Постмодернізм в англійській літературі

ПОСТМОДЕРНІЗМ В АНГЛІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Остання третина ХХ століття, позначена постмодерністською ідеологією, стала періодом істотних змін для англійського роману, вирізняючись, з одного боку, поверненням до власної історії і тяжінням до вікових національних літературних традицій (зокрема, вікторіанського тексту), а, з іншого боку, нестримним бажанням залишатися в культурному авангарді та продукувати власні доробки. Англійський роман означеного періоду наглядно спростував тезу про смерть роману як жанру.

Характерним для англійського роману зазначеного періоду є переосмислення традиційних категорій – історії, прогресу, часу, англійськості, суспільної ієрархії, а також неоднозначність прочитання, викликана поєднанням модерністських та постмодерністських технік, гібридизацією жанрів, залученням різноманітних прийомів літературної гри.

В англійській літературі кінця ХХ ст. спостерігається особливий інтерес до таких жанрових різновидів роману, як університетський роман, біографічний роман, історіографічний роман, психологічний роман, детективний роман, інтелектуальний роман. Розвивається неоготичний роман, художня біографія та художня автобіографія, антиутопія).

Англійський роман останньої третини ХХ – унікальне явище європейської літератури, в якому адаптація сучасних літературних прийомів є суголосною з англійською літературною традицією.

● Дейвід ЛОДЖ (народ. 1935)

Літературно-критична і художня творчість Лоджа є яскравою ілюстрацією академічної культури і дає змогу дослідити специфіку впливу постмодерністичних ідей на університетський роман 70-90х років ХХ ст.

Науковий доробок Лоджа цікавий з декількох точок зору:

1) Лодж – представник академічного літературознавства, один із провідних літературних критиків та істориків літератури останніх десятиліть у Британії. З 1960 по 1987 Лодж викладав англійську літературу в Бірмінгемському університеті, де познайомився з Бредбері в 1960-і рр.

2) Крім того, Лодж у своїх художніх творах порушує багато з тих літературознавчих проблем, що були досліджені в його наукових працях.

3) Звернення до університетської тематики дає змогу письменникові перенести полеміку з проблем сучасної науки про літературу та різних літературознавчих теорій на сторінки романів. (Так, наприклад, у 1981 р. Лодж публікує працю «Працюючи зі структуралізмом» про структуралізм і постструктуралізм, а в 1984 і 1988 роках друкує відповідно романи «Маленький світ» і «Славна професія», на сторінках яких у художньому варіанті обговорюються окремі аспекти застосування структурного методу та деконструкції в науці про літературу.)

Особливої уваги заслуговують і його монографії «Романіст на перехресті» (1971), «Прийоми сучасної літератури» (1977), «За Бахтіним» (1990), «Мистецтво художньої літератури» (1992), «Сучасна критика і теорія: читач» (1992), «Практика писання» (1997), «Свідомість і роман» (2003).

Художня творчість: «Британський музей падає» (1965), «З гнізда» (1970), університетська трилогія: «Обмін місцями» (1975), «Маленький світ» (1984), «Славна професія» (1988); «Райські новини» (1991), «Терапія» (1995), університетський роман «Думає…» (2001), біографічний роман «Автор, автор» (2004).

Втілення найбільш характерних рис університетських романів останніх десятиліть та широке коло академічних проблем характерні романам Лоджа «Обмін місцями» (1975), «Маленький світ» (1984), «Славна професія» (1988), об’єднаним автором в університетську трилогію, та роману «Думає…» (2001). Одна з провідних рис цих романів – це ґрунтовний аналіз сучасного британського університету.

Університет для Лоджа – це мікрокосм, який формує людину, спрямовує її свідомість. З університетською проблематикою пов’язані і перші романи Лоджа «Британський музей падає» – це роман-кар’єри, в сюжеті якого маємо історію аспіранта-невдахи, та «З гнізда» – це роман-виховання, історія підлітка, наділеного якостями потрібними для майбутньої академічної кар’єри, з епілогу дізнаємося про вибір ним саме викладацької та наукової форм діяльності.

Лодж досліджує в університетській трилогії університет як замкнену систему і всі типи взаємовідносин у його межах, а також університет як відкритий для зовнішнього оточення інститут освіти і культури.

В центрі кожного твору – окремий аспект університетського життя. У Лоджа знаходимо всебічну характеристику сучасного університету: зміст університетської освіти; викладацька робота, академічна кар’єра, функціонування кафедри; університет як двоєдність викладач-студент; університетська наука, наукові конференції; університет та його місце у соціальній структурі суспільства. Тобто автор подає не статичну картину університету, а розвиток системи освіти, викладання, розвиток університетської науки.

У своїх університетських романах Лодж подає і загальну картину розвитку літературознавства кінця 60-90-х рр. ХХ ст. Помітне місце у творах посідають літературно-теоретичні дискусії. В них автор зводить разом структуралістів і постструктуралістів, марксистів і формалістів, прихильників феноменологічної і феміністичної критики. Своїх персонажів автор робить носіями різних критичних концепцій. Його романи – це зразки інтелектуального або проблемного роману.

Суперечність, яка криється у високому призначенні університету в англійському суспільстві і невідповідності його високій меті пояснює той факт, що університетська проза Лоджа розвивається у комічній традиції, використовуючи пародію, іронію, гру.

Проте Лодж не обмежується суто університетською проблематикою: тут приватне і громадське життя людини, розкривається її психологія.

Університетські романи письменника містять елементи, властиві постмодерністичній літературі: подвійне кодування, прийом гри, автокоментарі, інтертекстуальність (літературні алюзії на твори Шекспіра, Остен, Діккенса тощо). Разом з тим, у них немає радикального розриву з традиціями англійського роману. У творчості Лоджа можна простежити вплив Джойса, Вулф, Лоуренса, Гемінґвея, Джеймса.

Оповідну побудову багатьох романів Лоджа визначає принцип бінарних опозицій, який лежить в основі побудови сюжету, композиції та образної системи усіх трьох романів.

При цьому Лодж послуговується різними оповідними техніками: техніка «потоку свідомості», оповідь від третьої особи, а також e-mailи, що виявляють суперечливе ставлення герїв до моралі, сексуальних стосунків, свідомості людини (останнє, зокрема, стає предметом конференції, якою і закінчується роман). Як завжди, автор маніпулює і викладачами, і студентами, і ідеями.

● Малколм БРЕДБЕРІ (1932–2000)

Яскравою ілюстрацією академічної культури є також і літературно-критична та художня творчість Малколма Бредбері, новеліста, драматурга, поета, сценариста, літературного критика і теоретика літератури.

Перші критичні праці Бредбері опублікував на початку 1960-х рр. Вже перші монографії, присвячені творчості І. Во та Е.М. Форстера, демонструють тяжіння автора до соціокультурного аспекту літературної критики й аналізу співвідношення між соціальними проблемами суспільства та їх зображенням у літературі.

Критичний стиль Бредбері поєднує доступність викладення матеріалу та фундаментальність аналізу. Специфікою його підходу до тексту є пошук загальнокультурних закономірностей, що зумовили величезні естетичні зрушення в мистецтві ХХ століття. Бредбері сприймає «літературну традицію» як безперервний процес.

Бредбері – автор багатьох літературно-критичних монографій: «Соціальний контекст сучасної англійської літератури» (1971), «Можливості. Нариси про стан роману» (1973), «Сучасний американський роман» (1983), «Ні, не Блумсбері» (1987), «Сучасний світ: десять великих письменників» (1988), «Від пуританізму до постмодернізму. Історія американської літератури» (1991), «Сучасний британський роман» (1993).

Художню творчість Бредбері складають романи: «Їсти людей негарно» (1959), «Крок на Захід» (1965), «Людина історії» (1975), «Курси обігу» (1983), які є зразками англійської університетської прози, повість «Скорочення» (1987), а також романи «Професор Кримінале» (1992) та «До Ермітажу» (2000), які, разом з романом «Людина історії», представляють британський історіографічний роман.

Загалом реальний зміст романів Бредбері – це культурний та історичний контекст доби. Хоча Бредбері часто порівнюють з Лоджем як британським представником комічного різновиду жанру університетського роману, проте його твори значно похмуріші за тональністю, а ігровий елемент не є в них визначальним щодо стилю та мови.

Події більшості романів Бредбері відбуваються в провінційному англійському університеті, який збирає найрізноманітніші соціальні і психологічні типи і є ідеальним місцем для інтелектуальної комедії, пов’язаної з моральним та інтелектуальним буттям викладачів університету. Тут, як і в романах Лоджа, можемо простежити літературні алюзії, назви відомих праць, згадки про популярні філософські течії та ще живих авторів.

Модель його романів часто будується за принципом контрасту «великого» світу і світу університету. Персонажами романів Бредбері є викладачі або письменники. Проте головного героя і його погляди не можна співвідносити з автором. Авторську позицію визначає іронія.

Цікавою особливістю історіографічних романів Бредбері, яка заздалегідь скеровує читача на тематичний пріоритет цих творів, є той факт, що епіграфами в них виступають цитати, пов’язані з визначенням історії.

У романі «Професор Кримінале» Бредбері аналізує стан суспільства в посттоталітарній Європі через постать відомого філософа і науковця, а також його оточення. Крім того, автор порушує питання відповідальності інтелектуальної еліти за політичну ситуацію та показує наслідки історичної і культурної багатовекторності для національної ідентичності. На прикладі дослідження життєвого і кар’єрного шляху публічної людини Бредбері вдається показати всю неоднозначність другої половини ХХ ст., коли кожне десятиліття приводило до все радикальнішого переосмислення історичного процесу і формування постісторичного світогляду в останніх десятиліттях.

Феномен «постісторії» в романі «Професор Кримінале» показаний як комплекс соціальних, політичних, культурних чинників, які вливають на переосмислення історії. Характерна ознака постісторичної реальності – це зміна ідеології, соціального і державного устрою, політичних і культурних орієнтирів, яка веде до зневіри в минулому і непевності в майбутньому. У романі «Професор Кримінале» постісторія – це історія посттоталітарної Європи, це наслідки Другої світової війни, повоєнних тоталітарних режимів і періоду гласності. Характеризуючи історичну ситуацію свого часу, Бредбері звертає увагу на те, що цей історичний період безликий у своїй сутності.

Світогляд письменника позначений розчаруванням в ідеалах минулих епох, зокрема Просвітництва, в їхній вірі в гуманізм, прогрес, торжество розуму і безмежність людських можливостей, що особливо відчутно в романі Бредбері «До Ермітажу».

У цьому романі Бредбері поняття «історія» набуває декількох значень.

1). Під словом «Історія» письменник розуміє минуле як цілісність, а також як його письмову форму (історію, записану в дослідженнях та художніх творах).

Новітні технології та системи нагромадження інформації, поява нових засобів комунікації радикально змінюють способи, за допомогою яких історія доходить до постмодерної сучасності, відповідно змінюється онтологічне значення історичної реальності. На сторінках роману зображено постмодерністське розуміння історії як вистави. Персонажі роману не визнають однозначної, чітко визначеної історичної реальності, вони сприймають лише її іронічне відображення (наприклад, у формі гри, вистави, музейного експонату).

2). У наступному значенні «історія» – це еквівалент англійського слова «story». Історія як розповідь (висловлений текст) має певні особливості: вона орієнтована на увагу читача або слухача і має традиційну поступальну модель розвитку – від початку до кінця.

Ґрем СВІФТ (народ. 1949)

Романи букерівського лауреата Ґрема Свіфта, історика за освітою, є одним з найбільш яскравих прикладів критичного ставлення до істинності знання людини про світ і про себе саму, про сенс історичного досвіду і про його цінність, про пізнаваність історії в цілому. В цьому відношенні твори цього британського прозаїка, слугують чудовим прикладом сучасної «історизованної» прози, в якій центральне місце відведене людині, що сумнівається, але, в той самий час, людині, що пізнає, що критично осмислює свій життєвий досвід.

Ґрем Свіфт автор романів: «Власник кондитерської» (1980), «Волан» (1982), «Земля води» (1983), «Поза цим світом» (1988), «Відтоді і назавжди» (1992), «Останні розпорядження» (1996), «Світло дня» (2003), «Завтра» (2007), «Якби ти була тут» (2011); та збірки оповідань «Уроки плавання» (1982).

Проте Свіфт є одним з тих британських прозаїків кінця XX ст., які не так звертаються до історичної проблематики, як радше використовують можливість критичного осмислення минулого через призму сьогодення.

Тотальний скептицизм щодо історіографічних джерел, який особливо характеризує добу постмодернізму, визначає критичну позицію і Свіфта.

Одними з ключових питань, які визначають проблематику його творів є питання достовірності історичного знання та дослідження особистості в різних її аспектах і проявах (і насамперед у лінгвістико-філософському та історичному).

Свіфт вдивляється в людину та її свідомість і прагне розкрити з різних сторін відносини всередині сім’ї. Однією з головних рис прози Свіфта є заглибленість у дослідження внутрішнього світу героя, який пізнає себе в потоці часу, а також намагається збагнути закономірності буття. Романам Свіфта характерна суб’єктивно-особистісна оповідь, яка реконструює внутрішнє «Я» героя, «розірваність» його свідомості.

Не менша увага приділяється автором вирішенню екзистенційних питань життя і смерті. Свіфт визнає трагічне становище людини в світі, проте і «сімейний контекст» героя також дає мало надії для сподівань щасливого майбутнього. Герої Свіфта змушені миритися з нерозумінням близьких, тому замикаються в рамках внутрішнього «Я». Вони страждають від відсутності внутрішньої гармонії.

Разом з тим герої Свіфта представляють собою складне переплетення двох домінуючих начал – психологічного та філософського. На основі традицій сімейної прози з характерним їй реконструюванням соціального через морально-психологічне Свіфт досліджує не тільки духовно-моральний образ англійця XX ст., а й наділяє своїх героїв можливістю філософськи осмислювати світ, відстоювати концептуальність своїх суджень в суперечках з іншими.

Романам Свіфта характерна ретроспективна оповідь, зміщення просторово-часових пластів, «сплав» кількох жанрових структур, що типово для сучасної прози в цілому.

Романи Свіфта – це синтез сімейної саги (або сімейної хроніки), психологічного роману, історизованної оповіді та роману ідей, на основі якого і народжується особливий художній простір, в якому герої розкривають свій внутрішній світ, демонструючи багатство філософського наповнення, автор отримує можливість висловити свої ідеї.

● Джуліан БАРНС (народ. 1946)

Переосмислення таких категорій як: «час», «минуле», «історія» визначає проблематику і більшості романів англійського письменника Джуліана Барнса, в яких порушені питання творення світу, людських взамовідносин, політичної ситуації в Східній Європі тощо. Одна з журналісток Міра Стаут назвала його «хамелеоном британської літератури», зазначивши: «Як тільки ти намагаєшся його означити, він знову змінює колір». Звичайно стиль Барнса впізнаваний, проте практично кожна його книга не подібна на попередню.

Джуліан Барнс – автор 11 романів: «Метроленд» (Metroland, 1980), «До того, як ми зустрілись» (Before She Met Me, 1982), «Папуга Флобера» (Flaubert’s Parrot, 1984), «Вдивляючись в сонце» (Staring at the Sun, 1986), «Історія світу в 10 ½ розділах» (A History of the World in 10 1/2 Chapters, 1989), «Обговорюючи» (Talking It Over, 1991), «Англія, Англія» (England, England, 1998), «Кохання тощо» (Love Etc., 2000), «Артур і Джордж» (Arthur & George, 2005), «Відчуття кінця» (The Sense of an Ending, 2011), серед яких зразки історіографічного роману, біографічного роману, комічного роману, «нравоописового» роману, «роману виховання», детективного роману (під псевдонімом Ден Кавана).

Крім того, в доробку Барнса кілька збірок оповідань, критичних есе, статей і рецензій.

Сам письменник пояснював різноманіття жанрових форм і проблем у своїй творчості так: «Я вважаю, що моє творче завдання – відображати оточуючий світ в усій його повноті і суперечливості». Щоправда, здебільшого джерелом його художнього натхнення і наснаги стає не об’єктивна реальність, а література та історія.

Романи Барнса – це «романи ідей», яким властиві авторська самоіронія, а також оцінки соціальних і політичних аспектів сучасності, психологічного обличчя сучасної людини, відтворення стилю життя сучасних британців, роздуми над поняттями «англійськість» і «британскість» та одночасне розвінчування стереотипних думок про Англію.

Відтак його романам характерне поєднання художнього і публіцистичного (документального) стилів, багатоголосся, тобто велика кількість наративних голосів, кожен з яких пропонує своє, особисте бачення історії, наявність міфологічних, біблійних і літератрних алюзій, поєднання різних стилів і наративних технік.

Барнс майстерно володіє мистецтвом «правдивої брехні» (О. Вайлд), зазначаючи: «Fiction is telling the truth by telling lies, as opposed to telling less of the truth by telling facts... When you read the great and beautiful liars of fiction you feel that this is what life is. This is true, even though it is all made up».

● Одним з кращих зразків історіографічного роману в творчості Барнса є роман з іронічною назвою «Історія світу в 10 ½ розділах». Роман Барнса – це збірка самостійних сюжетних ліній та новел, але об’єднаних проблематикою способу викладу історії.

Структурна фрагментарність роману, одночасна незалежність та взаємопов’язаність розділів підсилюють ідею автора щодо правомірності альтернативних версій історії, які утворюють спільну картину історичного минулого.

Історія, в розумінні Барнса, за своєю природою фрагментована, це – не безперервний лінійний хід часу, а лише елементи, через співставлення яких можна виявити окремі історичні закономірності. Тому Барнс і подає історію світу як сукупність сюжетів і випрацьовує в романі концепцію історичного часу як нелінійного.

Основою ж авторської концепції історичного часу в романі Барнса є усвідомлення дистанції між історичним часом і особистою пам’яттю, яке дає можливість створити особливу темпоральність у межах роману, виокремити історичну та хронологічну свідомість персонажів. Саме відповідно до історичної та хронологічної самосвідомості персонажів і вибудовані Барнсом фрагменти роману. У розділах виникає опозиція «історичний час–особиста пам’ять», яка переростає в опозицію «реальність–вигадка». Читаємо в романі: «Історія – це ж не те, що трапилося. Історія – це лише те, що розповідають нам історики».

І Барнс намагається з’ясувати, що саме упускають історики в своїх дослідженнях і яким чином можна заповнити ці пропуски. Письменник, зокрема, перевіряє легітимність біблійного міфу (розділ 1 – міф про всесвітній потоп, розділ 7 – міф про порятунок Іони в лоні кита), архівних документів (розділ 3 – матеріали судового процесу проти терміта з муніципального архіву Безансона), свідчень очевидців (більшість розділів роману), художньої інтерпретації історичних подій (розділ 5 – інтерпретація художником Жеріко аварії фрегата «Медуза» 1816 р.) для того, щоб зробити висновок: будь-яка точка зору на події в історії має право на існування, але жодна точка зору не має права бути визнаною основною чи авторитетною.

Одночасно з порушенням просторових і часових відносин часто застосовується прийом поліфонії, тобто багатоголосся, яке створюється великою кількістю оповідей, проте всі оповідні голоси в романі Барнса мають спільне – вони представляють розділи Західної історії. В кожному розділі є свій оповідач і це маска, під якою ховається авторське обличчя.

Наратив Барнса рясніє, особливо в першому розділі, алюзіями міфологічними і біблійними: саламандра, карбункул, василіск, сфінкс, єдиноріг, потоп, Ковчег, Арарат, Адам, Ной. У всіх решта розділах зустрічаються явні або приховані алюзії, пов’язані з сюжетом спасіння людства під час та після потопу: Ной, Ковчег, Арарат, «кожної тварі по парі». Так чи так усі розділи роману пов’язані з першим тематично: саме образи Ноєвого Ковчега і Всесвітнього Потопу об’єднують твір в одне ціле.

Проте домінуючий в романі образ Ковчегу/Корабля, який, за старозавітною традицією, покликаний захистити тих, хто знаходиться на ньому, втілюючи в собі ідею спасіння; парадоксальним чином в романі Барнса перетворюється на «плавучу в’язницю», що несе смерть тим, хто на борту. Так ідея спасіння виявляється фарсом.

Тобто, за Барнсом, історія повторюється спочатку як трагедія, а потім – як фарс.

В «Історії світу в 10 ½ розділах» вирішуються і філософські гуманістичні питання сучасності: екологічна катастрофа, відповідальність за свої вчинки перед нащадками, обов’язки перед тими, хто нас кохає, милосердя та співчуття до найслабших.

● Пітер АКРОЙД (1949-)

Характерною особливістю світогляду Акройда, письменника і літературного критика другої половини ХХ ст., є упереджене ставлення до традиційного ототожнення жанру біографії з категорією “істини”, а художнього тексту – з поняттям “неправда”. Письменник не визнає жодної різниці між літературними й не літературними жанрами, зводячи їх до споконвічної категорії “письма” і, як наслідок, відмовляється від жанрових меж. Окрім того, на його переконання, предметом біографії є зовсім не її герой, а сам біограф.

Книги Акройда присвячені, у першу чергу, минулому та його стосункам із сьогоденням. Дослідження національної спадщини та підтримка наступності між минулим і сучасністю становить для нього одне з головних завдань письменників кінця ХХ століття. Однак відносно історії Акройд дотримується типово постмодерністської точки зору. У його трактуванні це “лише ілюзія”, вигадана вченими. Усвідомлення цього дає Акройду необхідну свободу в поводженні з тим, що традиційна історія вважає непорушними фактами; адже гра з історичними “рештками” – текстами й художніми репрезентаціями, позбавленими дійсного історичного контексту й змісту, – це єдине, що залишилося сучасному авторові.

Всі акройдівські романи застосовують традиційно англійське культурне минуле й літературний канон, запозичуючи манери оповіді й імітуючи стилі та жанри. Акройд відкрито проголошує, що немає такої речі, як оригінальна ідея. Твори Акройда пронизує мотив повернення, що трактується ним і як містичне/романтичне поняття духовної тяглості, і як більш постмодерністське захоплення циклічністю мови й принципом інтертекстуальності.

Акройд поєднує написання класичних науково-популярних біографій зі створенням біографічних романів, у яких сміливо експериментує з можливостями жанру, конструюючи в його межах власні модифікації зі застосуванням елементів різноманітних жанрів масової культури.

Відомий письменник та літературознавець М. Бредбері у своїй книзі „Сучасний британський роман” назвав романи Акройда „фікціональними історіями” (fictional histories), для яких характерна фрагментарність, переплетення минулого і сучасного, захоплення літературною археологією, численними кодами та інтертекстуальністю. Бредбері наголошує, що письменник має на меті не стільки розкрити зв’язки між окремим індивідом і його історією, скільки висловити ставлення сучасного письменника до попередніх текстів чи авторів.

Акройд – автор біографій таких постатей англійської культури, як: Т.С. Еліот, Е. Паунд, Ч. Діккенс, В. Блейк, Т. Мор, В. Шекспір, Дж. Чосер, а також біографії Лондона (столиця Англії найчастіше стає місцем дії його романів, його називають «літописцем Лондона»).

Акройд – також автор 13 біографічних романів, серед яких: „Велика пожежа в Лондоні” (1982), „Останній заповіт Оскара Вайлда” (1983), „Гоксмур” (1985), „Чаттертон” (1987), „Англійська музика” (1992), „Ден Лено і Лаймхауз Ґолем” (1994), „Мільтон в Америці” (1996), „Записки Платона” (1999), „Падіння Трої” (1987).

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Файл

ПОСТМОДЕРНІЗМ В АНГЛІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ.docx

ПОСТМОДЕРНІЗМ В АНГЛІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ.docx
Размер: 43.2 Кб

.

Пожаловаться на материал

Англійський роман останньої третини 20 століття. Дейвід Лодж, Малколм Бредбері, Ґрем Свіфт, Джуліан Барнс, Пітер Акройд.

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

Похожие материалы:

Роль, значение и структура правоохранительных органов в системе органов государственной власти. Разграничение компетенции правоохранительных органов Российской Федерации в обеспечении правопорядка и законности.

Реферат

Вимірювання електричної енергії однофазним індукційним лічильником

Лабораторна робота Вимірювання  електричної  енергії однофазним індукційним лічильником Мета: навчитися  вимірювати  електричну  енергію  однофазним  індукційним  лічильником.

Ответы на задачи по экономике

Основы импульсной и цифровой электроники

Информация по проведению контроля модуля 3 по дисциплине

Проверка знаний электротехнического и электротехнологического персонала по электробезопасности (III группа допуска до 1000 В)

Общие сведения об электроустановках. Требования к персоналу и его подготовке. Порядок и условия безопасного производства работ в электроустановках. Заземление и защитные меры электробезопасности. Молниезащита. Правила применения и испытания средств защиты, используемых в электроустановках. Правила освобождения пострадавших от действия электрического тока и оказания им первой помощи

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok