Історіографія. Відповіді

Арендный блок
  1.  

    Міфологічні історичні знання у давньому світі

  1.  

    Біблійна історія та її особливості

  1.  

    Характерні риси античної бібліографії

Проте в цілому за тривалий період свого розвитку антична історична думка досягла великих висот, були розроблені деякі фундаментальні ідеї: всесвітньо-історична концепція Геродота, критичний метод вивчення джерел Фукідіда, ідея закономірного розвитку суспільства Аристотеля.

  1.  Історичні твори гекатея мілетського

  1.  Історична творчість геродота

  1.  

    Історичні праці фукідіда

  1.  Історіографія еллінізму,полібій

Цікавими є здогадки Полібія про вплив природних умов на характер,  звичаї,  політику  народів  та  їх  окремих  представників. Природа  виступає важливим  чинником  історичного  процесу,  який  розвивається  циклічно, повертаючися  до  вже  пройдених  форм.  Ці  форми  у  Полібія  є  політичними — єдиновладдя (вожді), тиранія (царі), олігархія, демократія і знов все від початку.

Фактично  Полібій  був  першим  істориком  Риму,  який  у  повному  обсязі переніс  туди  античну  традицію.  Латинська  римська  історіографія  запозичила методологічні засади історичної праці видатного грека.

  1.  

    Візантійська історігорафія-етапи і головні здобутки

  1.  

    Характерні риси,етапи розвитку і жанри історіографії європейського середньовіччя

У ХІІІ-ХІV ст. теологічні узагальнення зникли зі сторінок історичних творів. Це  сталося  внаслідок “оновлення”  теологічної  картини  минулого  мислителями ХІІст., церковних заборон торкатися дразливих питань віри Новим явищем в історіографії ХІІІ-ХІV ст. стала поява “лицарської хроніки”, що  зродилася при дворах  європейських монархів.

  1.  

    Творчість аврелія августина.

11. ЄВРОПЕЙСЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ VI_VIIIст.

Період VІ-VІІІ ст. характерний тим, що антична традиція ще продовжувала жити,; цьому сприяла асиміляція “варварської” знаті римською аристократією. Антична традиція згасала поступово, поступаючись місцем теологічній візії світу і компілятивній переоцінці відомих подій минулого. Християнські теологи переписували твори грецьких і римських істориків або записували сучасні події, даючи їм богословське тлумачення. Проте й правителі “варварських” європейських держав дуже швидко усвідомили значення історії як інструменту політичної пропаганди й обґрунтування своїх претензій на римський спадок. У 519 р. на замовлення спадкоємця Теодориха Остґотського — Евтариха згадуваний вище римський аристократ Кассіодор склав малозмістовну “Всесвітню хроніку”, що представляла собою компіляцію з пізньоримських істориків. Автору присвячувала ідея обґрунтування початку “нової епохи”, яка продовжувала славні традиції Риму — епохи примирення й злиття “варварів” і римлян.Ця ідея була розвинена Кассіодором у “Ґетиці” (12 книг, які не дійшли до нас), де він намагався довести давність і знатність родоводу готських правителів, виводячи їх від фракійців (ґетів). Загалом ранньосередньовічні історикидоклали чимало зусиль для пошуку аргументів на користь нових правителів, а також звеличення “варварських” народів, які опанували Західну Європу. При цьому не зупинялися перед фантастичними побудовами, котрі ґрунтувалися не стільки на переказах, скільки довільних аналогіях (наприклад, ґоти виводилися від ґетів тільки завдяки співзвучності етнічних назв). Прикладом такої праці може бути й твір  ґотського історика Йордана “Про походження і діяння ґетів” (VІ ст.), написаний, щоб засвідчити “славні” діяння германських племен та їхніх вождів.

Подібні заміри щодо франків виявив єпископ м.Тур у Галлії Григорій Турський (бл.540-593), який походив з галло-римської аристократії, котра захопила в

свої руки усі вищі церковні посади у меровінзькій Галлії. У праці “Десять книг історій” подав всесвітню історію згідно з августинською схемою, протиставивши церковні і світські справи. Становленню середньовічної освіти і науки прислужився визначний теолог, єпископ Ісидор Севільський (бл.570-636). Як глава іспанської церкви він зібрав у своїй бібліотеці усі цінні книги, що вціліли у бурхливі часи Великого переселення народів, в тому числі античних авторів. У творі “Початки або Етимології 20 книг”,призначеному для навчання кліру, Ісидор прагнув зберегти кращі досягнення античної думки, залучити їх до служіння церкві. Наведені ним витяги з творів античних авторів мали цінність з огляду збереження античних традицій, а самі відомості використовувалися у теологічній освіті протягом десяти наступних століть. (Ісидор, компілюючи античних авторів, не допускав до їхніх творів своїх вихованців і ченців, вважаючи ці твори “шкідливими” для свідомості молодих служителів культу!). Неабияку цінність як історичне джерело мала інша праця Ісидора —

“Історія ґотів, вандалів і свевів”, присвячена описові завоювання Іспанії “варварами”. З-посеред них він виокремлював ґотів, вважаючи їх здібними до управління і наведення порядку у державі. У монастирських бібліотеках освічені ченці мали можливість знайомитися з творами багатьох сучасних мислителів, а також вчених минулого. У бенедиктинському монастирі у м.Вермут (Англія) розгорнулась у VІІ-VІІІ ст. діяльність одного з найкрупніших мислителів середньовіччя Беди Венерабіліса(Досточтимого) (673-735). Інтереси мислителя охоплювали широке коло питаньтогочасного знання, переважно теологічного. Для розвитку історіографії важливе значення мали дві його праці. “Церковна історія народу англів” на відміну від традиційної теологічної історії розпочиналася з географічного опису островів Британії та Ірландії й опанування їх Юлієм Цезарем. Дальший виклад подій був підпорядкований загальній схемі утвердження християнства, але при цьому не було випущено з поля зору й питання повсякденного життя і звичаїв народу. “Священа”

історія у творі Беди була тісно пов’язана зі світською. Не випадково розділи твору він надсилав королю Нортумбрії Цеовульфу, додаючи до них поради стосовно влаштування аграрних відносин (рекомендував королю не роздавати земель знаті, оскільки це послаблювало позициії монарха).

Поважне значення і впливи мала друга праця Беди “Раціональна хронологія”, що збереглась до сучасності у 81-му списку. У ній вчений, узагальнивши попередні спроби, створив нову систему хронології, запровадивши числення років до Різдва Христового і після нього. Заслуговує згадки також діяльність історика Павла Диякона (пом.799 р.), який своїми працями і освітніми ділами вчинив вплив на тогочасну літературу, зокрема історичну. Він був запрошений до двору Карла Великого, де навчав дітей у придворній школі. Наприкінці життя повернувся до монастиря в Монте-Кассіно, де й написав свою найбільшу незавершену працю “Історія ланґобардів” у 6-ти книгах. “Історія” є цікавою передусім з погляду докладного опису історії руху ланґобардів у Європі. Автор намагався критично оцінювати дані тогочасної літератури, а також численні легенди і перекази.

12.

Творчість Беди Достопочтенного

13.

Європейське історіописання 9-11 ст.

14.

Європейське історіописання 12-14 ст.

15.

Поява «рицарського» історіописання.

16.

Візантійська історіографія. Амміан Марцеллін.

17.

Історичні праці Прокорія Кессарійського

18.

Творчість Михаїла Пселла.

19.

Основні риси гуманістичної історіографії.

20.  

Гуманістична історіографія італійського відродження: головні етапи та постаті.

21.  

Леонардо Бруні.

23. Лоренцо Валла   Серед багатьох італійських гуманістів, що розвинули світоглядні ідеї Відродження, слід згадати ще ряд видатних мислителів. Блискучий вчений і педагог Лоренцо Валла (1407-1457) здобув славу ще за молодих років, ставши у 23-річному віці професором Павійського університету й надалі займав високі посади при королівських дворах і папській курії. У широко знаній праці “Про істине й хибне благо” вчений виступив гострим критиком аскетичної моралі, прихильником епікурейської етики. Визнаючи дуалізм людської природи (“тіло” й “душа”), Валла на відміну від християнської догматики пропагував їхню гармонію, яка знаходить найвищий вираз у насолодженні. У численних працях вчений полемізував з церковними теологами, формував свою філософську систему, котра синтезувала християнство з видозміненою філософією Епікура. Вищим благом і метою людського життя проголошувалося досягнення земного щастя, яке полягає у насолодженні тіла й душі, у досягненні радості буття для себе й оточуючих. По-новому вирішував Валла й проблему співвідношення світської культури і християнської віри. Він бачив у них дві незалежгі сфери духовного життя — сферу розуму й сферу емоцій, інтуіції. Тому він відмовляв церкві у праві на керівництво духовним життям й втручання у світські справи.

Завдяки неабиякій особистій сміливості Валла як ніхто інший високо підніс принципи наукової критики, насамперед філологічної, будучи блискучим знавцем латини. Одним з перших Валла звернув увагу на історичний характер усіх знань, трактуючи її у неоплатонівському дусі. “Усі знання, — зазначав він, — уся культура випливають з історичного розуму”. Тому історію він ставив вище поезії, філософії та інших наук, оскільки вона засновувалась на “буквальній істині” (емпіричному знанні). У нього проявлявся т.зв. “лінгвістичний номіналізм”, своєрідна теорія пізнання, яка вимагала за кожним словом бачити реальну річ (хоча першоосновою вважалося слово, а не предмет). Улюбленим афоризмом Валли був:”Якщо іменник не означає речі, не запитуй, що він означає”. За таких умов вчений, досліджуючи словесні конструкції, неминуче переносив погляд й на світ реальних предметів. Пізнавальні концепти італійського вченого виходили за рамки традиційного ренесансного світогляду, який в кращому разі апелював до античності. Валла приходить до висновку, що текст, писаний особою у певних історичних обставинах, несе відбиток тих обставин. Цей висновок торував шлях до пізнішого принципу історизму. Дослідження мови наштовхувало на думку про змінність умов життя в різні епохи. Такий підхід дозволив Валлі дати блискучі зразки філологічної критики, зокрема щодо деяких важливих історичних документів. У 1440 р. Валла написав трактат “Роздуми про підложність так званої Дарчої грамоти Константина”. З допомогою переконливих суджень і філологічної критики вчений зумів довести фальсифікат т.зв. грамоти Константина (ІV ст.), котра нібито передавала усю західну частину Священої Римської імперії під владу римських пап (згідно грамоти імператор здійснив цей акт після чудового зцілення від прокази, здійсненого папою Сильвестром). Піддавши гострій критиці зміст грамоти, вчений знайшов у ній масу невідповідностей і вигадок, котрі не узгоджувались з реаліями ІV ст., а були придумані у пізніші часи.

Антипапське спрямування твору Валли не викликало жодних сумнівів; автор відкидав претензії пап на світську владу, залишаючи за церквою лише духовну. За цей твір вчений був засуджений інквізицією до спалення на вогнищі, але пізніше, щоб не надавати розголосу справі, її було припинено, а автора — призначено апостольським секретарем, аби тримати під постійним контролем. На замовлення папської курії Валла перекладав на латинь Фукідіда і Геродота. тУ ХVІ ст. політична дійсність Європи стала більш різноманітною і

строкатою — утвердження національних держав, зміцнення абсолютистських порядків, боротьба династій за гегемонію, нарешті Реформація і Контрреформація визначали ідейне обличчя цього драматичного століття, якому політика і політикування у широкому розумінні цих термінів надали особливий вираз. У таких умовах історія та історична література набули поважного значення в обґрунтуванні насамперед політичних претензій — династичних, церковно-релігійних, станово- групових та інших. Не випадковим було й переміщення інтересу гуманістів від мовно-етичних проблем у історично-політичну сферу. Нова “політична” школа ще більшою мірою звернула погляди у минуле з метою “витягнути” практично корисний досвід політичної діяльності. Найповніше відбили вказані ідейні зміни італійські вчені Нікколо Макіавеллі і Франческо Гвіччардіні.

22.“ерудитською історіографія. Ф. Бьондо

“Праґматичній” історіографії Бруні та інших італійських мислителів

протистояв напрям, який уґрунтував підстави наукової критики джерел і який можна назвати “ерудитською критичною школою” [55, 27]. Його представники були менш прив’язані до політичних пристрастей, з повагою ставились до джерел і фактів, намагаючись зберегти їх автентичність і претендуючи на об’єктивність опису подій. Критика джерел, усунення середньовічних нашарувань і фальсифікацій, відновлення “правди” складали головний зміст їхніх праць; такий підхід не передбачав якихось ширших узагальнень нагромадженого фактичного матеріалу, а лише докладний і послідовний опис перевірених фактів. Засновником напряму був Флавіо Бьондо (1392-1463) — політичний вигнанець з рідного міста Форлі, який понад 30 років прослужив апостольським секретарем папської курії. Визнання не одразу прийшло до цього вченого, котрий писав твори сухо й “не літературно”, а до того ж не був схильний до лицемірства й угодництва. Бьондо тривалий час збирав і вивчав джерела з минулого Риму й Італії, підготував декілька обширних праць, в яких подав описи політики, права, освіти, армії, культури давнього Риму. Найважливішою його книгою слід вважати “Декади історії від часу падіння Риму”, котра охоплювала опис подій від 412 р. до 1440 р. Загальна оцінка всього періоду була запозичена Бьондо з теологічної доктрини —“покарання” за гріхи людські. “Середні віки” він розглядав як період “поховання” античної культури й думки, закликав збирати та зберігати історичні пам’ятки.

Найбільше уваги Бьондо приділив відбору й критичному аналізові хронік та інших історичних творів, з яких намагався виокремити достовірну інформацію. Подав загальні принципи критики джерел, котрі з сучасного погляду представляються дуже простими й примітивними. Зокрема, підкреслювавнеобхідність правдоподібності і реальності вміщених у джерелах подій, віддавав

перевагу тим джерелам. котрі були найбільш близькими до описуваних подій, а значить й більш “правдивими” і т. д. Але вже сама постановка таких питань була свідченням уваги до методики історичного пізнання. Метод Бьондо продовжив його учень Помпоній Лето (1428-1498), який теж служив у папській курії. У Римі він утворив Академію, що отримала його ім’я і де збирались відомі вчені. За прикладом свого вчителя працював над історією Риму і його імператорів (праці “Пам’ятки м.Рим”, “Цезарі”). Продовжуючи традиції Бьондо, Лето критично ставився до джерел, викривав середньовічні спотворення у хроніках і церковній літературі, проводив ідею “повернення” до раннього християнства і

очищення його від пізніших нашарувань. Високо оцінював історію, яка навчає віднаходити правдивий образ людей і подій. “Історія діє на дух так само благодатно, як землеробство на тіло, — писав Лето. — Вона — лік, що рятує тіло від смерті, вона — образ життя”.

24.       Нікколо Макіавеллі (1469-1527) тривалий час був дипломатом Флорентійської республіки і канцлером її уряду. Після повернення до влади клану Медичі він пішов у відставку і зайнявся переважно літературною діяльістю. У низці творів (“Монарх”, “Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія”, “Історія Флоренції” та ін.) мислитель піддав аналізу минулий і сучасний йому досвід політичної діяльності, зробив висновки про її властивості. Історія служила йому тим тлом і матеріалом, з якого виростали узагальнені міркування про політику в цілому.

Як праґматик у історії він високо цінував минулий досвід і пропагував його роль у підготовці державних мужів. Будучи прихильником республіки, Макіавеллі тим не менше виступав за сильну абсолютистську владу, котра, на його думку, могла втілити в життя гуманістичні ідеали справедливого правління. Вивчення історичного матеріалу дозволило гуманісту зробити важливі спостереження стосовно минулого, яке створює можливості передбачати майбутнє через призму діяльності освічених правителів, збагачених політичним досвідом своїх попередників. “Той, хто уважно розглядає минулі події, — писав він, — здатний... передбачати майбутнє і застосовувати ті засоби, якими вже користувались у минулому”. Керівництво державою вимагає історичного досвіду, а слабкість багатьох правителів виникає з незнання історії.

У Макіавеллі хід історії залежить від видатних особистостей — політиків. Людська природа завжди залишається незмінною: у всі часи дії людей визначались двома почуттями — бажанням і страхом. У бажаннях людина є невгамовною, а страх виникає з боязні втратити набуте. Внаслідок цього з’являються ворожнеча, боротьба і війни. Людина перебуває у постійній боротьбі з іншими. У кожній державі існує протилежність інтересів народу і аристократії, боротьба між якими є законом історії.

Історія рухається по замкненому колу, попередні ситуації постійно повторюються, приводячи у наслідку до піднесень і занепадів, котрі відбиваються у конкретних політичних формах. Зміни форм правління проходять весь час один і той же цикл: змінюється тиранією чи анархією, після чого цикл повторюється. Вчений будує абстрактну схему (концепцію), котра повинна представити зміну політичних форм як зміст всього історичного розвитку. За цією схемою він намагається побудувати історію Флоренції. Вісім книг “Історії Флоренції” були ілюстрацією його історичного методу. Спираючись на хроніки, праці гуманістів, доступні йому політичні документи, Макіавеллі підбирав фактичний матеріал, який би підтверджував запропоновану схему історії, не дуже дбаючи про те, щоб його опис був всебічним і об’єктивним.

Такий “вибірковий” метод дозволяв вченому сформулювати цілком нову думку: між явищами внутрішньої і зовнішньої політики держави, між станом країни та її дипломатією існує тісний зв’язок. Щоб зрозуміти суспільні явища, слід встановити їх причини, а для їх з’ясування потрібно логічно розташувати факти у струнку схему, яка приведе до бажаного висновку так само, як причини дадуть у підсумку наслідок.

Вчений у підсумку списує історію політичної боротьби, що ґрунтується на протистоянні партій і станів. Прагнення до узагальнень було особливою рисою творчості Макіавеллі, яка відрізняла його від інших гуманістів. При цьому він не зупинявся і перед фальсифікаціями, притягненням малодостовірних фактів. Так, у праці “Життєпис Каструччіо Кастракані з Лукки” гуманіст подав ідеальний образ тирана і вождя гіббелінів Лукки, образ, який був далеким від реальності, але відповідав авторським уявленням про “освіченого” політика.

Вплив сміливих творів Макіавеллі (усі його твори інквізицією були “індексовані” — заборонені, а їх автор вже після смерті у 1559 р. був символічно спалений на вогнищі!) був величезним, особливо у ХVІ-ХVІІ ст. Не випадково французький політик кардинал Рішельє у ХVІІ ст. визнавав, що багато чим зобов’язаний творам Макіавеллі, а термін “макіавеллізм” і нині залишається синонімом продуманої підступної політики, заснованої на врахуванні людських слабощів.

25. Франческо Гвіччардіні Молодший сучасник Макіавеллі і перший його критик Франческо Гвіччардіні (1483-1540) теж належав до провідних політиків Флоренції, але дотримувався дещо відмінних поглядів на історію і політику. У творах “Роздуми з приводу роздумів Макіавеллі” і “Спогади” він висміяв намагання Макіавеллі встановлювати “історичні закони” і пропагувати ідеї “мудрої” політики. Свої погляди на історію і політику він виклав у праці “Історія Італії”, написаній на схилі літ. Гвіччардіні був більш обережний у поводженні з історичним матеріалом, критично використовував державні документи, описував політичні події в Італії з точки зору зіткнення інтересів станових груп і окремих осіб. Проте у методологічному плані вчений дотримувався подібних до Макіавеллі поглядів на історію. У нього історія є твором видатних політиків-правителів, котрі керуються майже виключно корисливими інтересами, честолюбством, амбіціями. А результат

політичної діяльності визначається випадком, “фортуною”.

Більш прискіпливе ставлення до джерел і фактів дозволило Гвіччардіні виявити приховані важелі тогочасної політики. Вчений звернув увагу на економічні і фінансові питання, які зумовлюють людські інтереси, намагався звести матеріальні прагнення на реалістичний ґрунт. Мова і стиль його творів не відзначались манірністю,а тяжіли до науковості й докладності (у той час був поширений анекдот про те, що одному із злочинців як покарання запропонували на вибір — піти на галери або перечитати усі твори Гвіччардіні; вибравши друге покарання, злочинець, ледве дочитавши до половини, попросився на галери!).

26.

Французька гуманістична історіографія –головні постаті та здобутки.

  

27.

Ерудит Йосип Юст Скалігер

 

28.

Творчість Бодуена

29.

Французька протестантська історіографія  Агриппа Д’Обіньє

 

30.

Історичні погляди Жана Бодена

 

31.

Впливи гуманізму на англійську історіографію

32.

Натурфілософські підстави історіографії Просвітництва

    

33. “ Нова наука про природу націй ” Джамбаттисто Віко

Одним з перших зауважив потребу віднайдення засад цілісного погляду на суспільство, зокрема в його історичному аспекті, відомий італійський вчений Джамбаттиста Віко (1668-1744). Знайомство з античною літературою і працями Ф.Бекона наштовхнули його на думку охопити людські справи єдиною схемою (теорією). Уже в ранній праці “Про сучасний метод дослідження” Віко висловив думку, що людський розум не є однозначним критерієм досягнення істини у пізнанні, оскільки сам переживає періоди розквіту і занепаду, тобто змінюється, яскравим прикладом чого були античність і середньовіччя. З цього випливав висновок про “історичність” самого розуму. Але він потребував більш докладного обґрунтування. Численні наступні праці Віко поступово привели дослідника до потреби створення “нової науки”, котра б дозволила пояснити феномен суспільного життя і культури людства. Результатом творчих зусиль вченого стала грандіозна багатотомна праця “Підстави нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові підстави природного права народів”. Для пояснення суспільного життя Віко запропонував брати не слово, не право, а “загальну природу націй”, тобто закон, що полягає у створенні “громадянського світу” (суспільства) і пізнанні “дійсного порядку речей”. Супроводжуючи виклад ідей книги посиланнями на остаточний критерій божественого провидіння, до якого спрямоване людське пізнання, вчений, однак, констатує свідомий і об’єктивний характер людської діяльності. Люди творять свою історію самі, хоча й у межах загального порядку, встановленого світовим Розумом. Цей порядок проявляється через “природні людські звичаї”, що виробляються ними у соціальному співжитті. Італійський вчений на величезному фактичному матеріалі переконливо показав, що усі результати людської активності — держава, інститути, матеріальна і духовна культура — виникали в певних обставинах відповідно до потреб людських спільнот, змінювались разом з обставинами і розумовим вдосконаленням. Вважаючи, що однієї філософії недостатньо для пізнання таких “змінних” речей як розвиток людської спільності, вчений пропонує “нову науку”, яка б поєднала раціоналізм філософії (стосовно “вічних істин”) з історичною змінністю людства, що виражена у набутті істиних знань через пізнання конкретного світу речей. Таким чином філософія і філологія у поєднанні з історією й дають у підсумку “нову науку”, котра у сутності є “філософією історії” (Віко цього терміну не вживав).

34.

Історичні погляди Шарля Луї Монтеск’є

35.

Філософська історія французьких просвітників ( Руссо, Вольтер, Тюрго)

    

36. “ Прогресивна історія ” Жана Антуана Кондорсе.

    Найбільш повне відображення просвітницька ідея історії знайшла у творчості французького мислителя Жана Антуана Кондорсе (1743-1794). Під час революції, переховуючись від переслідувань якобінського терору, він написав працю “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму” (1794), в якій виклав концепцію історичного процесу, що отримала назву “теорії прогресу людства”. Стоячи на оптимістичних позиціях стосовно прогресу розуму і знань, Кондорсе сподівався, що вони повинні забезпечити реалізацію ідеалу свободи, рівності і братерства через знищення нерівності між націями, класами і моральне вдосконалення особистості. У підстави філософії історії вчений поклав ідею прогресу, зрозуміло розумового прогресу, який дозволяє людству, проходячи відповідні стадії, досягти справедливого, побудованого на освіті і знаннях суспі льства. Таке суспільство найбільш відповідає природному закону. Філософсько-історична схема Кондорсе була побудована шляхом раціонального конструювання, їй були властиві світський телеологізм і фіналізм, вихоплювання з багатоманітності подій і фактів тільки тих, що вписувалися у загальну концепцію. Крім практичної цінності історії у справі освіти, вчений висловлював думку про її прогностичні функції — можливість передбачення майбутнього, а також управління ним з метою прискорення його настання. прогрес змінного людського розуму досліджує історія, яка показує “картину прогресу людського розуму”. Таким чином, людський розум здатний поступово наблизитись до істини і пізнати загальні закони природи. Людський розум у Кондорсе виступає як історичний, тобто такий, що змінюється з часом і епохами. Здобутком Кондорсе у осмисленні минулого було чітке виокремлення стадій історичного розвитку, кожна з яких була вищою відносно попередньої. Історію людства він поділив на дев’ять епох, додавши до них майбутню десяту, котра повинна звершити три головні завдання: знищити нерівність між націями, досягти рівності між класами одного народу, домогтися дійсного вдосконалення людини.

37.

Особливості історіографії німецького Просвітництва

.

    

38.

Романтизм і європейська історіографія ( основні риси )

.

    

39.

Консервативна французька романтична історіографія. Жозеф де Местр.

    

40.

Ліберальні французькі романтики: Тьєрі, Гізо, Міньє

41.

Демократична французька романтична історіографія. Жуль Мішле.

42.

Історія культури в німецькій романтичній історіографії: Шлегель, Фіхте, Шеллінг.

43.

Філософська історія Гегеля.

44.

Німецька історична школа права. Савіньї, Ейхгорн.

45.

Історичні погляди Леопольда фон Ранке.

46.

Історична творчість Томаса Бабінгтона Макколея.

Твори: «Мільтон», 1825; «Макіавеллі», 1827; «Війна за спадкування іспанського престолу», 1856.

47.

«Героїчна історія» Томаса Карлайля.

48.

Романтична історіографія в США. Дж. Бенкрофт

49.

Соціальна історія позитивізму: головні методологічні постулати (Конт, Спенсер)

50.

Позитивізм у французькій історіографії. Іполіт Тен

51.

Творчість Ернеста Лавіса

52.

Дослідники французької революції Альфонс Олар, Альбер Собуль.

53.

Позитивізм і англійська історіографія: Т. Бокль, В. Стебс, Дж. Ектон.

54.

Малонімецька історична школа. Йоган Густав Дройзен

55.

Ліберальна німецька історіографія Якоб Букхардт

56.

Історичні погляди Карла Лампрехта

57.

Позитивізм в американській історіографії. Джон Дрепер

.

58

Методологічний перелом  в історіографії поч ХХ ст.

59.

Творчість М. Вебера

60. пошуки «нової історії». У фр. Історіографії поч. ХХст. Анрі Бер, Єміль Дюркгейм.

Соціологічний вимір суспільства найповніший вираз знайшов у соціології французького вченого Еміля Дюркгейма (1858-1917) та його школи (М.Гране, С.Бугле, Ф.Сіміан, М.Мосс та ін.), яка згуртувалася навколо періодичного збірника “Соціологічний щорічник” (1896). Він накреслив теоретичні підстави соціології, як науки про суспільство і закони його функціонування. Тісно пов’язував соціологію з історією- “соціологія у своїй більшій частині є різновидом просторової історії” . Його теорія спричинила народження нового способу бачення і дослідження іст. явищ, що знаменував перехід від т.зв. традиційної історіографії до нової “модерністської”, підставою якої було вивчення масових процесів, що  пов’язують з французькою “Школою “Анналів”. під впливом культурно-історичного напрямку, засновником якого був Анрі Берр (1863-1954) сформувалась ідеологія першої Школи. Він поставив завдання створити теорію історичного синтезу, яка б дозволила всебічно дослідити історію людини і людства. З цією метою 1900 р. він заснував “Часопис історичного синтезу”, у 1924 р. Берр ініціював створення Міжнародного центру синтезу, який об’єднав відомих вчених і політичних діячів. Результат діяльності центру - видання великої 100-томної серії монографій під загальною назвою “Еволюція людства. Колективний синтез». Берр розрізняв “соціальне” і “людське”, вважав, що закони діють лише у першому, де виявляється колективна свідомість, в той час як у “людському” панує свобода волі і вчинки конкретної особистості можна пояснювати лише з часткою ймовірності.

← Предыдущая
Страница 1
Следующая →

Скачать

istoriogr.doc

istoriogr.doc
Размер: 472.5 Кб

Бесплатно Скачать

Пожаловаться на материал

Відповіді на екзаменаційні питання по білетам

У нас самая большая информационная база в рунете, поэтому Вы всегда можете найти походите запросы

Искать ещё по теме...

К данному материалу относятся разделы:

Міфологічні історичні знання у давньому світі

Біблійна історія та її особливості

Характерні риси античної бібліографії

 Історичні твори гекатея мілетського

 Історична творчість геродота

Історичні праці фукідіда

 Історіографія еллінізму,полібій

Візантійська історігорафія-етапи і головні здобутки

Характерні риси,етапи розвитку і жанри історіографії європейського середньовіччя

Творчість аврелія августина.

Творчість Беди Достопочтенного

Європейське історіописання 9-11 ст.

Європейське історіописання 12-14 ст.

Поява «рицарського» історіописання.

Візантійська історіографія. Амміан Марцеллін.

Історичні праці Прокорія Кессарійського

Творчість Михаїла Пселла.

Основні риси гуманістичної історіографії.

Гуманістична історіографія італійського відродження: головні етапи та постаті.

Леонардо Бруні.

Французька гуманістична історіографія –головні постаті та здобутки.

Ерудит Йосип Юст Скалігер

Творчість Бодуена

Французька протестантська історіографія  Агриппа Д’Обіньє

Історичні погляди Жана Бодена

Впливи гуманізму на англійську історіографію

Натурфілософські підстави історіографії Просвітництва

Історичні погляди Шарля Луї Монтеск’є

Філософська історія французьких просвітників ( Руссо, Вольтер, Тюрго)

Особливості історіографії німецького Просвітництва

Романтизм і європейська історіографія ( основні риси )

Консервативна французька романтична історіографія. Жозеф де Местр.

Ліберальні французькі романтики: Тьєрі, Гізо, Міньє

Демократична французька романтична історіографія. Жуль Мішле.

Історія культури в німецькій романтичній історіографії: Шлегель, Фіхте, Шеллінг.

Філософська історія Гегеля.

Німецька історична школа права. Савіньї, Ейхгорн.

Історичні погляди Леопольда фон Ранке.

Історична творчість Томаса Бабінгтона Макколея.

«Героїчна історія» Томаса Карлайля.

Романтична історіографія в США. Дж. Бенкрофт

Соціальна історія позитивізму: головні методологічні постулати (Конт, Спенсер)

Позитивізм у французькій історіографії. Іполіт Тен

Творчість Ернеста Лавіса

Дослідники французької революції Альфонс Олар, Альбер Собуль.

Позитивізм і англійська історіографія: Т. Бокль, В. Стебс, Дж. Ектон.

Малонімецька історична школа. Йоган Густав Дройзен

Ліберальна німецька історіографія Якоб Букхардт

Історичні погляди Карла Лампрехта

Позитивізм в американській історіографії. Джон Дрепер

Методологічний перелом  в історіографії поч ХХ ст.

Творчість М. Вебера

Похожие материалы:

Тесты по физиологии.

Фізіологія, тестові питання. Наука, яка вивчає динаміку розвитку і згасання фізіологічних функцій у процесі онтогенезу. Науку, що вивчає будову і функції клітин.

Психолого-педагогическое исследование его сущность и планирование. Методы психолого-педагогического исследования и их классификация

Дискуссия в учебном процессе, ее значение, приемы организации. Организация дискуссионного обсуждения проблемы принятия управленческого решения в процессе изучения темы «Государственный долг и государственные ценные бумаги РФ» по курсу «Рынок ценных бумаг».

Документы, необходимые для оформления визы гражданам Украины в Польшу

Аккуратный заграничный паспорт должен быть подписан и быть действителен минимум 3 месяца от даты окончания действия визы. Анкета, которую нужно заполнить. Подтверждение наличия финансовых средств

Спирохетозы. Лабораторная работа

Лабораторная работа №3 Тема «Спирохетозы»

Инновация политика Российской Федерации и ее влияние на развитие внешнеэкономических связей

Дипломная работа студента 5 курса очной формы обучения. Кафедра мировой экономики Определение понятия инновационной политики и ее составные элементы

Сохранить?

Пропустить...

Введите код

Ok