ». І справа тут аж ніяк не тільки в дисках і стегенцях.

Поки в країні не вдасться розв’язати проблему адміністративної корупції, коли конкурентна боротьба ведеться завдяки зв’язкам у державних структурах, про якусь повноцінну інтеграцію у світове співтовариство годі й говорити. Те саме стосується й судової системи. Якщо інвестори вважатимуть, що вона переважно озвучує продиктовані згори рішення, до нас ставитимуться, м’яко кажучи, з острахом. Особливо це стосується іноземних інвесторів.

З одного боку, останнім часом багато писали про те, що Україна — мало не найпривабливіше місце для інвестицій на планеті. З другого — цифри свідчать, що стан справ погіршується. За даними Держкомстату за січень–вересень 2001 року, іноземні інвестори вклали в українську економіку 529,4 млн. дол., що на 10% менше, ніж за аналогічний період 2000 року. Водночас нерезиденти вилучили 158,7 млн. дол. капіталу, що на 36% більше торішнього показника.

Показниками минулого року, коли в Україну було інвестовано близько мільярда доларів, заведено пишатися. Проте це приблизно вдесятеро менше від суми, вкладеної іноземцями в Польщу. Ті ж таки американці сьогодні обережні, як ніколи раніше за всі пострадянські роки. Привчені до того, що інвесторів вітають і плекають, вони, зіштовхнувшись з адміністративним тиском і судовою сваволею, всерйоз замислилися над тим, чи варта шкурка вичинки. Сумний приклад американської корпорації Seagroup, у якої Фонд держмайна України й Господарський суд Києва відібрали її десятивідсоткову частку в найбільшому нафтопереробному підприємстві України, ЗАТ «Укртатнафта», на особливий оптимізм із цього приводу не налаштовує. Як заявив голова правління Seagroup Моніка Геленді в інтерв’ю газеті The Seattle Times, «досвід нашої компанії загрожує підривом розвитку торгових відносин між США й Україною».

Seagroup виникла 1994 року, а 1997-го почала торгувати нафтою в Україні. Обороти становили 100 млн. дол. на рік. 1999 року Фонд майна схвалив купівлю частки в «Укртатнафті» корпорацією Seagroup за векселі на суму 35,8 млн. доларів. А через рік «Укртатнафта» і Seagroup прийняли доповнення до угоди, що дозволяє погашення векселів поставками нафти. Ще через рік, у серпні 2001-го, «Укртатнафта» продала векселі сторонньому інвесторові. В «Укртатнафті» стверджують, що Seagroup не змогла викупити свої векселі й оплатити свою частку нафтою. «Насправді ми пропонували оплатити пакет відповідно до умов угоди, але отримали відмову», — ці слова М.Геленді наводить агентство Bloomberg.

Ця відмова означала, що Фонду держмайна України — одному з основних акціонерів «Укртатнафти», який завжди відігравав ключову роль на підприємстві — американські інвестори раптом стали непотрібні. Цей висновок підтверджує подальший розвиток подій. Фонд звернувся в Господарський суд Києва з позовом про визнання угоди недійсною. Позов було задоволено. Відтак Фонд держмайна отримав змогу контролювати більшість на зборах акціонерів «Укртатнафти». Іноземний акціонер має твердий намір обстоювати свої права в суді: Seagroup подала апеляцію, і є серйозні підстави — принаймні у сфері права — гадати, що цю апеляцію буде задоволено.

По-перше, сам факт розгляду позову за цією справою Господарським судом — юридичний нонсенс. У контракті, а також в установчих документах «Укртатнафти» визначено, що будь-яка суперечка з цього контракту має розглядатися в Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України. Очевидно, що міжнародний суд забезпечив би міжнародні ж стандарти з погляду незалежності ухвалення рішення. У результаті було порушено закони «Про режим іноземного інвестування» і «Про міжнародний комерційний арбітраж», а також Угоду між Україною та США про заохочення і взаємний захист інвестицій.

По-друге, суд вирішив, що вексель не може бути використаний як внесок у статутний фонд. Проте численні роз’яснення та практика Міністерства фінансів України підтверджують, що видача векселя в рахунок оплати акцій не суперечила законодавству України. Так, приміром, статутний фонд Української державної кредитно-інвестиційної компанії було сформовано саме векселями. Відповідне доручення Мінфіну дав Кабінет міністрів (постанова №973 від 4 грудня 1995 року). Причому статутний фонд компанії формувався за особистої участі Фонду держмайна, «гнучка» позиція якого в цьому питанні не може не дивувати.

Більше того, таке рішення суду є порушенням законів України «Про цінні папери і фондову біржу» та «Про режим іноземного інвестування». Нарешті, після того як угоду визнали недійсною, наслідком цього, говорячи юридичною мовою, є «обмін сторонами всього отриманого за угодою». Схоже, суд про це забув. Мало того що Seagroup позбавили права на оплачені векселями акції без будь-якої компенсації, та ще й при цьому в Seagroup залишилися зобов’язання за цими векселями.

Перелік «дивних» моментів у цій справі можна продовжувати. Найпереконливіше пояснення цих чудасій — добре відомі особливості судочинства в пострадянській державі.

«Ми знаємо, що закон — на нашому боці, й готові довести це, — говорить юрист Seagroup Юрій Храпай. — Але з другого боку — адміністративний ресурс».

Якщо ці дані достовірні, Seagroup доведеться дуже постаратися, щоб повернути свою власність. Відомо, що питання, пов’язані з Кременчуцьким НПЗ, курирує особисто віце-прем’єр Олег Дубина.

Цей окремий випадок, хоч як парадоксально, справді може неабияк вплинути на відносини між Україною і США. В Америці занадто поважають власність, щоб ігнорувати факт порушення прав акціонерів американської компанії. Оскільки йдеться про порушення угоди між країнами, справа може виявитися серйознішою, ніж здається. Парадоксально, що це саме порушення ініційоване Фондом держмайна — структурою, яка, за нормального стану справ, навпаки — повинна всіляко сприяти інвесторам. У США є всі підстави ототожнити позиції Фонду й Української держави загалом. Залишається сподіватися на безсторонній судовий розгляд, який неодмінно оцінять і потенційні інвестори, й американські чиновники, які не бояться вдаватися до санкцій.

Министерство иностранных дел Украины выразило глубокую обеспокоенность решением Администрации Президента США Дж. Буша ввести ограничивающие меры на импорт стали в США на трехлетний срок. (укр.)

За попередніми оцінками, запроваджені Адміністрацією США протекціоністські заходи, що включають застосування від 8 до 30-ти відсоткових ставок тарифу до імпорту цілого ряду сталевих виробів, можуть завдати збитків українським металургійним підприємствам.

Рішення Адміністрації США може призвести до фактичного закриття американського ринку для української металопродукції, що складає близько 50% всього експорту українських товарів до США. Це не відповідає партнерському характеру україно-американських відносин.

Запровадження санкцій з боку Сполучених Штатів ставить під загрозу ряд принципових домовленостей, досягнутих на переговорах в форматі Комітету по сталі Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) щодо взаємного скорочення виробництва сталі з метою збалансування на світовому ринку пропозицій та попиту.

Глибока занепокоєність української сторони з приводу згаданого рішення Адміністрації Сполучених Штатів була офіційно доведена під час зустрічі Віце-прем'єр-міністра В. Рогового з послом США в Україні К. Паскуалем. З метою вироблення шляхів врегулювання цього питання українською стороною планується проведення переговорів з представниками офісу Торговельного представника та Міністерства торгівлі США, які відбудуться цього тижня в Парижі в рамках чергового засідання Комітету по сталі ОЕСР.

Не маючи можливості оскаржити рішення Адміністрації США в рамках СОТ, Україна прагнутиме вирішення питань, пов'язаних із запровадженням мита на імпорт сталі на основі існуючих двосторонніх домовленостей, зокрема, положень Угоди про торговельні відносини між Україною та США від 1992 року.

Співробітництво України зі США

У своєму розвитку Україна орієнтується на провідні держави світу, в яких можна запозичити досвід побудови політичної, економічної і гуманітарної системи суспільства. І не тільки вивчати досвід, а й заручитися підтримкою, повагою і толерантністю у ставленні до міжнародної суб'єктності Української держави. Визначальним для стабільного світового і регіонального положення та поступального розвитку нашої країни можна розглядати стратегічне партнерство України зі Сполученими Штатами Америки. Зазначимо, що з моменту встановлення дипломатичних відносин між Україною і Сполученими Штатами Америки (3 січня 1992 р.) зв'язки між державами розвивалися суперечливо й нестабільно. Офіційно США визнали Україну в грудні 1991 р. Становленню українсько-американських відносин сприяв перший офіційний візит Президента України Л. Кравчука до США у травні 1992 p., яким розпочато створення договірно-правової основи двосторонніх відносин на засадах взаємної довіри, рівноправного демократичного партнерства. Водночас, незважаючи на досить інтенсивні двосторонні контакти протягом 1992 p., Сполучені Штати виявили недостатнє розуміння та усвідомлення нових політичних реалій, що виникли в Європі з розпадом Радянського Союзу. Для американської адміністрації була властива інерція сприйняття українсько-американських відносин головним чином крізь призму інтересів Росії та характеру двосторонніх відносин між Україною і Росією. Вагомим чинником, який суттєво стримував і гальмував розвиток двосторонніх відносин, стало надмірне акцентування США своєї уваги на проблемі ядерного роззброєння України. В цьому питанні проявилася тенденція Вашингтона до застосування стандартних методів силового тиску на інші держави, дії і позиції яких не відповідають так званим

"національним інтересам" США та їх зовнішньополітичній стратегії. Американське керівництво не усвідомлювало того, що поведінка Української держави не вписується в наявні стереотипи поведінки інших республік колишнього СРСР.

Проросійські кола у Вашингтоні сприймали Україну як потенційну загрозу безпеці США. Такого підходу американська сторона дотримувалася протягом перших років розвитку України, вважаючи її явищем тимчасовим і перехідним. США відверто блокували політичні та економічні контакти з Україною до ратифікації нею Договору про СНО-1, Лісабонського протоколу та приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Певні зміни щодо сприйняття України внесли не американські політики, а законодавці — конгресмени Палати представників Конгресу США (візит в Україну відбувся в квітні 1993 р.), на переконання яких Україну слід розглядати як окрему суверенну державу, прагнення якої до незалежності має бути підтримане з боку США. Обмін візитами, ознайомлення з Україною поступово змінили позицію США. Одним із перших прихильників перегляду американської концепції щодо України був спеціальний радник держсекретаря США зі зв'язків із новими незалежними державами С. Телботт, на переконання якого у відносинах з Україною необхідно перенести центр ваги з проблем ядерного роззброєння на широке коло питань співробітництва і на розвиток відносин США — Україна незалежно від відносин із Росією.

Зрушенням в українсько-американських відносинах стало схвалення Конгресом США (вересень 1993 р.) фінансової допомоги Україні в розмірі 330 млн. доларів у рамках закону про допомогу зарубіжним країнам (175 млн. — на ядерне роззброєння, 155 — на економічні реформи). Погоджуючись на розбудову торгово-економічних відносин, американське керівництво наголошувало, що значних фінансових інвестицій в Україну можна очікувати лише з приватного сектора США, для чого необхідно створити певні правові умови, забезпечити захисні гарантії. На всіх рівнях під час переговорів простежувалось намагання американської сторони ув'язати домовленості щодо співробітництва з ратифікацією Верховною Радою Договору про СНО-1 та іншими проблемами ядерного роззброєння України. Під час перебування в Києві (1993) державний секретар США У. Крістофер запропонував Україні долучитися до ініційованої США в рамках НАТО нової програми "Партнерство заради миру", яку можна розглядати тактичним засобом США для збереження цілісності НАТО і забезпечення безпеки країн Центральної і Східної Європи. Прямими угодами, що проклали шлях розвиткові двостороннього співробітництва, стали Угода про здійснення програми "Корпусу миру" в Україні та Угода про сприяння капіталовкладенням, укладені у травні 1992 р. Президентами держав Л. Кравчуком і Дж. Бушем.

Незадоволення Вашингтона викликало рішення Верховної Ради України від 18 листопада 1993 р. ратифікувати Договір про СНО-1 та Лісабонський протокол з певними застереженнями. Подвійні стандарти в американській політиці виявились у розбіжності заяв про необхідність вирішувати проблеми безпеки України і про відмову Україні в праві на забезпечення відповідних гарантій. Певні труднощі виникли з остаточним погодженням проекту Хартії про партнерство, дружбу і співробітництво, до якого США не хотіли вносити положення про гарантії національної безпеки України.

Подоланням кризового стану відносин стали результати тристоронньої зустрічі в Москві 14 січня 1994 р. Президентів США, Росії і України з питань ядерного роззброєння, яка завершилася підписанням Тристоронньої заяви. Україна взяла на себе зобов'язання здійснити ядерне роззброєння шляхом вивезення ядерних боєзаряд і в у Росію, а США і Росія — надати Україні гарантії її національної безпеки, поважати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, утримуватися від здійснення економічного тиску, забезпечити технічну й фінансову допомогу Україні в демонтажі ядерної зброї та компенсацію за вартість ядерних компонентів боєзарядів. В результаті 3 лютого 1994 р. Верховна Рада України відповідним рішенням зняла попередні застереження щодо ст. 5 Лісабонського протоколу й доручила Кабінету Міністрів здійснити обмін грамотами про ратифікацію Договору про СНО-1. Після ратифікації Верховною Радою України ДНЯЗ розширилось співробітництво з Міжнародним валютним фондом, Міжнародною фінансовою корпорацією, Європейським банком реконструкції і розвитку, Європейським Союзом.

Отже, позитивними наслідками глобальних рішень України щодо ядерної зброї стала розбудова українсько-американських відносин. Сторони досягли згоди про поширення на Україну дії Генеральної системи преференцій, підтримку (в тому числі надання технічної допомоги) вступу України до ГАТТ/COT, а також допомогу у створенні в Україні системи національного контролю за експортом. З боку США було розширено фінансування приватних інвестицій та безпечного і надійного демонтажу стратегічної ядерної зброї, збільшено технічну й гуманітарну допомогу для полегшення соціальних наслідків перехідного періоду на шляху до ринкової економіки. Візит Президента Л. Кравчука до США 3—7 березня 1994 р. і підписання пакету міждержавних документів, що визначили основні принципи і напрями відносин на найближчу перспективу в політичній, економічній, науково-технічній і культурній сферах, було логічним завершенням важливого етапу розбудови двосторонніх українсько-американських відносин. У 1994— 1995 pp. США збільшили фінансову допомогу Україні на ядерне роззброєння та здійснення економічних реформ, довівши загальну суму до 700 млн. доларів. Водночас, підписавши низку двосторонніх документів, США лише парафували Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва (узагальнюючий документ, Який визначає основні напрями і принципи відносин), обумовивши її підписання приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерної держави.

Під час державного візиту Президента України Л. Кучми до США (19—23 листопада 1994 р.) американська сторона підтвердила захист суверенітету та територіальної цілісності України, а також зобов'язання США виконувати роль лідера в заохоченні міжнародної допомоги для здійснення економічних перетворень. Водночас США обіцяли надати гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням до ДНЯЗ шляхом підписання відповідного Меморандуму під час Будапештської зустрічі на найвищому рівні в рамках НБСЄ (5—6 грудня 1994 p.). США також надали Україні додаткову допомогу в розмірі 200 млн. доларів у 1995 р. Слід зазначити, що Україна за обсягом фінансової допомоги США у 1992—1994 pp. (392,1 млн. доларів) посіла третє місце після Росії (2278 млн. доларів) і Вірменії (444,7 млн. доларів), хоча на душу населення (7,5 долара) — 11 місце. Для порівняння:

Росія — 15,2 долара, Вірменія — 130,2, Грузія — 65,9, Киргизстан — 44,4, Таджикистан — 18, Туркменістан — 20, Білорусь — 34,7, Узбекистан — 2 долари. Важливим політичним результатом візиту стало підписання Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, а також укладення 14 документів, зокрема Угоди про співробітництво в галузі досліджень та

використання космічного простору в мирних цілях, у якій визнана роль і потенціал України в цій сфері та враховані її інтереси щодо комерційного використання космічних технологій. Особливістю розбудови відносин із США є встановлення і вміле підтримання балансу відносин за умов досить непростої ситуації, що складається в США в розподілі влади між її законодавчою і виконавчою гілками.

Нового імпульсу розвиткові українсько-американських взаємин було надано під час державного візиту в Україну Президента США Б. Клінтона (11—12 травня 1995 р.). В результаті була прийнята Спільна заява про підтримку з боку США процесів демократичних і ринкових перетворень в Україні, політичного суверенітету нашої держави, територіальної цілісності, інтеграції України в європейське та світове співтовариство. Оголошено також зобов'язання США надати Україні фінансову допомогу в розмірі 250 млн. доларів на покриття її потреб у критичному імпорті та про відкриття кредитних ліній Ексімбанку США. Зазначимо, що за домовленостями з американською стороною загальний обсяг передбаченої допомоги США Україні тільки у 1996 р. мав сягати І млрд. 333 млн. доларів, але надійшло лише 350 млн. доларів. В лютому 1996 р. Президентом України Л. Кучмою і віце-президентом США А. Гором підписана Угода про міжнародну торгівлю в галузі комерційних послуг із космічних запусків з використанням українських ракет-носіїв "Зеніт" і "Циклон" (термін якої завершився 31 грудня 2001 p.). Підписання цієї Угоди підтвердило визнання України як розвинутої ракетно-космічної держави та вихід її на міжнародний ринок космічних запусків.

У рамках науково-технічного співробітництва було здійснено низку проектів. Між Інститутом електрозварювання НАН України ім. Є. Патона і дослідницькими центрами НАСА укладено контрактну угоду на проведення в жовтні 1997 р. Міжнародного експерименту в космосі з відпрацюванням монтажного і ремонтного універсального ручного електронно-променевого інструмента. Він призначений для таких технологічних процесів, як зварювання, різання, паяння, локальне нагрівання, напилення тощо. Підготовку проекту, апаратне забезпечення, тренування екіпажу, керування під час експерименту здійснювали фахівці Інституту електрозварювання. За визначенням президента Національної академії наук України Б. Патона, Україна має чимало значних досягнень у галузі космічного матеріалознавства (перше зварювання в космосі на установці "Вулкан" було проведено 1969 p.), біології, зв'язку; має також сучасні ракети-носії. Підвищенню рейтингу держави сприяв власний супутник аСіч-1", управління польотом якого взяли на себе українські спеціалісти. У рамках тристоронньої угоди між США, Україною і Росією здійснюються запуски космічних кораблів з українськими супутниками на борту.

З урахуванням тенденцій, які простежувалися в розвитку українсько-американських відносин, можна дійти висновку про завершення Адміністрацією США формування стратегічного політичного курсу щодо України в напрямі реалістичної збалансованої політики. Цьому сприяло передусім прийняття українським парламентом рішення про приєднання України до ДНЯЗ, проголошення курсу радикальних економічних і політичних перетворень, а також усвідомлення США важливої ролі України як стабілізаційного чинника на Європейському континенті.

Заявлене стратегічне партнерство між Україною і США виявилося в реалізації Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, позитивному вирішенні питання щодо набуття чинності 15 травня 1997 р. "флангового документа" — Договору про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ) (14 травня 1997 р. Президент України підписав указ, за яким Україна приєдналася до віденського документа про флангові обмеження). Згідно з "фланговим документом" Росія дістала право розміщувати свої війська на території країн-сусідів. 16 країн НАТО виступили з заявою про те, що розміщення іноземних військ може бути здійснене після згоди сторони-приймача. У цьому питанні Україна заручилася підтримкою США: у спільній заяві йшлося про те, що США підтримує позицію України, відповідно до якої тимчасова присутність іноземних військ на території України може відбуватися тільки за умови

підписаної угоди з Україною, яка відповідатиме її Конституції і міжнародному праву, документам ООН, Статуту ООН. Україна і США вважають концепцію груп держав-учасників в контексті Договору про звичайні збройні сили в Європі такою, що не відповідає сучасній системі європейської безпеки. У процесі переговорів з адаптації Договору про ЗЗСЄ Україна і США намагатимуться замінити наявну групову структуру Договору системою національних обмежень озброєнь і техніки.

В основу стратегічного партнерства між Україною і США закладено спільні цінності, наявність спільних стратегічних інтересів у вирішенні найважливіших міжнародних проблем. У вересні 1996 р. було створено українсько-американську міждержавну комісію на чолі з Л. Кучмою та віце-президентом США А. Гором (УАМК "Кучма — Гор"). Комісія затвердила себе як важливий механізм практичної реалізації засад стратегічного партнерства та постійного діалогу з широкого кола двосторонніх і багатосторонніх питань, що становлять взаємний інтерес. Зняття певної напруги у відносинах з США дало змогу зосередитись на обговоренні кардинальних проблем безпеки України з таких питань: відносини Україна — НАТО; місце України в Центрально-Східноєвропейському регіоні; відносини України з Росією; відносини України з іншими сусідами; ситуація на просторі СНД; відносини по лінії: Азербайджан — Грузія — Україна — Молдова.

Українська позиція щодо проблеми створення нової архітектури європейської безпеки полягала в концепції єдності всіх країн регіону і міжнародних структур, в основу якої можна було покласти Модель загальної і всеохоплюючої безпеки для Європи XXI ст., що ведеться в рамках ОБСЄ. Під час переговорів з учасниками Українсько-американського консультаційного комітету (11 жовтня 1996 р.) Л. Кучма наголосив, що Україна не виступає проти розширення НАТО, а ініціює створення в ЦСЄ зони, вільної від ядерної зброї. Зазначив, що інтеграція у євроструктури є стратегічним пріоритетом української зовнішньої політики. Провідна інтеграційна інституція континенту — Євросоюз — є основним партнером України. Водночас у рамках УАМК були створені комітети.

Українсько-американський консультаційний комітет розглядав питання безпеки, економіки, промислових інвестицій тощо. За рішеннями сторін на першому засіданні УАМК в сфері діяльності Комітету з питань оборони на території України в рамках "Програми заради миру" проведено навчання "Східний сусід", надано допомогу 1996 р. на суму 10 млн. доларів для втілення Варшавської ініціативи, що забезпечило Україні участь у 37 військових навчаннях і заходах. Україна бере активну участь у міжнародних миротворчих силах IFOR (піхотний батальйон). За спільною програмою США "Зменшення загрози" Україні було надано (1993—1995) 348,4 млн. доларів, а на проведення конверсії оборонної промисловості — 65 млн. У сферу компетенції Комітету входили питання допомоги для ліквідації ядерної зброї. За законом Нанна-Лугара (1992) всім країнам-правонаступницям колишнього СРСР, на території яких розміщувалася ядерна зброя, надавалася допомога: у знищенні ядерної та інших видів зброї масового знищення (ЗМЗ) і засобів їх доставки; транспортуванні та зберіганні ЗМЗ; розробці процедур контролю для запобігання розповсюдженню ЗМЗ.

25 жовтня 1993 р. було підписано Угоду між Україною і США щодо надання допомоги Україні в ліквідації стратегічної ядерної зброї, а також запобігання розповсюдженню зброї масового знищення ("рамкова угода"), яка визначала загальні умови та механізм надання державі допомоги в ліквідації стратегічної ядерної зброї. На Комітет з питань зовнішньої політики Українсько-американської міждержавної комісії було покладено проведення консультацій і підготовку відповідних рекомендацій з питань двосторонніх відносин і загальних проблем міжнародного характеру, координацію найважливіших зовнішньополітичних заходів, контроль за реалізацією українсько-американських угод, а також діяльності дипломатичних представництв двох країн.

. За пропозицією США щодо співпраці у сфері боротьби з корупцією та організованою злочинністю в містах Києві й Одесі створено модельні ударні сили (загони), у структурі Генеральної прокуратури України створені Управління з розслідування особливо важливих справ при Генеральному прокуророві України та Відділ нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Генеральної прокуратури України. З ініціативи Департаменту юстиції США у Вашингтоні організовано систематичне навчання груп керівників структурних підрозділів МВС, СБУ, Генпрокуратури України. Розроблено єдину правову інформаційну систему в Україні, вивчається досвід ФБР США щодо створення спільних (з Росією та Італією) робочих груп із розслідування діяльності й забезпечення взаємодії для ліквідації транснаціональних мафіозних злочинних угруповань.

Комітет з питань торгівлі та інвестицій УАМК визначив пріоритети вкладень — в агробізнес, охорону здоров'я, енергетику, аерокосмічну промисловість, стандартизацію та ін. У компетенції Комітету — питання надання Україні режиму найбільшого сприяння в торгівлі зі США на постійній основі; визнання статусу України як країни з перехідною до ринку економікою, що має стати інструментом подолання перешкод у вирішенні проблем антидемпінгових розслідувань та доступу українських товарів на ринок США; продовження терміну дії Генералізованої Системи Преференцій США (щорічно); підтримка України в процесі приєднання до системи ГАТТ/СОТ. Так, у вересні 1997 р. українська делегація за дорученням Кабінету Міністрів України парафувала Угоду про призупинення антидемпінгових розслідувань щодо імпорту до США з України деяких виробів з обрізного вуглецевого прокату. Кількісні обмеження щодо імпорту до США зазначених виробів становлять 158 тис. метричних т. Угода визначила рамки обмеження українського експорту, призначила єдиного експортера — металургійний комбінат "Азовсталь", установила високий ціновий бар'єр на українську продукцію. Умови, що закріплювалися згаданою угодою, були більш жорсткими, ніж ті, що США уклали з Росією і Китаєм (за кількістю метричних тонн і ціною). Комітет з питань економічного співробітництва УАМК постійно проводить моніторинг реформ в Україні.

Робота комітету стала поштовхом для макроекономічної стабілізації, роздержавлення та приватизації, розвитку приватного сектору на засадах конкуренції, реформування сільського господарства, енергетичної галузі, зокрема підвищення ефективності та надійності енергетичних і промислових підприємств, реформування системи соціального захисту населення України з підвищення її надійності, зниження бюджетних витрат на соціальний сектор. Комітет сприяв поліпшенню інвестиційного клімату в Україні, брав участь у реалізації наступної американської ініціативи (попередньо передбачалася для Росії) — "Партнерство заради свободи", яка на відміну від традиційної технічної допомоги стосувалась підтримки інвестиційних і торговельних проектів з метою розвитку малого бізнесу.

Поступово зростав товарообіг між країнами, який у 90-х роках в середньому становив понад 1 млрд. доларів. При цьому імпорт із США, як правило, перевищував український експорт. На початку нового тисячоліття намітилася позитивна тенденція у співвідношенні експорту й імпорту. У 2004 р. експорт становив 1507,8 млн доларів, а імпорт — 763,6 млн. Сальдо склалося позитивне —

743,2 млн доларів. США за показниками українського експорту посіли п'яте місце (4,6 %) і за імпортом — шосте (2,6 %). У 2005 р. товарообіг перевищив 1666,5 млн доларів з позитивним сальдо.

За сприяння українського уряду в Україні були реалізовані проекти американських компаній "Елайент — Київ", "Монсанто", "Джон Дір", зокрема побудовано завод із переробки соняшнику в Донецькій області та елеватори в Одеській (компанія "Каргіл"). Компанії "Х'юз Нетворк Системз" було надано ліцензію на право користування радіочастотним спектром, а радіокомпанії "ГАЛА" видано регіональні ліцензії на ведення радіопередач. Компанія "Боїнг" поставила "Авіалініям України" два далеко магістральні літаки; фірма "Київ — Атлантик" — нафтопродукти та гербіциди.

Водночас в українсько-американських відносинах з'явилися ознаки певного невдоволення адміністрацією США інвестиційним кліматом в Україні і перебігом економічних реформ, що проявилось передусім у роздмухуванні антиукраїнської кампанії американськими засобами масової інформації. Серед причин цього явища можна назвати: прихід до законодавчої влади США республіканців, які традиційно займають ізоляціоністські позиції у зовнішній політиці, виступають проти надання широкої економічної допомоги зарубіжним країнам; збільшення американської допомоги Україні, за обсягами якої держава посіла третє місце після Ізраїлю і Єгипту; пошуки альтернативних важелів впливу американської адміністрації на Росію (зокрема через Україну); ко-рупційні скандали в Україні; несанкціоновані США зовнішньоторговельні акції України; невиконання Україною умов донорів і кредиторів з програм, що підтримуються ресурсами МВФ і Світового банку, тощо. Ці фінансові структури унеможливлювали спекулятивні атаки на валютний курс гривні, які могли б призвести до виснаження валютного резерву Національного банку України і зруйнувати фінансову стабілізацію в країні.

Слід зазначити, що американська сторона надає фінансову допомогу вибірково; на ядерне роззброєння, оборонну конверсію та демократизацію громадських інститутів. Обидві країни виконують умови правонаступництва митної угоди між колишнім СРСР і США та угоду про працевлаштування членів сімей персоналу дипломатичних представництв і консульських установ. У результаті виконання рішень Спільної заяви Президентів України і США від 1995 р. Україні було надано майже 100 фантів для вчених, 60 стипендій для студентів і 300 стипендій для учнів середніх шкіл на проведення досліджень, навчання і стажування в наукових і освітніх установах США. Вузи України уклали 56 угод про співробітництво з американськими університетами та коледжами США, з них 10 угод отримали фінансову підтримку уряду США. Міжнародні фінансові структури надали Україні у цей же період фінансову підтримку у 1,5 млрд. доларів. У Києві відкрито Американський дім, який проводить різні наукові й культурні заходи.

Фактично з перших років своєї незалежності Україна очікувала від США позитивного вирішення питання про скасування поправки "Джексона — Веніка": обмеження в двосторонній торгівлі, введене Конгресом США у 1974 р. проти СРСР у відповідь на відмову дозволити еміграцію євреїв з Радянського Союзу. Скасування поправки, яке США все ж таки здійснили у 2006 p., надасть Україні режим найбільшого сприяння у торгівлі відповідно до Угоди про торговельні відносини між Україною та США (6 травня 1992 p.).

Протягом останніх років США, хоча й відчувають, за їхніми заявками, "щирі почуття" до України, в якій певною мірою вбачають противагу Росії, однак проводять щодо неї рефлекторну політику, оцінюючи її становище в системі українсько-російських відносин як залежне. Про важливість незалежної України для демократизації всієї Європи, передусім Росії, говорив відомий політичний діяч, колишній помічник Президента США з національної безпеки 36. БжезінськиЙ. На його думку, без України Росія не зможе бути імперією, а як імперська держава Росія є небезпечною. Стабільність Європи багато в чому залежить і від незалежності України. На переконання політолога, Україна може бути чинником континентального значення.

У відносинах між США та Україною останнім часом окреслилась загальна тенденція подальшого закріплення та зміцнення позитивних напрацювань попередніх років. Про це свідчить значна активізація контактів на найвищому рівні. Серія візитів і зустрічей у 2003—2005 pp. (у рамках роботи 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, зустріч міністра закордонних справ України з тодішнім Держ-секретарем К. Паеуллом, візит до США голови Верховної Ради України, прем'єр-міністра України) засвідчили про вихід двосторонніх відносин на новий рівень. Є підстави говорити і про потеплішання відносин на найвищому рівні. Так, у листі Дж. Буша на ім'я Президента України В. Ющенка з нагоди Дня Незалежності відзначена "особиста роль" глави Української держави в потепленні відносин між Україною і США. Аналіз змісту заяв американських посадових осіб та переговорів за участі української та американської сторін дав змогу виокремити найважливіші напрями у співробітництві двох держав: співпраця у стабілізації ситуації в Іраку, проведення прозорих парламентських виборів у 2006 p., а на перспективу — підтримка з боку США вступу України до НАТО і СОТ, питання розширення демократичних перетворень в Україні тощо.

В економічній сфері підписано Протокол про доступ на ринки товарів і послуг, надано Україні статус країни з ринковою економікою, скасовано Конгресом США поправку "Джексона — Веніка" та ін. США зайняли активну позицію щодо використання нафтопроводу "Одеса — Броди" та в намаганні посилити роль України у придністровському врегулюванні (українській митній службі передано оснащення — спеціальні пристрої для боротьби з контрабандою).

На сьогодні наявні лише мінімальні ознаки того, яким буде ставлення США до України в разі успішної реалізації конституційної реформи і збереження нинішньою українською політичною елітою своїх позицій. Незважаючи на потепління у двосторонніх відносинах, недовіра до українських властей з американської сторони зберігається. Впливові американські конгресмени виступали із заявами про необхідність повного розслідування "справи Гонгадзе", намагалися заблокувати скасування згаданої поправки "Джексона-Веніка" тощо. Отже, американська сторона зайвий раз нагадує про збереження в арсеналі США вже відомих інструментів тиску.

Президент Сполучених Штатів Америки Дж. Буш привітав новообраного Президента України з перемогою. На інавгурацію В. Ющенка 23 січня 2005 р. до Києва прибув спеціальний посланник американського Президента К. Пауелл. На початку квітня 2005 р. Президент України здійснив офіційний візит до США. "США і Україна вступили в нову еру стратегічного партнерства", — йдеться в Заяві, прийнятій за підсумками зустрічі Президентів Дж. Буша і В. Ющенка. Як відомо, жоден з лідерів країн Східної Європи (крім Б. Єльцина) не досяг такої підтримки США. На переконання української сторони, Україна і США є стратегічними партнерами. Президент США Дж. Буш всіляко наголошував, що Вашингтон готовий надати Києву максимальну підтримку в обмін на "розширення демократії і свободи".

З питань інвестицій, просування до СОТ, визнання України країною з ринковою економікою, створення зони вільної торгівлі з ЄС тощо Україна поклалася на підтримку заокеанського партнера.

Оскільки Україна заінтересована в альтернативному російському шляху постачання сирої нафти, йшлося і про конкретні проекти, зокрема про завершення будівництва нафтопроводу за маршрутом Одеса — Броди до Гданська, а далі — розбудова газопроводу на Захід. У відповідь Україна готова знизити податки інвесторам і надати певну підтримку. Обговорювались і проекти щодо створення газового консорціуму, який би отримував паливо з Туркменістану. Водночас американський Президент запропонував спільно працювати у сфері протиракетної оборони. Свого часу США цікавилися можливостями вітчизняних ракетних технологій зі створення і вдосконалення міжконтинентальних балістичних ракет.

Є перспективи щодо використання українських ракетних технологій для створення національної ПРО США. Україна, скориставшись такими пропозиціями, могла б забезпечити свої оборонні підприємства західними замовленнями та збільшити шанси на приєднання до Північноатлантичного альянсу. Нагадаємо, що за радянських часів основні розробники та виробники міжконтинентальних балістичних ракет розміщувалися на території України. За часи незалежності в Україні було виготовлено 70 ракетоносіїв, що вивели на орбіту 150 супутників. Нині Дослідницьке конструкторське бюро "Південне" і Виробниче об'єднання "Південмаш" зберегли потенціал із виробництва й розробок у галузі оборонного ракетного будування. Вони беруть участь в обслуговуванні російських ракетних військ стратегічного призначення. Українськими розробками оперативно-тактичного ракетного комплексу зацікавилися й інші країни.

В українсько-американських відносинах протягом 1990—2006 pp. спостерігалися як етапи зближення (коли мова йшла про можливе стратегічне партнерство), так і періоди дистанціювання (коли у Вашингтоні обговорювалася можливість застосування санкцій проти України). Хоча Вашингтон надавав політичну підтримку рухові за незалежність і демократію в Україні, однак провідним партнером США у цьому регіоні залишалася Росія. Саме ця обставина визначала політику стосовно інших країн пострадянського простору. Звісно, США та інші західні країни побоювалися, що розпад СРСР призведе до дестабілізації ситуації в регіоні. Ця позиція чітко була означена Президентом СШАДж. Бушем на початку серпня 1991 р. під час його візиту до Києва, коли він заявив, що США підтримуватимуть свободу в Україні, але не незалежність від СРСР. Сепаратистські тенденції в Україні тодішній Президент США назвав "самогубним націоналізмом". Усього через три тижні після цього Україна заявила про свою незалежність.

Однією з проблем України, яку США назвали визначальною, була ядерна спадщина: Україні дістався третій за розмірами, після російського та американського, арсенал ядерної зброї — 1,8 тис. ядерних боєголовок. Арсенал містив 176 стратегічних ядерних ракет (130 одиниць СС-19 і 46 одиниць СС-24) і близько 50 стратегічних бомбардувальників. Незважаючи на те, що в жовтні 1991 р. Верховна Рада України оголосила намір українського народу набути неядерний статус, політика України стосовно ядерної зброї, розміщеної на її території, була невизначеною. Офіційний Вашингтон використовував всілякі можливі засоби, щоб переконати Україну відмовитися від ядерної зброї. Крім того, тодішній американській політиці був властивий російськоцентризм, причина якого полягала в концептуальному вакуумі американської стратегії після зникнення ворога номер один — СРСР. До того ж Росія в ті часи виступала безумовним лідером пострадянського простору, а українську владу Захід намагався звинуватити в націоналізмі й мілітаризмі. Протягом 1992—1993 pp. у США обговорювалася можливість уведення санкцій проти України в разі непоступливості її керівництва з ядерного питання. У квітні 1993 р. (під час візиту тодішнього прем'єр-міністра Л. Кучми до США) американська сторона висловила незадоволення позицією України з приводу процесу ліквідації ядерної зброї на українській території, і переговори на найвищому рівні не відбулися.

Всі інші завдання співпраці з Україною були поставлені у пряму залежність від розв'язання ядерного питання. 1991 р. Конгрес США схвалив Програму Нанна-Лугара. Бюджет цієї програми спрямовувався на допомогу Росії, Україні та іншим республікам у транспортуванні, збереженні, знищенні ядерної, хімічної і біологічної зброї, запобіганні розповсюдженню зброї масового знищення. Тільки в 1991—1992 pp. Конгрес США надав 800 млн доларів. На переконання США Україна шукала можливості установити оперативний контроль за ядерною зброєю, що знаходилася на її території. Українські офіційні особи доводили, що вони лише намагалися установити адміністративний контроль за збройними силами, що базуються на її території. Офіційні особи в Росії висловлювали особливу стурбованість щодо бомбардувальників, здатних нести ядерну зброю. Мінімальна дальність більшості радянських балістичних ракет занадто велика для того, щоб Україна використовувала їх проти Росії, однак Україна (за інформацією Росії) могла використовувати цю зброю у випадку збройного конфлікту з Росією. У ті роки в Україні тривали гострі дебати щодо її ядерного статусу.

Позитивний напрям українсько-американських відносин означився наприкінці 1993 р. Пострадянські країни американські експерти почали розглядати як противагу російським устремлінням. Особливу роль у поліпшенні українського іміджу відіграла українська діаспора, яка надавала Україні моральну й матеріальну підтримку. Поступово на заміну російськоцентричності США прийшла доктрина геополітичного плюралізму Б. Клінтона. Вашингтонська і кремлівська адміністрації переконали радянські ядерні республіки відмовитися від ядерної зброї і підписати договір про ядерне нерозповсюдження. Була підписана тристороння американо-російсько-українська декларація (про що вже згадувалось вище), в якій було зафіксовано, що Україна переміщує всю ядерну зброю колишнього СРСР зі своєї території в Росію в обмін на гарантії безпеки.

Почався новий період потепління в українсько-американських відносинах. З 1994 р. Україна дістає підтримку США та інших західних країн: Україна була прийнята в Раду Європи, підписала Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною. Президент США Б. Клінтон двічі відвідував Київ — у 1994 і 1995 pp. У 1996 р. створена українсько-американська комісія (Кучма — Гор). До початку 1997 р. відносини між Україною і США досягли такого рівня, що вже йшлося про можливе розгортання стратегічного партнерства.

Водночас поза успішним розв'язанням ядерної проблеми, інші сфери економічного й політичного життя України були далекими від вимог демократизації і реформування. Україна була віднесена до числа країн, найбільше корумпованих у світі. Українській державі не вдалося довести свою значущість для США як стратегічного партнера. Критерії і стан двосторонніх відносин у майбутньому залежатимуть від внутрішньої політики у сфері економічних реформ, прав людини і проблем із корупцією. Американські вимоги до України полягали в боротьбі з корупцією у верхніх ешелонах державної бюрократії, проведенні ефективних економічних реформ, демократичних президентських виборів восени 1999 р. З приходом у Білий Дім нової адміністрації на чолі з Дж. Бушем активізувалася американська політика щодо України і відносини з НАТО. Дж. Буш під час свого першого європейського візиту заявив, що "Європа, яку ми будуємо, повинна містити в собі Україну, — країну, яка бореться з проблемами перехідного періоду. Ми повинні простягнути нашу руку Україні"'.

Незабаром низка внутрішніх скандалів підсилила негативне ставлення до України з боку США: зникнення журналіста Г. Гонгадзе (вересень 2000 p.), "касетний скандал", історія з поставками Іраку радарних систем "Кольчуга" тощо. Останнє також вплинуло на відносини України з НАТО.

Згідно зі спостереженнями радника американського Президента з національної безпеки 36. Бжезинського, крім геополітичних центрів, які потенційно можуть загрожувати безпеці США (Китай, Росія, Німеччина, Індія і Франція), є й такі, чия незалежна політика може створити геополітичну стабільність (баланс). Це — Азербайджан, Іран, Туреччина, Республіка Корея та Україна. Важлива роль, що відведена Україні, на думку 36. Бжезинського, може бути пояснена кількома причинами. Після Росії Україна була однією з найзначніших частин економічної і військової системи СРСР. І тісне зближення цих двох країн могло б стати заявкою на відновлення могутньої геополітичної сили, що суперечить інтересам США. Крім того, нестабільна політична та економічна ситуація в Україні, невизначеність її майбутнього можуть значно вплинути на стабільність і безпеку в Європі, зокрема в Чорноморському регіоні.

У чотирикутнику ЄС — США — Україна — Росія представлені досить різновагові політичні сили з протилежними уявленнями щодо свого призначення і ролей у світовій політиці. Саме від лідера супердержави багато в чому залежить, як складатиметься світовий порядок. Бушівська концепція світового порядку скоріше наближена до російських уявлень, аніж до європейських. Можна передбачити, що за такого розкладу сил Європа за своїми військовими можливостями, моральними уявленнями не зможе на рівних разом зі США виступати в боротьбі з тероризмом, а американське керівництво відводитиме їй, як і раніше, другорядну роль. Збільшуватиметься розрив між універсальними цінностями двох полюсів. Консерватизм і вузький патріотизм СІНА ставатимуть дедалі віддаленішими від європейського лібералізму.

Характеризуючи ситуацію, що склалася, привернемо увагу до здобутків СІНА і Європи. Перші полягають у боротьбі зі світовою терористичною загрозою, а також протистоянні розповсюдженню ядерної зброї і виникненню нових ядерних держав. Водночас США посилили власну систему безпеки всередині країни і створили зовнішню систему протиракетної оборони. Це робить Америку практично невразливою для балістичних ракет, запущених із території арабських країн. Європа навряд чи отримає подібний захист від США, хоча й могла розраховувати на це. США продовжуватимуть боротьбу з розповсюдженням ядерної зброї, підсилюючи режим не розповсюдження. На порядок денний уже постало питання з роззброєнням Ірану. Європа добре пам'ятає досвід з Іраком, який фактично відштовхнув і розвів у різні боки потенційних союзників. Протистояння цього разу США з боку Європи може обернутися розривом трансатлантичних зв'язків, послабленням НАТО та ООН, розколом Західної і Східної Європи. Водночас Європа поки що не готова до відмови від військової підтримки США, не готова до створення власної системи оборони (а це не тільки моральні, а й значні матеріальні витрати).

Росія, навпаки, у ситуації, що склалася, віднайде більше дотикових точок, ніж ЄС. Хоча й перед нею постануть досить складні проблеми у зв'язку з американською політикою стосовно Ірану. Цілком можливо, що Росія буде поставлена перед вибором: прийняття присутності США на Кавказі й у Середній Азії.

Таким чином, бушівська доктрина недопущення на світову арену супердержави-конкурента стосується не тільки Китаю та Індії, а й Росії. Нинішні спроби російського керівництва, що скористалося тимчасовим послабленням американських позицій в Іраку і зайнятістю ЄС своїми проблемами, були спрямовані на інтеграцію України, Білорусі і країн Центральної Азії до "спільного простору". Хоча й наштовхнулися на жорсткий опір Вашингтона. США навряд чи погодяться на те, щоб Росія посилила контроль за глобальними магістралями транспортування енергоносіїв на Захід і в Азію.

Отже, у відносинах Україна — США основна увага з українського боку сконцентрована на питаннях просування до членства в НАТО та торговельно-економічного співробітництва.

Сторони мають намір подальшого співробітництва в сфері забезпечення міжнародної безпеки, регіональної стабільності, боротьби з тероризмом, нерозповсюдження зброї масового знищення. Президенти України і США у спільній заяві наголосили на "підтримці свободи в Білорусі і на Кубі", що зустріло критику офіційних кіл цих країн. У спеціальному комюніке зовнішньополітичного відомства Україна охарактеризувала свою позицію таким чином: питання дотримання прав і свобод людини як основа демократичного розвитку держави — ключовий елемент як внутрішньої, так і зовнішньої політики України. Країна стала на незворотний шлях демократичних перетворень і активно підтримує загальнолюдські цінності і принципи демократії в своєму регіоні й у всіх куточках світу. При цьому мова йде про невід'ємні права і свободи людини, що закріплені в базових документах ООН, ОБСЄ, Ради Європи.

Партнерство України зі Сполученими Штатами Америки українська сторона розцінює як стратегічне. Україна бачить у США політичного партнера, який спроможний допомогти Українській державі стати на рейки європейського розвитку. Водночас постає питання: якого партнера бачать Сполучені Штати в Україні? Важливим кроком в українсько-американських відносинах можна розглядати факт надання Україні статусу країни з ринковою економікою, а також розширення економічного співробітництва в окремих, найвпливовіших галузях економіки. Це надасть можливість укладати документи про стратегічне партнерство і стверджувати про перехід українсько-американських відносин на якісно новий стратегічний рівень

Why Ukraine Matters

Let me begin by making three basic points about Ukraine and the recent elections before sketching out our agenda for engagement. My first point should be obvious: Ukraine matters to the United States and it matters to Europe. Ukraine is one of Europe’s largest states, roughly the size of France with 45 million people. It serves as a transit route though which nearly a quarter of Europe’s gas imports flow, and it could become self sufficient in energy, were its natural resources to be fully developed. Ukraine has tremendous potential. It could become a net contributor to global food security; its rich black soil produced over one-quarter of the Soviet Union’s agricultural output. Ukraine can also serve as an example in a critical region. It has shown leadership on the world stage, giving up its nuclear weapons to become a non-nuclear state and contributing to security and peacekeeping operations from the Balkans to Iraq. And Ukraine’s highly educated workforce is probably now more connected with Europeans and Americans through business, travel and education than ever before. Cell phones outnumber Ukrainians; about one-quarter of the population is on-line; and Ukrainians are travelling abroad in record numbers. 

My second point is about Ukraine’s leadership in democracy in the region, a role aptly illustrated by the conduct of its presidential elections in January and February. Taken together, the two rounds of voting received an overwhelmingly positive assessment by international observers. Among those observers were Congressman Hastings and Helsinki Commission staff members, and I would like to recognize their contribution to the OSCE Parliamentary Assembly’s election observer mission. The OSCE concluded that the presidential election showed significant progress over previous elections, and met most OSCE and Council of Europe commitments. The open, competitive election demonstrated respect for civil and political rights and offered voters a genuine choice among candidates representing diverse political viewpoints. Candidates were able to campaign freely, and the campaign period was generally calm and orderly. The U.S. Senate, in fact, recognized the progress represented by this election with its passage of Resolution 422. 

My third point is that the 2010 presidential election may have been a defeat for the Orange Revolution’s leaders, but not for the Orange Revolution. The peaceful expression of the political will of Ukrainian voters should be viewed as another step in strengthening democracy in Ukraine. Ukraine has undergone rapid – and, I would suggest – irreversible, democratic change, and Ukrainians should take pride in what they have achieved. During the presidential campaign, Ukraine’s vibrant body politic and free press discussed and debated the poor governance and chronic political infighting that has plagued the country. Ukraine’s economy contracted 15% in 2009, one of the worst economic performances in the world. Voters, with access to independent information and the candidates’ views, made up their own minds and turned out – and turnout exceeded 65% in each round – to vote out the incumbents.

The post-election transfer of power has been orderly. After the votes were counted and certified, President Yushchenko stepped down and Viktor Yanukovych took the oath of office in the parliament as Ukraine’s fourth president since independence. Prime Minister Tymoshenko initially challenged the results in court but later withdrew her case. She left office after a vote of no-confidence and President Yanukovych set about assembling a parliamentary majority coalition. When formation of a coalition appeared unlikely, threatening stalemate or early elections, Yanukovych and his Party of Regions sought and won passage of a new law that allows coalition formation based on votes not only of political parties but also independent deputies. On that basis, Prime Minister Mykola Azarov and his cabinet were confirmed last week. The opposition questioned the new law’s constitutionality. We were pleased to see that the Party of Regions itself took the initiative to ask the Constitutional Court to review the law and pledged to abide by the court’s decision. If the court rules against the new procedure, we expect the Party of Regions will seek to form a new coalition consistent with whatever the Court decides or seek early parliamentary elections. 

Ukraine’s democracy is a work in progress. The electoral process is contentious but as Vice President Biden told a Ukrainian audience when we visited Kyiv last July: “To those cynics who have asserted for centuries that this part of the world could never practice democracy because its culture and values are different, Ukraine today stands as resolute rebuttal…” 

With the election behind him, President Yanukovych now faces the challenge of governing. Obviously, he and his new team need time to organize themselves and put policies and programs in place, but some key elements of his approach are already obvious. Economy recovery will rightly be the Yanukovych Presidency’s top priority, and he has inherited a difficult situation at a difficult moment. Sound leadership and tough measures will be needed if he is to succeed. With regard to foreign policy, President Yanukovych has been quite clear. He says he wants to continue Ukraine’s strategic partnership with the United States, improve relations with Russia, and pursue integration with the European Union. President Yanukovych made his first trip abroad to Brussels, his second to Moscow, and he has been invited to Washington to attend the President’s Nuclear Security Summit in April. Let me add that the United States enjoyed a productive working relationship with Ukraine and with Mr. Yanukovych during his two previous tenures as prime minister.

U.S.-Ukraine Strategic Partnership

As we look ahead to engagement with President Yanukovych and his new team, it is worth reviewing the underlying premises of our U.S. policy toward Ukraine. Simply put, the United States will not waiver in its support for a strong and independent Ukraine. We want to see Ukraine succeed; our vision for Ukraine is the vision Ukrainians have for themselves – a democratic and prosperous European nation with an effective and accountable government. Charting the course for Ukraine is, of course, a decision to be made by Ukrainians and their elected leaders. President Obama, in his speech in Moscow last July said, and I quote, “State sovereignty must be a cornerstone of international order. Just as all states should have the right to choose their leaders, states must have the right to borders that are secure, and to their own foreign policies. Any system that cedes those rights will lead to anarchy. That is why this principle must apply to all nations, including … Ukraine . . . .” 

There has been speculation over the past year that the Obama Administration’s efforts to improve ties with Russia would somehow threaten our relationship with Ukraine. This was not and is not correct. As we reset relations with Russia, we have reaffirmed our commitment to the sovereignty and territorial integrity of Ukraine and its neighbors. We do not believe that a partnership with one country must come at the expense of another. The United States, in fact, joined Russia last December in re-affirming the security assurances provided Ukraine in the 1994 Budapest Memorandum. Our larger goal is to encourage the transition to a multi-partner world, in which like-minded nations can make common cause on our common concerns – the stronger our partners, the more effective our partnerships. A strong and independent Ukraine is good for Russia, good for the region and good for the world.

There also has been speculation about Ukraine’s relationship with NATO during a Yanukovych presidency. Let me be clear that the United States continues to support Ukraine’s deepening ties to NATO and to the European Union. But again, these are decisions to be made by Ukrainians and their elected leaders. We recognize that how far and how fast to proceed will be a Ukrainian choice. President Yanukovych has said that he would continue programs of cooperation with NATO at existing levels but NATO membership was not on his agenda. We respect that choice and want Ukrainians to know that NATO’s door remains open. 

Because of the importance that we attach to our relationship with Ukraine, once the Central Election Commission had announced the full electronic results of the presidential election, President Obama was among the first world leaders to congratulate Viktor Yanukovych on his victory. The President wished Mr. Yanukovych success in carrying out his mandate and commended the Ukrainian people on the conduct of the vote. National Security Advisor General Jones subsequently led the U.S. delegation to the presidential inauguration, where he had a chance to meet not only with Ukraine’s newly elected President, but Prime Minister Tymoshenko. Mrs. Tymoshenko will be one of the leaders of the opposition in parliament and we will continue our longstanding relationship with her in that new role. We also plan to work closely with leaders on the political scene, among them Member of Parliament Arseniy Yatsenyuk and Deputy Prime Minister Sergey Tigipko. The development of new democratic leaders is important for all parties in Ukraine. 

Let me underscore that U.S. policy toward Ukraine will continue to focus on strengthening the strategic partnership between our two countries. The specifics of our engagement and cooperation with Ukraine will continue to be guided by the U.S.-Ukraine Charter on Strategic Partnership. The charter highlights the importance of our bilateral relationship and outlines enhanced cooperation across a broad spectrum of mutual priorities including economics, trade and energy; defense and security; strengthening democracy; and people-to-people and cultural exchanges. During Vice President Biden’s trip to Kyiv last July, the U.S.-Ukraine Strategic Partnership Commission was established in order to advance the objectives of the charter. The commission now includes six autonomous working groups and met in Washington in December. We look forward to its next session in Kyiv. 

Our commitment to Ukraine is evidenced by our assistance program -- $123 million in FY2010. The goals of our assistance are to bolster peace and security, strengthen democratic institutions, promote economic growth and energy efficiency, enhance security and non-proliferation, secure Chernobyl, fight AIDS and HIV, and improve child health. 

U.S. Policy PrioritiesIn the spirit of our strategic partnership with Ukraine, I would like to suggest five policy priorities, beyond traditional foreign policy cooperation, that should be high on our shared agenda with the Yanukovych Presidency: First, the United States is committed to policies that contribute to a democratic and prosperous Ukraine and stands ready to help Ukraine reach agreement with the International Monetary Fund as soon as possible. The path to recovery and renewed prosperity runs through the IMF, which can help offer Ukraine a way out of the current crisis and open the door to lending from other international financial institutions and the European Union. That will require resolute leadership and hard decisions to undertake the critical reforms needed to cut the budget deficit, revive the banking system and phase out energy subsidies. A second equally important policy area for Ukraine’s long-term prosperity and economic freedom is energy sector reform. A gas sector based on transparency, competition, realistic pricing, and more energy-efficient gas distribution and consumption will be key, and the United States is coordinating closely with the European Union on this issue. Ukraine uses energy three times less efficiently than the EU average; the country consumes 50-60% more gas than it should. The United States is helping with a three-year pilot program designed to increase energy conservation and efficiency at the municipal level. Third, the United States is ready to work to strengthen the business side of U.S.-Ukraine relations, which is weaker than we would like it to be. The United States remains Ukraine’s 8th largest foreign investor, with $1.4 billion in foreign direct investment. We welcome President Yanukovych’s remarks in favor of creating incentives for investors, such as lowering taxes and reducing red tape. Our business community tells us that much remains to be done to make Ukraine more attractive to investors, from tax code reform to increased transparency, from greater rule of law protection to serious action against corruption. The payment of VAT refunds would be a big step forward. One area where the U.S. private sector could do more is in Ukraine’s nuclear power industry. A fourth area of cooperation lies in nuclear security. The United States and Ukraine must continue to work together to reduce the threat of the spread of nuclear materials and technology to dangerous regimes or terrorist groups, while safeguarding the peaceful uses of nuclear energy. We look forward to building on our successful record on non-proliferation at the upcoming Nuclear Security Summit. Thanks to the leadership of Senator Lugar and former Senator Nunn, we can point to vital cooperation between Ukraine and the United States that has made the world safer. We recognize Ukraine’s importance as a partner in the Global Initiative to Combat Nuclear Terrorism, which brings our experience and expertise together with those of over 70 other countries to fight nuclear terrorism. 

Finally, the United States wishes to strengthen bilateral security and defense cooperation, which is an essential component of our strategic partnership. We are grateful to Ukraine for its contributions to international security. As part of this effort, we hope that Ukrainian parliament will pass legislation to allow joint military exercises on its territory this year in order to facilitate mutually beneficial military training activities. With regard to NATO, we look forward to cooperating with Ukraine to meet its objectives in the NATO-Ukraine Commission and in its Annual National Program, regardless of Ukraine’s intentions regarding membership. Conclusion

While the challenges in U.S.-Ukrainian relations are complex and demanding, I remain optimistic about the possibilities before us. It is important to both nations and both peoples to get U.S.-Ukraine relations right. We have a chance, at the beginning of a new presidency in Kyiv, to redouble our efforts. Let’s ensure that Ukrainians and Americans, both in and outside of government, make the most of that chance. Thank you. And I will be happy to answer your questions.

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Україну як незалежну державу США визнали 26 грудня 1991. Дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1992. Партнерство України зі Сполученими Штатами Америки українська сторона розцінює як стратегічне.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok