Музична культура Київської Русі

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу.

Культура Київської Русі постала на грунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення. З усього розмаїття матеріальних та духовних надбань прийдешніх народів відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним і геополітичним умовам існування на нашій землі, засвоювалися корінними мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Основою формування та розвитку давньоруської культури були попередні культурні досягнення східних слов'ян. Яка б галузь культури давньої Русі не розглядалася, в ній відчуваються багатовікові традиції. Це виразно помітно у спорудженні жител, будівництві оборонних споруд, прикладному мистецтві, літературі та музиці. Поряд з літературою на Русі існувала багата усна народна творчість — фольклор, який своїм корінням сягав далеко в язичницькі часи. Особливе поширення мали святкові та буденні пісні, казки, загадки, перекази і билини, легенди, магічні заклинання та замови. Багато традиційного було у весільному та поховальному обрядах, що супроводжувалися піснями і плачами-притчами. Давні звичаї, традиції та народна творчість справили великий вплив на давньоруську культуру.

МУЗИЧНА КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Придворно –світська, календарно -обрядові пісні, церковна , народна, родинно-обрядові пісні, епос.

Невід'ємною частиною мистецтва була народна пісня. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими «русаліями» та купальськими іграми.

Головними носіями народного мистецтва були скоморохи – талановиті музиканти і актори з народу. Вони були учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій, сімейних торжеств. Скоморохи уміли і співати, і танцювати, і грати, і виконувати пантоміму та акробатику, дресирувати тварин, особливо ведмедів, складати пісні. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Основним інструментом скоморохів був гудок – триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від його назви пішла ще одна назва скоморохів – гудошник, гудець.

Серед нових пісенних жанрів популярним був жанр билини – героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників – руських богатирів. Їх виконували сказителі-професіонали. До таких співців належали Митуса, Ор та Боян.

Багатством і розмаїттям вирізнявся і музичний побуткняжого двору. При дворі князя був цілий штат різнихмузикантів-«умільців». Існувала традиція віншувати князя застольною музикою під час бенкетів.

Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем. Тематично він користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за скривджених, лицарської честі.

На Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев’яні (сурми), свірелі. Серед струнних –гудок та смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти – одно- та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як сигнальні інструменти. Використовувалися також ударні інструменти – накри (литаври), бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителі.

Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура. Кобза – це спрощений тип бандури. Поступово вона удосконалювалася, побільшала кількістю струн і поступово перетворилася в бандуру.

Носіями музичної творчості були:

1) співці героїчних пісень;

2) скоморохи, що згодом стали мандрівними музиками;

3) каліки, перехожі, старці, творці позахрамової побожної пісні, попередники лірників.

З поширенням християнства почала розвиватися сакральна (церковна) музика. Перші служителі та співаки церковних хорів були привезені з Болгарії та Візантії. Разом з грецьким духівництвом тоді спроваджували на Русь і грецьких професійних музик «домественників», що були першими вчителями музики та диригентами («протопсальтами») церковних хорів.

Починаючи з XI ст. при головних храмах і монастирях почали організовуватисяшколи писемності та церковного співу. Центром церковної музичної культури Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу –«розспівщики». До тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики належали Стефан у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

Характерними рисами церковного співу Русі були акапельність (хоровий спів без супроводу) та унісонність(одноголосий спів). Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками абознаменами. Звідси і походили назви – «крюкове», «знаменне» письмо, «знаменний спів». Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію. Тому головними були традиції виконання, які передавалися з покоління в покоління. Найбільш ранні з відомих нині записи церковної музики належать до XV ст.

Спочатку церковний спів був строго одноголосим, традиції якого не зазнавали змін впродовж майже п'яти століть. Але поступово одноголосся перейшло у поліфонічний спів – з великою кількістю голосів (багатоголосся).

На Русі були центри навчання співу, зокрема великий хор та школа при Десятинній церкві, співаки-солісти, якої були і диригентами співу при Києво-Печерській лаврі.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов´язково по нотах. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ.

Народний танець на Русі – «пляс». Танці виконувалися у супроводі співу, музики та плескання у долоні. За літописами, народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Найпопулярнішими серед народних танців були хороводи.

Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості. Образний діапазон весільних пісень значний: ліричному й сумному, присвяченому прощанню молодий із сім'єю, безтурботною юністю, або врочисті застільні, у яких звеличували молодих, веселі танцювальні. Тематика повільних і наспевних колискових містить у собі фантастичні й казкові сюжети. Емоційно напружені речитативні плачі й голосіння належать до глибинної архаїки

Народ ставився до мистецтва «голосильщиц» із глибокою повагою. Ці поетичний^-поетичні-музично-поетичні фольклорні зразки не записували, а варіюючи, усно сторіччями передавали з покоління в покоління. Тому в зміненому виді традиції народних обрядових пісенних жанрів дійшли до наших днів. Разом з тим жанрові різновиди фольклору на території Русі збереглися в неоднаковій мері. Так, у Карпатах найпоширеніші обрядові народні пісні, особливо коломийки; на Придніпров'я - історичної й ліричні, пісні, а на Лівобережжя – лисичанські.

Державне зміцнення, установлення культурних зв'язків із сусідніми країнами, введення християнства - от визначальні фактори, які сприяли розквіту музичної культури Київської Русі. Музика грала важливе значення в житті простого люду, побуту князівства, у церковних обрядах. У князівські часи відбувається поступове відокремлення народної й професійної культури - тобто культури низів і князівства (владної верхівки).

Поряд зі стародавніми обрядовими піснями виникає новий фольклорний жанр - билини. Цей різновид героїчного епосу стає провідної в народній творчості часів Київської Держави, але надалі зникає з побуту. Билини оспівують історичні події, героїзм захисників рідної землі: князів, бояр, дружинників. Але сам популярним був образ воїна-богатиря з народу - Іллі Муромця. Урочиста, декламаційно-речитативна манера співу легендарного Бояна під акомпанемент гри на гуслях описана в «Слові об полицю Игореве»: «Боян же, братие, не 10 соколовъ на череду лебедів пущаше, але своя вещиа персти на живаючи струни воскладаше; вони ж самі князем славу рокотаху». До скарбниці музичної культури Київської Держави ставилися й танці, про що яскраво свідчить чаша із Чернігова (ХІІ ст.). На ній зображена танцівниця, що рухається під музику гусляра. Із введенням християнства церковнослужителі прагнули викорінити прадавние язичеські вірування, але зробити це проти волі народу було важко. Поступово старі й нові обряди з'єдналися, утворився своєрідний релігійний дуалізм. Так, збігаються в часі:

- стародавній звичай зустрічати весну - з Великоднем (Великоднем);

- русальні обряди - із християнським святом Трійці;

- свято Купало - із днем Івана Хрестителя;

- Коляда - з Різдвом Христовим;

- Щедрий вечір - з йорданськими святами, Водохрещенням

Високий рівень музики при князівському дворі, виступу візантійських і місцевих виконавців підтверджують добутку давньоруської літератури, сюжети книжкових мініатюр, фресок. У походах князів звучала так звана «ратна» музика, військові оркестри використовували різні духові інструменти - сурми, рога, сопілки, окарини, кувички, волинки, жалейки, а також ударні - бубни, накри, тулумбас, тарілки, дзвіночки. Військові музиканти прославляли князів, ушановували послам іноземних держав на офіційних прийомах. Музика звучала на святкових трапезах і під час веселих розваг при князівському дворі. В оформленні церковних богослужінь, як і у фольклорі, якийсь час співіснували язичеські й християнські обряди. Запозичені з Візантії церковні песнеспеви впроваджувалися завдяки запрошеним у Київ грецьким і болгарським співакам. Головним осередком культивування церковних пений стала Києво-Печерська лавра. Поступово, під впливом місцевих народних традицій, вони змінювалися, адже місцеві співаки засвоювали мелодії «з голосу», відтворюючи їх з пам'яті. Особливий розвиток на Русі придбала музика дзенькотів, що колоритним перегуком супроводжувала християнські свята, скликала народ на віче

Таким чином, музична культура Київської Держави за короткий історичний проміжок досягла високого рівня, вона розвивалася під впливом європейської музичної культури, разом з тим плекаючи власну самобутність.

У період розвитку музичної культури польсько-литовської епохи візантійські художні орієнтації змінювалися на ренесансні, адже в ті часи на території хвилею покотилися ідеї західноєвропейського Відродження, окремі спалахи якого були відчутні в церковній музиці.У її надрах протягом Х-ХVІ ст. розвивався музичний професіоналізм. В історії української церковної музики умовно можна виділити два періоди й відповідні їм стилі виконання: монодичний (одноголосий) і партесний (багатоголосий). Якийсь час, протягом переходу від одного голосу до багатоголосся, ці стилі співіснували. Основна відмінність восточнохристианского - православного - музичного ритуалу від западнохристианского - католицького - складається у використанні лише вокальної музики, хорового співу без акомпанементу (а капела). На противагу західноєвропейському церковному обряду, органний супровід не використовувався

Ще із часів Київської Русі запанував знаменний розспів - одноголосий унісонний спів з обмеженим діапазоном і строгим піднесеним складом. Мелодії, запозичені з Візантії, змінювалися під впливом місцевих народнопесенних традицій. Їх записували спеціальними знаками - гаками (від старослав. «гак», «прапор» - знак). При відсутності лінійок для запису висоту й тривалість звуків фіксували лише орієнтовно. По місцю походження розспіви розділяють на київський, лаврський, волинський (почаївський), росіянин (галицький), прикарпатський (василиянский), чернігівський, грецький, болгарський, сербський і т.п. Прагнення до більшої виразності церковної музики сприяло виникненню партесного співу (від панцира. - партії, голосу).

Відбувається чітке розмежування чотирьох голосів хору по висоті й тембру на баса, тенор, альт і дискант. Тексти записують близьким народу слов'яно-російською мовою, мелодії - уже не гаками, а новим «київським прапором», тобто квадратними нотами на лінійках (із другої половини ХVІ ст.). Яскраве й пишне партесное спів поширювався завдяки діяльності братніх шкіл - Острозький, Львівський, Київський, Луцької й інших, де церковне спів і музична грамота належали до обов'язкових навчальних предметів. Зберігся нотний реєстр бібліотеки Луцького братерства, у який увійшло близько 300 партесних добутків більш ніж десяти авторів, що є свідченням високого розвитку хорової культури Русі польсько-литовської епохиНа думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів.

Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці сказителі билин, скоморохи. Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти. Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі. Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові гудок, смик; щипкові лютня, гуслі, псалтир; духові роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах. У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів.

Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського "знам'я" знак). Відповідно і східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів. Основою знаменного розспіву стали "гласи" хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.

У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.

ВНЕСОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ У РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ

Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян, протягом IX XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними серед вчених в XIX і на початку XX ст.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги, утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги. Утворюються бібліотеки перша з них була при Софійському соборі у Києві. Київські князі були високоосвіченими людьми "книголюбцями". Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, "почитая часто в день й в нощи", був палким прихильником книги.

На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але "Слово про Ігорів похід" серед них посідає чільне місце. Один із найвизначніших світських творів періоду Київської Русі це "Поучение" дітям Володимира Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та подає ідеалізований образ політика, державного діяча, воїна.

Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут образи богатирів це уособлення патріотизму і мужності, героїки і безмежної відданості Батьківщині.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший — билинний епос, що активно розвивався у Х—XI ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові о полку Ігоревім", Іпатїївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців", як їх називали в ті часи.

Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється на Русі.

На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці — сказителі билин, скоморохи.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти.

Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі.

Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів.

Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського "знам'я" — знак). Відповідно і східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів.

Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.

У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО. МУЗИКА. ТАНОК

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже йшлося. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокзальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки, й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скорочення і поширення, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, витворюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний – танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін.

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев’яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки.

Церковна музика прийшла до нас із Візантії.

З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних без лінійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік (кондак – коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородиця або святих). Знаменною нотацією (знамя – нота) нотовані всі інші богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нот описи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов’язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів – це невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят (особливо великих – Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалися по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв’язку з боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їх виконують під час святкових християнських урочистостей, зведена всього до кількох. А шкода !.. Навіть нині, коли весь світ відзначав роковини найсумнішої дати сьогодення – Чорнобильської трагедії 26 квітня, о 12-й годині дня християнські храми усіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а переважна частина наших храмів мовчала, бо в них немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш сум виявився невисловленим..., хоч біда – наша.

Народний танок на Русі – “пляс”. Назва означала групові ігри з піснями. Назву “танець” ми перейняли від народів Західної Європи. Танець – композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони здебільшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях.

Церемонні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група – хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти.

Друга група – народний танець (група виконавців поділялася на пари). Їх зміст – залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їх об’єднував лише спільний ритм.

Третя група – сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів.

Могутньою основою формування і розвитку самобутності давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Русь як держава формувалась і розвивалась на полі етнічній основі, до її складу входили й неслов’янські племена.

Проте культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі.

ВИСНОВКИ

Отже, Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян, протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними серед вчених в XIX і на початку XX ст.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги, утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги. Утворюються бібліотеки — перша з них була при Софійському соборі у Києві. Київські князі були високоосвіченими людьми — "книголюбцями". Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, "почитая часто в день й в нощи", був палким прихильником книги.На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але "Слово про Ігорів похід" серед них посідає чільне місце. Один із найвизначніших світських творів періоду Київської Русі — це "Поучение" дітям Володимира Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та подає ідеалізований образ політика, державного діяча, воїна.

Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут образи богатирів — це уособлення патріотизму і мужності, героїки і безмежної відданості Батьківщині.

Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота: намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.

Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях духовної і матеріальної культури — житті, одязі, речах побуту, декоративно-прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній творчості, що на сьогодні являє для нас єдину спільність — культуру Київської Русі.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998. – С. 232.

2. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. - К., 2001.

3. Історія світової та української культури. – К., 2000.

4. Культура українського народу. – К., 1994.

5. Крип’якевич І. Історія української культури. – К., 1999.

6. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. – К., 1995.

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Файл

Укр культура.docx

Укр культура.docx
Размер: 53.3 Кб

.

Пожаловаться на материал

Контрольна робота з дисципліни «Історія української культури». Внесок Київської Русі у розвиток культури. Театральне мистецтво. Музика. Танок.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Памятка участника ЕГЭ

Действия участников ЕГЭ при проведении экзамена. Подача апелляций. Сроки обработки экзаменационных материалов и доведения результатов экзамена до участников ЕГЭ. Кодировка учебных предметов и продолжительность экзаменов. Основные правила заполнения бланков ЕГЭ

Деятельность. Виды.

Деятельность многообразна. Материальная и духовная деятельность Творчество и общение. Общение и труд как виды деятельности

Юридическая психология

Как наука юридическая психология появилась в начале XX в. под названием психология следственной деятельности, или судебная психология.

Механизм правового регулирования

Механизм правового регулирования - это система правовых средств, при помощи которых осуществляется правовое регулирование общественных отношений

Россия: критика исторического опыта

азмышления над книгой А.С. Ахиезера “Россия: критика исторического опыта”

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok