Своєрідність розвитку німецької літератури у ІІ половині ХХ століття

Арендный блок

Тема: Своєрідність розвитку німецької літератури у ІІ половині ХХ століття

1. Загальна характеристика німецької літератури ІІ половини ХХ століття

Визначні дати даного періоду:

1939 – 1945 рр. – Друга світова війна

1949 – заснування двох держав ФРН та НДР (до 1989). 1961 р. – зведення великої Берлінської стіни. Провідний напрям в літературі цього періоду – реалізм

1945 – 1949 рр. – період "нульового пункту": антифашистська тенденція, проблеми війни, питання непереборного минулого. Дві теоретичні праці на дану тематику: 1947 р. написана Карлом Ясперсом праця «Питання вини» (про провину та відповідальність за війну) та праця Ґюнтера Грасса «Траєкторією краба» (роздуми над питанням німців як жертв). Німецький фашизм був дуже впливовим, тому після його ліквідації виникає ідеологічний вакуум, ступор. Відтак Ясперс розділяє вину на різні види:

  • колективну
  • індивідуальну

Він пропонує почати жити з нуля, звідки і походить назва періоду "нульовий пункт" або "література руїн". Основна теза нульового періоду – "Писати великі прозові твори після концтаборів неможливо", бо досвід Другої світової війни несумісний з письмом, його неможливо викласти словами в прозі.

В цей час пишуть переважно поезію. Важливо згадати про таких авторів як Неллі Закс (збірки віршів «В оселі смерті», «Затемнення зірок», «І ніхто не знає, як бути далі»»). Продовжують писати і Томас Манн, Еріх Марія Ремарк, Герман Гессе, Альфред Дьоблін. Проте їхні твори – література зовнішньої еміграції. Формально, автори – німці, але твори їхні були написані за межами Німеччини. Стосовно Східної Німеччини, письменники під час війни також емігрували, але по завершенню війни повернулися. Серед них можна виділити Бертольда Брехта, який став засновником Берлінського театру. Ще одна течія, хоча і незначна – "внутрішній опір", представником якої є Анна Зегерс («Сьомий хрест» 1947, «Мертві залишаються молодими» 1949р.)

1949 – 1989 – період розвитку літератури Східної Німеччини і Західної Німеччини. НДР – соціалістична республіка, яка розвивалась від впливом Радянського Союзу. Розвивалась література соціалістичного реалізму: творчість А. Зегерс. Вона протиставляла себе модернізму, проголосивши:. "Проти модернізму! Проти формалізму!" Реалізм визначив і розвиток літератури Західної Німеччини повоєнного періоду, представленої творчістю Генріха Бьолля.

2. Література повоєнного періоду (розвиток реалізму): діяльність А. Зегерс, Г. Бьолля. Група 47.

З проголошенням НДР розпочався новий етап літературного розвитку. Відбувся стрімкий розвиток публіцистики, жанру есе. Поезія цього періоду була адресована широкому колу читачів і набула пісенної форми. Центральною темою літератури стала тема відповідальності, духовного відродження, "двох Німеччин". Провідним художнім методом виявився реалізм.

Однією з найбільших трагедій стала війна. Знецінюючи найвищу цінність на землі – людське життя, вона була трагедією як для переможених, так і для переможців. По-різному сприйняли війну письменники: надто гучними були гасла у кожній із воюючих країн, надто високі, священні інтереси пропонувалося захищати. Спільним для них стало світовідчуття, заперечення війни і мілітаризму. Письменники-антифашисти розповіли читачам про біль втрат, про відчай людей. Велика ілюзія героїзму та романтики була розстріляна війною, залишивши після себе велику порожнечу безвір'я, безнадії, спустошеності і марних сподівань. У своїх творах вони відобразили і неприйняття навколишньої дійсності, й відчуженість людини від людини, і глибокий песимізм, спричинений жорстокою дійсністю.

Однією з яскравих сторінок реалістичної літератури Східної Німеччини стала творчість Анни Зегерс (1900—1983).

Доля Анни Зегерс склалася трагічно: вона «завинила» перед фашистським режимом не лише тим, що у 1928 році пов'язала своє життя з комуністичним рухом, а й тим, що мала мужність говорити і писати правду. Зегерс емігрувала спочатку до Франції, потім, рятуючи себе і свою сім'ю,— до Латинської Америки. Але де б вона не була, її голос, сповнений болю за рідну Німеччину — землю філософів і поетів, звучить на повну міць.

У 1933 році Анна Зегерс завершила роботу над повістю «Оцінена голова», в якій описується страхітливий процес фашизації людей. В романі «Шлях через лютий» (1935) розповідається про одну з найдраматичніших сторінок в історії робітничого руху — шуцбундівське повстання 1934 року.

У Мексиці Анна Зегерс очолює антифашистський клуб імені Генріха Гейне, публікує статті й політичні огляди. У 1942 році побачив світ її роман «Сьомий хрест» — про в'язнів фашистського концтабору. Хоча сюжетним стрижнем роману є історія втечі Георга Гейслера із фашистського пекла, Анна Зегерс зобразила широку картину життя гітлерівської Німеччини: концтабори, тотальне шпигунство, трагедію ошуканого й обдуреного народу. Роман викривав фашизм як явище антилюдяне за своєю сутністю.

Одним із найвищих художніх досягнень Зегерс стало оповідання «Прогулянка мертвих дівчат» (1943, надруковано 1946 p.), побудоване на непомітних переходах від ліричної сповіді до спогадів, від світу реального до світу ірреального. Сучасне і минуле, дійсне і нематеріальне, будні Мексики і гітлерівського рейху, Німеччина кайзерівська і фашистська — все поєдналося в оповіданні. А панує в ньому потік свідомості автора (як потік спогадів, а також замальовок з емігрантських вражень). Завершується оповідання авторським зізнанням: «Я запитувала себе: «Як мені проводити свій час — сьогодні і завтра, тут чи ще де-небудь?» — оскільки я відчувала тепер безкінечний потік часу, незборимий, як повітря...» Віддаючись на волю цього потоку часу, Зегерс і розповідає про шкільну прогулянку своїх подруг і про те, як історія і життя понівечили долі цих «мертвих дівчат».

  • Лені прагнула щастя і знайшла його, одружившись, але чоловіка її заарештувало гестапо. Згодом люди в чорній уніформі схопили і Лені й «поволі, але вірно вбивали голодом у концтаборі».
  • Маріанна колись вважала Лені своєю найзадушевнішою подругою. Але коли Лені звернулася до Маріанни з проханням переправити дитину до родичів, та відмовила і «додала, що її чоловік — член нацистської партії і займає високу посаду, а Лені з чоловіком заарештовано справедливо, оскільки вони вчинили злочин проти Гітлера».
  • Нора у свої шкільні роки всіляко догоджала вчительці Зіхель. «Проте потім ту ж саму вчительку, вже стару і немічну, вона зігнала, непристойно лаючись, з лави біля Рейна, адже не могла вона сісти на одну лаву з єврейкою».
  • Завжди весела Лора покохала не арійця, отже, «сплюндрувала расу», і, боячись концтабору, покінчила життя самогубством.
  • З різних причин пішли із життя їда, Герда, Ельза, Софі, Лотта, Катаріна, Ліза. «До кінця шляху дійшла одна Нетті». Це в її пам'яті лишилися живими дівчата, які колись разом з нею подорожували на пароплаві, вдихали чисте повітря юиості і вірили, що життя прекрасне.

Особливого значення набуває в оповіданні тема людської пам'яті. Нетті (так у дитинстві називали Анну Зегерс) живе пам'яттю серця, а тому їй не зраджує і пам'ять розуму. Нескінченний потік свідомості (факти, події, люди), збагачений потоком емоційної пам'яті, викликає появу оповідань — роздумів. То були роздуми автора про долю своєї батьківщини і свого народу. А можливо, і людства. Оповідання сповнене любові до людини і болю за неї. У «Прогулянці мертвих дівчат» Анна Зегерс художніми засобами підводить читача до висновку про те, що кожна людина має пройти свій життєвий шлях так, щоб лишитися гідною високого звання людини.

Група 47 (6 вересня 1947)

Літературу західної Німеччини починають творити внутрішні емігранти, колишні солдати. Саме їх ще називали Група 47. Учасники: Генріх Бьолль, Інгеборг Бахман, Ґюнтер Грасс, Зігфрид Ленц, Пауль Целан. Одним із засновників був Ганс Ріхтер. Завданням групи було дискутувати, писати, виговорюватися. Єдиної програми група не мала. В їхній творчості домінують теми непереборного минулого та сучасного, відсутність дому. Програмними творами групи 47 стали:

  • 1986 – «У поселенні метеликів» – мемуари, 21 портрет учасників Групи 47
  • «Я живу у башті із слонової кості» – твір Петера Гандке про життя за межами суспільного спілкування
  • вірш «Фуга смерті» Пауля Целана (німецькомовний поет з Чернівців)
  • біографія «За чищенням цибулі» Ґюнтер Грасс
  • роман «Урок німецької» Зігфрида Ленца

Генріх Бьолль (1917-1985) – німецький письменник, Лауреат Нобелівської премії (1972). Письменник був не лише пацифістом, як і Ремарк, а й противником будь-якого насильства. Бьолля часто називали "совістю німецької нації", хоча сам письменник цю роль відкидав. Він вважав, що у нього інше завдання – бути митцем, який повинен творити для людей. Генріх Бьолль – лауреат Нобелівської премії з літератури 1972 року, "у якій поєдналося широке охоплення дійсності з мистецтвом творення характерів і яка стала значним внеском у відродження німецької культури". "Це відродження, - сказав у своєму слові представник Шведської академії Карл Рагнар Гіров, - можна порівняти з відродженням культури, що постала з попелу, культури, яка, здавалося б, була приречена на цілковиту загибель, проте, на нашу радість і користь, дала нові пагони".

У своїх романах, оповіданнях, п'єсах та есе, що склали майже сорок томів, Бьолль зобразив – часом у сатиричній формі – Німеччину під час Другої світової війни і в повоєнний період. Як писав один із англійських критиків: "Бьолль завжди був письменником великого масштабу, стурбований долею як усього покоління німців, так і окремої особи, змушеної жити в колосальних сучасних міських мурашниках". Велике значення для творчого розвитку митця мав особистий досвід участі в Другій світовій війні. Як письменник Г. Бьолль починав у річищі так званої «літератури руїн», що переважно була зосереджена на осмисленні нещодавньої війни та її наслідків. Воєнна тема стала одним з наріжних каменів бьоллівської «естетики гуманного».

Письменник розпочав свою літературну діяльність після Другої світової війни. Вже у 1949 році побачила світ і мала позитивний відгук повість «Поїзд точно за розкладом». Вона стала першим твором із серії книг, у яких подано опис безглуздості війни та злигодні повоєнних років. Серед них найбільшу популярність здобули повісті «Де ти був, Адаме?» (улюблений твір самого письменника), «Хліб ранніх літ», оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

Повість «Поїзд точно за розкладом» - це історія про молодого солдата Андреаса, на якого чекало повернення на фронт і неминуча смерть. Сама назва твору глибоко символічна. Поїзд символізував невпинний рух історії, війну. Тому зійти з нього для героя і його друзів просто неможливо. Ешелон випускників їхав на фронт, назустріч смерті, усі вони приречені. Андреас не хотів помирати, як і всі присутні у цьому поїзді. Вони не тільки ошукані, а й через нездатність протистояти чужій волі причетні до фашизму. Андреас відкрив повії Оліні, яка теж підкорилася волі обставин і не була здатна їм протистояти. Дівчина хотіла врятувати Андреаса від смерті, але вони загинули разом. Хоча їхня смерть "звичайна", бо причиною стала автомобільна катастрофа, але "кожна смерть – це вбивство", - наголосив Г. Бьолль.

Авторська манера письменника, який писав просто і ясно, була зорієнтована на відродження німецької мови після пишномовного стилю нацистського режиму. Його запросили на читання "Групи 47" (об'єднання повоєнних німецьких письменників, що утворилося у 1947 році), і нагородили премією цієї групи. Генріх Бьолль став визнаним лідером післявоєнного покоління західнонімецьких письменників.

У 1951 році читачі і критики із захопленням зустріли роман «Де ти був, Адаме?». Незвичайною, на перший погляд, стала назва твору. З ім'ям Адам пов'язана людяність. Автор вкладав наступний смисл: де була людяність, коли по країні йшов фашизм. Головний герой – лейтенант Файн Гайльц – пройшов усю війну і знав її страхіття, був поранений, втратив кохану (вона була єврейка). Саме тому він не сприймав фашизм і війну.

Романи, що вийшли у 50-ті роки XX століття, ще більше закріпили літературну репутацію письменника. У романі "І не сказав жодного слова" (1953) письменник наголосив на згубному впливові війни на подальше життя людини. Герой твору - Фред - через стихійний протест став дезертиром. Він любив дружину і дітей, але війна і бідність зробили з нього неврастеніка. Герой деградував, шукав самотності і залишив сім'ю. Автор висловив сподівання, що він повернеться.

Поворотне значення у творчій долі Бьолля відіграв роман "Дім без господаря" (1954), перш за все тому, що у ньому вперше пролунав мотив живучості фашизму у повоєнній Німеччині. Крім того, твір, в основі якого лежала антитеза (заможні - незаможні, духовність - бездуховність), відзначився глибокою художньою витонченістю. У романі письменник показав долю двох родин, годувальники яких загинули на війні. їхнє соціальне становище різне: одна - заможна, інша - бідна. Проте є одна особливість, яка поєднала родини: обидві вони залишилися без господарів, а діти - Генріх Брілах і Мартін Бах, що народилися в роки війни, залишилися без батьків. Генріх пізнав приниження бідністю на власному досвіді, убогість і голод змусили його матір шукати допомоги у представників сильної статі. Син страждав від того, що матір вважали аморальною. Мартін Бах хоч і проживав у достатку, проте не знав, що таке справжнє людське щастя.

У 60-ті роки твори німецького письменника стали композиційно ще більше ускладненими. Дія у романі "Очима клоуна" відбувалося протягом одного дня. У центрі твору - молода людина, клоун Ганс Шніп. Герой волів грати роль блазня, якби тільки не підкоритися лицемірству повоєнного суспільства. Гансу було 11 років, коли закінчилася війна, але він не зміг до цього часу забути про неї. Герой втратив сестру. Він самотній, жив на власні гроші, оскільки батько, будучи заможною людиною, не допомагав. Батько не схвалював вибору сина щодо професії клоуна. Світ жорстокий до людини, яка не грала за його правилами. Ганс одягнув маску клоуна, пішов вулицями, розважав народ і, таким чином, намагався привернути до себе увагу. Набагато складніший, порівняно з попередніми творами, роман "Груповий портрет з дамою" (1971), написаний у формі репортажу.

Особливості творчості письменника:

- відсутність гострих сюжетів;

- увага до психології героя, заглиблення у його внутрішній світ;

- дія у творах розгорталася або через діалоги героїв, або через їх внутрішні монологи, розповіді про події, свідками яких вони були;

- широке використання внутрішніх монологів;

- за "я" героя не стоїть сам автор (особистий оповідач присутній лише в романі "Груповий портрет з дамою", але став фігурою умовною, не автобіографічною);

- присутність автора завжди відчувалася у думках героїв;

- важлива роль деталі, як мікроелемента дійсності, у якій одиничне поєдналося із загальнозначущим;

- наявність малоймовірних сюжетних поворотів;

- використання іронії, сатири, сарказму, антитези, підтексту, символіки;

- застосування композиційного прийому "принцип стислого часу" (дія відбувалася протягом одного дня, але автор охопив багато подій, що мали місце раніше).

Найпривабливіша риса творчості Г. Бьолля – гуманізм, найвища цінність для письменника – людина і людське життя. Він виступив проти війни, хоч показав її, на відміну від Ремарка, війною переможених. Увага автора акцентувала лише на останньому періоді війни - поразці та відступу німецьких військ. Автор уникав банальних сцен, які б могли виправдати і прославити солдата, смерть героїв завжди підкреслено негероїчна, навіть жалюгідна. Герої певною мірою нетипові, вирізнялися з "натовпу" своєю особливістю. Вони стали жертвами історичних обставин і водночас співучасниками національної провини. Герої-солдати даремно намагалися врятуватися від страхіть війни, пасивно опиралися і гинули. Бьолль поділив героїв на дві категорії: пристосуванці і непристосуванці.

Таким чином, у творчості Г. Бьолля намітилися такі проблеми:

- відповідальність кожного німця за скоєні Гітлером злочини («Поїзд точно за розкладом», «Де ти був, Адаме?», «Більярд опів на десяту»);

- негативного явища повоєнної Німеччини («Очима клоуна», «Під конвоєм турботи»);

- соціальна несправедливість та бездуховність («Дім без господаря»);

- самотність людини в оточуючому світі («Очима клоуна»)

3. Постмодернізм у німецькомовній літературі: творчість Ґ. Грасса, П. Зюскінда, Е. Єлінек.

ҐЮНТЕР ҐРАСС (1927- ) – німецький романіст і есеїст, лауреат Нобелівської премії з літератури 1999 р.: „за те, що його грайливі та похмурі притчі висвітлюють забутий образ історії”. Автор віршів, п‘єс, оповідань, повістей і романів.

ЖИТТЯ: Народився 16 жовтня 1927 р. в передмісті Данцига (зараз Гданськ, Польща), переживши усі нещастя долі свого міста. В декількох своїх романах Ґрасс на прикладі долі Данцига і його мешканців дослідив хід німецької історії в ХХ ст. Його батько – Віллі Ґрасс – протестантський етнічний німець, мати – Гелен (Кнофф) Ґрасс – католичка з кашубських поляків. Як і більшість його однолітків, Ґрасс був членом гітлерюгенда, а в листопаді 1944 р. став солдатом, з лютого 1945 р. служив в 10-ій СС Панцер Дивізії Фрундсберг – Waffen-SS). В квітні 1945 р. його було поранено, він потрапив до американського табору для полонених.

:„в п‘ятнадцять я нацупив уніформу, в шістнадцять навчився боятися, у сімнадцять потрапив у полон до американців, у вісімнадцять вийшов на волю й подався торгувати на чорний ринок”.

В 1946-1947 рр. працював на шахті каменярем. В 1948 р. майбутній письменник вступив у Дюссельдорфську академію мистецтв на відділення скульптури; згодом навчався в Берлінському університеті мистецтв. Починає писати вірші. За порадою німецьких письменників „Групи 47” Ґрасс вирішив спробувати писати прозою. Жив у Берліні. В 1983-1986 рр. був президентом Берлінської академії мистецтв. Був активним членом Соціал-демократичної партії Федеративної Німеччини, підтримував на виборах Віллі Брандта. У 80-ті рр. брав активну участь у маршах миру, 6 місяців провів в Калькутті. Має вченні ступені трьох університетів.

ТВОРЧІСТЬ:

Свою літературну творчість Ґрасс розпочинає з віршів та п’єс в дусі „театру абсурду”. І фахівці, і читацький загал одразу помітили ці ранні абсурдистські п’єси Ґрасса. Вони нічим особливим не відрізнялися, але прозвучали вони як дуже виразний і напрочуд сучасний виклик панівній соціальній системі і панівній літературній традиції. Ґрасс епатував загал, кидав йому зухвалий виклик.

― Вже перший роман Ґрасса „Бляшаний барабан” (1959) мав сенсаційний успіх. В цій пародії на німецький роман виховання мова йде про Данциг, про фашизм і війну. Проте найбільше роман вражав абсолютно незвичною, геніально вигаданою фігурою головного героя – юного Оскара Мацерата, котрий народився на світ вже з нестерпним відчуттям відрази до оточуючого світу і з рішенням ніколи не приймати участі в брудних справах цього брудного світу. В три роки він перестає рости на знак протесту проти неапетитного життя дорослих. І тільки подарований матір’ю дешевенький дитячий барабан мирить його з життям, барабанний дріб стає його покликанням, притулком, що відмежовує героя від дорослого світу. Оскар ніколи не розлучається зі своєю іграшкою, вистукуючи паличками все, що бачить і чує навколо. Тобто, він висловлює своє світоспоглядання не в слові, не в поезії або живописі, а в формі безперервного постукування паличками по гладкій поверхні барабана. Історія Німеччини ХХ ст. як соло на барабані і герой, що спостерігає світ зі своєрідної дистанції, знизу.

Данциг і німецькі умонастрої середини ХХ ст. – тема і двох наступних романів Ґрасса: „Кіт і мишка” (1961) і „Собачі роки” (1963, тут в сатирико-іронічній манері розповідається про знаменитого собаку на ймення Принц, улюбленця самого фюрера), де продовжується соціально-критична і гротескна лінія. Ці два твори разом з романом „Бляшаний барабан” творять так звану „данцизьку трилогію”.

Наступні твори Ґрасса присвячені подіям сучасної ФРН:

― „Під місцевим наркозом” (1969) відтворює конфлікти між батьками й дітьми, вчителями й учнями. Крім того, Ґрасс намагається тут осмислити фанатизм студентських рухів і поміркованість старшого покоління.

― „Із щоденника слимака” (1972) подає своєрідне ґрассівське тлумачення поняття „прогрес”. Це поєднання автобіографічного звіту про роботу в передвиборній компанії Соціал-демократичної партії й історії якогось Германа Отта, його діяльності за нацистів.

― історико-фантастична повість „Зустріч у Тельгті” (1979), де подається вигадана автором зустріч німецьких барокових поетів, а в підтексті простежуються зв’язки між цими давніми поетами і сучасною „Групою 47”, активним адептом якої був і молодий Ґрасс.

― романи „Камбала” (1979), „Вигадки” (1980), антивоєнний роман-попередження „Щур” (1986), „Покажи язика” (1987), „Широке поле” (1995), книга „Моє сторіччя” (1999), яка складається зі ста новел, дія кожної з яких відбувається в один із років ХХ ст.

― В повісті „Траєкторією краба” (2002) Ґрасс звертається до теми важкої, часом трагічної долі німців Росії і Східної Європи, котрим довелося тікати від Червоної Армії під час Другої світової війни. В центрі роману історія загибелі лайнера „Вільгельм Густлов”, на якому в січні 1945 р. з Данцига були евакуйовані біженці, а також поранені солдати – усього 9000 людей. Лайнер був потоплений радянським підводним човном. Мета Ґрасса полягала в тому, щоб нагадати людям про ті жахи і втрати, які завжди несе війна.

― „Останні танці” (2003), „Під цибулинням” (2006) – останні твори Ґрасса.

ПАТРІК ЗЮСКІНД (1949- )

Першим твором Патріка Зюскінда, що прорвався до читача, стала написана 1980 року і видана 1984 року моноп’єса «Контрабас», яку німецький критик Дітер Шнабель назвав «меланхолійним твором для одного контрабаса». Ця літературна спроба письменника непомітно вчинила суттєвий переворот, поставивши на головний театральний кін героя, одвіку позбавленого права виражати себе в мистецтві цілком та без обмежень. У 1985 році був надрукований «тремтливо прекрасний романтичний детектив» — «Парфумер», в якому простежувалася зацікавленість автора способами виживання мистецтва під час розпаду та вивітрювання міфічних загальнолюдських цінностей. У 1987 році вийшла в світ повість «Голубка».

Особливості творчого методу Патріка Зюскінда:

• розвінчування модерністського міфу про можливість митця перетворити своєю творчістю світ;

• вибудовування свого ілюзорного світу відповідно до власного уявлення про ідеал;

• засвідчення двозначної ролі мистецтва в людському житті — животворного та руйнівного;

• події у творах розгорталися не в тій художній реальності, що для свого розуміння потребувала співвіднесення з реальністю емпіричною, а на певному ілюзорному просторі культури, який отримав статус надреальності;

• створення власного міфу про мистецтво, що ґрунтувався на таких ідеях:

  1. геній — з самого початку зло, оскільки перебував не в гармонії зі світом, а виступав усупереч світові як опозиція до нього;
  2. шлях мистецтва — антигуманний, тому що творчий пошук і творчі досягнення не мали нічого спільного з моральністю, яку здавна використовувала влада, щоб допомогти стриманню руйнівних інстинктів натовпу;
  3. крах генія в світі спричинений принциповою неможливістю поєднати позаособистісну досконалість і свою внутрішню недосконалість, нездатністю, незважаючи на всі хитрощі, самому стати джерелом досконалості, привласнити її собі і змінити світ, наповнивши його гармонією;
  4. герой — митець, який прагнув перетворити недосконалий світ і недосконале «Я». Здобувши перемогу й отримавши владу, він виявився нездатним дати раду інертному опорові світу.

«Контрабас». П’єса була написана влітку 1980 року у формі монологу музиканта. Після прем’єри в Мюнхенському театрі в 1981 р. вона стала однією з найвідоміших і найпопулярніших у Європі. Критика відзначила, що хоча Зюскінд і не грав на контрабасі, але зумів створити те, «чого не написав жоден композитор — меланхолічний твір для одного контрабаса».

Герой п’єси Патріка Зюскінда належав до тих людей, які хотіли бути щасливими і в той же час нічого не робили, щоб змінити своє життя. Самотність, безвихідь, відчай, байдуже ставлення суспільства до них — складники їхнього повсякденного існування.

Головний герой — музикант — контрабасист Державного оркестру. Він був соціально захищений: його не можна було звільнити з роботи, він мав певну кількість робочих годин і п'ять тижнів відпустки, страховку на випадок хвороби, кожних два роки автоматичну надбавку до платні. У нього була гарна робота. Оркестр міг обійтися без диригента, але не без контрабаса: «Бувають оркестри без першої скрипки, без духових, без барабана і литавр, без ріжка, без чого завгодно. Але не без контрабаса». Саме контрабас став центральним інструментом в оркестрі через фундаментальні баси: «...контрабас— це смичковий інструмент, здатний відтворювати найбільш необхідні ноти. Він опускається до мі контр-октави».

Водночас із тим спостерігалася цілковита безвихідь героя: контрабасист не міг бути вільним митцем, не міг звільнитися з оркестру, тому що на нього чекала тільки гра на вулиці. Бути контрабасистом було важко фізично, оскільки доводилося більше за інших музикантів напружуватися, після кожного концерту міняти сорочки, що тхнули потом. Контрабас був не дуже зручний у «застосуванні»: його важко було нести і доводилося тягти, він не влізав в авто, в квартирі займав багато місця, на нього весь час натикалися, він завжди знаходився перед очима: «Якщо у вас гості, він тієї ж миті висувається на передній план. Усі говорять тільки про нього. Якщо ви бажаєте залишитися з жінкою удвох, він буде стояти і спостерігати за тим, що відбувається. І навіть коли почнеться інтим, він буде спостерігати за вами».

Герою хотілося б грати більше камерної музики. Але ніхто не брав його з контрабасом у квінтет. Він був лише оркестрант, грав тільки тут. А це означало, що його місце за третім пультом. Разом з тим, яким би розчарованим не був, він усвідомлював роль музики. Вона — «метафізична, а значить, вона по той бік фізичного буття, по той бік часу, історії і політики, вона поза багатством і бідністю, поза життям і смертю. Музика — вічна». Це й надихало, і утримало його в житті. Технічно він міг виконати будь-що, але так і не став генієм. Тому часто в нього з'являлася думка, що треба було б вчитися грати на скрипці чи займатися написанням музики або ж диригувати. Проте таланту було мало, його вистачало рівно настільки, «щоб цигикати на інструменті, котрий я терпіти не можу, щоб інші не помітили, як погано я граю».

Сором’язливий і стриманий, герой почав розмірковувати над своїм життям. Йому 35 років, а в нього не було власної сім’ї, жив він самотньо в ізольованій від стороннього гомону кімнаті. Навіть після закінчення вищої музичної школи (де чотири роки вивчав композицію, гармонію) він щодня грав три години зранку і чотири увечері. Навіть якщо вечір був вільний, контрабасист мав бути готовий з’явитися в театрі в будь-яку хвилину, тому не лягав спати до 12 години ночі. За все це він отримував мізерну платню. Порівняно з працею тенора його заробіток складав 1/8 від 36 тисяч першого. Не складалося й особисте життя героя. Він був закоханий у молоду оперну співачку Сару, яка окриляла і надихала лише тому, що була його повною протилежністю — легковажною, вродливою, створеною для щастя й слави. Про його ставлення до неї дівчина не здогадувалася, тому що герою не вдавалося виявити це. Він міркував, як привернути її увагу: чи кинути контрабас, чи зіграти фальшиво. Оскільки в душі герой був чесним музикантом, він не міг так вчинити. Тоді контрабасист вирішив під час концерту викрикнути її ім’я: «Сара!» Таким рішучим вчинком він намагався змінити своє життя. Незважаючи на те, що герой так і не зміг добитися Сари, вона вже ніколи про нього не могла забути.

Таким чином, те, що мало б принести щастя, — в даному випадку кар’єра музиканта — зробило його розчарованим, незадоволеним життям. Він завжди, коли не був зайнятий у театрі, залишався вдома наодинці, слухав платівки, випивав декілька пляшок пива, грав, але задоволення від цього не отримував. Йому в усьому заважав контрабас. «Заважає в людському, соціальному, транспортному плані, сексуальному і музичному... Усюди тільки заважає». З відчаю герой готовий був рознести інструмент на шматки, оскільки той нагадував «розповнілу стару жінку».

Трагедія героя полягала в тому, що він тільки скиглив, але нічого не намагався змінити у своєму реальному житті, а робив це лише подумки. Він не зумів заволодіти жінкою, до якої прагнула його душа. Самотність поступово роз’їдала його душу. Тому і однокімнатна квартира стала завеликою для нього. Його щастя полягало в любові до інструменту, який стояв на найнижчій сходинці оркестрової ієрархії: «За нами стоять литаври, завжди в однині, і виконавець сидить на підвищенні...», тому на нього дивляться 12 — 15 сотень людей, а на мене ніхто за увесь сезон не подивився». У героя був єдиний вихід, яким він так і не скористався, — він мав психологічно змінитися сам, подолати свою сором’язливість у стосунках з жінками, радіти життю сповна, пам’ятати слова Й. Гете: «Музика стоїть так високо, що розум не в силах наблизитися до неї, вона надихає, підпорядковує собі все, і ніхто не в змозі точно усвідомити її природу».

Патрік Зюскінд ні до чого не закликав, нічому не вчив, а просто розмірковував у дивовижно незвичному способі — монолозі творця, який і сьогодні жив подібно до гофманівського ентузіаста у світі філістерів. Монолог героя — це своєрідний крик душі не почутої ніким людини. Люди повинні були зрозуміти, що страждання, нереалізовані творчі можливості, самотність, байдужість навколишнього світу до кожного з них, ким би вони не були, а до митця особливо, сприяли знищенню духовності і особистості в запрограмованому на успіх суспільстві.

«Парфумер. Історія одного вбивці». Опублікована в Цюриху 1985 р. книга мала грандіозний успіх, що можна зрівняти лише з тим, який випав на долю іншої німецької книги – «На Західному фронті без змін» Ремарка. Твір називали «тремтливо прекрасним романтичним детективом» і «романом, що відверто духмянів успіхом». Один з перекладачів роману слушно відзначав, що в основу твору покладено «метафору запаху як універсального підсвідомого, всеосяжного зв'язку між людьми».

Цей твір не про злочин, адже у ньому не було ні детективної інтриги, ні традиційних для цього жанру пошуків злочинця (він відомий читачеві), та й фінал твору аж ніяк не детективний. У центрі цього роману – в повному розумінні маргінальна постать – парфумер Жан-Батіст Гренуй. Про нього можна сказати, що це була «людина без властивостей», повз яку проходили ідеї співчуття, щастя, Бога, страху смерті тощо, не "затьмарюючи" його сприйняття чарівної або страхітливої матеріальності світу. У своєму житті герой керувався лише імпульсами, що підказували йому феноменальні нюхові здібності. Саме вони були для Гренуя єдиним і найнадійнішим провідником у світі людей.

Жан-Батіст Гренуй з перших рядків роману проголошений генієм – поруч із Маркізом де Садом, Сен-Жюстом, Бонапартом та іншими видатними людьми Франції часів Просвітництва. Після стислого вступу, де означені доба і калібр головного героя, оповідач занурює нас у тогочасну атмосферу (схарактеризовану як палітру запахів): "На той час, про який ми оце говоримо, у містах панував такий сморід, що його нам, сучасним людям, навряд чи можна уявити". "Епіцентром" смороду був Париж, а в Парижі – місцина, яку називали Кладовищем невинних. Саме тут і народився літнього дня герой (17 червня 1738 р.). Мати намагалася позбутися його ще до народження. Дитина, що мала загинути, криком заявила про себе, і коли її витягли з-під купи, самим фактом свого існування свідчила про злочинний задум матері, яка потрапила на Гревську площу, де їй відрубали голову за чергове вбивство власних дітей. Малого Гренуя квапилися швидше позбутися і годувальниці. Вони пояснювали свою відмову тим, що немовля не пахло, як усі діти. Потім геніальний Гренуй на якийсь час потраплив до рук освіченого ченця, отця Тер'є, якому на мить здалося, що він – батько дитини. Проте картина зруйнувалася, тільки-но хлопчик прокинувся і виявив свої феноменальні здібності: "здавалося, ніби дитя бачило його своїми ніздрями, ніби воно дивилося на нього пильно й допитливо, набагато проникливіше, ніж дивляться очима, ніби воно ковтало щось своїм носом, щось таке, що ширилося від нього, Тер'є, і чого він не міг утримати й приховати." Жахнувшись цієї здатності, Тер'є, як і годувальниці, поспішив позбутися малюка і здав його до притулку. У притулку мадам Гайяр Гренуй вижив, однак його цуралися й уникали, хоч у хлопчиковій зовнішності "не було нічого такого, що викликало б страх". Тут оповідач вперше порівняв Гренуя з кліщем: "...він був монстр від самого початку. Тільки через свою впертість і злість він вирішив жити". Гренуй, який не вчинив нічого лихого, виявився винним у тому відчуженні, у тому почутті огиди, яке він викликав у людей. Його творчу здатність – феноменальний нюх – з самого початку названо джерелом зла і засуджено.

Гренуй осягав світ лише нюхом. Саме тому абстрактні поняття етичного плану осягав із великими труднощами, бо вони "не пахли", а отже, були чужі внутрішньому світові Гренуя: "він ніяк не міг їх запам 'ятати, плутав і, вже навіть коли виріс, вживав неохоче і часто неправильно: право, совість, Бог, радість, відповідальність, покірність, вдячність і таке інше. Що це все означало, для нього залишалося туманним".

Згодом мадам Гайяр віддала Гренуя чинбареві Грімалю, де на нього чекали нові жахливі випробування і непосильна праця серед смердючої шкіри і сибірської виразки. Сенсом явищ і предметів для Гренуя став запах, а життєвою метою – осягнення парфумерного мистецтва і створення якогось абсолютного аромату. "Роки навчання" Гренуя – це полювання на різноманітні запахи і знайомство із запахом парфумів, адже "мета його полювань полягала в тому, щоб стати володарем усіх запахів, які тільки мав світ". Незабаром герой натрапив на запах, який сприйняв як ключ до всіх інших ароматів, - цей запах линув від дівчини. Вловивши його, він зрозумів: "якщо не заволодіє цим ароматом, його життя не матиме більше сенсу". З бажання привласнити цей досконалий запах він задушив дівчину, щоб увібрати в себе її аромат. Аромат дівчини став для Гренуя дороговказом у світ запахів.

Гренуй став учнем відомого паризького парфумера Бальдіні, і з цього моменту він осягнув парфумерну науку, збагачуючи свого господаря. Гренуй з допомогою перегінного куба розкладав ароматні трави на ефірні олії. Порцеляна, шкіра, скло, вода із Сени – все це піддавалося дистиляції, поверталося в матерію, лишалося непідвладним Греную і позбавило сенсу його життя. Саме тому, не знаючи, як створити абсолютно нові аромати, "які він носив у своїй уяві", герой припинив досліди, захворів і ледь не помер. Лише відповідь Бальдіні на запитання, яке турбувало про інші способи, "окрім вичавлювання та дистиляції, щоб видобути аромат із якогось тіла" - "гарячий, холодний і жировий анфлюраж" - воскресила Гренуя.

Він збирався на вершину вулкана Плондю-Анталь, де опинився у цілковитій самотності. Оселився у вузькій штольні всередині гори, виходячи звідти лише для задоволення необхідних потреб. Весь інший час віддавав величним нюховим фантазіям. У своїй свідомості він створив світ, над яким неподільно панував, викликаючи до життя покірні його аромати. В абсолютній зовнішній самотності і водночас у багатобарвному внутрішньому світі, витканому із запахів, Гренуй став тим, ким хотів бути: "Месником і Творцем світів". Проживши самотньо сім років, покинув свій притулок. Причиною цього стало, що коли він "володів світом" у своїй уяві десь із глибини душі піднявся смердючий болотний туман і пройняв його. Цей туман був його власним запахом, але "найстрашнішим було те, що Гренуй, хоч і знав, що це його запах, не міг відчути його носом. Повністю потопаючи в ньому, він нізащо в світі не міг його понюхати".

Страх власного запаху вигнав героя з притулку. До людей повернувся потворний дідуган, який незабаром повернув собі звичайний вигляд. Герой навчився прикидатися: він збагнув усю чарівність маски, що приховувала його внутрішню порожнечу, названу в романі відсутністю запаху. Відтоді Гренуй став виготовляти парфуми, які надали йому людського запаху, і під прикриттям цієї маски він міг безперешкодно функціонувати в суспільстві.

Повідомлення про перше вбивство сухе й інформативне, хоч і лаконічне: на трояндовому полі знайдено тіло п'ятнадцятирічної дівчинки. Вона не була позбавлена незайманості, вбивця лише вкрав її плаття і зрізав коси. Після цієї події в Грасі почалися вбивства, мета злочинів залишалася таємницею. Гренуя згодом схопили, мали відбутися суд і страта. Убивця визнав скоєне, "тільки коли його запитали про мотиви, він не міг дати задовільної відповіді". День страти злочинця став днем його тріумфу. Декілька крапель магічних парфумів змусили натовп, що мав намір його роздерти, не тільки виправдати, а й схилитися перед учорашнім вбивцею. Кожному він видався ідеалом, який був у його свідомості, "усі вважали чоловіка в синьому сюртуці найкращим, найпривабливішим і найдосконалішим створінням, яке тільки можна собі уявити". Ніхто, навіть батько Лори Ріші, не міг чинити опору абсолютному аромату Гренуєвих парфумів.

Вночі він з'явився на цвинтарі Невинних, де збирався паризький набрід. Він окропив себе вмістом чарівного флакону, викликавши тваринне бажання привласнити досконалість, насититися ароматом, що щирився від нього. З іронією оповідач коментує наслідки поїдання Гренуя: розбійники "вперше зробили щось із любові".

Роману характерні інтертекстуальні посилання то до Діккенса (герой-байстрюк-сирота, дитинство в притулку, знущання в підмайстрах тощо), то до французького реалізму Бальзака й Золя; в'їдлива пародія на Дідро й Руссо, а водночас і на сучасні "теорії вітальності", пародія високих тем "затворництва" і "єднання з природою", натяк на Гофмана. Герой "Запахів" – це новий "Малюк Цахес", людина, хоч зовні й не така казково потворна, але морально теж огидна і нікчемна. У Зюскінда це не так однозначно, як у Гофмана: владою навіювати людям любов до себе малюка Цахеса наділила фея, вся його сила в трьох волосинках, Гренуй же досягнув могутності без феї, взагалі без будь-чиєї підтримки й уваги, він сам зробив себе улюбленцем, Богом, володарем душ... і не втішався, як Цахес, а жахнувся, побачивши, чого варта любов усіх тих нормальних, звичайних, милих, людяних, слухняних перед законом людей.

Світ для нього – це своєрідна палітра запахів, що яскраво відрізнявся від традиційного пізнання.

«Три історії і одне спостереження».

Головна героїня оповідання «Потяг до глибини» — талановита молода художниця із Штуттгарта. Вона подавала блискучі надії, проте не змогла втілити в життя своїх мрій і свого таланту через зауваження критика: «Те, що ви робите, талановито і сміливо, але вам ще не вистачає глибини». Неправильно сприйняті слова призвели до трагедії: вона перестала малювати, почала пиячити, більше не звертала уваги на свій одяг і не прибирала в кімнаті, не виходила з дому, нікого не приймала. Героїня розтовстіла, пігулки і алкоголь швидко її зістарили, квартира запліснявіла, від неї самої стало неприємно тхнути. У спадок дівчина отримала 30000 марок, але за три роки їх витратила. Щоправда, одного разу вона з'їздила до Неаполя, але невідомо, для чого і чому. Коли ж гроші закінчилися, художниця порвала всі свої малюнки і кинулася з телевежі вниз. Вона не розбилася вщент, оскільки вітер відніс її на лісову галявину і кинув на сосни, однак і не залишилася живою. З приводу її смерті той самий критик, автор першої рецензії на її творчість, зазначив, що причини трагічної розв'язки містилися в самій особистості через те, що в «ній жив фатальний, я б сказав, безжальний потяг до глибини».

Митець повинен бути сильним, стати тим, ким він міг бути потенційно, не залишатися пасивним, вірити в самого себе, прислухатися до самого себе, бути самим собою, прагнути володіти принципами й нормами, котрі б наближали його до мети. Ернест Хемінгуей стверджував: «Людина не для того створена, щоб терпіти поразку... Людину можна знищити, але її не можна перемогти...».

В оповіданні «Битва» розповідалося про змагання з шахів у павільйоні Люксембурзького саду між визнаним гравцем — чемпіоном Жаном і молодим, нікому не відомим початківцем. Оскільки шістдесятирічний чемпіон був глядачам дуже добре відомий (усі грали з ним і завжди програвали), більшість чекала на появу маестро, спроможного нарешті покласти на лопатки старого матадора. Публіка вірила в молодого шахіста, який зміг би здійснити очікуване диво, — перемогти місцевого чемпіона. Глядачі бажали колишньому кумирові помилитися. Однак партію виграв усе ж таки чемпіон. Залишившись наодинці, він зрозумів, що насправді сьогодні зазнав поразки і вирішив покінчити з шахами раз і назавжди. Як висновок прозвучали слова автора: »Значущість людини визначається не тим, чого вона досягла, а швидше тим, чого вона прагнула досягти».

«Голубка» за своїм художнім рівнем належала до найкращих зразків європейської новелістики. Проблема самотності людини — одна з найактуальніших проблем сьогодення. Одні люди намагалися побороти її в будь-який спосіб, інші ж, навпаки, прагнули зберегти, тому що вбачали в ній свою свободу і можливість уникнути людей, на яких не варто було покладатися. Таким чином, можна було досягти спокою і захистити себе від неправильного способу життя. Однак свобода через самотність не може бути порятунком для людини, яка ніколи не буде щасливою, живучи відокремлено від інших, у повній ізоляції від світу. Саме цей аспект і намагався розкрити Патрік Зюскінд у своїй повісті «Голубка».

Головний герой Іонатан Нобель — охоронець банку. Йому 53 роки, він був забезпечений матеріально, мав певну свободу в своїх діях. Вів усамітнений спосіб життя, який не обтяжував його. Близьких людей у нього не було. Напередодні Другої світової війни ще дитиною разом із молодшою сестрою він залишився без батьків. Одного дня забрали матір, а через кілька днів — батька. Іонатана відправили до дядька на ферму. Там він виріс, звідти пішов в армію, одружився, отже, пройшов ті життєві етапи, що проходила кожна людина. Однак на жодному з них не був щасливим. В армії зазнав тортур від старшого покоління солдатів, отримав вогнестрільне поранення і захворів на дизентерію. Після повернення додому дізнався, що сестра поїхала до Канади. Під тиском дядька одружився з дівчиною на ім'я Марі Башут, з якою не був знайомий і яку ніколи не бачив. Через 4 місяці вона народила йому хлопчика і втекла з торговцем фруктів із Марселя. Довгоочікуваного спокою він так і не отримав. Тоді герой дійшов висновку: якнайдалі триматися від людей.

Боячись глузувань, він зняв із банківського рахунку свої заощадження, зібрав валізу і поїхав до Парижа, щоб загубитися серед натовпу, щоб ніхто його не знайшов, щоб нікому не було до нього справи. Зняв собі маленьку кімнату, де стояли лише ліжко, стіл, стілець. Недостатній рівень комфорту: один туалет на весь поверх, відсутність гарячої води та плити для приготування їжі — цілком задовольняв його.

Навколишній світ сприймався ним як втілення безглуздя та абсурду. Ось чому він знайшов задоволення в замкнутому просторі своєї кімнати. Притулок належав тільки йому, тому що захищав його від негараздів життя. Так Іонатан прожив 30 років, не намагаючись нічого змінити. Герой злився з атмосферою кімнати, вона стала для нього «надійним островом у ненадійному світі, його твердою опорою. Його притулком, його коханою, бо, коли він вечорами повертався з роботи, вона, ця маленька кімната, ніжно обнімала його, вона його зігрівала і захищала, вона насичувала його душу і тіло, вона завжди була готова прийняти його і ніколи його не залишала. Вона насправді була в його житті єдиним, на що можна було покластися».

Він купив нове ліжко, шафу, обклеїв шпалерами куток з плитою і раковиною, придбав телевізор, радіо і маленький холодильник. І хоча через придбані речі кімната стала набагато меншою, Нобель залишився вірним їй. Іонатан не допускав навіть думки, що йому доведеться з нею розлучитися. Більшість мешканців покинула кімнати, тому чимало з них залишилися порожніми і були пристосованими для комор багатими мешканцями нижніх поверхів. Герой отримував достатньо грошей, щоб найняти собі справжню квартиру з усіма зручностями. Однак він вирішив купити свою кімнату за 55 тисяч нових франків. Уже сплативши мадам Лассаль, власниці будинку, 47 тисяч, решту, 8 тисяч, Іонатан пообіцяв сплатити наприкінці року.

Події серпня 1954 р. докорінно змінили його життя. Саме в цей час він зустрівся з голубкою, яка через відчинене вікно в коридорі залетіла в приміщення і сіла напроти дверей його кімнати. Голуб в усі часи символізував мир, у Патріка Зюскінда ця символіка переосмислена в іншому напрямку. У контексті твору голубка — символ смерті. Тому герой злякався, побоюючись, що його незабаром розіб'є інфаркт або інсульт. Хоча цього не сталося, в мозку цієї людини засіла думка: «Голубка залякає тебе до смерті, ти боїшся її, вона загнала тебе назад, у кімнату, вона загубить тебе, візьме в полон. Ти помреш...», «... жити з нею ти теж не зможеш, ніколи; у будинку, де живе птах, людина більше не може жити, птах — втілення хаосу й анархії, птах шниряє туди-сюди, за все чіпляється, викльовує очі, він усюди гадить і розсіює заразні бактерії й віруси менінгіту, він не залишається один...».

Герой впав у відчай, намагався знайти якесь заняття і місце для ночівлі. Зустрічатися з голубкою вдруге він не збирався ні в якому разі, за жодних обставин. Найбільше занепокоєння в нього викликав той факт, що вона могла жити два, три, десять років, могла увійти з ним у фізичний контакт: дзьобнути в ногу, сісти на нього. Друзів у Іонатана не було, сестру він не розшукував, у банку до нього ставилися як до знаряддя чи як до реквізиту. Порадитися йому було ні з ким. Тому герой вирішив утекти, попередивши про порушення правил будинкового розпорядку — консер'єжку пані Рокар.

Після вторгнення «стороннього» в його світ Ноель відчув ворожість до оточення, але неспроможний був нічого із цим вдіяти. Зустріч з голубкою змусила Іонатана багато над чим замислитися. Передусім він дійшов жахливого висновку: «сутність людської свободи полягає у володінні клозетом і що він володіє цією суттєвою свободою». «Так, він правильно влаштував своє життя! Він мав досить щасливе існування. Не було нічого, зовсім нічого такого, про що варто було б жалкувати чи в чомусь заздрити іншим людям».

На цю думку його наштовхнула зустріч із Клошаром. Іонатан добре знав цього жебрака. Взимку той завжди сидів біля чорного входу до магазину, а влітку — біля пошти чи лавок на вулиці де Севр. Раніше він заздрив його безтурботному життю в той час, як він сам мав ризикувати своїм життям, охороняючи банк. Одного разу восени, коли герой ішов на пошту, він помітив Клошара між двома припаркованими автомобілями і побачив, як той справляв потребу, присівши в придорожній канаві. Видовище було мерзотним. З того часу в нього зникла заздрість до жебрака. «Але якщо у великому місті ви навіть не можете зачинити за собою двері, щоб спорожнити шлунок, хай хоч би двері клозету на поверсі; якщо людину позбавляють цієї однієї свободи з власною необхідністю ховатися від інших людей, тоді всі інші свободи нічого не варті. Тоді життя не має сенсу. Тоді краще померти».

Герой усвідомив іншу істину: щоб мати свободу, необхідні гроші, тому слід виконувати службові обов'язки належним чином, щоб не втратити роботу. Він проґавив лімузин директора банку і вчасно не відкрив ворота. Такого ніколи не траплялося і не повинно було ніколи трапитися, тому що за це можна втратити роботу, а нову нелегко знайти. На мізерну допомогу з безробіття не прожити. Після роботи герой пішов у готель. Вночі був грім. Іонатан думав не тільки про свою смерть, а й про кінець світу. А коли настала мертва тиша, ще жахливіша, ніж гул світу, який гинув, герой зрозумів, що не може жити без інших людей. «Він готовий був закричати. Він хотів вигукнути в тишу цю єдину фразу, що він не може жити без інших людей, — такою великою була його нужда, його фізична потреба, таким відчайдушним був жах сивої дитини Іонатана Ноеля опинитися всіма покинутим». Герой уперше в житті відчував потребу в людському товаристві. Вечірні думки про суїцид змінилися на бажання жити. Страх перед життям зник. І коли після ночі, проведеної в готелі, Ноель знову повернувся в свою кімнату, він насолоджувався отриманою свободою. Єдине, чого герой ще боявся, — зустрічі з голубкою. Але помітив дві речі: зачинене вікно і вимитий коридор. Голубка зникла.

Патрік Зюскінд визнав право людини на своє власне відокремлене життя. Вірив у те, що його герой спроможний знайти сили протистояти «чужому світові».

У повісті була майже відсутня дія, проте книга впливала на читача як буревій. Вона змусила розмірковувати над питанням про сенс життя, про свободу, яка приносила людині щастя. Можна було сховатися у своєрідному футлярі — кімнаті, однак неможливо було таким способом вирішити життєві проблеми, бути щасливою. Самотня людина була приречена на поступову духовну, а згодом і фізичну смерть. Вона нічому не раділа, боялася бути смішною в очах оточуючих, була постійно заглиблена в коло своїх матеріальних проблем, поступово згасала, втрачала інтерес до життя. Її лякала лише смерть, безпорадність, коли ні до кого було прихилити голову. Настав час, коли людина усвідомила, що саме те, що вона вважала за щастя, і було її ланцюгом. На жаль, це відбувалося занадто пізно, коли неможливо було майже нічого змінити. Свобода полягала не в ізоляції від людей, а у виборі дій, професії, життєвого шляху, способу життя, манери спілкування з оточуючими.

ЕЛЬФРІДА ЄЛІНЕК (1946 - )

Знаменита австрійська поетеса, романістка, драматург та літературний критик. Лауреат багатьох престижних премій, таких як премія Генріха Бьолля (1986), премії Георга Бюхнера (1998), премії Генріха Гейне. В 2003 визнана кращим драматургом року. В 2004 лауреат Нобелівської премії з літератури за „музичне багатоголосся в романах і драмах, яке з властивою тільки їй мовною пристрастю викриває абсурдність і владу соціальних кліше” (вона стала першою представницею, хто отримав премію, та десятою жінкою взагалі, яка отримала її). Одна з найпровокативніших письменниць ХХ ст. „Природу текстів Єлінек часто складно окреслити однозначно. Вони перетікають з поезії в прозу, містять театральні сцени і кінематографічні кадри”, – було відзначено в Шведській академії.

ТВОРЧІСТЬ:

Її перші вірші, написані в манері Віденської групи, починають друкуватися в різних журналах, згодом в 1967 р. виходить збірка „Тіні Лізи”. Її літературний розвиток в ці роки відбувається під впливом Ролана Барта, якому вона присвятила своє есе „Нескінченна невинність”.

В 1970 р. виходить її роман „Ми всього лише приманка, крихітко”. В 1972 Єлінек публікує роман „Міхаель. Молодіжна книга для інфантильного суспільства”, в якій письменниця критично осмислює сучасну масову культуру.

В 1975 р. для Єлінек-письменниці наступає переломний момент: публікація її роману „Коханки”, певної марксистсько-феміністичної пародії на патріотичний роман, що змусив заговорити про неї. Це жорстока і об’єктивна розповідь про долі двох жінок у сучасному суспільстві.

На початку 1980 р. вийшов її роман „Перед закритими дверима” про важких підлітків з благополучних родин. Закінчується роман шокуючою сценою масового вбивства цілої родини. (Був екранізований.)

В 1983 р. побачив світ кращий з романів Єлінек – „Піаністка”, роман автобіографічний в своїй основі, де розповідається історія викладачки Віденської консерваторії – Еріки Кохут. (Фільм за романом Єлінек на Канському фестивалі 2001 р. був відзначений відразу трьома нагородами.) Роман «Піаністка» – це розповідь про роздуми над тим, що відштовхує людину від любові до класичної музики. Авторка наче під мікроскопом розглядає це питання і приходить до висновку, що витончена музична культура походить з тих же психологічних аномалій, маній та фобій.

Великим скандалом для письменниці став наступний роман „Бажання / Хіть” (1989), що відразу потрапив до списку бестселерів, написаний під впливом суперечок феміністок про порнографію. Центральною темою роману є тема фемінізму і соціальної ролі жінки, тут авторка викриває сексуальне насильство по відношенню до жінки як модель для сучасного суспільства і сучасної культури.

У пізніх творах Єлінек відходить від феміністських підтекстів своєї літератури і фокусує увагу на соціальній критиці Австрії, зокрема її нездатність подолати нацистське минуле. Ця тема звучить в романі „Діти мертвих” (1995). В 1999 р. побачив світ роман „Жадібність”.

П’єси: Єлінек визнаний театральний автор: „Клара Ш” (1982), „Хмари, дім” (1988), „Гора Тотенау” 1991, „Місця відпочинку”, „Спортивна п’єса” (1998), „Він як не він” (2000). 2002 р. – збірка п’єс „В Альпах”, 2003 р. – п’єса „Смерть і дівчина”.

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Скачать

Нім.літ.др.пол.ХХ-лекція.doc

Нім.літ.др.пол.ХХ-лекція.doc
Размер: 161.5 Кб

Бесплатно Скачать

Пожаловаться на материал

Загальна характеристика німецької літератури 2 половини 20 століття. Література повоєнного періоду (розвиток реалізму): діяльність А. Зегерс, Г. Бьолля. Постмодернізм у німецькомовній літературі: творчість Ґ. Грасса, П. Зюскінда, Е. Єлінек.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Детские общественные организации

Детские общественные организации. Сущность детских общественных организаций. Характерные черты детских общественных организаций. Вариативность форм детских общественных организаций

Анализ данных предприятия. Контрольная работа

Законность, как государственно – правовой режим. Основные принципы законности

Курсовая работа. По дисциплине :Теория государства и права. Цель - осуществление анализа понятия и содержания законности как государственно правовой режим, а также создание теоретической концепции обеспечения законности в современной России.

Зачет по экологии. Ответы 1-12

Патофизиология, клиническая патофизиология. Ситуационные задачи

Ситуационные задачи для студентов специальности Педиатрия по дисциплине «Патофизиология, клиническая патофизиология» Раздел «Общая патофизиология». Проведение сравнительного анализа двух ситуаций

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok