Тероризм в ідеології та діяльності ОУН

ЗМІСТ

Вступ

Тероризм в ідеології та діяльності ОУН

Список використаних джерел та літератури

Вступ

На сучасному етапі розбудови української державності назріли численні конфлікти, зумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми факторами, які спричиняють розходження інтересів, прагнень, розрив зв’язків, а відтак і розкол української нації. Така складна ситуація підштовхує до пошуку ідей, здатних консолідувати українське суспільство. В таких умовах особливо важливою постає проблема об’єктивного висвітлення історичного досвіду нашого народу.

Зі здобуттям Україною державного суверенітету, формуванням демократичних підвалин життя, поширенням ідейного плюралізму в історичній науці відбувається зростання інтересу до всебічного дослідження діяльності ОУН. Боротьба ОУН, яка супроводжувалась використанням терористичних методів, була яскравим вираженням змагань українців за здобуття самостійної держави.

В міжвоєнний період терористичні акти ОУН не були унікальним явищем. В 30-ті роки ХХ століття тероризм був способом формування особливої атмосфери страху у суспільстві. Його тактику активно використовували різні політичні режими.

У своїй бойовій діяльності ОУН застосовувала терор як ефективний засіб психологічного впливу. Він був націлений на те, щоб стати остаточним аргументом боротьби з окупаційною владою та її представниками за вирішення українського питання в той час, коли інші можливості вже були вичерпані. Замахи ОУН мали виразне політичне забарвлення і не супроводжувалися масовими жертвами з боку цивільного населення. Проте дії націоналістів, як в радянські часи, так і зараз політизуються окремими політичними силами і, як наслідок, ставлення до ОУН серед різних верств населення залишається неоднозначним.

Національно-визвольний характер діяльності ОУН тривалий час замовчувався, тому він потребує детального вивчення і осмислення. Розглядаючи український націоналізм, необхідно відкинути одностороннє тлумачення цього явища, суб’єктивізм та політичну заангажованість. Використання багатоаспектного підходу дозволяє більш глибоко зануритись в сутність цієї проблеми. Все ж, розуміння деяких аспектів діяльності ОУН, зокрема використання тероризму як одного з механізмів визвольної боротьби, не означає вважати їх доцільними для застосування на практиці.

Без розгляду націоналістичного руху, форм його боротьби та зіставлення його з контекстом історичної епохи неможливе сприйняття особливостей як історії України XX ст., так і багатьох суспільно-політичних та ідеологічних явищ сучасності.

Тероризм в ідеології та діяльності ОУН

Розглядаючи процес формування ідеологічного підґрунтя українського націоналістичного руху варто проаналізувати передумови виникнення радикально-націоналістичного спрямування.

Внаслідок поразки українців в національно-визвольних змаганнях 1917-1921 рр. та в українсько-польській війні відбулась ліквідація національної державності та поділ етнічних українських земель між радянською Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Зокрема, політика польського уряду на окупованих землях супроводжувалася терором проти будь-яких проявів українського націоналістичного життя. Такими акціями польська влада виявляла прагнення полонізувати галицькі землі, позбавивши українців національної ідентичності. Звичайно, такі дії ще більше загострювали відносини між українцями та поляками, тому відбудова української державності йшла, перш за все, під гаслами боротьби проти уряду Польщі.

Потрібно зазначити, що на цей період згуртувались погляди усіх верств населення Західної України щодо необхідності оформлення власної державності, позбавленої іноземного втручання. Відчуваючи складність перспективи створення держави, українці почали готуватись до тривалої боротьби, зокрема, революційними методами. Частина населення зайняла радянофільські позиції, проте це не було домінуючим в політиці галицьких українців. Ще одна група, яка гуртувалася навколо часопису «Діло», вважала, що українці повинні боротися за встановлення автономії в межах Польщі. Все ж, переважна більшість відкидала радянські та автономістські настрої, закликаючи підтримувати позиції, сформовані на націоналістичних засадах та розраховувати лише на власні сили. До останніх можна віднести представників «загравівців» (від назви друкованого органу «Заграва», яку редагував Дмитро Донцов).

Варто пам’ятати те, що перші спроби перетворення націоналістичної ідеології на практику починаються з діяльності Миколи Міхновського та його прибічників на зламі XIX і XX століть. Основні його ідеї були сформульовані в брошурі «Самостійна Україна» і знайшли своє вираження у створенні Революційної Української Партії (РУП).

За словами Олександра Мотиля, «український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її». Впевнившись в тому, що демократичні засоби боротьби сприяють ворожнечі, розходженню в цілях, малоефективному керівництву, що в цілому призводить до поразки, борці за свободу відкинули стару ідеологію. Замість цього, вони прагнули створити принципово новий тип українця, цілком відданого нації, вони пояснювали, що існування неможливе без боротьби, а боротьба переростає у сенс життя. Саме так зародилася форма націоналізму, яку називали інтегральним націоналізмом.

Аналізуючи це явище, варто звернути увагу на те, що інтегральний націоналізм ніколи не був світоглядним монолітом. Поза комплексом базових переконань існували різні інтерпретації. Також помилково було б вважати, що всі представники даної ідеології керувалися на практиці сформульованими ідеологічними засадами націоналізму. Для багатьох із них націоналізм означав непримиренну боротьбу за Україну, а на ідеологічні тонкощі вони не зважали.

Одним з перших ідеологів інтегрального націоналізму був Дмитро Донцов, навколо якого об’єдналась молода плеяда інтелігенції (Додаток А). Уже в першій вступній статті «Літературно-наукового вісника» під назвою «Наші цілі» містилися ідеї, що увійшли до програми його бачення націоналізму:

«Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація».

Найважливіша праця Донцова «Націоналізм», яка з’явилась у 1925р., піддала нищівній критиці колишній український національно-визвольний рух. Причини занепаду українського руху, на його думку, крилися у захопленні провідних його ідеологів – Драгоманова, Грушевського, Франка – ідеалами вселюдського братерства й справедливості. Раціоналізму попередніх поколінь українських діячів він протиставляв ірраціоналізм і волюнтаризм, лібералізму – інтерес нації понад усе. Донцов закликав до боротьби, обґрунтовуючи, що раніше українці «в національних питаннях не йшли дальше тієї границі, яка визначалася потребою «самооборони», оборони своїх економічних і культурних, «мінімальніших» інтересів. Особливо ненависний був їм «принцип державного насильства».[…] Вони були поза часом, а їх ідея – ні ретроспективною, ні проспективною, без традицій вчора, без завдань завтра. Взиваючи до розуму й виклинаючи почування, фанатизм, – вони зробили національне почуття плитким і яловим; обмежили його інтенсивність».

Ідеї Донцова визначили світосприйняття цілої генерації галицьких українців, яка дебютувала на політичній арені у міжвоєнний період.

Донцов та інші ідеологи руху не мали точного уявлення про те, якою саме буде нація після здобуття незалежності, про соціально-економічну організацію суспільства. Політична система майбутньої держави на початкових етапах мала належати одній націоналістичній партії, ядро якої складали б випробувані «борці» й «кращі люди», а на верхівці стояв би верховний керівник, котрому належала безумовна і необмежена влада. Все ж не було ясності яким буде державний лад, коли диктатура виконає свої завдання.

Зростаючий український націоналістичний рух у міжвоєнний період відображала Українська Військова Організація (УВО), яку очолив Євген Коновалець (Додаток Б). Вона була заснована в липні 1920р. в Празі на останньому засіданні Стрілецької Ради УСС. 31 серпня 1920 р. в Празі відбувся перший з'їзд представників українських військових організацій. Про рішення цього з'їзду Є. Коновалець у своїх «Причинках до історії української революції» повідомляє:

«На цьому З'їзді винесено, між іншим, такі постанови: 1. З'їзд стоїть на становищі повної соборности й самостійности України без огляду на те, в які соціяльні та політичні форми виллється ця самостійність. 2. З'їзд стверджує, що теперішнє катастрофальне положення України є наслідком неохоти до праці, нестійкости, хитання, суперечности з гаслами, виведеними в т. ч., і самого факту існування аж трьох українських урядів і їх органів. 3. З'їзд уважає вказаним не ставити мілітарного спротиву з'єднанню українських земель, яке зараз наспіває через большевицький наступ, та одночасно завзиває всіх старшин і стрільців Української Армії до дальшої послідовної боротьби за самостійність України. 4. З'їзд уважає за потрібне затримати в організованій формі існуючі поза територією України військові частини та об'єднати їх ідейно між собою. Окрім цього, З'їзд закликає всіх тих, що можуть повертатися на Україну, до повороту й до праці на місцях. Далі прийнято постанови щодо центрального ідейного проводу всіх військових організацій».

УВО не визнавала пропаговану оточенням УНР орієнтацію на Польщу. Що ж до відношення до УССР, то спочатку, доки УВО ще підтримувала зв’язки з урядом ЗУНР, між представниками якого були ті, що в боротьбі проти Польщі бачили в більшовиках свого союзника, – серед деяких членів УВО були пробільшовицькі настрої. Проте Є. Коновалець і його найближчі соратники були проти подібних настроїв від самого початку існування УВО, тому вони швидко зникли. Після виникнення суперечностей між УВО та головою уряду ЗУНР Є. Петрушевичем була створена ЗУНРО (Західно-Українська Народна Революційна Організація), як опозиційна до Української Військової Організації з радянофільськими поглядами. Коли ж Є. Петрушевич відверто перейшов на радянофільську платформу, то УВО зайняла чітку антибільшовицьку позицію. В брошурі «УВО» згадано про це наступне:

«Не во ім'я злуки українських земель і не для добра Української Нації ведуть большевики свою каїнову роботу.[…] Всякі орієнтації, чи то на Польщу, чи на большевиків, є безпідставними й для українського народу шкідливими й тому УВО мусить з ними, як такими, боротися».

УВО не готувала своєї власної ідеології, так само як і не визначала точної програми своєї роботи. Вона займалась безпосередньою визвольною справою. Разом із розповсюдженням ідей державного відновлення України УВО обирає терористичну діяльність проти представників польського режиму, а також розвідувально-підривні акції та експропріацію, щоб дестабілізувати суспільний лад і боєздатність противника. «Мусимо змінити психіку нашої суспільності й психіку ворогів та розворушити світову думку. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації, агітації, яка дійде до всіх — своїх і чужих, без огляду на те, чи хочуть вони цього, чи ні. А тоді напевно прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову думку, знищить до тла надламану вже до цього часу заборчість ворогів. Тоді український народ заживе вільно у власній хаті». Так підкреслювалося у програмі Української військової організації.

Значний вплив на формування ідейних засад терористичної діяльності здійснило тодішнє становище в Європі, де тероризм підневільних народів проти держав-окупантів не був нововведенням. Взірцем для націоналістів ставала революційна боротьба ірландців та фінляндців на рубежі ХІХ – початку ХХ ст. У друкованому органі УВО «Сурма» часто з’являлися розповіді про боротьбу цих двох народів.

Проте було б помилково вважати УВО виключно терористичною організацією. У «Сурмі» повідомляється (Додаток В):

«УВО є організацією, для якої тільки інтерес української нації є й буде рішальний у її діяльності... Рівнож не думає УВО служити інтересам чужих народів. Рівночасно одначе УВО свідома того, що не тільки її завданням, але й обов'язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаганду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву українського народу. УВО не ставить терористичної діяльности як виключного завдання... УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву українського народу з остаточною метою — створити власну національну самостійну і з'єдинену державу».

Українська Військова Організація інспірувала створення Української Партії Національної Революції (УПНР), що мала проповідувати легальними способами ідеологію, на яку спиралася б УВО у своїй революційній діяльності. Для сторонніх скорочення УПНР позначалося як «Українська Партія Національної Роботи». Керівниками УПНР стали: Самійло Підгірський – голова, Дмитро Донцов – секретар, членами керівництва партії були Володимир Кузьмович, Дмитро Паліїв та Остап Луцький. Пресовим органом УПНР, що мав виражати ідеї УВО, став вже згаданий часопис «Заграва». Ця спроба завершилась промахом, тому УПНР вирішила об'єднати свої зусилля із національною демократією і злилася пізніше з Українським Національно-Демократичним Об'єднанням (УНДО).

Студентство, що підтримувало погляди Донцова, у 1926 р. створило Союз української націоналістичної молоді. Організатором та ідеологом об’єднання став Степан Охримович, а першим головою – Йосип Боднарович. Відділи цієї організації швидко поширились в західноукраїнських містах. Керівництво Союзу звертало особливу увагу на формування культу героїзму та патріотизму.

Ця організація ідеологічного характеру займалася розвитком самосвідомості своїх членів шляхом проведення різноманітних зібрань, обговорень історичних та політичних проблем. Результатом діяльності учасників Союзу української націоналістичної молоді стало формування своєрідного типу молодого ідейного націоналіста, людини, яка своєю відданістю прагнула служити рідному народу.

За кордоном представники української молоді почали організовуватись у подібні об’єднання. Для прикладу, в Чехії 1921 року було створено «Групу української національної молоді», яка відкидала можливість порозуміння з Польщею чи Радянським Союзом. За пропозицією Миколи Сціборського деякі невеликі націоналістичні угрупування об’єдналися 1925 р. в Легію українських націоналістів. Вже в 1927 р. на основі «Легії українських націоналістів» та «Групи української національної молоді» було створено Союз організацій українських націоналістів.

З розростанням націоналістичного руху націоналістичні структури вирішили об’єднатися. Для того, щоб створити спільні позиції щодо ідеологічно-програмних постулатів націоналізму, соціальної та воєнно-політичної площини майбутньої організації було скликано І Конференцію українських націоналістів, яка відбулася в Берліні 3-7 листопада 1927 р. Після тривалих переговорів учасники вирішили поєднати усі націоналістичні організації, включаючи УВО, в Організацію українських націоналістів.

Через розбіжності, конференція постановила, що остаточне рішення у цій справі винесе конгрес, який відбудеться через рік. З цією ціллю було створено Провід Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з Є Коновальцем, що до створення єдиної Організації Українських Націоналістів мав виконувати функції координаційного центру всіх українських націоналістичних організацій.

Погоджування основних ідейних засад напередодні утворення ОУН проходило насамперед на сторінках празького друкованого органу "Розбудова нації", який пізніше став головним теоретично-інформаційним часописом ОУН (Додаток Г). Саме навколо нього з'явилася група постатей, які власне і стали постачальниками переконань, що стали підвалинами політичної програми майбутньої організації — М. Сціборський, Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, В. Мартинець, С. Ленкавський, З. Пеленський та ін. 

Згідно з рішенням ІІ конференції (квітень 1928 р.) конгрес ОУН розпочав свою роботу у Відні 27 січня і тривав до 3 лютого1929 р. На ньому було ухвалено Устрій Організації українських націоналістів, а також головні засади ідеології ОУН . Постанови конгресу підкреслили зв’язок життя народу з ідеями націоналізму: «Український націоналізм є духовий і політичний рух, зроджений із внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави й цілі творчого буття. Органічна зв’язаність націоналізму з нацією є факт природного порядку, і на ньому основано ціле розуміння істоти нації.».

У кінці постанов зазначено:

«Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свойого політичного діяння та не визначаючи всіх тих міжнародніх актів, умов та установ, що стан українського національно-державного розірвання сотворили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе у категорічне противенство до тих всіх сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляться, та протидіятиме всяким політичним заходам єдиниць і колективів, що будуть відхиленням від повищих засад.».

Аналізуючи постанови, прийняті на конгресі, можна зрозуміти, що ОУН ставила перед собою величезні цілі.

Юліан Вассиян, якому КУН у 1928 р. довірив визначити головні ідеологічні засади ОУН, розумів під інтегральністю націоналізму прагнення до інтеграції різноманітних політичних і суспільних груп у націю як «живу збірну одиницю» (Додаток Д). Він визначав волю головною умовою життя нації. Досліджуючи внутрішню будову нації, Ю. Вассиян зауважував відсутність в українців власної активної вольової скерованості, що зумовлено «психологією осілого хлібороба». Через це народ й не може ясно сформулювати мету свого розвитку і реалізувати ідеї єдності в українській державі.

В працях ідеолога немає лозунгів про фанатичну боротьбу, агресивні дії та положення «мета виправдовує засоби», а протиставлення радикальному націоналізму спричинене не природою основних принципів його концепції, а відмовою від радикальних методів боротьби, які є, на його точку зору, крайнощами.

Однак складність поглядів Ю. Вассияна не мала великого впливу на більшість членів ОУН. Серед молодих націоналістів зміцнилося спрощене радикальне розуміння інтегрального націоналізму. Наприклад, видатний оунівський публіцист – Дмитро Штикало, називав націоналізм новітньою релігією:

« Для націоналіста, цебто визнавця націоналістичної реліґії, – ціль щастя людського лежить у віданні себе цілого своїй нації».

ОУН прямо заявляла про досягнення поставлених цілей шляхом непохитної боротьби з усіма ворожими силами. Оскільки ОУН була утворена на основі УВО, то її досвід терористичної діяльності був  цінним у веденні таємної боротьби. Разом з тим УВО ще довгий час, виступаючи бойовою референтурою ОУН, зберігала свою самостійність. У листі від 15 грудня 1929 р. до одного з своїх кореспондентів в Празі провідник ОУН на ЗУЗ (Західних Українських Землях) З. Пеленський писав:

«Наша лінія одна - бий москаля, бий комуніста, бий поляка - віруй тільки в свої сили і в Україну.[...]Крім того, на крайовому ґрунті мусимо переводити тактичну лінію, яка поборює безпощадно всі партії».

Є. Коновалець вважав, що боротьбою проти ворога, для успішного результату, повинні займатися нові люди. Зокрема, з цього приводу він писав листа Дмитру Андрієвському у 1932 р.:

«Ми заініціювали організований націоналістичний рух, ми допомогли йому оформитися, ми даємо йому ще й тепер іньєкції, але ми його не ведемо.[…] На західніх землях той рух виявляє більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане. Не виключено, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків без відповідного впливу на його дальший розвій.[…]Молодий націоналістичний рух на західних землях нас ще толерує, — я певний, одначе, що з його скріпленням і внутрішнім оформленням, він, коли ми не намагатимемось знайти спільну мову, витворить свій власний провід».

Саме наймолодше покоління націоналістів, часто всупереч волі старших за віком провідників, штовхала ОУН до радикальних, дій. Самовільні дії та численні саботажі, які використала польська влада, щоб употужнити репресії, перекреслювали перспективу відкритої діяльності ОУН. З іншого боку, репресії сприяли подальшій радикалізації воєнно-політичної стратегії й тактики ОУН. Після «пацифікації» 1930 р. верхні позиції в ОУН зайняли прибічники винятково підпільної революційної боротьби. Члени ОУН і УВО в 1930 р. сформулювали концепцію «перманентної революції», згідно з якою належало повсякденними бойовими актами пробудити постійну революційну напругу в краї:

«УВО зміряє до національної революції не через згоду, льояльність і співжиття з ворогом, а через постійне революційне кипіння в краї.[...] Лише масовими виступами, що будуть повторюватися, можна піддержати й плекати постійний дух протесту проти окупанта, піддержувати ненависть до ворога та бажання остаточної з ним розправи. Нарід не сміє звикнути до кайданів, не сміє почуватися в ворожій державі добре. А тому ми не дамо на поневолених українських землях запанувати мирові».

Незабаром у листопаді 1930 р. з’явилася «Декларація проводу українських націоналістів». У ній наголошувалось:

«ОУН підкреслює, що велику проблему національного визволення можна розв'язати не політикою компромісів, ж стремлінням приладнатись до окупаційних умов під гаслом дочасних локальних інтересів та зі страху перед жертвами, лише напруженим зусиллям цілого національного організму та аргументом оружної боротьби». 

Останнім важливим коректуванням процесу розвитку національного руху з боку Коновальця був Степан Бандера (Додаток Е). Свою теорію розвитку ОУН С.Бандера презентував у 1933 році, і був призначений Крайовим провідником. Від інших теоретиків націоналізму Степана Бандеру вирізняє те, що він водночас був і практиком, а ОУН під його керівництвом стала рушійною силою української національної революції. Нероздільність тріади: «ідея, кадри, боротьба» Бандера пояснював так:

«Боротьба породжує, мобілізує все нових борців, а борці породжують боротьбу. Це безперервний ланцюговий процес, який охоплює щораз ширші кола народу, незалежно від різних змін форм революційної дії. А його незмінним і незаступним мотором є великі ідеї українського націоналізму. Ці ідеї, діючи в динамічній формі революційної боротьби, мобілізують і формують активні й провідні кадри сучасних визвольних змагань України».

У популяризуванні націоналістичних ідей період керування ОУН Степаном Бандерою був періодом найширше розгорненого видавництва всіх підпільних націоналістичних видань і найширшого охоплення впливами ОУН українських студентських організацій.

Одним з найбільш актуальних та проблематичних питань, довкола якого виникають ідеологізовані стереотипи та непорозуміння є відношення українського радикально-спрямованого націоналізму, представленого ОУН, до італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму. Характеризувати ОУН як фашистський рух та ідеологію було особливо притаманним уряду СРСР.

Важливо не забувати, що ідеологи ОУН самі сприяли появі таких ототожнень, переймаючи з фашизму та націонал-соціалізму деякі елементи. Визначаючи вплив фашизму на український націоналізм, Євген Онацький писав:

« [...] Молодий український націоналізм дещо перейняв вже від італійського фашизму і це перш за все визнання потреби залізної ієрархічної організації та підпорядкування всіх приватних, партійних і клясових інтересів інтересам батьківщини».

Щоправда, Онацький вважав ці запозичення формальними, підкреслюючи, що базовою відмінністю італійського фашизму від українськиого націоналізму було те, що перший був ідеологією та рухом державної нації, другий — бездержавної. Проте, на відміну від загалом позитивних позицій щодо італійського фашизму, ставлення Є. Онацького до німецького націонал-соціалізму були досить критичними.

Микола Сціборський також наголошував на відмінності руху, представленого ОУН, від італійського фашизму (Додаток Ж). Так само, як і Є. Онацький він досить критично ставився до ідеології націонал-соціалізму.

За словами Джона Армстронга, прибічники ОУН стверджували, що держава – це всього лише найбільш зручна форма національного життя, а не абсолютна цінність, на відміну від нації. Така позиція була тактично необхідною для того, щоб виразити відмінність ОУН від німецького нацизму.

Однією з характерник ознак фашизму було позитивне відношення до насильства, культ воєнних чеснот. Значною мірою це явище характеризувало і український націоналізм, проте, варто не забувати, що погляди членів ОУН на необхідність меж застосування насильства були різними. Приміром, противником терору був член ПУН Д.Андрієвський. Натомість інший представник, В.Мартинець, вважав, що терор необхідний не лише для придушення внутрішніх ворогів, а й для перевиховання народу.

Петро Мірчук стверджував, що італійський фашизм викликав захоплення в українських націоналістів, проте «вони вважали його витвором чужого духа, непридатним для прищеплювання на український ґрунт» . Він зауважував, що ідеологія ОУН опиралась на давню державницьку традицію українців і утворилася на основі організацій, які фігурували в той час, як фашизм тільки починав зароджуватись. Ще більшим нонсенсом Мірчук вважав судження, що ідеологія і програма ОУН — це «копіювання німецького націонал-соціалізму».

Як вже згадувалось у першому розділі, міжвоєнна епоха характеризувалася світовим піднесенням і поширенням тоталітарних течій, екстремізму та кризи демократії, що і вплинуло на формування ідеології ОУН. Наприклад, почуття національної образи і прагнення відплати можна вважати тими факторами, які зближували український націоналізм із німецьким націонал-соціалізмом.  Все ж, не дивлячись на те, що ОУН мала багато спільних рис з італійським фашизмом та німецьким націонал-соціалізмом в світосприйнятті і політичній практиці, ОУН не можна прирівнювати ані до  фашизму, ані до націонал-соціалізму.

Отже, основою ідеології ОУН був інтегральний націоналізм, поява якого була реакцією на складне становище західноукраїнського населення. Найбільше на еволюцію ОУН та її ідейних засад вплинули репресії з боку польської влади, а також натиск молодих інтелектуалів, що вважали демократичні принципи боротьби неактуальними. Саме тому, одним із методів здобуття незалежності стала терористична діяльність.

Висновки

Тероризм варто розглядати як крайню особливу форму насильства, спосіб вирішення складних суспільно-політичних проблем, що розвивався паралельно з цивілізаційним розвитком людства. Характерним для цього явища було набуття в процесі еволюції все нових форм, інтерпретацій, цілей та особливостей. Зокрема, в ХХ столітті він стає одним з механізмів боротьби тих націй, що розчарувалися у можливості отримання державного суверенітету мирними шляхами.

За складних умов існування бездержавності, західноукраїнські землі в міжвоєнний період стають епіцентром визвольної боротьби українського народу. Пройшовши складний шлях розвитку та заручившись підтримкою всіх верств українського суспільства Галичини, національно-визвольний рух знайшов своє відображення у легальній та нелегальній формах.

Старше покоління українців намагалося діяти легальними методами через політичні партії, громадські, культурні та освітні товариства. Натомість молодша генерація дедалі рішучіше виступала за збройні методи боротьби.

Передумовами формування радикальних настроїв було розчарування у поразці національно-визвольних змагань, а також впевненість в тому, що демократичні методи боротьби, як показав історичний досвід попередників, є неефективними. Беручи до уваги боротьбу народів Європи, молоде покоління відкинуло стару ідеологію і створило підвалини для якісно нового явища – українського інтегрального націоналізму.

Основними засадами цього ідеологічного руху були: цілковита відданість нації, існування якої неможливе без боротьби; вища мета – незалежність держави; діяти, відкинувши будь-які дискусії. Все ж, український націоналізм ніколи не був світоглядним монолітом, а поза комплексом базових ідей існували різні трактування. Український націоналістичний рух на початкових етапах свого розвитку відображала Українська Військова Організація (УВО), а згодом – Організація Українських Націоналістів (ОУН), що була сформована на основі УВО та деяких інших націоналістичних організацій.

Одним із перших ідеологів націоналізму став Дмитро Донцов, ідеї якого визначили світосприйняття багатьох галицьких українців. Варто не забувати і про значний внесок у формування засад цієї ідеологічної доктрини Євгена Коновальця, який став одним із ініціаторів створення УВО, а згодом ОУН і надав цим організаціям сутнісних пріоритетів.

Розвиток підвалин українського націоналізму відбувався під орудою таких визначних діячів як Микола Сціборський, Дмитро Андрієвський, Юліан Вассиян, Володимир Мартинець та Степан Бандера. Серед останніх особливо вирізнявся Степан Бандера, що був водночас і практиком, і теоретиком українського націоналізму. ОУН під його керівництвом набула особливого значення і стала рушієм української національної революції.

Одним з методів боротьби молода генерація обрала терористичну діяльність, що мала стати найстрашнішою зброєю в руках конспіративної організації. ОУН прямо заявляла про досягнення поставлених цілей шляхом непохитної боротьби з ворогами. На думку націоналістів, роль терору покладалася на дестабілізацію боєздатності противника та підрив авторитету Польщі на міжнародній арені. Однак, було б помилково вважати УВО та ОУН виключно терористичними організаціями.

Діяльність УВО та ОУН проходила у вигляді активного і пасивного спротиву. Активні форми передбачали: теракти проти найбільш вороже налаштованих польських урядовців та тих, хто їм допомагали; знищення та експропріацію майна, дезорганізацію комунікацій. До пасивних форм належали бойкоти різних заходів, які проводила окупаційна влада.

У відповідь на численні саботажні акції польська влада здійснювала різні каральні акції. Одна з найбільш значних була проведена восени 1930 року і отримала назву «пацифікація». Такі дії польської влади спричинили ще більше невдоволення суспільних настроїв. Саме після проведення пацифікації ОУН збільшує радикальні заходи для того, щоб заявити про себе як серйозний рух, який бореться за свободу свого народу.

Найбільш визначними жертвами терористичних актів ОУН були польські чиновники Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький, чиновник радянського консулату Олексій Майлов та директор Української гімназії у Львові Іван Бабій, звинувачений у співробітництві з поляками. Окрім цього, було здійснено замахи на польського маршала Йозефа Пілсудського та президента Польщі Станіслава Войцеховського.

Отже, для населення Західної України період між двома світовими війнами став етапом формування радикальних ідей та пошуку альтернативних революційних дій. Це був час загартування для подальшої боротьби за незалежність та соборність України. Підпільна та терористична діяльність стали накопиченням важливого досвіду, який відіграв значну роль у Другій світовій війні та в подальшій боротьбі для багатьох українців.

Список використаних джерел та літератури

Альберда Т. ОУН: дилеми колективної історичної пам'яті. Частина 4. Терор.:[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://megadocs.ru/archive/

Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух.– Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1994.

Бєй О.І. Тероризм як метод боротьби у ОУН.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 

Кентій А. В. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956. Історико-архівні нариси / Державний комітет архівів України, ЦДАГО України. – Т. 1: Від Української військової організації до Організації українських націоналістів. 1920-1942. – К., 2005. – 332 с.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ifreestore.net/5803/

Кучабський О. Замах на Пілсудського під Львівською ратушою.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 

Мартинець В.Перманентна революція //Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті. Документи і матеріали / від. ред. М. Кугутяк. – Т. 1. – Кн. 2 (1929–1939). – Івано-Франківськ : КПФ “ЛІК”, 2014. – С. 104-111.

Мельник І. Як у Львові вчинили замах на президента.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 

Печенюк І., Шевченко М. Витоки та сутність міжнародного тероризму//Воєнна історія. – 2004. -№4.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 

Сватко Я. Полковник, який змінив Україну .: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 

Ткач В. Політичний тероризм як вид сучасного тероризму// Освіта регіону. – 2012.- №1.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 

Яковенко И. Терроризм // «Нева». – 2005.- №12: [ Електронний ресурс]. – Режим доступу: 

\

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Файл

Курсова Політ ідеологія.docx

Курсова Політ ідеологія.docx
Размер: 71.8 Кб

.

Пожаловаться на материал

Боротьба ОУН, яка супроводжувалась використанням терористичних методів, була яскравим вираженням змагань українців за здобуття самостійної держави.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Обучение и проверка знаний электротехнического и электротехнологического персонала по электробезопасности Общие сведения об электроустановках

Практическое пособие в вопросах и ответах. Общие сведения об электроустановках Требования к персоналу и его подготовке  Порядок и условия безопасного производства работ в электроустановках Заземление и защитные меры электробезопасности. Молниезащита. Правила применения и испытания средств защиты, используемых в электроустановках. Правила освобождения пострадавших от действия электрического тока и оказания им первой помощи.

Положениео конкурсе социальной  экологической рекламы«Мы  - за чистый город!»

Приглашаем всех активных креативных молодых людей принять участие в конкурсе и внести свой вклад в создание и развитие социальной рекламы.

Латынь в эпоху Возрождения

Реферат. Латинский язык. Национальные языки. Грани латинского языка в эпоху Возрождения. Гуманисты. Собиратели классической латыни. Латынь в науке.

Организация пассажирских перевозок в Карибском регионе. Расчетно-графическая работа

РАСЧЕТНО-ГРАФИЧЕСКАЯ РАБОТА по дисциплине:«Пассажирские перевозки» на тему: «ОРГАНИЗАЦИЯ ПАССАЖИРСКИХ ПЕРЕВОЗОК В КАРИБСКОМ РЕГИОНЕ»

Технологии вибровоздействия на нефть с целью восстановления ее транспортабельных свойств

Устройство для виброобработки нефти при откачке из нефтехранилищ. Устройство для откачки нефти из резервуара. Виброобработка нефти в земляном амбаре. Устройства для виброобработки нефти в трубопроводе. Устройство для вибрации участка трубопровода

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok